II. Часть.
Західно-Українська Народня Республика.
Розділ IV.
У Львові.

Заснувши 31. жовтня 1918. під австрійською державною владою, виконуваною Поляками, населеннє Львова прокинулося 1. падолиста 1918 під владою Української Національної Ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуша український синьо-жовтий прапор. Такі самі прапори маяли на важнійших державних будинках. По місті ходили українські військові патрулі.

Вся ся переміна була великою несподіванкою для всіх Львовян без ріжниці національности й віроісповідання. Плян, порішений попереднього дня, тільки тому задався, що був тайною для всіх, за виїмком невеликого гуртка членів Української Національної Ради й українських офіцирів. Навіть не всі члени Української Національної Ради знали про нього. Така строга тайна була зберігана тому, бо тільки вона давала вигляд на успіх. Коли б про сей плян перед виконаннєм його довідалися Поляки, вони мали аж забагато сили, щоб не допустити до його виконання.

Ані цісарський намісник ґр. Гуйн ані командант міста ґенерал Пфеффер нічого не сподівалися і спокійно спали, коли українські військові відділи явилися над раном у їх мешканнях і арештували їх[1].

Так само спокійно спали всі польські політичні діячі й урядовці. Хоч вони — як побачимо низше — не виключали „українського замаху“ на Львів і Східну Галичину, одначе не допускали, що Українська Національна Рада сягне по державну владу вже сеї ночи.

Тому перший день української влади минув спокійно. Вона не зустрічала ніякого опору.

Одначе вже по полудни почали приходити відомости, що в околиці головного залізничого двірця, в міській школі ім. Конарського дається що-раз більше відчувати акція польської військової орґанізації. Ся акція швидко перемінилася в польсько-українську війну за посіданнє Львова, яка велася від 1. до 22. падолиста 1918. і скінчилася польською перемогою. Хід і важнійші епізоди боротьби будуть представлені низше.

Тепер перейдемо до представлення праці над орґанізацією державного життя в сім короткім періоді. Сю працю прийшлося вести самій галицькій делєґації Української Національної Ради, бо звязок з президією й виконуючою делєґацією в Відні був перерваний.

Приступаючи до сеї праці, Українська Національна Рада[2] доповнилася і що-до партійного складу і що-до осіб.

Як було зазначено висше, українська соціяльна демократія не вступила до Української Національної Ради при її оснуванню. Тепер вона вислала до неї своїх делєґатів, так, що Українська Національна Рада, приступаючи до орґанізації державного життя, з'єдиняла в собі всі партії.

Крім того Українська Національна Рада рішила доповнити свій склад рядом визначних діячів, партійних і безпартійних, які були потрібні для праці в Раді[3].

Праця Української Національної Ради в львівськім періоді велася в дуже важких обставинах. В самім Львові шаліла що-раз завзятійша боротьба, так, що приходилося працювати під обстрілом, а крім того боротьба за Львів що-раз більше утруднювала звязки з краєм.

Обняттє державної влади у Львові і в цілій новоутвореній українській державі оголосила Українська Національна Рада населенню міста Львова отсею відозвою:

 До населення міста Львова.

Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої австро-зторської монархії Українська Держава.

Найвисшою властю Української Держави є Українська Національна Рада.

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Дальші зарядження видадуть цивільні і військові орґани Української Національної Ради.

Взивається населеннє до супокою й послуху тим зарядженням.

Під сею умовою безпечність публичного порядку, життя і маєтку як також заосмотреннє в поживу вповні запоручається.

Львів, дня 1. падолиста 1918.

Українська Національна Рада.“ 

Того самого дня оголошено другу відозву до українського народу цілої держави. Вона звучала:

 Український Народе!

Голосимо тобі вість про твоє визволеннє з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави.

Дня 19. жовтня твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть Українська Національна Рада.

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Український Народе!

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу.

Заки будуть установлені орґани державної власти в законнім порядку, українські орґанізації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди і в імени Української Національної Ради виконувати власть.

Де сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені.

Всі жовніри української народности підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

Все здібне до оружя українське населеннє має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, почта й телєґраф.

Всім горожанам української держави без ріжниці народности і віроісповідання запоручається горожанську, національну і віроісповідну рівноправність.

Національні меншости Української Держави — Поляки, Жиди, Німці — мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обовязують дотеперішні закони, на скільки вони не стоять у противенстві до основ Української Держави.

Як тільки буде забезпечене й укріплене істнуваннє Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

Склад утвореного Українською Національною Радою кабінету і його проґраму оголоситься.

Український Народе!

Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, дня 1. падолиста 1918.

Українська Національна Рада.“ 

Того самого дня пополудни делєґація Української Національної Ради під проводом голови д-ра Костя Левицького пішла до намісника Гуйна, домагаючися, щоб він урядово передав управу краю від імени Австрії Українській Національний Раді. Намісник відповів, що він знаходитися під арештом і тому не може виконувати ніяких правних актів. Свою власть рішився він передати віцепрезидентови намісництва Володимирови Децикевичеви. Акт сеї передачі власти підписав він в присутности делєґації Української Національної Ради.

