Той чужий чоловік, що оповідав мені може звичайну для нього річ, ані не додумувався, з яким болем слухав я його оповідання. З болем тому, бо я надармо старався розвязати найбільшу загадку нашої історії: Що було причиною затрати того інстинкту самозбереження в нашім народі, інстинкту, який зберегли в собі інші народи, далеко більше неспокійні ніж наш, інстинкту, який зберегли в собі навіть звірята. А ми не зберегли ні інстинкту ні розуму, тільки якась безмежна гордість залила в нас усе: і здібність до обсервації і здібність до роблення висновків і здібність до науки. А зате виробила в нас відповідно велику здібність до собачого самопониження перед чужими, до неймовірного крутійства, щоб якось закрити свою нікчемність і т. д. А яке те крутійство подібнісеньке на протязі століть! І все прикривалося якоюсь ідеєю. За старої царської Москви ті, що продавалися в нас на її услуги, аґітували за Москвою „во імя благочестивого православія“, а за теперішної большевицької Москви ті, що продалися на її услуги, аґітують за червоною Москвою „во імя інтересів бідного пролєтаріяту“, — словом, все знайдеться якась ідея навіть для найгіршого злодія. І все ті злодії вміли викликати довіря до себе й недовіря до дійсних патріотів України. І се власне траґедія тої гарної землі. З хвилею коли та траґедія скінчиться, та земля здобуде свою незалежність, — не скорше…