Борис пішов повагом. Стежка вела краєм села, через сад, що стояв за хатами. Борис уздрів, що якийсь хлопчиско щибає яблока. Підходив помалу і дивив ся на ту роботу. Пустяк шпуряв завзято камінєм та кімачєм, аж галузє облітало. Старий підійшов до него.

— Ти, хло, ти чий?

Пустяк вибалушив очи.

— Лущаків.

— А дїдько би тебе лущив, диви, а я не знав. А я не знав. Тьфу, пек та оссина! А я не знав… То ти щибаєш яблочка собі? Щибаєш зелені, не даш їм пристигнути, нї-ї. Я вже виджу, що нї.

Поклав йому руку на плече.

— Ти, хло.

— Га? — спитав збентежений пустяк.

Старий говорив поволи — своїм способом.

Надійшло кількох мужиків, станули і дивили ся.

— Ти, хло, ану розміркуй собі таке. Лише уважай і слухай, що тобі скажу. Розумієш?

— Розумію, — промовив збиточник.

По такім початку прийшов він до себе і думав, що Борис забув уже про його пустоту і мав йому щось иньшого сказати.

— Слухай лише та розмірковуй. Чи не лїпше було би отак: замісь каміня і патичя, а ти спробуй урвати собі руку, та рукою, та рукою, та рукою!

Тут старий показував живо, як він має кидати тою рукою.

— А потому, як уже одної руки не стане, а ти возьми ногу, та ногою, та ногою, а відтак — лише уважай, що кажу — а відтак урви собі голову, та головою, та усе лиш підбігни та ухіп її, та до каміня, та шпур, та шпур нею, аби аж дрантє летїло!… Га? Як міркуєш? Чи не лїпше було би так? Ану, ану, спробуй! А чужу садовину лиши, за неї гріх, а за себе не будеш мав нїякого гріху. Затям же собі добре і розгадай.