Децикевич сповнив домаганнє делеґації, заявляючи, що на основі цісарського маніфесту з 16. жовтня 1918. і однодушного бажання українського народу передає власть від імени Австрії Українській Національній Раді. Про се списано урядовий протокол, який підписали Децикевич як заступник намісника і д-р Сидір Голубович, д-р Кость Левицький і д-р Льонґин Цегельський від імени Української Національної Ради.

Недостача попереднього підготовлення, оружна боротьба у Львові, переговори з Поляками, недостача орґанізованого звязку з краєм і непривичність діячів попереднього часу до революційної акції спричинили, що аж 9. падолиста 1918. утворено правительство, якому надано назву: Тимчасовий Державний Секретаріят.

Доси Українська Національна Рада була не тільки законодатним, але й виконуючим орґаном. Тепер виконуюча компетенція перейшла на Державний Секретаріят, а Українська Національна Рада задержала для себе загально приняту парляментарну компетенцію, себ-то компетенцію законодатну і контрольну.

Склад Державного Секретаріяту був такий: Президія і фінансові справи — д-р Кость Левицький. Внутрішні справи — д-р Льонґин Цегельський. Закордонні справи — д-р Василь Панейко. Судові справи — д-р Сидір Голубович. Віроісповідні справи — Олександер Барвінський; йому ж доручено також управу шкільних справ, для яких рішено утворити окремий державний секретаріят. Військові справи полковник Дмитро Вітовський. Земельні справи — д-р Степан Баран. Торговля і промисл — Ярослав Литвинович. Публичні роботи — д-р Іван Макух. Праця і суспільна опіка — Антін Чернецький. Суспільне здоровлє — д-р Іван Куровець. Шляхи — Іван Мирон. Почта і телєґраф — Олександер Пісецький. В кінці в склад Державного Секретаріяту ввійшов д-р Степан Федак як президент утвореного ще перед тим Харчового Уряду.

З партійного становища Державний Секретаріят був коаліційний, одначе з рішаючою перевагою національно-демократичної партії, до якої належало 8 державних секретарів. По-за ними Вітовський і Макух належали до радикальної партії, Чернецький до соціяльно-демократичної партії, Барвінський до христіянсько-суспільної партії.

Сей склад Державного Секретаріяту був очевидно тимчасовий і більше припадковий ніж пляновий; вибиралося людий, які були під рукою. Одначе з другого боку відбивав він перевагу національної демократії в громадянстві. А що національно-демократичні діячі виросли й постарілися в передвоєнних австрійських відносинах, то се відбилося також на їх теперішній діяльности, до якої треба було людий революційного виховання.

З технічного боку склад Державного Секретаріяту був завеликий. Творилося окреми секретаріяти так як „у людий“, — себ-то в великій упорядкованій державі. Тимчасом на той час більше надавався виконуючий орґан зложений з малого числа людий.

В неділю, 10. падолиста 1918. мав Державний Секретаріят зложити урядове приреченнє.

Се дало привід до дебати в Українській Національній Раді про справу з'єдинення з Великою Україною.

В дійсности принціпіяльних противників з'єдинення в громадянстві зовсім не було. Була тільки ріжниця в поглядах, в яку чергу ставити сю справу: чи вважати її найважнійшою й негайною, чи ждати слушного часу. Якби Велика Україна була впорядкованою державою, тоді негайне з'єдиненнє було би самозрозуміле, одначе непевність внутрішнього і міжнароднього положення Великої України спричиняла, що не всі ставилися до справи з'єдинення однаково.

Найгорячійше ставилося до сеї справи війско. Се зрозуміле. Військові старшини — се була та сама академічна молодіж, яка від початку 20. століття найгорячійше переймалася ідеєю з'єдинення. Крім сього багато з них побувало на Великій Україні з австро-угорською окупаційною армією, так що вона була їм реально рідна, а не тільки ідейно, як діячам старшого покоління.

Перед тим, заки Державний Секретаріят зложить урядове приреченнє, війско хотіло мати справу з'єдинення на стільки виясненою щоб Державний Секретаріят мав у сій справі ясно визначений шлях.

Йдучи сьому бажанню війска на зустріч, Українська Національна Рада на засіданню 10. падолиста 1918., перед актом службового приречення Державного Секретаріяту, приняла в справі з'єдинення отсе рішеннє:

„Українська Національна Рада, як найвисша влада українських земель бувшої австро-угорської монархії, в змаганню до здійсненя національного ідеалу всего українського народу, поручає Державному Секретаріятови поробити потрібні заходи для з'єдинення всіх українських земель в одну державу.“

Після сього відбувся в бувшім намісництві, яке тепер стало осідком Державного Секретаріяту, акт зложення службового приречення Державним Секретаріятом. Се приреченнє зложили державні секретарі на руку найстаршого члена Української Національної Ради Юліяна Романчука.

Побіч біжучих справ Державний Секретаріят занявся перше всего виробленнєм проєкту тимчасового основного закона про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії. Сен проєкт приняла Українська Національна Рада на засіданню 13. падолиста 1918. Був се перший закон, який ухвалила Українська Національна Рада. Він звучить:


Тимчасовий основний закон
про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданню 13. падолиста 1918.


Артикул I.
Назва.

Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19. жовтня 1918. року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями, має назву Західно-Українська Народна Республика.

Артикул II.
Границі.

Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суцільною етноґрафічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії — то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош, — як вона означена на етноґрафічній карті австрійської монархії Карла барона Черніґа, Ethnographische Karte der österreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k. k. Direktion der administrativen Statistik. Wien 1855. Maßstab 1:864.000.

Артикул III.
Державна суверенність.

Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народню Республику.

Артикул IV.
Державне заступництво.

Права влади іменем Західно-Української Народньої Республики виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без ріжниці пола. На сій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республики. До часу зібрання установчих зборів виконує всю власть Українська Національна Рада і Державний Секретаріят.

Артикул V.
Герб і прапор.

Гербом Західно-Української Народньої Республики є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу напис „Західно-Українська Народня Республика“.


Сей тимчасовий основний закон треба оцінювати як тимчасовий. Тому містить він тільки постанови, найконечнійші для законного ствердження державної самостійности українських земель бувшої Австро-Угорщини.

Для характеристики сього закона найважнійша постанова про назву новоутвореної держави. Називаючи її „Західно-Українська Народня Республика“, Державний Секретаріят, який виробив проєкт закона, і Українська Національна Рада, яка його приняла, виявили свою волю, що новоутворена держава має бути народньою республикою, себ-то має бути збудована на таких самих основах, на яких будувалася Українською Центральною Радою Українська Народня Республика на областях Великої України. Під вражіннєм упадку монархізму в Середній Европі і відомостий, що Український Національний Союз готовить повстаннє проти гетьманщини Скоропадського, в Українській Національній Раді запанувало в той час переконаннє, що гетьманщина була тільки антрактом, після ліквідації якого вестиметься далі будова Української Народньої Республики, почата Українською Центральною Радою. На таких самих основах повинна будуватися й Західно-Українська Народня Республика, яка в можливо найкоротшім часі повинна з'єдинитися з Українською Народньою Республикою в одну державну цілість.

Артикул IV висше поданого закона заповідав вибір установчих зборів на основі 5-членної демократичної формули. Одначе переведеннє виборів до установчих зборів вимагало довшого підготовлення. До того часу заступництвом народу оставала Українська Національна Рада. Одначе вона розуміла, що її дотеперішній склад не вистарчає, щоб як слід нести обовязки заступництва народу.

Тому вона рішила доповнитися представниками повітів і міст. Представники громад кождого повіта мали вибрати одного члена Української Національної Ради. Так само по одному членови мали вибрати більші міста, причім Львів мав вибрати 4 членів, Чернівці і Станиславів по двох. Вибори назначено на час 22.–26. падолиста 1918.

Крім сього Українська Національна Рада ухвалила ще два закони „закон з 16. падолиста 1918. про тимчасову адміністрацію областий Західно-Української Народньої Республики“ і „закон з 21. падолиста про тимчасову орґанізацію судів і власти судейської“.

Закон про тимчасову адміністрацію оставляв у правній силі доси обовязуючі закони і розпорядки, на скільки вони не противляться державности Західно-Української Народньої Республики (§ 1); підчиняв всі адміністраційні уряди Республики Державному Секретаріятови у Львові як найвисшій державній інстанції (§ 3) установляв, як начальний повітовий орґан політичної адміністрації аж до уладження державно-правних відносин, державного повітового комісаря (§ 4), якого іменує її усуває державний секретар внутрішніх справ.

Таким чином місце „цісарсько-королівського старости“ займав державний повітовий комісар; по-за сим адміністрація оставала поки-що без зміни.

Таку саму ціль установити замість австрійської державної власти українську, не нарушаючи поки-що самої орґанізації, мав закон про тимчасову орґанізацію судів і судейської власти.

Головні постанови сього закона такі:

Закони і розпорядки, на яких основі виконувано судівництво в бувшій австрійскій державі, остають в правній силі, на скільки не противляться державности Західно-Української Народньої Республики (§ 1). Всі закони і разпорядки, які мали на ціли охорону прав і інтересів бувшої австрійської держави, її армії та її орґанів, як також охорону прав і інтересів бувших її коронних країв, мають від тепер анальоґічно примінюватися для охорони прав і інтересів Західно-Української Народньої Республики, її армії та її орґанів (§ 2). Всі суди на території бувшого цісарсько-королівського Висшого Краєвого Суду у Львові стають судами Західно-Української Народньої Республики і в її імени виконують судівництво (§ 8). Всі справи бувшого австрійського міністерства судівництва переходять на державний секретаріят судівництва (§ 4). Дотеперішні суди: „цісарсько-королівський повітовий суд“, „цісарсько-королівський окружний (у Львові й Чернівцях: „краєвий“) суд“ і „цісарсько-королівський висший краєвий суд“ перемінюються на повітовий, окружний і висший суд Західно-Української Народньої Республики (§ 6). Як найвисша інстанція має бути утворений окремим законом Найвисший Державний Суд у Львові (§ 10).

В сі дотеперішні орґанізаційні форми адміністрації й судівництва, які поки-що оставляли наведеш закони, мали внести нового духа нові люди, члени українського народу, які мали управляти сими установами замість дотеперішньої польської бюрократії.

Заняттє Львова польським війском перервало дальшу законодатну працю Української Національної Ради у Львові.

