Воля (часопис)/1921/2/8/Чудні претензії

О. Лотоцький.

Чудні претензії.

У видаваній в Празі російській с.-рівській „Волі Россіи“ (ч. 199) подано звіт про повстанський рух на Україні. Факти взято з офіціяльних большевицьких звітів. Хоч відомости неповні, — не згадано, принаймній, десять досить відомих повстанських ватажків, — про те дуже показні і характерні (вони подаються нижче). Повстання розлилися широкою повіддю по всьому просторі України, викликають велике співчуття серед її сільського населення і цим населенням власне провадяться. Вся селянська Україна палає одним бажанням — увільнитися од чужоземної окупантської влади, вибороти собі вільне, незалежне життя.

Дорого доводиться оплачувати народові свій визвольний рух. Цілі села знищуються окупантами, коли їх сила гору візьме. Але як не стає вже далій терпіти, знову запалюється гнів народний, знову виявляють протест, ідуть на страту тисячі, десятки тисяч люду — в оборону свого права. Багато витрачується живої народної сили, поки той всенародній український рух прийме орґанізований характер. Але спинити той стіхійний рух ніяка зовнішня — ворожа чи прихильна — сила не може, бо то — вираз народнього інстінкту самоохорони, того інстінкту, що в свій час боронив від татарської, від польської навали і тепер так само каже боронитися від навали московської.

І от, коли проливаються цілі ріки крови найбільше активних борців України, коли із густих хмар, що повстають од тої гарячої крови, виразно чується голосний гімн: „Ще не вмерла Україна!“ — знаходяться такі, що спекулюють на тій крові народній, запопадливо одводять ті червоні ріки на… свій млин єдиноросійський. „Воля Россіи“, що подає відомости, з яких видно, що повстання на українській терріторії провадиться українськими силами, з українськими людьми на чолі, — та сама „В. Р.“ містить з того приводу передовицю, де чорним по білому кваліфікує ті факти, як „широко розлившееся по Россіи движеніе… русскаго крестьянства“, і робить з того висновок, що такий процес випалює „в Россіи“ місце, на якому має бути збудована „новая Россія“; сюди й кличе вона прикласти свої руки тих, хто „хочет приложиться работой к созданію новой Россіи“.

Отже, як бачимо, повстання українського народу проти московської окупації це — „повстанческое движеніе в Россіи" „рускаго крестьянства“ для відбудовання „новой Россіи“.

Це нас не дивує. Це не краще і не гірше того, що в царській Росії говорили ріжні узурпатори народніх прав в імени — „всего русскаго народа“. То чому ж російським с.-рам так само не заговорити? Добра наука в добрій школі і заховується добре, особливо коли ще й учні такі добрі — памятливі та слухняні. Так, це нас не дивує. Але вражає та полуда політична, що так безнадійно засліпила очі найбільш радикальним елєментам російської еміґрації; так засліпила, що не бачать того, що у них перед очима, не розуміють того, що самі ж говорять. Адже кажуть про Україну та про народний рух на Україні, а разом — звиклий приспів: єдиний „русскій народ“. Ах, яка добра школа і які добрі учні! Як добре вони вивчили і про Володимира Святого, що був князем „русским“, і про „казацкаго гетмана“ Богдана Хмільницького, що зєднав дві порізнених галузі „русскаго народа“, про клятого зрадника Мазепу, що заходився знову порізнити той єдиний „русскій народ“, про царську „русскую“ армію, що так блискуче продовжувала злуку закордонних галузок того ж „русскаго народа“ в Галичині та Буковині з рештою все того ж „русскаго народа“. Лєкцію вивчено напамять, і тепер проказують її напамять, закривши очі. Закривши очі хоча б на те, що глиною зліплене єдине тіло „русского народа“ вже чотирі роки тому розлетілося на шматки та навіть на дрібні шматочки, — на свої натуральні складові частини. З того часу народні маси „імперії народів“ самовизначилися національно і державно, завели свій державний лад в певних формах, міліони людей тих свідомих орґанізмів покладають свої голови в оборону свого національно-державного права від окупантських замахів і навіть самі окупанти мусять формально з тим рахуватися та формально проклямувати прінціп і факт „самоопредѣленія вплоть до отдѣленія“. А старі російські ес-ери, що претендують на провід в „новой Россіи“, все так само під царську катеринку скрипуче підспівують все ту саму стару, часом і обставинами вже стиражовану, пісню про єдиний „русский народ“ в єдиній „Россіи“.

У царя был двор,
На дворѣ был кол,
На колу мочало, —
Начинай сначала!

Навіть не смішно, а просто жаль бере дивитися на людей, що й такий багатий досвід не дав їм більше політичного розуміння, не поширив політичного їх круговиду навіть до тієї міри, як у їх політично-соціяльних ворогів і разом національно-державних спільників. Багато води утікло з того часу, коли їх розвінчаний лідер Керенський підписав вексель на куцу автономію куцої України і зрадив тому підписові скоріще, ніж засохло чорнило; коли він, вимахуючи папіровим мечем, вигукував на московському зїзді: „кто коснется единой, недѣлимой, тому скажу: руки прочь!“ З того часу від єдиної-неділимої лиш шмаття залишилося. А підголоски його все стоять „на ефтом самом мѣстѣ“, на тих самих старих позіціях, „разсудку вопреки, наперекор стихіям“. Не хотять зрозуміти, що „єдиная Россія“ вже „была и былью поросла“, що як би ми із своєю окупаційною навалою не порозумілися, — чи зброєю, чи иншим способом, — це їх ані трохи не обходить, од цього їм „руки прочь!“, — коли вони не стануть на лояльний грунт, не доложать своїх рук до українського державного будівництва. І от „пѣтушком“ примощуються до справи нашого визволення і так само, — правда, вже не вигукують, а безвиразно щось шамотять — про „русскій народ“, про „повстанческое движеніе русскаго крестьянства“, таємничо дають зрозуміти, що вони тут і свого дали гроша до складки — для відбудови „новой Россіи“.

А який той „гріш", читаємо в „Письмі с Украины“ („Воля Россіи“, ч. 201), де про роботу партії російських с.-рів на Україні подано такі відомости: "займаються орґанізації в далеко меншій мірі справою ліквідації большевизма, ніж справою оформлення масового настрою, притягаючи його до тих завдань і потреб, які стануть перед ним на другий день по ліквідації большевицького режіма, що перестав вже тепер кого небудь лякати. Доводиться основно виучувати форми і тіпи робочої й селянської орґанізації“…

Отже й „руки прочь!“ не можемо сим людцям по правді сказати, бо ніяких рук, ніякого діла у російських ес-ерів нема на Україні, — а самі лиш пусті сподіванки та мрії, самі "безсмысленныя мечтанія“, — коли їм вже так смакує фразеолоґія царських часів. Український народ без міри ллє кров — свою і чужу — в боротьбі з московським большевизмом, „що перестав вже тепер кого небудь лякати“, а московські ес-ери сидять біля того моря людської крови, „оформлюють масовий настрій“, „основно виучують форми і типи робочої й селянської орґанізації“ та ждуть слушної погоди, щоб з тим усім цінним надбанням поплисти в уготовлену для них „новую Россію“.

Яка велика сила, велика праця, великі заслуги і — що-найменче чудні претензії!

Ридваном їхав пан, і курява стовпом
Од коней та коліс знялася над шляхом.
А муха, сидя на ридвані,
 Мов пані,
Подумала; „Яку ж я куряву зняла“.
 Втяла!




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2010 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.