Воля (часопис)/1921/2/3-4/Боротьба з собою
| ◀ З пісень неволі | Воля, Т. 2, Ч. 3–4 під ред. Віктор Піснячевський Боротьба з собою (Клим Поліщук) |
Лист з Парижу ▶ |
|
Клим Поліщук.
Було всього вісім годин ранку, а Велике Місто гуло й гомоніло, наче й не спало. В унісон пастирливо-упертих голосів фабричних та заводських гудків, пронизливо верещали свистки автомобилів і, як горох, сипались на міський брук незлічені удари кінських копит. Захлинаючись, широкою луною роскочувався гомін людських голосів, які ні на одну хвилину не хотіли поступитися перед голосами бездушних машин та автоматів.
В тихім вранішнім повітрі мерехтіли міліони ріжнокольорних ніжних сніжинок, які метушливо кружляли над головами прохожих і несміло ховалися в наперфумовані кучері молодих пань та в задимлені тютюновим димом жорсткі бороди старих дідуганів, які ледве пересували нагами по тротуарах Великого Міста, поспішаючись до районих крамничок за своєю пайкою хліба.
Починався звиклий міський рух, в якому велике рівнялося з малим, а смішне з поважним. Серед шуму голосів про дорожнечу, пошесні недуги, горожанські війни, злочини та пожежі, — нагло почулися пронизливі викрики газетчиків:
„Велике місто на передодні великої несподіванки!..“
„Новий засіб знищення людського суроґату!..“
„Надзвичайний винахід товариша Ока!..“
Сотні й тисячі рук жадібно тягнулися до ріжнокольорних невеличких листочків, на яких ще не встигла висохти друкарська фарба, але там було всього декілько рядків хронікальної замітки: „Відбулася надзвичайна таємна нарада Диктаторської Ради Трьох. Вирішено негайно позбутися людського суроґату. Відомий революційний діяч, товариш Око, запропонував свій плян і одержав відповідні уповноваження.“ Здивовано читали й ніяк не могли зрозуміти, про що саме йде мова, бо в той же час від тумби до тумби перебігали якісь обшарпані хлопчаки з казанками розвареного карюку і, плачучи від морозу, посинілими руками розліплювали величезні червоні плякати. Скоро де з'являвся такий плякат, як навколо нього збіралися цілі юрби, які, мовчки, впоювали в себе буквально слідуюче:
„Всім без усякого винятку!.,“
Диктаторською Радою Трьох доводиться до відома всіх громадян Великого Міста, що в звязку з надзвичайною розбещенністю людности й загальним пониженням людської гідності як з физичного, так і з духовно-морального боку, Радою Трьох вирішено очиститися від зайвого людського сурогату, за для чого утворюється Надзвичайна Комісія Рішучости, яка має негайно і як найпильніще переглянути склад всього населення Великого Міста і з'ясувати права на життя кождого окремого індівідума. Герматродіти, дегенерати, хронічні п'янюги, професійні злочинці, вроджені плакси, йолопи й дурні, дресіровані шкідники й безхребетники, всякого роду брехуни, блазні, підлизники, паскарі й роспустники, які досі жили своїм нікчемно-незалежним життям і підривали основи Прийдешнього, — зараз тратять усі права на своє життя й підлягають цілковитому знищенню. Після того, як над яким небудь індівідумом буде зроблено спеціяльний дослід його физичних, духовних і розумових даних на право життя і коли результати такого досліду не задовольнятимуть самих елєментарних вимог людської гідности, такий індівідум мусить на протязі 24 годин доброхітно припинити істнування. В разі невиконання ним цього, Комісією будуть вживатись відповідні, що до виконання своїх постанов, засоби. З метою скоршого і інтензивнійшого провадження праці, Надзвичайна Комісія Рішучости виділяє з себе ряд спеціяльних підкомісій, які будуть розміщені по районах міста і які матимуть за обов'язок — обійти всі помешкання й перевірити права кождого, не обминаючи навіть самої нікчемної одиниці. Починаючи сьогоднішним днем і до дня оголошення спеціяльного наказу, в місті запроваджується виїмково-суворий стан облоги. Всякий вихід і виїзд за рогатки міста безумовно забороняється. Також припиняється вуличний рух враз із заходом сонця. Особи, які самі відчувають себе зайвими, зроблять дуже добре, як не 6удуть обтяжувати собою Комісії і заздалегідь уступлять з дороги життя. Однаково, йдучи на той світ, вони мусять подати до Комісії коротку характеристику власної особи, що буде потрібне для науки майбутніх поколінь. Одночасно повідомляється також, що Комісія Рішучости, на весь час своєї праці, переймає до себе всі адміністративні, громадські й політичні права Диктаторської Ради, яка від нині стає невтральною інституцією. Будучи глибоко переконаними в користних наслідках такої праці, ми від щирого серця взиваємо: — Хай живе те, що має жити! — Хай гине те, що має згинути! — Слава Людству!..
