Вікіджерела

Галичина в рр. 1918–1920/II

< Галичина в рр. 1918–1920
Розділ II.
Галицькі Українці в світовій війні.

На протязі 19. віку, в процесі розвитку українскої національної свідомости, витворився ідеал Самостійної України. Здійснення його — як уже зазначено — одні сподівалися від загально-европейського воєнного конфлікту, другі від соціяльної революції.

З вибухом світової війни всі українські партії Галичини й Буковини стали на стаповищи, що надійшов час використати світовий воєнний конфлікт для здійснення ідеалу Самостійної України. В сій ціли стали вони по боці Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволеннє й усамостійненнє України можливе тільки після розбиття Росії, отже побіда центральних держав над Росією лежить в інтересі українського народу. Тому український нарід повинен стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини, які за се повинні — на випадок побіди над Росією — помогти йому утворити самостійну українську державу.

Ся австрофільсько-ґерманофільська орієнтація має свою історію.

В 1848. р., підчас дебат в австрійськім Установчім Державнім Соймі над проєктом австрійскої конституції, ніхто инший, тільки тодішні провідники чеського народу, Паляцький і Ріґер, заступаючись за український нарід перед польськими змаганнями, мотивувати потребу свобідного розвитку Українців в Австрії власне зі становища тої орієнтації. Паляцький висловив надію, що український нарід „розвиватиме свої значні здібности й робитиме швидкі поступи, братиме участь в західно-европейській культурі і творитиме в руках австрійського правительства таран проти австрійських ворогів, що має безконечно далекосягле значіннє, кола взяти під увагу їх вплив на їх соплемінників у Росії“[1]. По словам Ріґера українська література, „навіяна свободою, розтопить лід російского абсолютизму, стане Архімедовою шрубою, що оберне царизм в руїну, відриваючи від нього міліони кріпаків Українців у Росії. Се найважнійше в цілій справі, — упадок того ворожого европейській свободі деспота зовсім близький, коли се племя вступить в ряди инших славянських племен“[2].

Таку ролю в міжнародній політиці призначували Чехи галицьким Українцям тоді, коли провідники Головної Руської Ради так далеко думкою зовсім не забігали.

Після видання указів 1863. р. і 1876. р. про заборону української мови и літератури в Росії думка про визволєннє України з російської неволі при помочи Австрії й Німеччини почала звергати на себе увагу українських діячів на Великій Україні[3]. При кінці 1880-их і з початком 1890-их рр., коли заносилося на конфлікт між Австрією й Німеччиною з одного і Росією з другого боку, підкріпила сю думку головно стаття німецького фільософа Гартмана, за яким мав стояти Бісмарк, про потребу розбиття Росії й утворення української держави[4]. Одначе ширших кругів на Україні ся думка не захопила.

Драгоманів, критикуючи в 1890-их рр. ті українські круги по обох боках кордону, які надіялися на сепаратизм і поміч Австрії, вказував на слабість ідеї сепаратизму на Великій Україні і на трудність здійснення її та остерігав перед прибільшеними надіями на побіду Австрії над Росією[5]. В 1891. р. він писав:

„Сподіватися, щоб навіть велика коаліція европейська, — в котрій в усякім разі не буде Франції, а може й Анґлії, — могла відірвати від Росії всі українські землі по Дін і Кубань, може тільки божевільна або дитинська фантазія. Увесь поділ Росії, який можна припустити, може обійтися на тому, що від Росії відірвуть Царство Польське, Бесарабію та яку блидочку землі на Волині й Поділю. Так тоді власне національність Українців заплатить кошти сього поділу, бо в Бесарабії подністрових Українців віддадуть на румунізацію, а коли Царство Польське злучать з Галичиною і назвуть цілий край Королівством Польським, то Поляки стануть там у такій більшости проти Українців, що Українцям ще важче буде встоювати за себе ніж тепер. Блидочка Волини й Поділя не змінить пропорції“[6].

Після того, як російську революцію 1905.–7. рр. перемогла реакція, і рівночасно зростаюче напруженнє між обома европейськими коаліціями[7] грозило кождої хвилі воєнним вибухом, думка визволення й усамостійнення України через побіду центральних держав над Росією почала знов займати уми українського громадянства в Австрії. Прихилялися до сеї думки також одиниці й гуртки між українським громадянством в Росії.

При кінці 1912. р., коли грозив воєнний конфлікт, всі українські партії Галичини и Буковини в заяві з 7. грудня 1912. р. зазначили, що в конфлікті між Австро-Угорщиною й Росією інтереси українського народу згідні з інтересами Австро-Уюрщини. На з'їзді українського студенства в літі 1913. р., в якім взяли участь делєґати з обох боків кордону, принято резолюцію про потребу використання воєнного конфлікту для визволення й усамостійнення України.

