Воля (часопис)1920/2/1/Слабі нерви
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Воля, Т. 2, Ч. 1 під ред. Віктора Піснячевського Слабі нерви (Александер Ковалевський) |
Реформа правничих і суспільних наук ▶ |
|
|
Александер Ковалевський. |
„Коли я на самоті стежу за розвитком українства,
то проти своєї волі мушу спиниться на одному зявищі,
що з фатальною непохитністю й неминучістю розвивається над усе.
Рух шириться — шириться й його пошлость“.
М. Сріблянський.
Протягом останнього часу відбуваються на українському ґрунті нечувані річі.
Надійшла катастрофа, сталося велике національне нещастя, й всі, особливо ті, хто бив себе руками в груди й доводив, що немає кращого місця на світі, як подільска ґуберня з Директорією на чолі й більшого національного героя, як С. В. Петлюра, розлізлися по ріжних кутках і... засичали.
Й все стало поганим: і С. Петлюра, й правительство, й військо... „Глядіятор“, „паршивці“, „банда", — ось що несеться з сторінок деяких орґанів української преси. Лайка, найогідливійша лайка, що принижує в першу чергу тих, хто допускається неї. Але вона — разом з цим — і шкодить. Її беруть наші вороги, як за факти нашої нікчемности й ... шантажування в справі української державности.
Цікаво, що не тільки у нас є незадоволені. Є вони й по инших країнах. Не тільки у нас мається „Нова Доба“. В томуж Відні виходить орґан польської комуністичної партії „Swit“. Однак, там ніхто не знайде тих річей, що можна знайти в кожному числі „комуністичної“ „Нової доби“.
Комуністичні ідеї — я признаю це — в ідеї, є принціпи, з якими треба рахуватися, як з ідеями й принціпами. Але лайка — навіть сутокомуністична — є завжди лайкою й доводить лише, що у тих, хто лається, бракує принціпів.
На це є й докази...В. Винниченко, ідейний й фактичний принціпал „Нової Доби“, більш, ніж хтонебудь инший, страждає на слабі нерви. Йому завжди бракувало провідної ідеї. Й вся його політична діяльність це зіґзаги думки й діла. Переглядаючи старі числа „Української Хати“, я надибав на надзвичайно інтересний документ отвертий лист томських студентів в приводу звертання В. Винниченка до російських „братів“ і одповіді на це пана Патрашкина.
Ось зміст цього листа., „Студенти-Українці томських вищих шкіл висловлюють велику подяку пану Патрашкину, що показав належне місце рабові загально-російської культури, Винниченкові. Коли раб та ще з хамською псіхикою (хохлацький елемент на „Вѣсах жизни“) відважиться благати якоїсь мизерненької панської ласки з метою, щоб пан звернув на нього свою увагу, то пан може тільки призирливо поглузувати з нього. Бо раб (звичайно по натурі) повинен бути тільки рабом. І не лізти у вічі панові, щоб своїм хамським виглядом не викликати у нього огидливости. А коли ти людина з самоповагою й почуттям власної гідности, то перш за все не лізь у ту компанію, де тебе можуть у вічі вилаяти, поглузувати і, взагалі, образити.“ („Українська Хата“, 1913. р., ч. 11.)
В свій час навколо цього листа повстала ціла полеміка, а пан С. Єфремов навіть просто затаврував молодих томчаків, як „фарбовані душі“. Справді сильно й недопустимо лаються томчаки, але цікаво те в наведеному листі, що був мент, коли В. Винниченко робив реверанси російським братам, як нині він реверансує братові Раковському.
Підчас революції ніхто так красномовно не доводив, що „Самостійна Україна" є міщанською вигадкою, контрреволюційною забаганкою, як В. Винниченко; трохи пізніш той же В. Винниченко з тоюж красномовністю зазначив, що інтереси пролетаріяту потрібують саме Незалежної України. Підчас навали большевицької В. Винниченко чудесно доводив конечність боротьби з ними до кінця, а нині той же Винниченко наводить низку арґументів, що в імя інтересів пролетаріяту цю боротьбу необхідно негайно припинити, а хто її проводить далі той є „паршивець“, „сволота“, „ворог нації“, „контрреволюціонер" і т. и.
