Все не в лад/Дія п'ята
| ◀ Дія четверта | Все не в лад Дія п'ята |
|
Маскариль. Ох, собака проклята!.. Ох, пес поганий! Та доки-ж ти будеш переслідувати мене? Ну, роскажи-ж хоч, як було діло.
Ерґаст. Та як? Все йшло добре, уже того молодця арештували, як тут прибігає твій пан і кричить: «Я не дозволю арештувати порядну людину. Я бачу зразу, з ким маю діло, й беру його на поруки». Поняті, було, туди-сюди, але він як накинеться на них, то вони драла.
Маскариль. Ну, не проклята-ж душа анахтемська, га?
Ерґаст. Так, погане твоє діло. Ну, прощавай поки що. (Пішов).
Маскариль. Ну, як вам це подобається, га? Прямо, в нього вселився якийсь чорт і плутає мені на кожнім кроці. Але-ж я, на зло всім чортам, не кину цієї справи й доведу її до кінця. Селію цей циган викупив, але вона не хоче виїздити й посилається на нездоров'я. Що-ж би його вигадати? Чи не поселити цигана з бабою у цім домі, щоби знати, що вони будуть починати робити? Ану, попробую. Тільки треба спочатку повісити табличку, що хата наймається. (Виносить табличку, вішає). Ох, скільки довелося пережити за короткий час і скільки перемінилось всякої всячини. (Пішов).Андрес. Ви-ж знаєте, Селіо, що я на все готовий, щоби доказати вам мою любов. Я-ж міг високо піти, бо начальство цінило мене, але я, бачите, все кинув і шукав тільки вас. Коли ви так нагло щезли, я думав, що збожеволію, але, на щастя, стрінув стару циганку, і вона мені росказала, як вас заставили ради якихось політичних цілей за великі гроші одному купцеві. І от я летів сюди, щоби заплатити заставу і вернути вам свободу. І що-ж, ваші очі сумні й вас не веселить ваша свобода.
Селія. Я вам вдячна, але в мене болить голова. Я не можу тепер їхати…
Андрес. Ну, то ми поїдемо, коли ви самі схочете. Тільки треба спочатку знайти помешкання — для вас. О, до речі — віддається кімната.
Андрес. Пане швейцарець, — чи не ви господар цієї хати?
Маскариль. Мой. Што ві катит?
Андрес. Чи не можна би у вас тут найняти кімнатку?
Маскариль. Та, мой тримає кімнат для чужеземці з мебіль, але мой не приймайт негарний люд. А ви ту по новости?
Андрес. Так.
Маскариль. Матам буде женат за вас?
Андрес. Як, як?
Маскариль. Ви за неї виходиль заміж, чи це ваш сестра?
Андрес. А!.. Ні, ні.Маскариль. Карашо. Ви приїхаль за товар а чи в суд? Суд ни карош, ні… Багато гроші, суддя злодій, адвокат злодій — никарош.
Андрес. Ні, я не за тим.
Маскариль. Ви ведеть прогуливать ваша паришня на місто?
Андрес. Але то потім роспитаєте, пане добродію, а тепер прошу вести до хати, бо моя сопутниця нездорова.
Маскариль. Нездоров? А… це никарош, никарош… Входіть, входіть до моя хата. (Пішли.)
Лелій. Як не рветься душа, але мушу держати слово і не мішатися ні в що — нехай другий роспоряжається моєю долею.
Андрес (виходючи). Я через хвилину буду назад: я тільки скажу старій, що від'їзд відкладається. Бо у нас уже-ж усе було готово.
Лелій. Ви кого-небудь шукали в цій хаті?
Андрес. Ні, це я тут найняв собі кімнатку.
Лелій. Найняли кімнатку? Ото диво! Але-ж це дім мого батька, і мій слуга тут ночує для охорони.
Андрес. Не знаю. Але от навіть вивіска висить, що тут віддаються кімнати умебльовані.
Лелій. Диви — справді! Яка-ж то сатана повісила її й по-що? Ах, — я, здається, догадався, що це означає… Так, так… мабуть так воно єсть…
Андрес. А що-ж це воно єсть?
Лелій. Ну, це я нікому не сказав би, але до вас я почуваю велике довір'я і скажу вам — тільки під великим секретом. Ця вивіска — я, бодай, так думаю — це мабуть вигадка мого слуги, яка небудь тонка хитрість. Я, бачте, хочу заволодіти одною циганочкою. Вже кілька разів наші штуки не вдавалися, але…Андрес. Вибачте, а як її звуть?
Лелій. Селія.
Андрес. Жаль, дуже жаль, що ви мені раніше того не сказали.
Лелій. А що хіба?
Андрес. Та не довелося би вам більше про неї клопотатися, бо я оце вже купив її для себе.