Світова війна виставила істнуваннє Австро-Угорщини на пробу, якої вона ідеольоґічно вже на самім початку не видержала. Тільки два народи, які угодою 1867. р. витворили дуалістичну форму монархії і поділили в ній пануваннє між себе, — Німці в Австрії, Мадяри в Угорщині, — тільки вони бажали дійсно побіди монархії, бачучи в сім свій національний інтерес: скріпленнє монархії на зверх і скріпленнє свого панування кождий в своїй половині монархії. Всі инші народи або бачили свій національний інтерес в ослабленню чи навіть розбиттю Австро-Угорщини, або, хоч бажали їй побіди, то не в її, тільки в своїм інтересі.

До першої катеґорії належали Чехи, Південні Славяни, Італійці й Румуни.

Чехи розуміли, що здійсненнє чеського державного права чи в межах Габсбурґської монархії[8] чи через утвореннє самостійної чеської держави можливе тільки — в першій формі при ослабленню, в другій при розбиттю Австро-Угорщини, бо в побідній Австро-Угорщині Німці й Мадяра на здійсненнє чеського державного права не згодяться.

Південні Славяни змагали що найменше до з'єдинення всіх південно-славянських земель Австро-Угорщини в південно-славянське королівство під Габсбурґами[9], вважаючи своїм національним ідеалом з'єдиненнє південно-славянських земель Австро-Угорщини з Сербією в одну південно-славянську державу. Перше було можливе тільки при ослабленню, друге при розбиттю Австро-Угорщини.

Італійці з тугою дожидали хвилі, коли можна буде завершити визволеннє італійського народу з неволі Габсбурґів і будову з'єдиненої Італії.

В кінці Румуни так само змагали до з'єдинення румунських земель Австро-Угорщини з румунською державою в Велику Румунію.

Всі сі народи, примушені як громадяни Австро-Угорщини складити заяви вірности і стверджувати їх кровю своїх синів на полях бою, рівночасно бажали розгрому Австро-Угорщини і навязували зносини з антантою, щоб па випадок її побіди забезпечити собі здійсненнє своїх національних змагань. Весь час війни вели вони відповідно до того подвійну політику: формально льояльну, в дійсности ворожу до Австро-Угорщини.

В особливо кориснім положенню були Поляки, яким обі воюючі сторони обіцювали національне визволеннє.

Галицькі Поляки від часу помирення з Австрією були тим елєментом, на який Австро-Угорщина особливо числила на випадок війни з Росією. З вибухом світової війни з сього як щось самозрозуміле вийшло т. зв. австро-польське становище, себ-то, що Поляки стають при Австро-Угорщині й Німеччині, при яких помочи Польща має визволитися з російської неволі і відзискати державну самостійність. Питаннє, в якій формі ті части Польщі, які належали до Австро-Угорщини й Німеччини, мають взяти участь у самостійнім державнім істнуванню Польщі, відсувалося на пізнійше.

Всі польські партії Галичини з'єдинилися в Начальний Національний Комітет, який проголосив війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії війною за відбудуваннє Польщі і покликав до життя польські лєґіони, які під проводом Пілсудського, теперішнього президента Польщі, мали помагати центральним державам визволити Польщу з-під Росії.

Одначе рівночасно також Росія відозвою начального вожда російської армії вел. кн. Миколи Миколаєвича до польського народу проголосила як свою воєнну ціль визволеннє польських земель з-під Австрії й Німеччини й утвореннє з'єдиненої Польщі як окремої державної одиниці в близше неозначеній злуці з Росією. За сею заявою стояла ціла антанта і в Парижі заснувався Польський Національний Комітет для її здійснення.

Таким чином міжнародне положеннє дало Полякам змогу поставити свою будучність на воєнні карти обох воюючих сторін. Оба польські табори, австрофільсько-ґерманофільський і руссофільсько-антантофільський, з яких кождий мав своїх прихильників і свої орґанізації (явні або тайні, залежно від лінії фронту) в усіх частях Польщі, хоч назверх себе поборювали, в дійсности працювали для одної ціли, стараючися — один в центральних держав, другий в антанти — як найліпше забезпечити як найкориснійше здійсненнє відбудування Польщі.

На скільки австрофільсько-ґерманофільський табор Поляків і бажав побіди Австро-Угорщини, то ся побіда мала бути рівночасно її ослабленнєм, бо вона повинна була відступити Галичину для будови польської держави.

В найгіршім положенню були галицькі Українці.

Їх бажання не могли бути по боці антанти, бо побіда антанти означала побіду Росії і прилученнє до неї українських земель Австро-Угорщини, що несло також сим українським землям таке поневоленнє, в якім знаходилася Велика Україна. На зміну відношення побідної Росії до України не було ніяких надій. Так само не було надії на те, щоб західні держави хотіли й могли вплинути на Росію в сім напрямі.