Диктаторська Рада Трьох.
1921 року, 10. січня.
Велике Місто.
ЯК приголомшені стояли юрби здивованого народу і самі не знали, що мають почати. Одні тільки обірвані хлопчаки гаразд знали своє діло: вони з самим завзятим й запопадливим видом бігали по вулицях і ліпили, ліпили, ліпили…
Коли сонце стало під полудень і тротуари зробились блискучо-сковзькі, як шліфоване скло, волю Диктаторської Ради вже було оголошено…
В півтемнім провулку. На вузенькім тротуарі. Поспішаючись, набігли друг на друга два, легко зодягнених, сухорлявих урядовці:
— Ви чули?.. Ви читали?.. — задихаючись, питає один.
— Чув… читав… — тремтючим голосом відповідає другий.
— Ну, що?.. Ну, як?..
— Ах, Боже!.. Звідки-ж я знаю, до чого це все йде?..
— Гм… я догадуюсь… Мені так здається, що тут маються якісь скриті заміри пануючої партії…
— Які наприклад?..
— Здається мені, що вона в такий спосіб хоче звести особисті рахунки з немилими собі людьми…
— Ні, я принаймні цього не думаю, бо як би так було навсправжки, то товариш Око сюди не втручався б…
— Гм… і справді!.. Щось тут не все теє… не все ясно…
— Завтра напевне з'ясується…
— Я думаю…
— Ну, бувайте здорові! Спішуся до обіду…
— Бувайте… я також…
Коло міської Продовольчої Управи розмовляють два товстопузих паскарі:
— Ой, приятелю мій! — каже один.
— Що, мій друже? — питається другий.
— Читав?..
— Звичайно…
— І що ж?…
— Нічого…
— Як тобі здається, тепер наша справа з нафтою та сірниками загинула, як булька на гниловодах?
— Чого-ж так?
— Що-ж стан облоги… Заборонено всякий виїзд…
— Дурниця! Комендант мій друг і приятель. Поговорю з ним і все буде гаразд.
— Дай, Боже! Зараз за такий крам Бог зна які грошики можно здерти.
— Нічого… Здерем… Бог не допустить — свиня не з'їсть…
На східцях міського оперного театру стоять два голених молодих суб'єкти. Крутять друг другу ґудзики на пальтах і розмовляють:
— Так, значиться, ти вже читав?..
— Читав…
— Ну?!..
— Чорт його знає!.. У мене, знаєш, не все гаразд… Моторошно…
— Чого саме?..
— Я не зовсім-то здоровий… Маю хворобу, про яку при жінках не згадують…
— Так що-ж з того?..
— Можуть, знаєш, в 24 години…
— Пусте!.. — Головою Комісії, здається, буде тов. Око, мій давній приятель. Колись в одній каварні разом чай пили…
— Хіба?..
— А так…
— Ну, так що-ж із того?..
— Поговорю з ним про тебе…
— Бога ради!.. Ти мене врятуєш!..
В трамвайнім ваґоні сидять на лавочці дві чорнобривих панни. Одна тримае в руках папірове пуделко з капелюшиком, а друга теку з нотами. Розмовляють вголос, весело, не стискаючись.