Тепер перейдемо до представлення оборони Львова.

Українське війско заняло Львів під командою отамана Дмитра Вітовського, який одержав за се ступінь полковника. Занедужавши з перевтоми, Вітовський зрікся команди, яку переняв полковник Григорій Коссак. Під кінець оборони Львова на команданта покликано отамана Стефанова, дотеперішнього команданта Золочева, надаючи йому ступінь полковника.

Як уже сказано, українське війско опанувало Львів дуже незначними силами. Сталося се тому, що Поляки не сподівалися такої рішучости з боку Українців і через те спізнилися з своєю акцією.

Того самого 31. жовтня 1918., коли Українська Національна Рада рішила заняти Львів, польські військові орґанізації мали параду в справі акції на випадок „українсько-австрійського замаху на Львів і Східну Галичину, який заповідається“[4]. Ся нарада була в мешканню отамана Снядовського (вул. Личаківська, ч. 16.) в 6. годині вечером. На ній були заступлені отсі польські війскові орґанізації: 1) польські війскові кадри, 2) польська війскова орґанізація, 3) команда польського війска і 4) незорґанізовані лєґіоністи, противні складанню присяги варшавській Реґенційній Раді. Нарада мала за ціль осягнути одноцільність акції, на яку згодилися представники всіх орґанізацій, з виїмком представника команди польського війска, який домагався підчинення всіх инших орґанізацій своїй орґанізації. Більшість, яка згодилася на одноцільність акції, вибрала вождом сотника Мончинського. Дальшу нараду назначено на 10. годину вечером того самого дня.

Ся нарада доказує, яка конечна була та рішучість, яку проявила Українська Національна Рада. Инакше Львів були би заняли Поляки.

Далі доказує вона, що Поляки готовилися до акції та що польське повстаннє проти Української Національної Ради у Львові не було таким „чудом“, яким його опісля представляли Поляки, вихваляючися, що Львів „оборонили польські діти і жінки.“ Не „польські діти й жінки“, а польські війскові орґанізації, яким прийшло на поміч польське війско, вислане польським правительством з Польщі.

Рішаючи заняти Львів, Українська Національна Рада числила на се, що українське війско, яке було у Львові, зможе держатися, заки надійдуть на підмогу значнійші українські сили з краю і з фронтів. Зокрема числено на українських Січових Стрільців, які тоді знаходилися на Буковині. Вислано також делєґатів з просьбою за підмогу до Київа.

Одначе поміч з краю надходила не так швидко і не в такій силі, як було треба. Кождий повіт потребував передовсім сил для себе, щоби в себе укріпити українську державну владу. Українські части австро-угорської армії стояли в части на італійськім фронті, в части на Великій Україні. Заки вони прибули до Галичини й переорґанізувалися, Львів був уже в польських руках. Часть Українських Січових Стрільців, яка вспіла прибути до Львова, не змінила відношення супроти переважаючих польських сил, які наспіли з Польщі.

Не сповнилися також надії на поміч з Київа.

Делєґати Української Національної Ради д-р Осип Назарук і інженєр Володимир Шухевич, які виїхали зі Львова 5. падолиста 1918., звернулися в Київі, згідно з своїми інструкціями, з просьбою за поміч до гетьмана Скоропадського.

„Коли я — описує свою місію д-р Назарук[5] — представив гетьманови ціль нашого приїзду, він запитав: ‚Скажіть отверто: хочете вирізати панів?‘ — ‚Хочемо будувати українську державу‘, відповів я здивований.

Він усміхнувся, але сказав, що на таку ціль допомогу дасть: добрий полк Січових Стрільців, які тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини буцім то на те, щоб очистити залізницю від полонених. Сей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю. Таку здережність уважав гетьман потрібною, щоби не вмотатися в війну з Польщею. При чім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зі своєї армії, коли вони перейдуть Збруч.

Від гетьмана пішли ми до ‚Національного Союза‘, де застали Винниченка. Коли я оповів йому вислід авдієнції в гетьмана, він схопився за голову й почав кричати, що ми завалили українську справу. Чому? Бо проти гетьмана, який має чорносотенно-російську орієнтацію, приготоване вже повстаннє і Січові Стрільці мали бути аванґардом сього повстання. Сього ми не знали. По гострій виміні слів що-до ваги Львова й Галичини ми погодилися на тім, що Шухевич піде до гетьмана й заявить, що нам вистане половина січової формації (крім ‚техніки‘, броневиків і т. п.).“

З Київа галицькі делєґати поїхали до Білої Церкви. Тут „Стрілецька Рада“ „відкинула проєкт висилки до Галичини якої-небудь частини, виходячи зі становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, звязане передовсім з державними інтересами Великої України, та що Київ важнійший ніж Львів, а висилка одної частини загону до Львова могла би довести до того, що й Київа не здобудуть і Львова не вдержать“.

Не маючи нізвідки більшої підмоги, українське війско, яке заняло Львів, не змогло здавити польського повстання у Львові і піти на підмогу Перемишлеви, який перший упав жертвою польською наїзду[6].