Зрештою Росія з самого початку війни виявила в цілій повноті своє вороже відношеннє до українського народу. Ту дрібку свободи українського слова й українських товариств на Великій Україні, яка вбереглася після революції 1905.–7. р., з вибухом війни знесено. В занятій Галичині заведено такий самий режім. А міністр закордонних справ Сазонов, вичисляючи в Державній Думі в лютім 1915. р. причини, які заставили Росію до війни з центральними державами, як одну з причин назвав також те, що в Галичині „за німецькі гроші“ повстав ворожий Росії український рух.

Словом, відношеннє Росії до української справи не могло не диктувати австрійським Українцям бажання ослаблення й розбиття Росії, бо тільки ослаблена Росія пішла би на уступки супроти України і тільки на руїнах розбитої Росії можна було збудувати самостійну українську державу.

Одначе побіда Австро-Угорщини й Німеччини над Росією ще зовсім не означала здійснення українських змагань. Не тільки до української Галичини, але й до цілого Правобережя, на скільки Австро-Угорщина й Німеччина відірвали би його від Росії, підносили претенсії Поляки в імя відбудування історичної Польщі. А що політика Австрії супроти українського народу до того часу йшла по лінії польських бажань, то треба було побоюватися, що таке саме становище займе Австрія також на випадок побіди над Росією.

Тому рішитися стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини не було легко.

Одначе рішити було треба, бо остатися пасивним значило би тільки нести воєнні обовязки громадян Австро-Угорщини без користи для української справи.

При тім входила в гру ще одна обставина, а саме, що галицькі Поляки, виступаючи активно по боці Австро-Угорщини й Німеччини, використали би пасивність Українців як доказ ворожого відношення до Австро-Угорщини. Що се значило, се пізнали Українці зараз на початку війни, коли, не вважаючи на заняте ними становище, українське населеннє, дякуючи акції Поляків, почато масово арештувати, розстрілювати, вішати, мучити по таборах для інтернованих як прихильників Росії і ворогів Австро-Угорщини. На скільки страшнійші були б сі переслідування, коли б Українці не були заняли австрофільського становища, яке все таки давало їм змогу оборонятися перед ними.

З усіх сих причин українські партії Галичини й Буковини рішилися активно стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини, щоб їх війну проти Росії використати для української справи.

Се проголосила Головна Українська Рада, зложена з представників усіх українських партій Галичини, маніфестом з 3. серпня 1914., який кликав український нарід стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини до боротьби проти Росії за визволеннє України.

Головна Українська Рада утворила орґанізацію Українських Січових Стрільців, яка мала стати завязком української армії, закликаючи вступати до сеї орґанізації тих здатних до зброї Українців, які не були обовязані до військової служби в австро-угорській армії, бо сі мусіли ставати в ряди армії.

Поруч галицьких Українців став гурток українських політичних еміґрантів з Великої України, які підчас своєї діяльности на Великій Україні були членами українських соціялістичних ґруп. Тепер вони утворили орґанізацію Союз визволення України, яка також стала по боці Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що тільки воєнний розгром Росії уможливить визволеннє і самостійність України.

Одначе Союз визволення України не знайшов одобрення серед українського громадянства в Росії і через те не міг здобути поважного політичного становища при нейтральних державах. Його діяльність полягала передовсім у веденню пропаґанди української справи в центральних державах, в опіці над полоненими Українцями жовнірами російської армії, в орґанізаційній і просвітній праці серед них і т. д. Такого політичного значіння в центральних державах, яке мали анальоґічні комітети чеський і польський в державах антанти, він не осягнув. Не маючи звязків з українським громадянством, він не відіграв також ролі в заключенню мира між центральними державами і Україною.

Тимчасом уже перші тижні війни принесли для сеї конечністю подиктованої орієнтації австрійських Українців важкий удар.

Головна Українська Рада і Союз визволення України закликали український нарід до боротьби проти Росії, українська молодіж ставала в ряди Українських Січових Стрільців, українська інтеліґенція мусіла тікати з Галичини перед російською армією, боячись пімсти Росії, — а рівночасно Поляки, як виконавці австрійської державної власти в Галичині, почали арештувати українське населеннє як ворогів Австрії, які спочувають і помагають Росії.

Почалися сі арештування з початку не сміло, звертаючися ніби-то тільки проти москвофільської ґрупи серед українського народу[10], але швидко, вже при кінці серпня 1914., стали вони масові й обхопили все українське населеннє без ріжниці партій.

Відступ австро-угорської армії на захід попереджали масові транспорти арештованих — селян, народніх учителів, священиків і міської інтеліґенції, старців, жінок і дітей — яких серед голоду і знущань вивозили в табори для інтернованих в західні краї держави. Багато з тих, то тікали перед російською армією, попало в сі транспорти по дорозі. Польська адміністрація на тій території Галичини, яка ще була в австрійських руках, устроювала просто лови на сих українських збігців, щоб їх арештувати.