— Всі чогось хвилюються, а я цілком спокійна… Ось, навіть, капелюшика собі купила…
— А я дістала Ґріґа… Буду вчити…
— Звичайно! Нам нічого хвилюватися, то-ж товариш Око наш приятель.
На центральній площі, коло тумби з червоним плякатом, летюче віче. Тут мужчини й женщини, тут старі й молоді, тут пролєтарі і буржуї, але всі вони в однаковій мірі хвилювалися й говорили.
— Громадяне! — кричав якийсь студент в заяложеному кашкеті. — Це-ж чорт знає що! Це навіть не абсурд і не безглуздя, а просте божевільство! Як може одна людина оцінити суть життя другої людини? Людське життя, громадяне, це щось таке особливе, характерне, притамане і властиве кождому індівідуму, що, знаєте, сам індівідум чорта з два розбереться, а тут в 24 години… Громадяне вважайте!..
— Правдиво!.. Цілком правдиво!.. — кричали десятки ріжнотонних голосів. — Хіба-ж можна так?!..
— Геть Диктаторську Раду Трьох! Хай жиє Республіка! — кричали сотки тремтючих голосів.
— Громадяне, розійдіться! — почувся гостро-рішучий голос кінного міліціонера. — Розійдіться, бо стрілять будемо!
— Які ми громадяне, як над нами так збиткуються?!.. — загомоніла юрба. — Ми не хочем бути громадянами!..
— Розійдіться! — почулося вдруге і, слідом за цим, десь з-за рогу сусідньої вулиці заторохтів кулемет.
Юрба зойкнула й кинулась в ростіч.
— Стійте, громадяне, не біжіть так! — кричав хтось. — Стійте!..
Але, дарма! Наче весняна повінь розлились по вулицях Великого Міста збожеволілі юрби народу. З осатанілими лицями гнались в напрямі міських рогаток і, здавалося, ніяка сила не могла їх затримати і повернути назад.
Бігли поважні батьки родин, в кожушках і шапках, з просидженими фотелями на оберемку. Бігли статечні господині дому з горщиками й сковорідками під пахвою. Бігли зрадливі жінки з накладними грудьми й затягнутими в корсети обвислими животами. Бігли „друзі дому“ з брудними ковнірцями й пірваними шлейками в кишенях. Бігли „дами півсвіта“ в ажурних панчішках і з „мушками“ на щоках. Бігли старенькі смакунці молоденького тіла з широко роскритими щелепами. Бігли обшарпані сутенери з нафарбованими проститутками „під ручку“. Бігли звичайні злочинці, які досі мали „працю“ на базарах, а притулок в домах для безпритульних. Бігли покоївки, льокеї, куховарки, шевці, кравці, візники, сидухи, газетчики й всякого роду волоцюги, які тільки могли знайтися в закутках Великого Міста…
Окремо бігли товсті начальники постачань окремих військових частин з вязками жовнірських черевик та чобіт на плечах. Надриваючись, через силу кудись поспішалися військові скарбники з грошовими скриньками. Бігли в медвежих хутрах інтенданти. Гнались наввипередки полковники старих армій. Бігли з золотими та срібними хрестами на грудях патлаті попи та голені ксьондзи. Чемчикували богомільні дідусі та бабусі, які мали здатність по 6 годин на добу витрачати виключно на одну молитву. Бігли ті всі, що проклинали Революцію і в кождім народнім заворушенню добачали лише одну „кару Божу“…
Виступцем йшли бувші республіканські міністри з портфелями в руках. Тюпали визначні лідери партій і редактори партійних газет. Похнюпившись, як на заріз, плентались всякого роду політичні угодовці. Дріботіли ногами прилизані декадентські поети. Гналися в пантофлях на босу ногу циркові кльовни. Стрибали через рештуки ріжнокольорно розмальовані футуристи. Сопли й двигались зі своїм науковим начинням університетські професори хемії. Глибоко-замислено, вираховуючи щось на пальцях, йшли математики. Бігли згинці газетні репортери. Стурбовано й заклопотано метушилися між тумбами „власні кореспонденти“. Безпомічно озиралися навколо себе ситі видавці „ходових“ книжок. Горячково кидались на всі боки торговці порноґрафією. 3аґіпнотизовано сунули вперед всякого роду пасквилянти, денунціятори, фіґлярі, зрадники й провокатори, але їх всіх завернули…
Раптово на всіх вулицях з'явилися сильні відділи військ і перегородили багнетами шляхи втечі. Одночасно майже, в ріжних кінцях міста почулися карабінові стріли, потім несамовитий лемент збожеволілих юрб, а ще потім у місті стала німа мовчанка, в якій було чутно одне тупотіння сотень тисяч людських ніг, які спішилися розійтися по своїх домівках.