Польське повстаннє у Львові почалося — як сказано — таки 1. падолиста 1918. по полудни. Його гніздом була міська школа ім. Конарського коло головного залізничого двірця. Здавити повстаннє в самім зароді не було сил, і воно почало розростатися. Через кілька днів утворилася в середині міста формальна боєва лінія. Поляки вспіли заняти західну часть міста з головним залізничим двірцем. Українці держали в своїх руках середмістє і східну часть з Високим Замком і залізничим двірцем Львів-Підзамче. Спершу обі сторони уживали тільки ручного оружя (кріси, ручні гранати, машинові кріси); в дальшім розвитку боїв почали також грати гармати.

Бої були для української сторони дуже важкі. Українські жовніри, переважно діти села, чужі й безрадні в великім місті, в якім зовсім не вміли орієнтуватися і в якім більшість населення, Поляки і спольщена часть жидівської інтеліґенції, відносилася до них вороже, — мали проти себе польських повстанців, переважно Львовян і взагалі дітий міста, які знали кожду вуличку, кождий перехід в камениці і при тім мали по своїм боці симпатію й поміч більшости населення.

Український жовнір почував себе окруженим ворогами, від яких не знав і не мав де сховатися; польський повстанець знав, як ховатися, і скрізь знаходив приятельське приняттє. В боях проти Українців брало всякими способами участь польське населеннє. На них сипалися стріли зза вугла, з коридорів, з вікон, з дахів і пивниць камениць.

Ось пару примірів:

По Академічній вулиці йде український жовнір, студент, який тільки сьогодня взяв кріс у руки як доброволець. Нагло з заду прискакують до нього два Поляки в цивільнім одязі, хапають за руки, і один з них прикладає йому револьвер до чола і стріляє. Все те діється на очах польських прохожих, які не ховають своєї радости.

По Зеленій вулиці йде двох українських жовнірів. Нагло вискакує з одної камениці Поляк в цивільнім одязі, влучними стрілами ззаду кладе обох трупами і знов зникає в одній з камениць.

Не вважаючи на те, українське війско поводилося дуже людяно. Ніяких самосудів, ніяких зловживань, ніяких грабувань. Смертні присуди воєнного суду були дуже нечисленні, хоч по воєнному праву кождий, хто помагає неприятелеви, винен смерти. Одначе Українці приміняли сю постанову воєнного права тільки в найяркійших випадках. Не було також масових юстифікацій, хоч неодна камениця поведеннєм своїх мешканців заслужила на се. Не взято заложників, ані з початку, ані навіть тоді, коли польські повстанці окружили митрополичу резиденцію і проголосили всіх мешканців заложниками.

Польська преса, яка виходила в українській часті міста, була заборонена аж тоді, коли помістила мобілізаційний приказ команди польських повстанців. Кожда инша команда поставила би за се редактора перед воєнний суд і розстріляла.

Се очевидно не перешкодило кричати Полякам на весь світ про українські варварства і відплачувати українську людяність найстрашнійшими знущаннями над українським населеннєм.

Рівночасно з боями велися весь час польсько-українські переговори.

Таки 1. падолиста 1918. вечером зголосилася до Української Національної Ради польська депутація, яку Рада зараз приняла. В салі засідань Ради в будинку Ставропігії явилися краєвий маршалок Нєзабітовський, члени Краєвого Виділу Домбський і ґр. Козєбродзький і радник Краєвого Виділу Савчинський.

Нєзабітовський заявив, що він і його товариші пришли до нас, щоби шукати шляху до якогось бодай тимчасового порозуміння, — заки спір між обома народами рішать ті, що рішають про долю світа, себ-то побідні держави антанти, — і таким способом уникнути дальшого проливу крови, який уже розпочали де-які „шалені голови“.

„Шалені голови“ — відносилося до польських повстанців.

На сю заяву Нєзабітовського відповів заступник голови галицької делєґації Української Національної Ради Іван Кивелюк, вказуючи на те, що помиреннє з Поляками можливе тільки на тій основі, що Поляки признають українську державну владу. Про поворот до вчерашнього дня нема мови.

Далі промовляли инші члени польської депутації, яким знов відповідали члени Української Національної Ради.

З заяв польських промовців виходило, що вони також не думають про поворот до вчерашнього дня. Шлях до порозуміння при добрій волі дасться знайти. „Ми вже маємо проєкт відозви до польського населення“, — заявив Домбський, вказуючи на папір в кишени.

Стало на тім, що на другий день обі сторони зійдуться в соймовім будинку для дальших переговорів.

2. падолиста перед полуднем явилося в соймі з обох сторін багато осіб. З Українців, під проводом голови галицької делєґації Української Національної Ради, д-ра Костя Левицького, були: д-р Лев Ганкевич, д-р Михайло Лозинський, д-р Роман Перфецький, д-р Льонґин Цегельський, на короткий час явився також митрополит Шептицький. З Поляків крім членів учерашньої депутації прийшли всеполяки д-р Адам, д-р Сталь і проф. Хлямгач, демократи д-р Стеслович і д-р Шляйхер.

На самім початку стало видно, що Нєзабітовський і тов. усунулися в тінь. Так само не було мови про їх вчерашню примиримість. Адам, Сталь і Хлямтач, які висунулися на перше місце, заявили в своїх промовах, що вони не мають права говорити в імени галицьких Поляків, бо се належить до польського правительства в Варшаві. Вони могли би що найбільше приступити до утворення тимчасової комісії, зложеної з Поляків і Українців, яка тимчасово управляла би цілою Галичиною замість дотеперішнього австрійського намісництва.