Скільки перед тим згинуло на місцях від розстрілів і на шибеницях, — хто міг знати! Війскові власти, відступаючи перед російською армією, щоб чимсь виправдати свою невдачу, радо підхопили клич про „зраду“ українського населення і вішали кождого, хто мав нещастє попасти їм на очи. Особливо, що скрізь у військових частях були польські офіцири, які з якоюсь садистичною розкішю виливали всю свою, віками накоплену, читаннєм творів Сєнкевича про бої Поляків з козаками розбуджену ненависть до українського народу. Тільки один польський військовий суддя, Заґурскі, який перед війною був адвокатом у Львові, сам видав над 100 присудів смерти на Українців і сам був присутний при їх виконанню.

Так галицькі Поляки, маючи великий вплив в Австрії, використовували війну, щоб одним замахом позбутися противника, який ставав що-раз небезпечнійший для польського панування в українській Галичині, а тепер, з вибухом війни, піднявся до боротьби за державну незалежність України.

Представити Українців як зрадників держави, винищити шибеницями, розстрілами і катуваннєм по таборах для інтернованих як найбільше число української інтеліґенції, щоб на випадок побіди Австрії могти без перешкоди з українського боку посунути границі польської держави як найдалі на схід, — отсе був плян галицьких Поляків, для якого здійснення вони вжили всего свого впливу й сили, яку мали в Австрії.

Переїхавши з Галичини, занятої російською армією, до Відня, Головна Українська Рада і Союз визволення України застали такий образ: В урядових сферах всесильний вилив Поляків, які одні з усіх Славян вважалися певною підпорою держави. Відношеннє до Українців неприхильне або в найліпшім разі холодне. Українським діячам говорили: „Ми віримо, що ви хотіли би при нашій помочи збудувати самостійну Україну, але ваш загал спочуває й помогає Росії“. Українські збігці розкинені по західних краях Австрії опинились без засобів до життя. А в Талєргофі, в сьому пеклі, в яке вкинено українських інтернованих, пропадали в страшнім режімі українські діячі з усіх повітів української Галичини.

Скільки заходів було треба, заки — як не розбито, то бодай захитано польську лєґенду про „українську зраду“, звільнено хоч частину українських діячів з інтернування, а для маси інтернованих здобуто ліпший режім і правну опіку і в кінці проти страшного опору Поляків виборено право утворити для орудування підмогою, яку держава призначала для збігців, українські комітети і таким чином визволити українських збігців з-під польської „опіки“, в яку хотіли їх узяти Поляки.

Рівночасно йшла орґанізаційна й політична праця. Вислідом її було утвореннє Загальної Української Ради, в якої склад увійшли делєґати всіх українських партій Галичини й Буковини і делєґати Союза Визволення України.

В проґрамовій заяві з 12. мая 1915, Загальна Українська Рада поділила свої домагання на дві части: 1. для українських земель, які Австро-Угорщина й Німеччина визволять оружною силою з під Росії, домагалася вона державної самостійности; 2. для українських земель Австрії — з'єдинення в окремий автономний український край.

Таке поставленнє української справи диктували важкі, несприяючі обставини, серед яких приходилося працювати Загальній Українській Раді. Австрійські урядові круги стояли на тім, що коли б центральним державам пощастило відвоювати від Росії українські землі, то вони не на те приносять воєнні жертви, щоби, утворивши з тих земель українську державу, відступити їй українську Галичину. Числячися з сим становищем Австрії, Загальна Українська Рада зреклася з'єдинення Галичини й Буковини з Великою Україною, домагаючися тільки з'єдинення й автономії сих українських земель під Австрією.

Так само, числячися з становищем угорського правительства, Загальна Українська Рада зреклася включити в проґраму своїх домагань українські землі Угорщини, бо угорське правительство вважало своїм ворогом кождого, хто в звязку з воєнними цілями втягав у дискусію справу цілости угорської держави, з чим мусіла числитися навіть Австрія й Німеччина, а не то Українці.

В яких важких відносинах прийшлося працювати Загальній Українській Раді, найліпший доказ, що її програмова заява появилася тільки на правах рукопису[11], бо в пресі цензура її не пустила. Для характеристики сих відносин треба зазначити, що з вибухом війни всі конституційні свободи включно з парляментом завішено і Австрія стала абсолютистичною державою. А в сій абсолютистичній державі побіч Німців найбільшу політичну силу і вплив мали Поляки. З сього можна собі уявити, як сей абсолютизм, направлюваний проти Українців польськими руками, давив Українців.

Серед таких обставин прийшлося Загальній Українській Раді заступати австрофільсько-ґерманофільську орієнтацію. А одначе иншого виходу вона не бачила. Бо антанту супроти України представляла Росія, а Росія нищила — як на Великій Україні так і в Галичині й Буковині — все українське життє. Загальна Українська Рада мусіла держатися Австро-Угорщини й Німеччини, щоби бодай по сей бік фронту оберігати українське життє, яке тут хотіла знищити Польща руками Австро-Угорщини й Німеччини.