Коли зайшло сонце, то на вулицях стало порожньо і Велике Місто замерло. Тільки де не де чулися якійсь глухі, придушені наче, людські голоси та поодинокі карабінові стріли.
— Відчиніть!
— Хто там?
— Комісія…
Двері враз відчинилися і в помешкання „годинникарських справ майстра“ вступило три мужських особи.
— Ваше імення і прозвіще? — звернувся один до переляканого господаря.
— Аврум Гольденберг…
— Перед вами представники Надзвичайної Комісії Рішучости: комісар районної підкомісії, секретарь підкомісії і доктор.
— Дуже приємно…
— Пусте… Скільки вам літ?
— Тридцять і три роки, товаришу комісаре…
— Чим займаєтесь?
— Годинникарських справ майстер, товаришу комісаре…
— Родина ваша?
— Жінка й синок, товаришу комісаре…
— Де вони?
— Сплять вже, товаришу комісаре…
— Давай їх сюди! — сказав комісар, повернувшись до лікаря, суворо промовив: — Оглядайте їх так, як би оглядали самі себе, або свою рідну маму. Ваша думка мусить бути ясна, стисла і коротка. Решта належиться мені.
— Товаришу Гольденберґе! — сказав лікар. — Роздягайтесь і показуйте себе.
— Я… Я соромлюся… Я, бачте, ніколи при світлі не…
— Пусте… Роздягайтесь…
Хвилин через 5 лікар скінчив свою роботу.
— Ну? — мугикнув комісар.
— Тип самий звичайний. Орґанізм надломаний, як видно, товарищ Гольденберґ в юнацтві грішив онанизмом. Будова грудей нікчемна, серце з перебоями, склад черепа свідчить про виродження.
— Так!… — простяг комісар. — Ну, Гольденберґ, відповідайте на питання.
— Слухаю, товаришу комісаре! — дріжучим голосом, ледве чутно, відкликнувся годинникарських справ майстер.
— Що ви більше всього любите?
— Як то що?
— А так… кожда-ж людина щось любить, захоплюється, стремить до чогось…
— Я… я чесний чоловік і люблю своє діло. Захоплююсь синком, бо він такий славний у мене. Стремлю до того, щоб придбати трохи гроша на чорний день і…
— І тільки всього? — перебив комісар.
— Ні… я ще люблю богато де чого…
— Наприклад?
— Люблю як світить сонце, як цвітуть квітки весною, як співає канарок у клітці…
— А ви знаєте, товаришу Гольденберґе, що клітка для канарка те саме, що в'язниця для людини?…
— Я забув, товаришу комісаре! Я, властиво, люблю ще й жіночу красу. Часами побачу на вулиці гарну панну, то так і йду за нею… Знаєте, приємно дивитися, як у неї під сукнею так, того, теє… рухається…
— Більш нічого? — сухо кинув комісар.
— Ні!… я… я ще люблю, як добре дзвонять годинники, а часами ще й з музикою…
— Досить! — промовив нетерпеляче комісар. — Лікарю! Огляньте, будь ласка, товаришку Гольденберґ.
— Роздягайтесь! — озвався лікар.
— Як так можна?!…
— Роздягайтесь!…
Хвилин через три огляд скінчено.
— Ну? — почулося стеоретипне комісарське.
— Нікчемне істнування! — сказав лікар. — Тип пів флєґматичний, пів санґвіністичний. Активности ніякої.
— Що ви любите, товаришко Гольденберґ? — звернувся комісар до переляканої на смерть жінки.