Лелій. Що ви кажете?
Андрес. Так, так. І ми оце мали вже від'їхати, але вона чує себе трохи нездоровою, і ми трохи тут зостанемося.
Лелій. Як? То ви мені її віддасте? Ви для мене її викупили?
Андрес (стукає в двері). Зараз ви про все довідаєтеся.
Лелій. Якими словами дякувати?.. Що мені сказати вам?
Андрес. Ні, ви краще не дякуйте.
Маскариль (входить). Ну, мій панич знов, мабуть, уже устругнув яку штуку — він же без того не обійдеться.
Лелій. Ото нарядився! Їй богу, тебе трудно пізнати. Ану, підійди поближче.
Маскариль. Здраст. Мой не знайт ваш зовсім.
Лелій. Але ти дуже добре підробляєшся під чужоземний виговір! Справді.
Маскариль. Ви йдіт прогуліват себе, з мене сміявся ні.
Лелій. Але тепер, братіку, вже всьому кінець, отже можеш перестати грати свою ролю.
Маскариль. Шорт бери, на слов шести — наш ваш не знайт ніяк.
Лелій. Та я-ж бо тобі кажу, що вже уладилося.Маскариль. Коли ваш не піде пріч, мой буде бити з кулаком.
Лелій. Та годі бо, годі. Ми вже столкувалися з цим молодим чоловіком; він, по доброті своїй, віддає мені Селію.
Маскариль. Аж так? Ну, коли тому правда, то, дійсно, мені слід скинути вже свою швейцарську шкуру.
Андрес. Ага, он у чому річ… Ну, зачекайте-ж трохи, я зараз вернуся. (Пішов).
Лелій. Ну? Що ти скажеш тепер? Чи не лепсько я справився, га?
Маскариль. Ну що ж, — я дуже радий.
Лелій. А ти, навіть, не хотів кинути своєї ролі, бо не вірив, що я так усе добре зробив, так?
Маскариль. Та таки правда, що я боявся, знаючи добре вас. Та й тепер, говорючи по щирости, я ще не зовсім певен.
Лелій. Ну, тепер уже все закінчене. Мусиш признати, нарешті, що я таки багато зробив: загладив усі свої помилки і честь завершення справи належить цілком мені.
Маскариль. Нехай буде й так. Тоді мушу сказати, що у вас більше щастя, ніж розуму.
Андрес (виходить із Селією). Ви про цю Селію мені говорили?
Лелій. Ах!… Про цю, еге-ж про цю!.. О, яке щастя!
Андрес. Ви мене вирятували з рук поліції, це правда. Я пам'ятаю цей ваш добрий учинок; вдячний вам за нього. Але проявляти вдячність за рахунок власного серця — це-ж хіба не була би вже вдячність. Добре діло, яке вимагало би такої вдячности, було би вже злочином. Але вас я знаю за великодушного молодого чоловіка, і ви, певно, не захочете від мене жертв. Отже, прощавайте. Ми з Селією їдемо. (Пішли).
Маскариль (співає). Я співаю, — а мені хочеться кричати. Ну — закінчили? Віддає вам Селію? Ну?
Лелій. Ні, цього вже занадто. Я пес, я кат, я… Я не вартий твоїх клопіт. Так, перестань, нарешті, турбуватися про нещасного, який сам убиває своє щастя. Тільки смерть мені може допомогти. (Біжить).
Маскариль. Це був би, справді, найкращий кінець для нього при його глупоті. Але тут уже не в тім діло, а просто моя честь замішана. Як — не вже я не подужаю усіх перепон? (Побачивши Селію). Ой — панно, панно! Одну хвилиночку (щось шепоче Селії на вухо).
Селія. Ні, мабуть нічого не вийде. Моє серце таке, що не захоче образити одного ради другого. Лелія я люблю, а Андреса поважаю і то на стільки, що не піду на перекір його волі. Для нього нема місця в моїм серці, я його не можу любити, але за все, що він зробив для мене, я мушу заплатити йому хоч тим, що не вийду заміж зовсім. Отже тепер сам бачиш, що нічого не вийде.
Маскариль. Цього, сказати правду, я вже не сподівався. Але все-ж я від свого не відступлюся. Я скаламучу й небо, й землю, буду кидатися всюди, буду шукати виходу — і таки знайду його. (Пішов).
Іполіта (входить). З тої пори, як ви сюди приїхали, всі наші дами скаржуться на вас, бо ви відбіраєте у них усіх їх поклонників. Нема ні одного серця, яке урятувалося-би від стріл ваших очей. І моїх поклонників ви позабірали геть чисто усіх.
Селія. От як тут уміють насміхатися з милою усмішкою. Але помилуйте ви мене, — я зовсім не повинна в усіх тих злочинах, в яких ви мене обвинувачуєте.