Одначе при всім своїм примусовім положенню українське громадянство Австрії повинно було старатися навязати зносини також з державами антанти. Коли б в Австрії завважили, що держави антанти цікавляться українською справою, відношеннє Австрії до українського населення і української справи мусіло би змінитися на ліпше. Крім того такі зносини Українців з антантою були би мали велике значіннє для будучности.

Проґрама Загальної Української Ради була в даних обставинах тільки „музикою будучности“, на яку дійсність не подавала особливих надій. В міру того, як Австро-Угорщина й Німеччина здобували від Росії українські землі, що-раз голоснійше лунали польські претенсії до сих земель. Давній польський режім вернув не тільки в Галичину, але перенісся й на Волинь, Холмщину, Підляше, словом, на всі українські землі по сей бік лінії фронту. Австро-Угорщина й Німеччина скрізь годили Полякам, щоб відвернути їх від антанти, а Українцям кидали тільки останки, бо ж їм усе одно нікуди дітися, ніхто за них не дбає, і як би мало їм не давати, вони мусять бути вдоволені, бо по той бік фронту Росія несе їм повну національну смерть.

В кінці прийшов удар. Письмами обох цісарів, Австро-Угорщини й Німеччини, проголошено 4. падолиста 1916. утвореннє польської держави і розширеннє автономії Галичини.

В письмах про утвореннє польської держави, оголошених німецькими властями у варшавськім і австро-угорськими у люблинськім ґенерал-ґубернаторстві[12], говорилося:

„Його Цісарська Величність Цісар Австрії і Апостольський Король Угорщини і Його Цісарська Величність Німецький Цісар, переняті сильною вірою в кінцеву побіду їх оружя й оживлені бажаннєм, щоби польським областям, які їх хоробрі війська серед тяжких жертв вирвали з-під російського панування, утворити щасливу будучність, умовилися, щоби з тих областей утворити самостійну державу з дідичною монархією і конституційною формою правління. Докладнійше означеннє гряниць Польського Королівства застерігається. В прилученню до обох союзних держав нове королівство знайде запоруки, яких потребує для свобідного розвитку своїх сил.“

В письмі австрійського цісаря про розширеннє автономії Галичини, зверненім до президента міністрів д-ра Кербера, — після згадки про утвореннє польської держави і після слів подяки для „краю Галичини“ за „багато доказів віддання і вірности“ і за „багато великих і тяжких жертв“ підчас війни, — було сказано:

„Є отже Моєю волею в хвилі, коли повстає нова держава, рівнобіжно з сим розвитком подій також краєви Галичині надати право самостійного уладжування своїх краєвих справ аж до повної міри того, що годиться з його приналежністю до цілости держави і з її корисністю, і дати сим населенню Галичини запоруку національного й економічного розвитку.“

Сі цісарські письма означували лінію політики Австро-Угорщини й Німеччини на сході, зовсім протилежну українським інтересам.

Перед українськими землями, відірваними від Росії, ставала перспектива прилучення до польської держави, на що всі свої зусилля звертали Поляки.

Розширеннє автономії „краю Галичини“ означало перекресленнє пляну утворення окремого автономного українського краю в Австрії і оставленнє української Галичини під скріпленим польським пануваннєм, бо розширеннє автономії Галичини означало скріпленнє польського панування в Галичині.

Загальна Українська Рада була актами 4. падолиста зовсім заскочена.

Австрійський президент міністрів ґраф Штірк, убитий д-ром Фрідріхом Адлером 21. жовтня 1916., — весь час годував її обіцянками про утвореннє українського автономного краю в Австрії. На засіданню 6. падолиста 1916. голова Загальної Української Ради д-р Кость Левицький подав до відомости, що ґр. Штірк в половині вересня 1915. заявив устно д-ру Костеви Левицькому, д-ру Евгенови Олесницькому і Миколі Василькови, що на нараді австрійського президента міністрів ґр. Штірка, угорського президента міністрів ґр. Тіси, австро-угорського міністра закордонних справ бар. Буріяна і представника німецького правительства рішено перевести поділ Галичини. По сій лінії йшли також усі пізнійші запевнення ґр. Штірка.

Новий австрійський президент міністрів д-р Кербер, який обняв уряд 31. жовтня 1916., отже очевидно застав уже справу цісарських письм з 4. падолиста 1916. зовсім готовою, поставив Загальну Українську Раду перед доконаний факт.

Запротестувавши проти актів з 4. падолиста 1916., Загальна Українська Рада розвязалася, бо більшість ґруп, які її складали, відкликали з неї своїх делєґатів.

Політичний провід що-до Галичини перейшов на Українську Парляментарну Репрезентацію, яка під вражіннєм актів з 4. падолиста 1916. утворилася через з'єдиненнє дотеперішніх клюбів національно-демократичного і радикального.

