Вінок/Лист до Ластовського
| ◀ Зів'яли польові квітки | Вінок пер.: Михайло Драй-Хмара Лист до Ластовського |
Поетові ▶ |
|
Хоч означає це нести в Атени сови,
проте пишу до вас, Вацлаве, дві-три слові
в несміливім листі.
Вже день давненько зник.
Я зачинив вікно. В кутку горить гасник,
і тінь від голови мені з стіни киває;
із чорних рямців он суворо виглядає
шерег письменників; з них кожен —
близький друг,
хоч і невиданий у вічі. Світлий круг
над ними кидає гасник. Я позираю
на нього віддаля, а потім знов до краю
стола доводиться схилитись і почать
на білім аркуші свого листа писать.
Про драми Пушкіна пишу я в нім. Не Мері,
не Фавст, не цар Борис, а Моцарт і Сальєрі
ворушать мозок мій. Тут істини нема:
Сальєрі в драмі цій засуджено дарма.
Пройнявшись розумом, холодним, як крижина,
надхнення втратив він, — так каже нам обвина.
Сальєрі в творчості усе хотів збагнуть,
усе обміркувать, усього певним буть,
обдумать спосіб, ціль і матер'ял. Натомість
живила радістю його оця свідомість.
У творчості його раптового нема:
її основа — міць тверезого ума.
Але ж… але хіба вона надхненню шкодить?
Хіба жива краса Сальєрі не обходить?
Він — як літавець той, що в темній вишині
дугою золоті розбризкує огні,
горить і міниться, і в іскрах ввесь несеться,
а в глибині своїй холодним зостається.
Свою умілість гри Сальєрі здобував
нудною працею. Чи справді ж убивав
він цим свій дар, талан, як бачимо із драми?
Хай скрипка відповість. Стокато, фуґи, гами
на неї грав колись багато років, днів
Сальєрі й тим гранням він тон її змінив.
Дзвінкіш вона бренить. Співучих звуків сила
за низку довгих літ її переробила,
і, співами тими напоєна, вона
навік зробилася і чула, і гучна.
Змінивши дерево, невжеж душі живої
не міг змінити звук, що бився в непокої?
Ні! Працею свій дух Сальєрі розгортав.
Він є той вірний раб, який не закопав
у землю свій талан. Хай судний день настане, —
спокійно й просто він у вічі музі гляне,
і муза за любов до хисту оцього
простить і виправдить приклонника свого.
Так само і в співця, о, думко, пісня всяка
тобою красна є, — привіт за це і дяка!
Привіт мій і тобі, щоденна праце: ти
навчила в творчості і радощі знайти.
Тобі несу привіт, о, чарівна Камено, —
впоїв надхненням нас твій струмінь, Гіпокрено.
Співає хистові хвалу душа моя;
о, любі вірші, й вас вітаю серцем я.
Александрійський, ти — спокійний, як Еребус,
що заховав огонь під снігом. Хто in rebus
musarum знається, не може не любить
поважности в тобі. Тому то відновить
тобою я хотів старий звичай писати
епістоли. Прощай: пора обом нам спати.
——————
Нести в Атени сови. Стародавнє грецьке прислів'я: γλαύκα εις Αθήνας. Сову в Атенах особливо шанували, бо вона була присвячена Атені Поліяс, заступниці міста. Вищенаведене прислів'я повстало тому, що в Атенах була сила-силенна сов. Нести сову в Атени — це значить робити щось зайве й непотрібне.
Не Мері, не Фавст, не цар Борис, а Моцарт і Сальєрі ворушать мозок мій. Мері, Фавст, цар Борис, Моцарт і Сальєрі — персонажі Пушкінових драм: «Пир во время чумы», «Сцена из Фауста», «Борис Годунов» та «Моцарт и Сальери».
Стокато, фуґи. Стокато — музичний термін, що вимагає, уривчастого виконання. Фуґа — багатоголоса музична п'єса з однією основною темою, що її повторюють різні голоси.
Тобі несу привіт, о, чарівна Камено. Камена — назва музи у римських поетів.
Впоїв надхненням нас твій струмінь, Гіпокрено. Гіпокрена — чарівне джерело на горі Геліконі в Беотії, що його створив Пегас, ударивши копитом у землю. Біля нього ріс прикрашений величними статуями гай муз, для яких Гіпокрена правила за джерело справжнього надхнення. Чарівна властивість цього джерела полягала в тому, що всякий, хто пив із нього, міг говорити віршами.
Александрійський (вірш) — вірш, писаний шестистопним ямбом з цезурою після третьої стопи.
Еребус — у грецькій мітології тьмяна й хмурна частина підземного світу.
In rebus musarum — буквально значить: у справах муз, тобто в поезії, в мистецтві.
Епістоли. Епістола — посланіє.