Сю плятформу Українці відкинули, стоячи на становищі державної самостійности Східної Галичини.

Тоді Поляки передложили, щоби питаннє державности Східної Галичини оставити на боці, а взятися поки-що до умиротворення Львова і вибрати польсько-український комітет для переведення сеї задачі. Українці на се згодилися і таки зараз вибрано комітет та уложено відозву, яку він мав видати в обох мовах до населення міста Львова.

Відозва вийшла того самого дня вечером. Одначе заки її розліплено, комітет уже перестав істнувати.

Просто з наради дер Сталь мав удатися до польських повстанців, повідомити їх про заложеннє комітету і візвати до спинення боїв.

Та коли комітет зійшовся вечером на засіданнє в Торговельній Палаті, Адам і Сталь заявили, що „польське війско“ стоїть на тім, що політики не мають мішатися до його акції. Що-до спинення боїв, то польський командант готов згодитися на завішеннє оружя, одначе хоче переговорювати про се безпосередно з українським командантом.

Так за одну добу „шалені голови“ перемінилися в „польське війско“. Поляки, заскочені несподіваним заняттєм Львова, прийшли вже до себе і стали до боротьби. З огляду на се дальше істнуваннє комітету стало зайве.

Українська команда сподівалася що-хвилі підмоги з краю, отже хотіла зискати на часі й дати відпочити втомленим жовнірам, які вже дві доби без перерви робили службу. Тому згодилася на предложеннє польської команди, зроблене очевидно з тою самою ціллю, щоб зискати на часі. Пізно вночи з 2. на 3. падолиста полковник Вітовський і командант польських повстанців Мончинський заключили 12-годинне завішеннє оружя.

Після сього почалися знов бої і знов переговори.

З української сторони вели їх з припоручення президії Української Національної Ради, а опісля Ради Державних Секретарів д-р Степан Витвицький, д-р Лев Ганкевич, д-р Михайло Лозинський, д-р Роман Перфецький, д-р Льонґин Цегельський і Антін Чернецький, одначе так, що на всі засідання ходили тільки Ганкевич і Лозинський, а инші тільки в разі потреби чергувалися. Після утворення Державного Секретаріяту Цегельський, який став державним секретарем внутрішніх справ, перестав брати участь у переговорах.

З польської сторони учасники переговорів також мінялися. Взагалі брали участь у переговорах доцент д-р Дубанович і поміщик Цєнський від т. зв. „Подоляків“, себ-то особливо україножерно настроєних представників східно-галицьких Польських поміщиків, д-р Адам, д-р Сталь і проф. Хлямтач від всеполяків, д-р Стеслович від демократів, Гавзнер, Клінґер і Щирек від соціяльних демократів.

Швидко стало ясно, що переговори до нічого не доведуть.

Полякам ходило про те, щоб „умиротворити“ Львів так, щоб вони після сього могли зліквідувати Українську державну владу у Львові і зі Львова опанувати цілу Східну Галичину. Вони ставили такі умови: управу міста веде дотеперішня міська рада, в якій Українці мали тільки кілька місць. Порядок у місті вдержує міська міліція, яку утворить маґістрат в національнім складі відповіднім національному складови населення міста. Польське і українське війско остає у Львові в визначених казармах, — кожде або в необмеженім або в рівнім числі.

Се значило, що завтра після заключення такого перемиря польське цивільне населеннє зорґанізується в боєві відділи й нападе на державні будинки, щоби зліквідувати українську державну владу. Міська міліція очевидно не буде її обороняти, а коли на її оборону виступить українське війско, то проти нього виступить знов польське війско і бої зачнуться наново, тільки серед обставин, для Українців далеко більше некорисних.

Українці годилися на приверненнє дотеперішньої міської ради і на міську міліцію, домагаючися тільки рівної участи Поляків, Українців і Жидів. Одначе застерігали собі право держати у Львові державну поліцію. В кінці що-до війска домагалися розвязання польського війска, а справу українського війска як справу української держави, виключали з переговорів.

В дальших переговорах пішли Полякам на уступку на стільки, що годилися на те, щоб у Львові остала невелика, чисельно обмежена польська війскова формація.

17. падолиста Поляки предложили 8-денне завішеннє оружя. Українці предложеннє приняли. Завішеннє оружя почалося 18. падолиста рано і кінчилося 21. падолиста рано. За той час мала вияснитися можливість заключення перемиря. На спільнім засіданню 19. падолиста Поляки подали в останній редакції свої умови. Засіданнє 20. падолиста було призначене на відповідь Українців і — коли обі сторони погодяться — на заключеннє умови перемиря.

Якраз в сім часі появився у Львові аґент француської місії в Румунії, француський поручник Віллєм, який приїхав до Львова наслідком польських заходів, в товаристві Поляка Сокольніцкого, який був польським аґентом при згаданій місії. В державнім секретаріяті закордонних справ він заявив, що приїхав тільки як обсерватор і не має ніяких повновластий для посередництва одначе було би йому приємно своїм посередництвом спинити розлив крови, в самій справі він видомо стояв по боці Поляків, хоч старався в розмовах з Українцями се закривати.

