Війна світів (1929)/2/5
| ◀ Смерть вікарія | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Тиша |
Робота двох тижнів ▶ |
|
|
Раніш, як іти в комору за харчами, я замкнув на засув двері з комірки до кухні. В коморі було порожньо — ані кришки не залишилося від їжі. Відкривши це, я вперше віддався почуттю безнадійного розпачу. Очевидно марсіянин напередодні забрав усе.
Два наступних дні, — одинадцятий і дванадцятий, — я нічого не їв і не пив, — весь цей час я просидів у темній комірці, охоплений безмежною байдужістю до всього. Губи засмагли, в горлі пересохло. Сили щохвилини все зменшувалися. Думки мої крутилися лише навколо їжі. Мені здавалося, що я оглух, бо грюкіт машини за стіною, що я звик його чути останні дні, тепер раптом зовсім припинився. Я не почував у собі досить сили, щоб безшумно доповзти до щілини, інакше я був би давно біля неї.
На дванадцятий день так мені захотілося пити, що я наважився зійти з свого місця й сяк-так доповз до скрипучої помпи, що стояла біля рурки, що нею виходила брудна вода з кухні. Не зважаючи на те, що мене могли почути марсіяни, я проте здобув брудної, почорнілої дощової води і випив зразу дві повних шклянки. Це надзвичайно освіжило мене й відновило мої сили; та надало мені бадьорости ще й те, що після скрипіння помпи в щілині не з'являлися зовсім дослідницькі полапки марсіян.
В ці два дні я багато думав про вікарія, про його смерть, але думки плинули якось уривчасто й не кінчалися ніяким висновком.На тринадцятий день я випив ще води, дрімав; в голові безладно товклися думки про їжу і складалися невиразні плани про втечу. Кожен раз, як я починав дрімати, мені мріялись жахливі привиди, смерть вікарія, або пишні обіди; але й уві сні і тоді, коли я не спав, мене не кидало болісне почуття голоду, що примушувало мене безперестанку пити воду. Світ, що проходив з кухні в комірку тепер уже був не сірий, а червоний. Загострено хоробливій моїй уяві він видався за колір крови.
На чотирнадцятий день я увійшов у кухню й вельми здивувався, побачивши, що вся щілина в стіні заросла червоною травою, від чого присмерки, що панували раніш у кухні, перетворилися в темно-червону напівтемряву.
На п'ятнадцятий день, коли ледве ще почало розвиднятися, мене вельми здивували знайомі звуки, що йшли з кухні. Пильно прислухавшись, я впевнився, що це дряпає й щось обнюхує собака. Я увійшов у кухню й побачив, що в щілину, крізь червону траву, висунулася собача морда. Я страшенно здивувався. Почувши людину, собака гавкнув і замовк.
Мені впало на думку, що коли б пощастило тишком заманити його в кухню, я міг би вбити його й з'їсти. Та й без цього вбити його треба було, щоб він не навів на мене марсіян.
Я став тихенько підходити до нього й пошепки кликати: „собачко, собачко!“ Але він раптом вихопив морду із щілини й зник.
Я довго прислухався, — безперечно, я не глухий, але, в ямі панувала тиша. Я чув якісь звуки, мов би тріпотіння крил, потім хрипке каркання, — та й годі.
Довго лежав я біля щілини, ніяк не наважуючись відхилити червону траву, що затуляла її. Раз чи два я чув мов би кроки собаки, що вовтузився десь у піску далеко підо мною. Багато разів до мене долітали пташині звуки, але більш нічого не було чути.Нарешті підбадьорений тишею, я виглянув надвір. Крім зграї ворон, що билися над кістяками людей, яких пожерли марсіяни, в ямі не було ані одної живої істоти.
Я глянув в один бік, в другий — і не йняв віри своїм очам! Вся машинерія десь зникла. Коли не рахувати високої купи зеленувато-синього пороху в одному кутку, кількох штаб алюмінію в другому, та ще цієї зграї чорних птахів, що клювали трупи людей, — передо мною була звичайнісінька кругла порожня яма в піску.
Розгорнувши червону траву, я повагом проліз крізь щілину й став на купу сміття. Тепер я міг бачити у всіх напрямках далеко навкруги всю місцевість, крім півночі позад мене. Ніде не видно було марсіян ані навіть ніяких ознак їхньої присутности. Просто під ногами в мене була яма, але, пройшовши трохи вбік, можна було легко злізти по схилу на вершину руїни й таким чином вибратися з полону. Настала слушна хвилина визволення.
Я почав тремтіти. Кілька хвилин я вагався; потім, весь охоплений хвилею розпучливої відваги, з страшенним тремтінням у серці, я виліз на верх купи землі, що під нею мене було так довго поховано.
Я глянув навкруги знову. На півночі теж не видно було жадних ознак марсіян.
Коли востаннє я бачив цю частину Шина в дневному освітленні, поперед мене була кривуляста вулиця з гарненькими білими й червоними будиночками, рясно пересічена тінистими деревами.
Тепер я стояв на руйновищі, — на купах цегли, ґравію та глини, що геть чисто заросли якимись червоними, подібними на кактус, рослинами, заввишки мені по коліна, і навколо ніяких найменших ознак якоїбудь земної рослинности, що могли б змагатися з цією червоною фльорою. Ближчі до мене дерева стояли мертві, почорнілі, без листя, але трохи далі довгі вусики червоних паростків обкручувалися навколо ще живих стовбурів.Всі сусідні будинки обвалилися, але жадний з них не був спалений. В деяких будинках були цілі обидва поверхи, але вони стояли з повибиваними вікнами та покривленими дверима. В кімнатах без дахів пишно розросталася червона трава. Підо мною була глибока яма, а в ній билися за падло ворони. Між руїнами пурхали ще якісь птахи. Здалеку я побачив кішку, схудлу, мов кістяк; припавши до землі, вона обережно кралася вздовж стіни. Але слідів людини ніде не було видно.
Після моєї недавньої в'язниці день видався мені надзвичайно яскравий, небо прозоро-блакитне. Тихенький вітрець лагідно хитав стеблом червоної трави, що буйно росла майже на кожному клапті вільної землі.
А який день, яке чудове повітря!