Воля (часопис)/1921/2/6-7/Три роки

Александер Ковалевський.

Три роки.

Минули три роки з дня проголошення незалежности Української Народньої Республіки. Ідея державної незалежности, що була загубилася на пожовклих сторінках історичних актів і документів, писаних кровю українського народу — знайшла свій вислів у IV-му Універсалі Центральної Ради. Вислів, що був, може, найяснійшим і найглибшим з часів народження української державности.

IV Універсал Центральної Ради й три роки боротьби в імя визволення України дали те, чого бракувало в меншій, або більшій мірі, залежно від оцінки історичних явищ, нашому народові: традицію державности.

Світова війна, як і російська революція, що висунули гасло самовизначення націй і здійснили його в відношенні богатьох народів, не принесли нам свободи, не зреалізували нашого права бути господарями власної долі. Ніхто не порушив питання про самовизначення українського народу, спадкоємця Київської Руси, Королівства Галицького й Великої Гетьманщини.

Більше того… Ніхто з світових держав, що посилалися на принціп самовизначення націй в кожному випадку, коли краялася мапа Европи, краялася в імя створення нових національних держав, і що не могли його пристосувати до народу українського не залишилися невтральними до подій, що розгорталися на Україні. Вони порушили цю невтральність в бік неґативного відношення до українського народу і до самої ідеї його державної незалежности.

Ще більш неґативне відношення виявила Росія, що вважала себе законним господарем земель українських, підбитих під панування московське не зброєю і не завойованням, а підступом і зрадою. Вона вважала себе єдиним правним репрезентантом всіх народів, які мешкали в її межах, і оцінювала кожний виступ українського народу в оборону своєї окремішности, як акт зради й невдячности.

В час смертельних змагань двох ворожих европейських коаліцій, що виключали цілковито в своїх міжнародніх комбінаціях Україну, як величину, абсолютно невідому в їхній формулі світової рівноваги, в час політичної перебудови Росії, що не мислила ніякої окремішності України, — треба було сказати інтеліґенції і народові українському своє слово.

Це слово було знайдене й сказане. І в діях українського народу це було найсильнійше й найвиразнійше слово, і невідома величина, незрозуміла фікція стає активним елєментом не тільки російської, не тільки східньої, а й світової політики.

Каміння за камінням повставала нова будівля, крок за кроком розвивалося нове життя. В умовах невизнання, неґування, поборювання, в обставинах загально-світової, політично-державної й господарчої руйнації, в атмосфері російського революційного безладдя — чи могла ідея державної незалежности набрати належної сили, чи могла нечисленна українська інтеліґенція дати потрібну державну творчість, чи міг сам нарід виявити необхідну рішучість в обороні свойого права на незалежне істнування?

Зрозуміла річ — ні… Всяка система дає свої наслідки, надто система гніту й насильства. Кляси маючі — аграрії й міщанство — вони найбільш підпадають впливові цієї системи, найбільш денаціоналізуються. Кляси працюючі — робітники й селянство — найбільш гублять в розумінні свойого національно-подітичного єства. Невелике коло національно-свідомої інтеліґенції не в стані зашкодити цьому процесові фактичної і псіхольоґичної денаціоналізації.

В такому, а може й гіршому положенню була українська нація напередодні російської революції. Трохи національно-вихованої інтеліґенції й кільканадцать міліонів національно-байдужого селянства — ось це й було все тіло українського народу. Ні аґраріїв, ні пролетаріяту, ні буржуазії, як складових частин національного орґанізму — не було на Україні. Все це були для нього елєменти чужі й навіть ворожі, елєменти, що не зміцнювали, а роскладали українську націю.

Потрібно було певного часу, певного життьового і підчас гіркого досвіду, щоб всі складові частини народнього тіла виявили своє клясове і національне єство, щоб нація знайшла саму себе. І дійсно: в процесі трьохлітньої боротьби за українську державність зросла й загартувалася свідомість народня — й не тільки кол інтеліґенції, але й робітництва, кляси хліборобської й міщанської.

В сфері морально-ідеольоґичній ми вже здобули велику перемогу, бо розірвали раз на все з традицією бездержавности, бо знайшли загублену національну грамоту свойого народу, ми пізнали себе, як націю, що мусило бути і в часи проголошення IV-го Універсалу. І може ми тільки нині стоїмо в усьому озброєнні, може тільки нині підходимо до розвязання проблєми державного істнування, як реальні політики, що оперують фактами і величинами істнуючими й випробуваними, що знаходять відгук в цілому народі і волю цього народу висловлюють. Ми пройшли тяжкий підготовчий шлях створення традиції державности, і ми в цьому знаходимо виправдання всіх принесенних жертв, всєї пролитої крови, всєї руїни, що пройшла широкою хвилєю по нашій країні, бо без національної Ґолґофи не було й не може бути воскресення нації.