20. падолиста Рада державних секретарів, вислухавши звідомленнє команданта полковника Стефанова про воєнне положеннє, рішила відкинути польські умови і предложити свої[7].

Стефанів заявив, що українське війско може держатися у Львові що найменше два тижні. За той час очевидно прийде поміч з краю.

Польські умови в ніякім випадку не могли бути приняті. Вони означали би капітуляцію і відреченнє від будови української держави в Східній Галичині.

Одначе тактика в дальшім веденню переговорів залежала від воєнного положення. Коли-б воно було некорисне, треба було би тягти переговори далі, щоб бодай перевести як слід евакуацію Львова.

Відкидаючи польські умови, треба було бути готовим на те, що 21. падолиста рано розпічнуться дальші бої. Виглядів на приняттє українських умов Поляками не було, а дальше йти в уступках супроти Поляків Рада державних секретарів не могла.

Поляки також були певні, що переговори розібються. В сій хвилі вони самі хотіли сього. Як показалося опісля, вони вже мали запевнену підмогу польського війска з Польщі і предложили 3-денне завішеннє оружя тільки на те, щоб, заки та підмога надійде, не проливати даром крови своїх львівських частий.

Маючи певність, що після зірвання переговорів вони здобудуть Львів, рішили вони відбути акт зірвання з певною парадою, в присутности делєґата антанти, перед яким скинули би вину на Українців. Отже предложили, щоб на засіданню 20. падолиста був присутний Віллєм, на що Українці згодилися.

Засіданнє розпочалося моєю заявою, що Рада державних секретарів не може приняти умов, предложених Поляками, зате готова заключити перемирє на отсих умовах (тут я відчитав українські умови).

На сю заяву відповів Хлямтач широко закроєною політичною промовою, призначеною в першій мірі для Віллєма, який розумів польську й московську мову і також говорив сяк-так по московськи. Хлямтач найбільший натиск клав на те, що Польща на сході заступає і боронить ідеали антанти та що Поляки своїми умовами дають такий доказ миролюбивости, що можуть з чистою совістю вдатися на суд присутного делєґата антанти. Після умиротворення Львова Поляки мали готовий плян умиротворення цілого краю. Та хоч умиротвореннє Львова з вини Українців не може бути осягнене, польська сторона відчитає свій плян умиротворення краю, щоб перед делєґатом антанти дати доказ своєї миролюбивости.

Сей польський проект польсько-українського перемиря для цілого краю відчитав Дубанович. Було се розробленнє предложеного Хлямтачем на нараді 2. падолиста проєкту утворення польсько-української комісії для управи краєм до часу рішення мирової конференції.

Очевидно, що польська адміністрація слухала би не сеї комісії, тільки польського правительства в Варшаві. В найліпшім разі комісія була би маріонеткою без власти. Та в дійсности комісія мала бути тільки способом, щоб заманити Українців зліквідувати українську державну владу, після чого прийшла би ліквідація самої комісії і перехід Галичини під владу польського правительства.

Після моєї відповіди на політичні виводи Хлямтача і ще кількох польських і українських промов забрав голос Віллєм, який промовляв почасти по російськи, почасти по француськи. Промовляв як суддя, який в імени антанти видає присуд в користь Польщі. Між ин. зазначив, що Польщу антанта визнала, а України не визнала і не визнає. Тон його промови був такий провокаційний, що я йому перервав і звернув його увагу, що він забувається і виходить по-за межі ролі, в якій він бере участь в засіданню.

Засіданнє скінчилося ствердженнєм, що сторони не прийшли до порозуміння.

Вночи з 20. на 21. падолиста прийшло від Поляків нове предложеннє переговорів, яке підписав ґр. Скарбк в імени Польської Ліквідаційної Комісії. Українці відповіли, що готові почати переговори. Одначе замість нових переговорів наступили рішаючі воєнні події. Взагалі якийі змисл мало те предложеннє ґр. Скарбка в хвилі, коли Поляки готовилися здобути Львів, годі знати.

21. падолиста рано закінчилося завішеннє оружя й почалися знов бої. Аж тепер українська команда відчула, що має діло не з самими львівськими повстанцями, тільки з дуже переважаючими польськими силами, які грозять українському війску окруженнєм і замкненнєм у Львові. З огляду на се українська команда рішила як найшвидше евакуувати Львів.

В таких обставинах евакуація не могла ні з політичного ні з війскового боку відбутися як слід.

З політичного боку — не переведено плянового вибору осіб, які повинні вийти зі Львова для дальшої праці в будуванню держави.

З війскового боку — оставлено багато всякого державного майна, між ин. поживи, яку, коли-б і не можна було її вивести, ліпше було роздати між українське населеннє ніж оставляти Полякам.

Се була помилка української команди, що вона не зорієнтувалася, що на поміч польським повстанцям надходять такі сили, перед якими українські оборонці Львова не вдержаться, і не перевела заздалегідь розумної евакуації.

Вночи з 21. на 22. падолиста українське війско вийшло зі Львова в східнім і північнім напрямі. З ним вийшла зі Львова часть членів Української Національної Ради і майже всі члени Державного Секретаріяту[8].