Іполіта. А Лелій? А Леандр?
Селія. Я думаю, що коли вони осліпли настільки щоби кинути вас ради мене, то за такими поклонниками не слід би було й жаліти.
Маскариль (вбігає). О, господи! От новина, так новина.
Селія. Що таке?
Маскариль. Та ви тільки послухайте!
Іполіта. Але що-ж слухати?
Маскариль. От так штука!.. По улиці йшла циганка. Нараз кидається на неї якась жінка із страшенною лайкою. Та ба — за лайкою пішло діло й на волосся, хоч його там, сказати правду, було мало. Позбігалися люде, прибігли в тім числі Андрес і Трюфальден. І от, нараз, та жінка придивляється, придивляється до Трюфальдена та й каже: «Так от де ви, пане Занобіо Руберті. Нарешті я вас знайшла. Це-ж на мене ви здали в Неаполю вашу донечку, — і яка-ж то була гарна дитина. Але оця відьма, оця циганка втерлася в наш дім і вкрала дівчинку. Ваша дружина з горя померла, ну а я взяла гріх на душу й сповістила вас про смерть обох, бо боялася кари. Але тепер от я знайшла цю прокляту циганку, то нехай вона скаже, що вона зробила з вашою дочкою». Чуючи це все й чуючи ім'я Занобіо Руберті, Андерс весь час мінявся в лиці, а нарешті каже Трюфальденові: «Господи! Нарешті ти допоміг мені знайти того, кого я так довго шукав. Тату — я Орас, ваш син. Коли ото вмер мій добрий професор Альбер, я виїхав з Болоньї й шість літ подорожував. Але все мене тягло до рідного краю, і я приїхав, знов до Неаполю. Та вже там я не знайшов нікого — і не знаходив аж оце до сьогодняшнього дня». Ну? Можете собі уявити, що при тім мусів пережити Трюфальден? І, нарешті, знаєте, що виявилося? Що ви, панно, й єсть дочка Трюфальдена, а Андрес ваш брат, рідний брат, отже ви не можете належати йому. І він, в знак вдяки, відпустив вас моєму панові. Та от вони всі йдуть сюди.
Селія. Я не можу прийти до себе від здивовання.
Маскариль. Побіжу-ж я, та скажу о тім усім моєму паничеві. Коли, здавалося, все вже пропало, — мов чудо сталося (Побіг).
Трюфальден. Дитино моя!..
Селія. Тату!..
Трюфальден. Господи!.. Та чи знаєш ти…
Селія. Я тільки що довідалася о тих чудесах.
Іполіта (Леандрові). Та ви не оправдуйтесь: я сама бачу, що проти тих очей ніхто встояти не може.
Леандр. Вибачте великодушно. Але вірте, що я вертаюся до вас не тільки з волі мого батька.
Андрес. Хто ж би міг думати, що я, кохаючи тебе, сестро, міг впасти в тяжкий гріх? Але що почуття моє завжди було чесне, то я можу зберегти його й тепер, з малою хіба зміною.
Селія. Що до мене, то я завжди докоряла собі, що не можу тебе кохати, як чоловіка, але-ж почувала велику симпатію до тебе. Я сама не розуміла, що мене удержує від любови до тебе навіть тоді, коли я сама хотіла, щоби вона була.
Трюфальден (до Селії). А що ти подумаєш про мене, коли я, тільки що знайшовши тебе, уже хочу тебе позбутися, видаючи заміж?
Селія. Що-ж… моя доля в ваших руках…
Маскариль (входить із Лелієм). А ну, побачимо, паничу, чи й тепер ви зумієте зруйнувати своє щастя, коли воно вам так несподівано усміхнулося?
Лелій. Господи! Та чи можу-ж я вірити в своє щастя?
Трюфальден. Можеш, можеш.
Пандольф. Ми вже рішили.
Андрес (до Лелія). Цим я заплатив вам свій борг.
Лелій (до Маскариля). Голубчику! Та я-ж мушу тебе поцілувати не менше тисячі разів! (Цілує).
Маскариль. Ой-ой! Та тихше-ж, бога ради. Він мало не задушив мене. Ну, як ви й Селію будете так давити, то вона скоро роспухне.
Трюфальден. Ну, тепер немає серед нас тільки Леандрового батька. (До Маскариля). Може-б ти його закликав до спільної радости?
Маскариль. Та то можна, але мене беруть завидьки. От ви усі тут попереженилися й тільки я один блукаю самотою. (До публіки). Чи не знайдеться серед вас дівчина, яка могла би заспокоїти мою охоту?
Ансельм. Це вже я тобі уладнаю.
Маскариль. От буде добре! Тільки нехай господь дарує нам таких дітей, яких ми справді були би батьками.