— Я… я люблю господарство, смачну страву, гарну одіж…
— Це кождий дурень любить! — роз'їритовано зауважив комісар. Кажіть, що ви любите такого, щоб воно було для всіх людей цікавим, або користним?…
— Я люблю свого сина…
— Пусте!… 3відкіль вам відомо, що ваш син є, або буде цікавим і користним для загалу?…
— Мені здається…
— Лікарю! — повернувся комісар. — Огляньте скорше їх сина!
Через дві хвилини лікар сказав:
— Тип досить сумнівний. Є певні ознаки наслідування матері, але в будові черепа є де що такого, що дає привід думати, що з нього буде порядна людина. Його батьком, безумовно, є хтось инший, але ні в якому разі не товариш Гольденберґ.
— А хіба я не казав тобі?! — кинувся Гольденберґ до своєї жінки, але комісар суворо зупинив його.
— Потім будете, як що для вас вистачить часу. Зараз-же ви мусите вислухати те, що я вам скажу. Після нашого найпильніщого досліду ваших физичних, духовних і розумових даних на право життя — виявилось, що ви такого права не посідаєте, а тому на протязі 24 годин мусите залишити цей світ…
— Боже наш, Боже! — зойкнули в один голос чоловік і жінка, падаючи до ніг комісаря. — Як-же синок наш любий?!…
— До нього вам немає ніякого діла… сказав комісар. Але, як що вам хочеться знати, то можу сказати. Він одержує на два роки відстрочку і поступає на виховання в „Притулок для безвиразних істот“…
— Ми не хочемо вмірати!… Ми не можемо вмірати!… — божевільно заголосили нещасні.
— Секретарю! — твердим голосом промовив комісар, — Покличте сюди жовнірів, бо тут напевне не обійдеться без їх допомоги!…
В помешканню Надзвичайної Комісії Рішучости кипіла надзвичайна праця. Спеціяльно зареквізований, величезний, пятиповерховий будинок відомого цукроварщика Підлого, ледве вміщував цілий ряд відділів та підвідділів секцій та підсекцій.
Шляхом спеціяльних мобілізацій було притягнено й засаджено за працю всіх визначнійших фильозофів, психольоґів, критиків, белєтристів, публіцистів, поетів та артистів-малярів, якім було доручено в відповідний спосіб фальсіфікувати сухий матеріял постанов районних підкомісій і складати з них коротенькі характеристики всіх непотрібних, які мусіли уступити з дороги життя для більш потрібних.
Сам товариш Око день і ніч сидів у своїм кабінеті і перечитував мистецьку працю своїх співробітників і був цілком задовольнений.
Рішучість і сталість постанов не викликала ніяких сумнівів, бо вже з першого дня своєї праці тов. Око гостро наказав нікого до себе не пускати й затявся провадити які б то не було приватні розмови.
Товариш Око сидів, працював і навіть не думав над тим, що буде далі. Иноді, як важка праця надто стомлювала його, він закурював папіросу і проходжувався трохи по свому кабінетові, прислухаючись до ритмичного поскрипування доброї сотні письменницьких пер, як швидко вони записували коротенькі характеристики непотрібних.
Характеристики непотрібних відмічувалися числом і складалися в здоровенних шафах, які з самим байдужим видом стояли собі в широких коритарях помешкання Надзвичайної Комісії Рішучости.
Инколи на деякій теці з характеристикою непотрібного можна було помітити два три знаки запитань, або вигуку, які робив тов. Око після ознайомлення зі змістом характеристики. Разом з тим, він часами ставив цілі резолюції, в яких здебільшого звертав увагу на стиль і мову, якими написано характеристику непотрібного, і радив своїм співробітникам не бути дуже гострими в своїх виразах по адресі тих, чиє — життя було зайвим і непотрібним.Деякі характеристики були досконало написані й уявляли собою досить оріґінальні річі. Пізнійше авторові цього приходилось передавати їх на схованку до Історично-Революційного Музею і він мав нагоду списати їх і вмістити тут.