Щоб зазначити, що політика Української Парляментарної Репрезентації повинна бути инша, ніж політика Загальної Української Ради, при виборі до президії поминено провідників Загальної Української Ради, — в першій мірі д-ра Костя Левицького, який як голова Народнього Комітету, себ-то управи Національно-Демократичної Партії, голова Національно-Демократичного Клюбу і голова Загальної Української Ради з'єдиняв у своїх руках весь політичний провід.

Тому передовсім на нього зложено відповідальність за акти 4. падолиста 1916. перед українським народом: він — мовляв — повинен був про них знати і заздалегідь покликати громадянство до відповідної акції, а не вколисувати запевненнями, що все буде добре.

Другим, на кого зложено відповідальність, був провідник українських послів з Буковини Микола Василько, який як заступник голови Загальної Української Ради вів акцію спільно з д-ром Костем Левицьким.

Провід української політики обняв тепер д-р Евген Петрушевич з ґрупою національно-демократичних послів, які доси творили опозицію супроти політики д-ра Костя Левицького і Миколи Василька, домагаючися опозиційної політики супроти Австрії за її підпираннє Поляків проти Українців. Після короткого періоду, в якім головою Української Парляментарної Репрезентації був найстарший український парляментарист Юліян Романчук, віцепрезидент австрійського парляменту, а Петрушевич заступником голови, факт віддання політичного проводу в його руки знайшов повний вислів у тім, що він — після зречення Романчука — став головою Української Парляментарної Репрезентації.

Від тепер зарисувалося противенство між Українською Парляментарною Репрезентацією і Народнім Комітетом, де головою остав д-р Кость Левицький. Се противенство усунено аж через реорґанізацію національно-демократичної в народню трудову партію на з'їзді в марті 1919.

Українські посли з Буковини остали по-за Українською Парляментарною Репрезентацією як окремий клюб. Галицькі посли вважали їх, головно через особу їх провідника Василька, нездібними до тої політики, яку мала почати Українська Парляментарна Репрезентація.

Убійство ґр. Штірка і смерть цісаря Франца Иосифа (21. падолиста 1916.) принесли ту зміну в австрійській внутрішній політиці, що новий цісар Кароль скликав парлямент. Так українські посли відзискали парляментарну трибуну для оборони прав народу.

Революція в Росії і приступленнє Злучених Держав Америки до війни по боці антанти змінили міжнародне положеннє.

Твореннє української державности, висуваючи українську справу на одно з перших місць міжнародньої політики на сході Европи, давало українській політиці в Австрії нове опертє в змаганню до державного усамостійнення і з'єдинення українського народу.

Тепер політика Українців Галичини і Буковини не мусіла за всяку ціну — як до революції в Росії — держатися Австро-Угорщини й Німеччини, тільки діставала свободу руху на міжнародній арені.

З другого боку приступленнє Злучених Держав до війни по боці антанти означало, що антанта рішилася за всяку ціну побити Австро-Угорщину й Німеччину. Коли-ж показалося, що Берестейський мир не став початком загального мира ані не дав центральним державам змоги вибороти почесний мир, тоді стало ясно, що Німеччина буде обезсилена, а Австро-Угорщина перестане істнувати. Се було зовсім ясне по крайній мірі від весни 1918. р.

Для української політики в Австро-Угорщині се була крайня пора навязати зносини з тим силами, — і внутрі Австро-Угорщини і на міжнародній арені, — які будуть рішати про розділ австро-угорської спадщини, щоб оборонити своє право на незалежність і з'єдиненнє з цілим українським народом перед польськими претенсіями.

Вже тоді чим далі тим яснійше ставало, що сповненнє задач, які ставило те змінене положеннє, було Українській Парляментарній Репрезентації не під силу. Тепер, з історичної перспективи, се зовсім очевидне.

Нове положеннє вимагало нових людий, з новим способом думання, визволених з дотеперішніх політичних шабльонів, з розмахом і запалом, які відповідали би вазі історичного перелому, здібних запалити і повести цілий нарід. Таких людий не було ні в Українській Парляментарній Репрезентації ні в громадянстві — з причин, які зазначено висше.

В Українській Парляментарній Репрезентації змінилися особи, але не змінилися методи. Як перед тим вірено словам ґр. Штірка, так тепер вірено запевненням кождого президента міністрів, особливо, що вони були потверджувані ласкавими приняттями у цісаря Кароля. Як перед тим, так і тепер провідним мотивом політичної тактики була думка, що Австрія, хоч занадто слаба, щоб виграти війну, одначе все ще занадто сильна, щоби при помочи Поляків знищити Українців, і тому треба уникати конфлікту з нею. Сей мотив опановував Українську Парляментарну Репрезентацію аж до останньої хвилі істнування Австрії.