Всяка ідея потрібує певної пропаганди, певного часу для свойого засвоїння. В цьому й полягає з'ясування того факту, що українські керуючі кола не могли відразу зреалізувати ідею державності українського народу, після її урочистого проголошення. Необхідно було, щоби держава українська будувалася на певній реальній силі. Й поскільки такої реальної сили не було — ні в робітництві, що одкидало ідею державної незалежности, як контр-революційну, ні в селянстві, що її ще гаразд не усвідомило, ні в міщанстві, що йшло в фарватері ворожої російської державности — постільки потрібно було, щоб поодинока верства українського народу, що цю ідею перейняла, як єванґіліє, як символ віри, — українська інтеліґенція, — твердо станула на грунті української державности й не сходила з нього ні за які обставини.

Чи витримала цей іспит українська інтеліґенція?

Нині, підводячи підсумки трьохрічних зусиль, мусимо признати, що цей іспит українська інтеліґенція витримала.

Непохитна переконаність української інтеліґенції в національному пробудженні українського народу перетворила українську національну проблєму в аксіому, що не доводиться, створила таку психольогичну атмосферу навколо поняття пробужденої української нації, що, не дивлячись на всі окупації на Україні, український рух поширювався і поглиблювався, розходився по всій країні широкими концентрічними кругами, захоплюючи кожного тижня, кожного місяця, кожного року, все ширші і ширші верстви не тільки українського народу, а й всіх народів України.

Пригадаймо німецьку окупацію й ту національно-культурну і політично-державну роботу, що мусіли провадити на Україні гетьманські кола, навіть не співчуваючи ідеї української державности; пригадаймо московсько-большевицьку окупацію і ту роботу в сфері української національної культури, що повинні були переводити комуністи на Україні; пригадаймо московсько-реакційну окупацію й те положення певної стриманности, що примушені були заступити й Денікін і Врангель, виходячи з тої презумпції, що є такі сторони національно-українського життя, які порушувати невільно; пригадаймо, нарешті, польську окупацію й те визнання української національности, як і самої української державности, що виявляли Поляки під час свого перебування на Україні.

Але є й другий важливий момент. Я вже зазначав, як в процесі боротьби за українську державність ріжні кола українського народу ніби знаходили себе, усвідомлюючи ідею державної незалежности України і приймаючи їх за свою орґаничну ідею. Можна категорично сказати, що на протязі трьох років гасло української державности набрало нечуванної популярности в межах нашої країни і не тільки популярности, а й цілковитого визнання, цілковитої публічно-правної санкції.

Ми знаємо, як ставилося жидівське населення до проблєми незалежности України. Це було найбільш вороже відношення, найбільше неґування й поборювання визвольних змагань українського народу. Проходив час і це вороже відношення змінювалося на невтральне, а це останнє на прихильне, бо жидівське населення гаразд розуміло, що тільки в межах української державности воно забезпечить свої права. Жидівське населення зрозуміло, що вибухи національного шовінізму є наслідок тільки атавістичного чуття національної ненависти, вихованого російською державністю, і що найліпший спосіб боротьби з цим чуттям — це співділання з Державним Центром.

Такуж зміну настроїв виявило й польське населення на Україні. Вороже відношення до ідеї державної незалежности України, що воно виявляло за часи Центральної Ради і гетьманщини, змінилось на невтральне за часи Директорії й цілком прихильне за часи польської окупації на Україні. Це саме можна прикласти до відношення Німців, що спирають українські повстання на Херсонщині й ставляться цілком прихильно до влади У. Н. Р. Може більше того: жадають повернення її на Україну, як законної влади українського народу. Народи, що мешкають на Україні, в своїй більшости зрозуміли науку української революції — й нині ми стоїмо перед задачею остаточного їхнього примирення з Державним Центром, щоб їхні зусилля, їхні духовні й матеріяльні ресурси використовувались в інтересах спільної батьківщини, її зміцнення й оборони. І коли робити підсумки з пережитого на протязі трьох років боротьби за українську державність, — треба з найбільшим задоволенням констатувати те порозуміння, що осягнено нашим Державним Центром з народами, як мешкають на Україні, бо в цьому й полягає залог майбутньої перемоги ідеї нашої незалежности…

Широка амплітуда національної і державної самосвідомости в середині країни — я вважаю її найголовнійшим здобутком трьохлітньої боротьби, найхарактерістичним ментом, що мусить опреділювати нашу державну політику.

і зовні країни осягнено великих і позітивних наслідків. Україна, що була для держав старого й нового світу за часів Центральної Ради terra incognita є цілком реальною величиною.

Ознайомлення з нашою справою Европи небагато а може й зовсім нічого не дає позітивного для нашої справи. Наші дипльомати щось заявляли, писали, казали, а визнання не було, як не було й необхідної для України допомоги. Державний Центр і та терріторія України, що знаходилася під його безпосереднім впливом, пробували в стані ізоляції, а це, розуміється, мусіло відбитися в найбільш неґативний спосіб на загальному положенні нашої справи, привести до невдачи, а то й до катастрофи.