Рудий. Жвавий. Брехливий. Скрізь тикав свого носа. Лазив до чужих жінок і любив поласувати — „на дурницю“. В двадцять п'ять літ став лисіти. Видавав себе за декадентського поета. В дійсности займався пляґіатами, на чому його й запримітили. Однаково він не перестав називати себе поетом і на далі і, як засіб легкого життя, вважав часті позички, які він робив у всіх, хто тільки міг йому ще вірити. Притворявся чемним і порядним. В дома тримав чорного кота, яким лякав свою жінку. Виявляв нахил бути українським патріотом і захоплювався полтавським борщем. Індівідуальних особливостей ніяких. Непотрібний. В 24. години.
Чорний. Самовпевнений. Сміливий. Нахабний. Проживав батьківське добро і волочився за жінками. Знав шість европейських мов, але не знав своєї. Ходив гордо закопиливши губу. На запитання Комісії — що він більше всього любить, сказав: — „Московскій ресторан „Яр“ и цыганку Анду“. В дійсности-ж ходив по всіх шинках і, залицяючись до проституток, називав себе німецьким бароном. Вражіння мав поверховні. Захоплювався ефективними явищами. Під час досліду підкомісії лежав на ліжку і лаявся, називаючи представників комісії „формальними ідіотами“. Непотрібний. В 24. години.
Білявий. Мав хитрі сірі очі. Друкарський робітник. Постійний штрейк-брехер. З початком революції став носити червону стьожку. Ходив на віча і кричав — „Геть“!… Попав у раду робітничих депутатів і протиснувся в міський продовольчий комітет. Постачав картоплю. Нажив міліон. Став пиячити. Часто бив жінку. Мітив пролізти в комісаріят фінансів. Венерик. Непотрібний. В 24. години.
Шатенка. Вередлива. Зрадлива. Любила гарні строї і окремі льожі в опернім театрі. Лягала спати о 2-й годині ночі, але о 4-й прокидалася й заставляла служку варити каву. Вранці об'їдалася цукерками й била чоловіка капцями по потилиці. На протязі цілого дня грала на фортепіяні старий московський вальс „Прошла весна, мы встрѣтились з тобою“. Часами заглядала на кухню, кричала на кухаварку і з'їдала сметанку з молока до кави. Під час обіду собі клала ліпші шматки, а чоловік обгризав кісточки. Пудрилась. Підмальовувалась. Непотрібна. В 24. години.
Добре налагоджена праця Надзвичайної Комісії Рішучости нагло стала гальмуватися. Невідомо з яких саме причин товариш Око надовго став замикатись в своїм кабінеті й перестав навіть перечитувати свіжі характеристики. Підкомісії робили навмання, як самі хотіли, а співробітники Комісії вибивалися з сил.
Разом з тим у місті стали ширитись уперті чутки, що тов. Око має намір залишити свою високу посаду голови Комісії і вона перестає істнувати. Крім того, деякім паскарям поталанило виїхати на хабарях, що в самий короткий час стало відомо населенню всього міста й викликало ряд одвертих демонстрацій перед будинком, де містилася Надзвичайна Комісія Рішучости, так і перед будинком Диктаторської Ради Трьох.
Чекали заворушень в більших розмірах, що заставило подати свій голос і Диктаторську Раду Трьох, яка оголосила коротку відозву з закликом бути терплячими до кінця і ждати на декрет тов. Ока, якими він мав оповісти населення про закінчення своєї праці.
Тим часом тов. Око десь цілком запропастився. Співробітники Комісії шукали його скрізь і всюди, але ніяк не могли знайти. Випадково якось, хтось там вічинив для чогось одну шафу з характеристиками непотрібних і там знайшли його. Він сидів на кучі списаного паперу і щось думав. Розхрістаний, розкуд'йовжений, червоний від напруження, з божевільним виразом очей — справляв чудне вражіння.
Коли його покликали по їменню, то він здрігнувся і крикнув:
— Ах, не перескаджайте мені думати! Хіба ви не бачите, що я сумніваюсь?…
Співробітники поспішили розійтись по своїх місцях, а Око побіг до свого кабінету і зачинився там.
Населення міста рішучо говорило про переворот.
