Все не в лад/Дія друга
| ◀ Дія перша | Все не в лад Дія друга |
Дія третя ▶ |
|
Маскариль. Ну, останній раз я вам уступаю й згоджуюся. Я таки дуже податливий. Коли би природа зробила мене дівчиною — самі уявіть, що би тоді було… Але тільки не втручайтеся, бога ради, в мої діла. Ще тепер я може й поправлю справу, але коли щось мені ще накапустите, — хай вам чорт.
Лелій. Ні, я вже буду обережний, не бійся. От тоді побачиш.
Маскариль. Пам'ятайте-ж! Оце я надумав так. Таточко ваш щось дуже довго вагається вмірати, так оце я його одправив на той світ — на словах, на словах, розуміється. Бо я пустив чутку, що він умер. А його самого відправив на хутір, сказав йому, що там викопали скарб. Отже, його нема, ми положимо в домовину чучело, і тепер ваше діло буде відограти добре скорбного сина. Глядіть же, не помиліться (Пішов).
Лелій. Сказати правду, чудну штуку він надумав, але хто любить, для того всі шляхи добрі. Коли навіть злочин можна вибачити любовію, то що вже говорити про невинну хитрість, вигадану Маскарилем. Але глянь — який він молодець: уже тягне Ансельма. Ану, як я заграю скорбного сина. (Відходить на бік).Маскариль. Ця новина мабуть дуже вас здивувала.
Ансельм. Ще-б пак!
Маскариль. Само собою, це він зробив неправильно.
Ансельм. Ну-да — навіть не похворів. Ну, а як Лелій?..
Маскариль. Він уже й не говорить. Ходить увесь у синяках і хоче піти в яму за своїм татом. От тому, мені здається, треба скоріше поховати покійника, щоби Лелій не встругнув, чого доброго, якої штуки.
Ансельм. Ні, все-ж таки треба підождати хоч до вечора, а то так можна й живого поховати.
Маскариль. Ну, за це я вже ручаюся, що він таки здорово вмер. Але от у чім річ. Лелій хоче хоч трохи потішити батька добрим похороном: нехай старий подивиться, як шанують його по смерти. Спадщина, правда, зосталася велика, але що Лелій новак у цих справах та й майно його здебільшого не в цих місцях, а що тут єсть, те в цінних паперах — то от Лелій хотів просити вас, чи не позичили-б ви йому хоч стільки, щоби справити добрий похорон батькові.
Лелій (наближається). Ах!.. (Плаче).
Ансельм. Ну, годі, годі… Що-ж — така наша людьська доля.
Лелій. Ах!..
Ансельм. Смерть нікого не жалує.
Лелій. Ах!..
Ансельм. Всі там будемо.Лелій. Ах!..
Маскариль. Ні, ваші проповіді не зменшать його печалі.
Ансельм. Коли, не дивлячись на мої доводи, вас все-ж мучить тоска, то ви хоч старайтеся вменшити її скільки можете.
Лелій. Ах!..
Маскариль. Ви від нього нічого не доб'єтесь. Я добре знаю його характер.
Ансельм. От мені Маскариль говорив, що вам треба грошей. Я з охотою вам дам.
Лелій. Ах!.. Ах!..
Маскариль. Он бачите, як при цих словах побільшилася його печаль.
Ансельм. Я винен вашому татові (дає гроші) деяку суму, але хоч-би й не був винен, то все-ж ви можете надіятися на мою поміч.
Лелій. А!.. (Пішов).
Маскариль. Боже, як він страдає!
Ансельм. А знаєш, що? Мабуть все-ж було-б добре, як би він дав мені хоч маленьку росписочку.
Маскариль. Ах!..
Ансельм. Зроби так, щоби він приготовив росписочку.
Маскариль. Хіба-ж він може це зробити в такім стані? Нехай хоч трошки пройде його печаль: тоді я постараюся взяти від нього росписку. Ах!.. Я теж чую, що моє серце переповняється сумом: піду виплачуся на самоті. (Пішов).
Ансельм. Як трудно жити на землі. І кожний час треба сподіватися кінця.
Ансельм. Свят, свят, свят!.. Пандольф іде!.. Та він же вмер! Як же він схуд, бідняга, після смерти! Ой! Не наближайтеся, пане добродію, до мене, прошу вас. Я не люблю мати діло з мертвяками.