Таке відношення сьогоднішніх господарів світа до ідеї української державности вчить нас тільки тому, що справа визволення українського народу може бути справою лише самого народу, що в народі заховуються ті реальні сили, які створять й захистять українську державність.

Констатуючи, що українська інтеліґенція без ріжниці відтінків витримала іспит національно-політичної зрілости, повинні поставити питання, чи витримала вона іспит і державної зрілости?

Протягом трьох років боротьби за українську державність бралися до державного будівництва ріжні політичні групи. За часи Центральної Ради й Директорії — соціялісти-революціонери й соціялісти-демократи; за часи Гетьманщини — хлібороби-власники і промисловці (міщанство); за часи фактичної Презентури з кінцем травня 1920 р. (буржуазно-демократичні групи): соціялісти-федералісти і почасти народні республіканці.

Наші соціялістичні партії гадали, що в тих політичних і економічних обставинах, які були характерістичні для України на початку російської і особливо большевицької революції, коли крайні соціяльні льозунґи були популярні поміж широких кол населення, — необхідно було йти в рівень з потребами данного дня, щось обіцяти, а щось і задовольняти з того великого арсеналу комуністичних льозунґів, яким посідали московські большевики. Така позіція могла бути правдивою лише в одному випадкові; а саме, — колиб народні маси булі національно-свідомі й національно виховані. Тодіб — момент непевного осягнення соціяльних ідеалів урівноважувався б найповнійшим здобуттям ідеалів національних. Більше того — тоді б народні маси зрозуміли відразу глибокі причини необхідности й неминучости упертої боротьби і з большевиками і з Москвою взагалі. Але, такої національної свідомости бракувало.

Наші соціялістичні ґрупи в соціяльному відношенню не могли задовольнити народні маси, бо большевики обіцяли дати більше.

Все це мало свої величезні наслідки. З одного боку, наше державне будівництво йшло шляхами державної партізанщини — від комунізма, трошки від соціялізма, трошки від демократизма — тим шляхом, що міг руйнувати, але не будувати.

Тому все, що було в фінансово-господарчому депозиті Української Народньої Республіки, — витратилося або розгубилося, або перейшло до рук ріжноманітих окупантів, що встигли побувати на терені України. З другого боку, українські соціялістичні партії мусіли констатувати, піддавши оцінці свою діяльність, катастрофичний для них вислід: роспад і росклад. Не стало соціялістів-революціонерів, що пішли на наплигачі у Леніна й Раковського; не стало і соціяльних демократів, що роскололися на декілька ґруп, причому одна частина лишилася при Державному Центрі, друга зіллялася з большевиками, а третя утворила українську комуністичну партію. Соціялістичні партії повинні будуть в майбутньому з'ясувати свої ідейні засади й місце в українській державности.

За часи гетьманщини — аґрарії і міщанство мали повну можливість творити державу п. Скоропадського, як хотіли.

Ми були свідками того, як їхня будівля розбилася до-щенту, бо за нею не йшли народні маси, бо вона не виходила з принціпів, що створила українська національна революція… Повернути все до старого, до випробованого за часи найгірших форм російської державности — безнадійна річ, бо нічого не можна створити з гори, поскільки певні елєменти державности не дістають підтримки й оправдання з боку всього населення, з боку ріжних клясів цього населення.

Державного іспиту не тому не витримали не тільки українські соціялістичні партії, що Українській Народній Республиці надавали своєрідний соціялістичний зміст, але й українські праві партії (хлібороби-демократи й хлібороби державники), які робили й ще роблять замах на Республіку во імя монархичної ідеї, що невдало пересоніфікується в особі невдалого гетьмана Скоропадського, не говорячи про инші праві кола України, які одкидають саму назву „Україна“…

Чи хочу цим сказати, що витримали іспит українські буржуазно-демократичні партії. Я знаю, що й по адресі цих партій можна закинути багацько. Але їм не можна закинути лише одного, а саме: вони не полишали Державного Центра ні в часи його успіху, ні в часи його невдачі. Вони не вигадували нових державних концепцій, залишаючись вірними ідеї Народньої Республіки.

Величезну заслугу обох цих партій: Нар.-Респ. й Соц.-Фед. констатують не сьогодня, в часи морального роскладу, що охопив широкі кола української еміґрації, й соціяльно-політичних шукань, що охопили взагалі цілу українську інтеліґенцію, а значно пізніше, коли перевіряться в народі всі партійні претензії.

Зараз важливе одне: уроки національної революції де-які кола української інтеліґенції й української дрібної буржуазії зрозуміли й з'уміли зробити з цього правдиві висновки. В цьому й ґарантія того, що після багатьох перепітій, які перейшла і які має ще перейти українська державність, вона осягне конешної перемоги. В цьому й практичний висновок трьохлітньої боротьби за українську державність.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2010 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.