22. падолиста рано польське війско заняло Львів і почало погроми українських товариств і жидівських вулиць.

Жидівські погроми були карою за те, що Жиди — крім спольщеної части інтеліґенції — зберігали невтральність у польсько-українській боротьбі за Львів, утворивши власні війскові части для охорони жидівської части міста перед обома воюючими сторонами. Українці віднеслися до сього жидівського становища прихильно. Зате Поляки вважали його ворожим актом супроти польських інтересів і відплатили за се Жидам 3-денними погромами.

Так закінчився львівський період будування української держави в Галичині.

Рішучість, з якою занято Львів, не була на жаль прикметою дальшої діяльности національно-демократичних відповідальних кругів. Вирісши в лєґальній політичній боротьбі з Поляками, вони не освідомили собі, що тепер місце політичної боротьби займає війна, — війна на життє або смерть. Поляків уважали вони далі політичними противниками, а не воюючою стороною, супроти якої треба примінити всю строгість воєнного права. Польське повстаннє видавалося їм місцевим явищем і вони сподівалися, що як у Львові вдасться осягнути порозуміннє, що все буде добре. Велику роль в них грала при сім надія, що супроти ясних точок Вільзона Польща не посміє сягнути по Східню Галичину. З другого боку увага на авторитет антанти вязала їм руки: кожде зарядженнє оцінювали вони з того становища, що скаже на се антанта.

Навіть тоді, коли вияснилося, що Поляки уважають угоду тільки способом до ліквідації української державности в Галичині і ніякої иншої угоди не заключать, Державний Секретаріят прикладав велику вагу до львівських переговорів, думаючи, що все залежить від переговорів у Львові. Тимчасом переговори треба було вести зі свідомістю, що вони до нічого не доведугь і є тільки тактичним маневром для зискання часу.

Коли-б Державний Секретаріят мав таку свідомість, він не повинен би був сидіти у Львові, де всю його увагу забирала боротьба за місто і звідки зносини з краєм були що-раз важчі, тільки треба було оборону Львова оставити війску и місцевому політичному комітетови, а осідок Державного Секретаріяту й Української Національної Ради перенести до иншого міста в краю, звідки свобідно можна би вести працю над будовою держави.

Аж упадок Львова отворив згаданим відповідальним кругам очи на тверду дійсність: що за Галичину треба вести війну з Польщею і треба орґанізувати державне життє для того, щоб могти вести сю війну.


——————

  1. Вони оставали під почесним арештом і швидко виїхали до Відня.
  2. В львівськім періоді під Українською Національною Радою треба розуміти тільки членів, присутних у Львові.
  3. На сій основі ввійшов також я в склад Української Національної Ради як безпартійний.
  4. Протокол з сеї наради помістило львівське „Słowo polskie“, ч. 508 з 1. падолиста 1920.

    Говореннє про „українсько-австрійський замах“, се звичайна польська інсинуація, ніби то Австрія підпирає Українців проти Поляків. Сеї інсинуації вживали Поляки, які всю свою силу в Галичині завдячували Австрії, особливо в своїх протиукраїнських заходах перед антантою.

  5. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. Відень 1920. — Стор. 6–8.
  6. Перша проба заняти Перемишль в ночи з 30. на 31. жовтня 1918. українським курінем австро-угорської армії, який стояв у сусідній Журавиці, скінчилася невдачно, бо австрійський ґенерал Пухальський, Поляк, виставив проти нього два мадярські куріні. 1. падолиста 1918. заключено в Перемишли польсько-українську угоду, на якої основі містом мала управляти комісія, зложена з 4 Українців і 4 Поляків. Одначе Поляки зовсім не держалися угоди, тільки почали орґанізувати свою армію і захоплювати власть в місті. Тоді Українці вспіли заняти місто по сей бік Сяну, а на Засянню укріпилися Поляки. 4. падолиста 1918. заключено польсько-український роз'єм, приймаючи Сян за демаркаційну лінію. Та сей роз'єм істнував тільки доти, доки не надійшли польські сили, зорґанізовані в Кракові. 11. падолиста українська команда дістала від польської команди ультимат, щоби віддала місто до 12 годин. На сей ультимат Українці не дали відповіди, рішаючи обороняти місто. Тоді Поляки, заосмотрені у всі технічні засоби (панцирний поїзд, артилєрія і т. п.) приступили до здобування міста. Здобувши його, устроїли український погром і всіх визначнійших українців арештували й вислали до табору інтернованнх в Домбю. Так закінчилася перемиська іділля польсько-української угоди.
  7. Умови обох сторін оберталися в висше поданих межах. Не маючи з собою тодішніх записок про переговори, подав я тільки загальний нарис тих умов.
  8. Евакуацію переводжено „австрійською методою“, держачи все в тайні. Хто припадково довідався, як справа стоїть, той старався винестися зі Львова. Через те де-хто остав проти своєї волі і з великою небезпекою для себе. До сих належав і я. Того дня я був недужий і не міг вийти з хати. Всі мої заходи довідатися, як справа стоїть, були безуспішні. Ніхто не подумав, щоб повідомити мене й вивезти зі Львова. Наслідком сього я чотири місяці мусів ховатися перед арештуваннєм.