Мушу сказати, що нерви часто зраджують В. Винниченка. Але дорого це коштує українській справі. В. Винниченко роспочав нині компанію проти С. В. Петлюри й його правительства. Немає того болота, якогоб він не вилляв на їхні голови. Я не прихильник ні першого, ні другого, як органів верховної влади, про що й зазначав отверто не один раз і навіть мусів за це заплатити рівенською каторжною вязницею. Але ні раніш, ні тим більше нині я не поділяв і не поділяю таких методів боротьби. Хтоб не був С. В. Петлюра, або І. П. Мазепа, вони є перш усього репрезентанти української державної справи, й цього досить для того, щоб, критикуючи їхню державну діяльність, не переходити певних меж, певних кордонів. До тогож, всі знають добре, що автором всеї цеї невдалої системи Директорії був не С. В. Петлюра, а В. Винниченко, що цей останній дав певний напрямок всьому політичному курсу Директорії. С. Петлюра лише продовжував цей курс, і безбожна лайка В. Винниченка є звалюванням всеї провини з хворої голови на здорову. Вся українська громадська опінія знає справжню ціну страшних слів п. Винниченка, як і всеї його комуністично-революційної фразеолоґії, як знає й те, що в той час, коли В. Винниченко жив в спокійній обстановці в европейському центрі, С. В. Петлюра тримався української землі до останнього моменту, поневіряючись і виносячи до кінця удари долі.
Чимало помилок наробив С. Петлюра, але поміж них ми не знайдемо одної: він не рахує увесь пережитий стан нашої державности за помилку, як це робить В. Винниченко. І за це йому багацько проститься. „Ґлядіятор“, „паршивці“ й „банди" — виявляють більше здорових нервів і витримки, любови й віри, ніж цей „баловень судьби“, пан В. Винниченко, — комфортабельне життя якого забезнечено кровю й страданнями тих, кого він нині так дико ганьбить і нищить.
Я не люблю страшних слів, але мущу сказати, що те, що робить В. Винниченко й увесь „Радянський бльок" — це є, дійсно, ніж в спину української революції... Це є удар не тільки по Петлюрі, не тільки по Мазепі, але й по всій національній справі, по справі будуччини нашого покаліченого й пограбованого народу. Навіть для комуніста — того, що він нині робить, забагато!
Боротьба — це боротьба, але й, борючись, необхідно лишатися джентельменом. Другі — орґани преси (особливо галицької) також бють в ту саму точку. Нещастя дезорієнтувало людей, й всі звертають свої удари на особи, не бачучи чогось більшого — системи, в якій повинні не тільки ті, кого бють, але й ті, хто бе. Шукають винних, коли винні всі. Всі несуть відповідальність за те, що сталося — одні фактичну, другі моральну. Думають, що коли разпнуть.С. Петлюру й його нинішних помічників — вирятують справу. В цьому виявляється брак віри в нашу будуччину. А це вже кінець, це вже нечуваний розклад, бо без віри жити неможливо. А в той же час — катастрофа й все, що по ній сталося — це лише епізод в нашій дальнійшій визвольній боротьбі, яка ще далеко не припинилася. Успіх боротьби залежить від наших нервів. Чим більше покажемо витревалости й такту тим — скоріше осягнемо конечних результатів.
„Люде умірають, ідеї — вічні“... Ідея незалежности не похована ані в Камянці, ані в Варшаві. Вона живе в народі нашому, який протягом трьох років посередньо чи безпоседньо — пише її своєю кровю, стверджує своїми жертвами. А крові і жертви вимагають одного віри в національну справу й витревалости в її конечному осягненні.
Не всі розпоряджають міцними нервами; в такім разі — най вони мають хоч такт мовчати там, де не можуть робити.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|