Пандольф. Що ви оце говорите?
Ансельм. Скажіть мені, тільки здалека, що вас привело сюди? Невже ви стільки потрудилися лише для того, щоби сказати мені «прощай»? Це дуже велика честь для мене, хоч я, сказати правду, волів би обійтися без неї. Коли ви хочете сказати, що мучиться ваша душа, просячи молитов, то я охоче вам їх обіцяю, — тільки не лякайте мене. Вірте совісти, я замовлю стільки панахид, що ви будете задоволені. Тільки щезайте, будьте ласкаві.
Пандольф. Хоч я й сердитий, але тут неможна не розсміятися. (Регоче).
Ансельм. Ой… Ой… Як на покійника, то ви дуже весела людина.
Пандольф. Що це ви дурня вдаєте? Хто-ж таки живу людину взиває покійником?
Ансельм. Та ви-ж таки справді мертвяк.
Пандольф. Невже? Як же це я вмер, що й сам цього не помітив?
Ансельм. А от бачите. І я дуже жалів за вами.
Пандольф. Та чи ви спите чи ви збожеволіли? Невже ви мене не пізнаєте?
Ансельм. Маскариль мені казав, що ви вмерли.
Пандольф. А мені той же Маскариль сказав, що на хуторі у мене знайшли скарб, і я пішов на хутір.
Ансельм. Так невже-ж оце мене одурено? Ану дайте я вас помацаю — чи це ви чи не ви? Він! Їй-богу він! Оце так дурня з мене зробили. Ради-ж бога не розказуйте про це нікому, — бо це, чого доброго, в кумедію хтось запише. Але от що, пане добродію: я-ж на ваші похорони дав грошей чималенько, поможіть мені їх вернути.
Пандольф. Гроші? Ви дали гроші? Аж тепер я все розумію. Ну, що-ж — дали, то нехай так і буде: убиток ваш. А от Маскариля я відшукаю, і постараюся йому відвдячитися. (Пішов).
Ансельм. А я, значить, за своє добре серце мушу нести кару. Оце виходить, що сива голова мені ще не до лиця, коли я можу робити такі дурниці. Повірити з перших же слів… А-а-а!.. От і молодчик іде. (Став вбік).
Лелій (входить). Ну, тепер з цими грошиками можна й до Трюфальдена вдатися. Гоп-ля-ля!
Ансельм. Печаль ваша, здається, вже пройшла?
Лелій. Ах ви тут?.. Ні, вона вічно буде жити в моїм серці.
Ансельм. А я оце вернувся просити у вас вибачення: в тих грошах, які я вам дав, дуже багато фальшивих золотих. Наші фальшивомонетчики дійшли вже до такого нахабства, що далі й нікуди. Добре було би їх всіх перевішати. Так я оце навмисне захопив із собою грошей, щоби заміняти на справжні.
Лелій. Але мені здається, що в ваших грошах нема фальшивих.
Ансельм. То ви не вмієте відріжняти. От дайте я.
Лелій. Нате. (Дає гроші).
Ансельм. Тут усі?
Лелій. Усі.
Ансельм. Ага. Ну то й добре. Нарешті ви, любі мої грошики, знов у мене. Ну, вертайтеся ж до знайомої кишені. А ви, голубчику, ховаєте зовсім здорових людей? Ну, що-ж би ви зо мною виробляли, коли б я став вашим тестем? Ото б нажив собі зятька! Зоставайтеся здорові, голубчику. (Пішов).
Лелій. Ну-ну!.. Оце вліз я. Ах, скандал!.. І хто йому міг це все росказати?Маскариль (входить). Де це ви були? А я вас шукаю. Ну, давайте ж гроші — піду викупляти вашу Селію.
Лелій. Голубе — знов невдача!
Маскариль. Що?.. Що таке?
Лелій. Ансельм звідкілясь довідався, що ми його одурили, й забрав свої гроші.
Маскариль. Та ви жартуєте?
Лелій. Аж ніяк.
Маскариль. Та невже ж тому правда?
Лелій. Та правда-ж… Ох, бачу я, що ти тепер дуже на мене розгніваєшся.
Маскариль. Я? Ні, пане добродію. Гнів річ нездорова, а я хочу себе поберегти. Бо чи буде Селія вільною, чи ні, чи буде вона вашою, чи Леандровою — мені ж таки однаковісінько.
