Війна світів (1929)/1/8
| ◀ Як я дістався додому | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Ніч на суботу |
Війна починається ▶ |
|
|
Але, що було для мене найдивовижніше з усіх дивних і чудернацьких явищ, що скоїлися тої п'ятниці, так це лагідна примиренність буденних звичок нашого соціяльного ладу з першими початками низки подій, що мали незабаром перевернути догори ногами геть чисто ввесь той самий соціяльний лад. Коли б у ніч на суботу ви взяли циркуль і провели навколо піскових ям під Вокінґом круг радіюсом п'ять миль, то я не знаю, чи знайшли б ви хоч одну людську істоту поза цим кругом, — за винятком може родичів Стента, двох-трьох самокатників та кількох лондонців, що лежали мертві на полі, — яка була б хоч трохи схвильована або чиї звички були б порушені гістьмі з Марса! Багацько людей, звичайно, чули про циліндер, говорили про нього в час відпочинку, але це все не справило навіть такого вражіння, що справив би наш ультиматум Німеччині.
Телеграми небораки Гендерсона, де він описував повільне відкручування марсіянського набою, в Лондоні прийняли за газетну качку і редактор вечірньої газети телеграфом запитав Гендерсона потвердити те повідомлення. Але відповіді не було — Гендерсон був убитий — і редакція рішила не друкувати спеціяльного видання.
Навіть у межах того круга на п'ять миль більшість людей становилася до подій байдужно. Я вже описував, як жінки й чоловіки ставилися до цього, коли я розмовляв з ними. Скрізь по всій окрузі люди спокійненько собі обідали й вечеряли; робітники після денної праці поралися у своїх садках, дітвору укладали спати, молодь тинялася по вулицях, залицялася і кохалася, а студенти сиділи над своїми книжками.
Може в деяких закутках на селі про це тихенько гомоніли; в шинках може з цього робили нову й цікаву тему, а тут і там якийсь оповідач, або навіть якийсь самовидець останніх подій викликав сполох, хвилювання й вигуки. Але здебільша щоденна буденщина йшла своєю уторованою стежкою, всі їли, спали й працювали так, як це було завше на протязі безлічі днів, — так, ніби плянета Марс зовсім не існувала на небі.
Таке саме ставлення до подій було навіть на Вокінзькій станції, в Горселі й Кобгемі. На Вокінзькому залізничому вузлі аж до пізньої години приходили й відходили потяги, інші збочували на запасні рейки, пасажири висаджувалися, чекали; одне слово, все йшло звичайнісіньким шляхом. Хлопець із містечка, не зважаючи на монополію Сміта, продавав газети з вечірніми новинами. Дзвін і грюкотіння вагонів, пронизливі свисти паротягів із станції спліталися з його вигуками: — „Люди з Марса“! Схвильовані люди приходили на станцію з неймовірною вісткою коло дев'ятої години, але викликали не більший заколот, ніж якийсь п'яниця. Народ, що прямував до Лондону і визирав з вікон вагонів у темряву навколо, бачив хіба там і сям іскорки, що блимали, зникали й танцювали десь коло Горселю, — і думав собі, що нічого особливо серйозного, крім степової пожежі, не трапилося. Тільки навколо загороди вигону можна було помітити якусь метушню. На самім краю Вокінґу палало півдесятка вілл. В усіх трьох селах у тих хатах, що виходили на вигін, світилося всю ніч і мешканці не лягали спати до самого світанку.
Юрба цікавих неспокійно товклася на Кобгемському й Горсельському мості; люди йшли взад і вперед, але юрба не зменшувалася. Одна або дві сміливих людини (це вияснилося згодом) зникли в пітьмі й поповзли ближче до марсіян; та вони ніколи вже не вернулися назад, бо час-від-часу світлове проміння, мов прожектор військового корабля, перебігав по полю, — і тепловий промінь, готовий кожної хвилини з'явитися слідом. А поза тим уся велика площа вигону дихала мовчанням і порожнечею, обгорілі тіла валялися там під тихими зорями всю ніч і весь другий день. Багато людей чуло гуркіт від стукання молотів у ямі.
Такий стан був у ніч на суботу. В самому осередку подій, у шкірі нашої старенької плянети Землі, стирчав, мов отруєна стріла, цей циліндер. Але отрута ще ледве давалася взнаки.
Навколо простягся клаптик мовчазного Горсельського поля, що димилося ще в деяких місцях; на ньому де-не-де валялися скрючені темні людські тіла, що ледве відрізнялися від чорного ґрунту. Тут і там горів кущик або дерево. Далі простягалася смуга, де ще були живі люди й де панували неспокій і хвилювання, а ще далі була та царина, куди пожежа покищо не досягала. Щодо решти світу, то там потік життя плинув так саме, як він плинув споконвіку. Лихоманка війни, що от-от припинить біг крови в жилах, обмертвить нерви, попсує мізки, лагодилася запанувати.
На протязі всієї ночі марсіяни стукотіли молотками, — безсонні, невтомні, вони пильно працювали, готуючи машини, бо безнастанні клуби зеленобілого диму вихорем здіймалися вгору, до засіяного зорями неба.
Коло одинадцятої години через Горсель пройшла сотня салдатів і оточила частину поля кордоном. Пізніше вступила друга сотня і зайняла коло Кобгема північну частину поля. Кілька офіцерів з Інкерманських казарм уже вранці побували на місці подій і один з них, майор Еден, зник безвісти. Полковник полку відвідав околиці вночі, жваво розпитуючи юрбу біля Кобгемського мосту. Військова влада дійсно поставилася до справи зовсім серйозно.
Другого дня газети вже могли повідомити, що в одинадцятій годині ночі з Олдершату виступив цілий ескадрон гусар з двома кулеметами „Максима“, і чотириста вояків Кардиґанського полку.
Кілька секунд після дванадцятої години ночі юрба людей на Чертсійській дорозі, біля Вокінґу, бачила ще одну летючу зорю, що впала десь на північний захід, у сосновий бір. Вона пролетіла з зеленим сяйвом, блиснувши вогнем, мов блискавиця влітку. Це був другий циліндер.