З сеї причини не використано як слід парляментарної трибуни для поставлення перед суд світа тих страшних знущань, які впали на український нарід з початком світової війни за „спочуттє і поміч Росії“, щоб не стягнути на себе закиду оборони „зрадників держави“.

Далі не використано в цілій повноті цілого періоду творення української державности на Великій Україні від утворення Центральної Ради аж до заключення Берестейського мира. Не навязано звязків з Центральною Радою. Не поставлено натиску на з'єдиненнє Галичини й Буковини з Великою Україною.

Становище Української Парляментарної Репрезентації в тім часі означене в промові д-ра Евгена Левицького, виголошеній на засіданню австрійського парляменту 19. грудня 1917. в дебаті над справою допущення народів Австрії до мирових переговорів. Д-р. Евген Левицький, виступаючи як заступник голови Української Парляментарної Репрезентації, означив се становище ось-як:

„Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство галицько-володимирське, яке довший час було складовою частю великої староукраїнської київської держави. Теперішня Східна Галичина — правильно кажучи, властива Галичина — творить таким чином в цілости неподільну і непозбутну спадщину української нації і тому може або в цілости остати при Австрії або так само в цілости бути влучена в Українську Народню Республику, що відповідало би найвисшому ідеалови української нації.“

„Що до Східної Галичини на випадок, коли-б дійсно мало прийти до мира з Росією без ніяких анексій і пересунень границь на галицькій границі, Українська Парляментарна Репрезентація домагається, щоби реституувати староукраїнське королівство галицько-володимирське і разом з українсько північною Буковиною і евентуально також иншими українськими областями монархії влучити як окремий державний орґанізм в загально-державний звязок…

„Тим більше мусить Українська Парляментарна Репрезентація заложити святочне застереженнє і як найсильнійший протест проти того, щоб хоч-би кусень сеї української землі як українських земель взагалі мав бути відданий будучій польській державі…“

„Коли-б, не вважаючи на найсвяточнійші протести українського народу, при абсолютистичнім веденню закордонної політики монархії, все таки розважувано евентуальне пожертвуваннє українських земель для Польщі, тоді український нарід Галичини домагається, щоби Східну Галичину вважати з міжнароднього погляду спірною областю й українському народови шляхом запорученого свобідного голосування населення Східної Галичини, в дусі права самовизначення, дати змогу самому рішити, до якої з держав край має належати“.

В сій заяві з'єдиненнє з Великою Україною поставлено в формі такого далекого ідеалу, що реально найдальшим домаганнєм було властиво утвореннє українсьної автономної провінції в Австрії[13].

З другого боку також Українська Центральна Рада ставила справу прилучення українських земель Австро-Угорщини до Української Народньої Республики в дальшу чергу, коли прийде до мира на основі самовизначення народів. Причиною сього були ті величезні трудности державного будівництва, перед якими стояла Українська Центральна Рада на своїй власній території, а також відсутність рішучого становища австрійської України. Коли-ж прийшло до мирових переговорів в Берестю, Австро-Угорщина стала так рішуче на становище недоторканости своєї території, що Українській Центральній Раді, яка сама була в скрутнім положенню, прийшлося з сим становищем помиритися.

Все, що могла делєґація Української Центральної Ради в Берестю осягнути для Галичини, се був таємний додатковий договір, яким Австро-Угорщина обовязалася перевести поділ Галичини й утворити українську автономну провінцію.

Перемінившися з союзника в окупанта, Австро-Угорщина вже в гетьманськім періоді сей додатковий договір уневажнила.

Становище, означене в заяві д-ра Евгена Левицького з 19. грудня 1918., займала Українська ГІарляментарна Репрезентація аж до останніх хвиль істнування Австрії.

До гетьманського перевороту на Великій Україні поставилася Українська Парляментарна Репрезентація пасивно. За те в її орґані, львівськім „Українськім Слові“, член її президії (секретар) посол д-р Лонґин Цегельський, головний редактор сього часопису, вів завзяту кампанію за гетьмана Скоропадського.

Ся кампанія зверталася з одного боку проти Української Центральної Ради, з другого боку проти „Діла“, орґану Народнього Комітету, яке під моєю редакцією від гетьманського перевороту до кінця червня 1918. займало ясне й рішуче становище за Центральну Раду, проти гетьмана і Німців. З початком липня 1918. редакцію „Діла“ обняв начальний редактор д-р Василь Панейко[14], який зараз зробив рішучий поворот за гетьманщину. В українськім громадянстві Галичини думки були поділені.

Як становище в справі будучности Галичини так і в справі гетьманщини було висловом пасивности політичної думки: нехай инші перебудовують світ, нехай инші будують Україну, — ми зо слабі, щоб заважити на рішенню сих справ. Коли-б тільки оборонити наш рідний куток перед польськими претенсіями, на більше нас не стати.