Лелій. Голубчику, прости. Ну, я винен, згожуюся, але коли ти хочеш мені добра, поправ діло, поможи мені ще раз…
Маскариль. Цілую ручки панові добродієві, але мені ніколи.
Лелій. Маскарилю! Голубчику!..
Маскариль. Ні!
Лелій. Ну, зроби це для мене…
Маскариль. Ні, я нічого не буду робити.
Лелій. Я заріжуся тут на твоїх очах…
Маскариль. Ваша воля.
Лелій. Невже неможна тебе уговорити?
Маскариль. Ні.
Лелій. Ось кинжало — ти бачиш?
Маскариль. Бачу.
Лелій. От зараз я встромлю його в себе.
Маскариль. Робіть, як лучче.
Лелій. І тобі не жаль буде, що я вмру?Маскариль. Ні.
Лелій. Ну, прощай, Маскарилю.
Маскариль. Прощайте, пане добродію.
Лелій. І тобі нічого?
Маскариль. Та ріжте-ж себе скоріше. По-що ви тратите стільки слів?
Лелій. Само собою ти дуже хотів би, щоб я вмер — бо тоді-б тобі в спадщину прийшлися мої вбрання. Не діждеш.
Входять, балакаючи між собою, Трюфальден з Леандром.
Лелій. Що я бачу? Леандр разом з Трюфальденом? Він купує Селію! Ох, я не можу цього перенести.
Маскариль. Кожний робить, що може, а коли є гроші, кожний зможе, що захоче. Що до мене, то я тому дуже радий. От вам нагорода за всі ваші вмішування та нетерплячість.
Лелій. Що-ж мені робити? Скажи, порадь!
Маскариль. Я не знаю.
Лелій. Пусти мене, я зачну з ним сварку.
Маскариль. Ну, і що з того буде?
Лелій. А що-ж мені робити? Я-ж не можу допустити, щоби вони добили торгу.
Маскариль. Ну, добре. Я ще раз змилуюся над вами. Тільки йдіть ви, ради бога, куди-небудь подалі, бо знов перешкодите. (Лелій пішов).
Трюфальден. Добре. Отже коли прийдуть — все буде вже готово. (Пішов до свого будинку).
Маскариль (ідучи). А-ну, лишень, піймаю його ще на таку вудку. (Пішов у другий будинок).Леандр (сам). Ну, дякувати богові, все, здається, налагодилося, і я вже нічого не боюся. Що би тепер не роспочав Лелій, мені не страшно.
Маскариль (кричить у домі). Ой!.. Ой!.. Рятуйте!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Б'ють мене!.. Ой!.. Ой!.. Чого ви від мене хочети? (Вибігає з криком).
Леандр. Що таке? Що з тобою?
Маскариль. Ой! Били мене.
Леандр. Хто бив?
Маскариль. Лелій.
Леандр. Завіщо?
Маскариль. За дурницю. Ох, я-ж тобі відомщу. Я тобі покажу, як битися. Хоч я і слуга, але честю дорожу — і за чотирі роки служби неможна зі мною росплачуватися дубинкою. Тобі подобалася дівчина, і ти хотів мене змусити на лихе діло, але тепер я так підроблю, що чортового батька ти її дістанеш.
Леандр. Слухай, Маскарилю, заспокойся. Я тебе завжди любив і от, коли хочеш, переходь служити до мене.
Маскариль. Згода! От тепер я відомщу! І вам буде добре, і я своє серце задовольню. Селія буде ваша.
Леандр. Вона й так уже моя, бо я оце тільки що купив її.
Маскариль. Як? Уже купили?
Леандр. Уже. І вона могла би бути навіть тут, як би не батько. Але він хоче доконче, щоби я одружився з Іполітою, — і от мені треба робити дуже обережно, щоби не розгнівати батька. Отже, з Трюфальденом я вів справу не від свого імені, і Селія буде видана представникові цього перстня. Але я хочу насамперед знайти місце, де би певно сховати Селію.
Маскариль. Тут я можу вам помогти. Недалеко від міста живе старенький мій родич. От туди ви можете послати Селію, й ніхто там її не побачить.
Леандр. Так? Ну, то я дуже радий. Бери перстень і йди за Селією. Але — ц-с… іде Іполіта.Іполіта. Я маю вам, пане Леандре, сказати новину, тільки не знаю, як ви її приймете.