Тимчасом власне для осягнення сеї ціли треба було виступити з як найбільшою активністю як у всеукраїнській так і в міжнародній політиці.

Одначе стверджуючи нездібність Української Парляментарної Репрезентації до виповнення сих нових задач, треба з другого боку ствердити, що обставини, в яких треба було сповняти ті задачі, були справді незвичайно важкі. Австрія держала нас у відокремленню як від Великої України так і від цілого світа. Вже після заключення Берестейського мира на Велику Україну дістатися було дуже важко, особливо, на кім була хоч тінь підозріння в неблагонадійности супроти Австрії. А в підозрінню були всі українські діячі, з дуже малими виїмками[15]. Ще важче, майже неможливо, було дістатися до Західної Европи. В кінці Поляки, при першій нагоді, були-б як кровожадні собаки кинулися на Українців при першім об'яві невдоволеня з Австрії, щоб під маскою оборони австрійських державних інтересів ослабити свого ворога. Все те треба мати на увазі, оцінюючи політику Української Парляментарної Репрезентації.

Та все таки та політика, особливо останніх кілька місяців перед розпадом Австро-Угорщини, могла і повинна була бути инакша, а саме — як уже зазначено — шукати як у внутрішній так і в міжнародній політиці звязків з тими, хто буде рішати про розділ спадщини Австро-Угорщини, і рівночасно приготовляти сили, які в слушний час могли би взяти власть в українській Галичині й обороняти її перед польськиии претенсіями.


——————

  1. ↑ Protokolle des Verfassungsauschusses im österreichischen Reichstage 1848.–1849. Heransgegeben und eingeleitet von Anton Springer. Leipzig 1885. Стор. 26–27.
  2. ↑ Там-же, стор. 30–32.
  3. ↑ Див. допис з-над Дніпра п. н. „Австрія і доля України“ в Львівській Меті за січень 1864. р.
  4. ↑ Журнал „Gegewart“ XII, 1887. і I, 1888.
  5. ↑ „Неполітічна політика“, „Чудацьскі думки про українську національну справу“, „Листи на Наддніпрянську Україну“.
  6. ↑ „Неполітична політика“, ряд статей в „Народі“ з 1890. і 1891. рр.
  7. ↑ З одного боку потрійний союз: Німеччина, Австро-Угорщина й Італія, з другого — потрійне порозуміннє: Росія, Франція й Анґлія.
  8. ↑ З'єдиненнє країв чеської корони, Чехії, Моравії і Шлеска, в чеське королівство, злучене з иншими частями Габсбурґської монархії реальною унією через особу монарха, який коронувався би як чеський король.
  9. ↑ Злучене з иншими частями Габсбурґської монархії так само монархічною реальною унією.
  10. ↑ Польських діячів, відомих з російської орієнтації, очевидно не арештовано.
  11. ↑ „Programmatische Erklärung des Allgemeinen Ukrainischen Nationalrates“ з 12. мая 1915.
  12. ↑ Австро-Угорщина й Німеччина, занявши територію Польського Королівства, поділили її на два ґенерал-ґубернаторства: варшавське під німецькою і люблинське під австро-угорською окупацією. Власть останнього розтягалася й на сумежні українські землі.
  13. ↑ Що твореннє української державности на руїнах Росії викликало потребу иншої політичної концепції, на доказ сього наведемо отсі факти:

    31. мая 1917. відбулась в Відні тайна нарада гуртка молодих Українців офіцирів австрійської армії з метою заложити орґанізацію, яка змагала би до відірвання Галичини від Австрії і з'єдинення з Великою Україною. Пляновано довести відповідну пропаґанду серед українських війскових частий. Одначе ся орґанізація не вийшла по-за початкову стадію. Боячись відкриття, розвязалася.

    Загальні збори студентського товариства „Січ“ у Відні 3. грудня 1917. ухвалили заяву, що одинокою владою для всіх Українців є Українська Центральна Рада. Сю заяву, поміщену в львівській українській пресі, польські урядовці австрійської цензури сконфіскували. Рівночасно проти учасників зборів розпочато в Відні вступне слідство про державну зраду. На домаганнє Української Парляментарної Репрезентації слідство припинено.

    Таких проявів української думки було більше, тільки вони були укриті.
  14. ↑ Підчас гетьманського перевороту Панейко був на відпустці і редакцію вів я. В липні я виїхав на відпустку і він обняв редакцію. З того, що зі зміною особи редактора так рішуче мінялося становище „Діла“, видно, що в міродатних українських політичних кругах не було ясної думки і рішучости в сій справі.
  15. ↑ Для характеристики згадаю, що австро-угорський міністр закордонних оправ Чернін, який сам спровадив Василька на переговори в Берестю, зазначує в своїх споминах, що його здивувала націоналістична метаморфоза Василька під впливом української мирової делєґації.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Галичина_в_рр._1918–1920/II&oldid=405712