Леандр. Щоби на це відповісти, треба насамперед ту новину знати.
Іполіта. Ну, то проведіть мене до церкви й дорогою я роскажу вам усе.
Леандр. З охотою. (До Маскариля). Іди-ж, роби, що слід. (Виходить з Іполітою).
Маскариль (сам). Я вже зроблю, що слід і таки добре тобі услужу (указує собі на голову). От головочка! Мабуть на світі розумнішої нема. Ну, пане мій, ваша Селія в наших руках. А мене за мій розум треба намалювати героєм з лавровим вінком на голові, а внизу щоб золотими буквами було написано: віват Маскариль, плут над плутами! (Стукає в двері). Пане Трюфальден! Пане Трюфальден!..
Трюфальден (входить). Що таке?
Маскариль. Оцей перстень говорить вам по що я прийшов.
Трюфальден. Ага, добре. Ну так я піду, покличу Селію. Зачекайте.
Гонець (входить). Пане добродію, зробіть ласку: скажіть мені, де живе добродій Трюфальден?
Трюфальден. А що вам до нього? Оце я й єсть.
Гонець. Прошу прийняти лист.Трюфальден (читає). «Я прочув, що дочка моя котру в мене вкрали цигани, знаходиться тепер у вас. Отже, як батько, прошу вас поберегти мою дочку, як свою власну. Я оце їду, щоби її взяти до дому, а вас так винагороджу, що ви не будете жаліти. Мадрид. Дон-Педро де Гусман, маркиз де-Монталькан». От так штука!.. А я поквапився її продати. Ото був би втратив таку величезну нагороду. (До гонця). Хвилину пізніше — і вже було би пізно. Бо я продав ту дівчину, і оце прийшли за нею. Але тепер дзуськи: буду держати Селію у себе й ходитиму за нею, як за власною дитиною. (До Маскариля). Ну — чули? Скажіть же тому, хто вас послав сюди, що я не можу дівчини продати: нехай приходить по свої гроші. (Пішов з гонцем).
Маскариль. Ах ти-ж, матері твоїй сто чортів! Отже в добру хвилину явився той гонець, хай би його лучче грім убив на гладкій дорозі.
Лелій (входить, регочучи.)
Маскариль. Чого ви смієтесь?
Лелій. Ой, дай мені відреготатися — я потім тобі роскажу все. (Знов регоче).
Маскариль. Ну, то регочіться дужче. От та-та так!.. От-та та-так!..
Лелій. Тепер ти вже на мене не розсердишся ніколи. Бо щось ти вічно на мене кричиш і кажеш, що я все тобі псую. Правда, я часом можу поспішитися, але й у мене в голові є де що — і це ти сам признаєш, коли я тобі роскажу, що я зробив зараз.
Маскариль. Ну, кажіть же, що ви там вигадали.
Лелій. Побачивши Трюфальдена з Леандром, я злякався й почав придумувати, чим би помогти справі. І от я надумав таку штуку, що перед нею всі твої хетрощі єрунда.Маскариль. Але в чім же річ?
Лелій. Е, підожди трошки. Бачиш, я написав лист до Трюфальдена від імени одної важної особи. Пишу, що Селія — це моя дочка, вкрадена циганами; що я за нею приїду з Іспанії й щедро винагорожу Трюфальдена за всі турботи.
Маскариль. Дуже добре.
Лелій. Правда! Ну, похвали-ж мене хоч раз.
Маскариль. Ні, щоб як слід похвалити, в мене й слів не стане. Щоб вихвалити весь ваш надзвичайний розум, якому рівного нема на світі — мій язик безсильний. Я хотів би мати вищий дар слова, щоби в чудових віршах росповісти, що ви таке, що у вас ум за розум зайшов, а думки роскарячилися; що все, що ви вигадаєте — півтора людського; що у вас ні на копійку нема здорового розсудку — що ще? Та я-ж тисячної долі не назвав ваших достоїнств!
Лелій. Але скажи мені за що ти тепер сердишся? Невже я знов щось наплутав? Але що?
Маскариль. Ні, ви нічого не зробили, тільки відчепіться, бога ради, від мене.
Лелій. А я не відчеплюся, поки не довідаюся, в чім річ.
Маскариль. Не хочу, не хочу, не хочу… (Побіг).
Лелій. Утік… Я нічогісінько не зрозумів з його слів. Невже я знов щось накоїв?