Через два дні після того випадку мешканці Великого Міста схвильовано переказували друг другу радісну новину. По вулицях міста задихаючись, бігали купки народу, які зупинялися коло тумб і захоплено читали буквально слідуюче:
Надзвичайна Комісія Рішучости цим доводить до відома всіх мешканців Великого Міста, що свою кольосальну працю над очищенням людства від людського суроґату вона виконала чудово. З гордістю заявляємо, що з цим днем розгортається нова сторінка життя відновленного людства, серед якого годі вже знайти яку б то не було непотребу. Тепер ви всі, громадяне, справжні й прегарні люде! Радуйтесь життям! Впивайтесь соняшним блиском недалекої весни і живіть щасливо!
Що до Надзвичайної Комісії Рішучости, то вона виконала свою працю з чисто ідейним завданням і ніякої особливої подяки не потребує. Навпаки, вона бажає прийняти саму близьку участь у відновленім життю, а тому бере на себе всю охорону життя, здоровля й радости всього населення Великого Міста, за для чого перетворюється в Надзвичайну Комісію Чемности й Уваги. Від нині члени Комісії Чемности й Уваги будуть щоденно обходити помешкання громадян і справлятимуться про стан іхнього здоровля та умовини життя. Всякі недоладности й невдачі в життю родин і осіб Комісія буде старатися як найскорше усунути, а особливо радісні випадки будуть записуватись в рожеві зшитки й переховуватимуться в спеціяльних шафах в помешканню Комісії, щоб наші нащадки могли знати, коли і як повстало нове життя. Радійте, любі громадяне, як радіємо й ми.
1920 р. 10. березоля. Велике Місто.
Око.
Не дивлячись на те, що ці плякати було розліплено в сім годин ранку, вже о восьмій годині місто уявляло собою гігантський вулик. Задимили димарі заводів, загули автомобилі, задзеленьчали трамвайні дзвінки, весело загомоніли святочно настроєні юрби народу.
Стрівалися знайомі, родичі, бувші вороги і друзі, але всі були веселі, всі друг друга витали й друг другом тішилися.
Як під полудень на вулицях з'явилися ґазетчики, які продавали екстрені випуски газет, на передній сторінці яких містився портрет товариша Ока. Симпатичне, інтеліґентне, трохи аскетичне лице революційного діяча надзвичайно подобалося всім й всі спішилися дістати собі хоч один примірник газети, щоб зберегти на спомин пережитого ними.
Над вечір в книгарнях з'явилася поема „Нові Зорі“, колєктивний твір Студії поетів відновленної ґенерації „Словограйність“…
Вечером в театрах відбулося ряд урочистих вистав і концертів на честь товариша Ока, а о півночі десь спалахнула пожежа й міській охороні прийшлося викликати мало-що не всі пожарні команди.
Взагалі місто починало жити своїм життям.
— Можна зайти?
— Хто там?
— З Комісії Чемности.
— Заходьте…
В помешкання ґімназіяльного вчителя математики входять троє: голова районної підкомісії, лікар і секретар.
— Чим можу служить, панове? — питається вчитель.
— Ми… ми… привітати вас з фактом істнування і…
— Забірайтесь до сто чортів! — несподівано вибухає вчитель математики. — Я готую лєкцію на дві години і мені ніколи!
— Ми… ми по обов'язку…
— Забірайтесь!…
— Можна зайти?
— Прошу!
Члени Комісії Чемности заздалегідь роблять солодкі ухмілки і входять в помешкання паскаря. Той здивовано дивиться на них і питає:
— Ви з тієї комісії?
— Так! Прийшли привітати…
— А-а-а!… Дуже приємно!… Прошу до столу перекусити де що.
— Дякуємо дуже! Ми на хвилиночку тільки. Наш обов'язок дбати…
— Дуже добре було б, — перебиває паскар, — як би комісія подбала про те, щоб не було так тісно в трамваях… Знаєте, тиснуться як свині, а в мене мозолі на ногах…
— Гаразд! Ми постараємося…
— Можна?
— Заходьте!
Члени Комісії приймають відповідний вигляд і несміло входять в помешкання військового комісара.
— В чому річ?
— Ми з Комісії… привітати вас…
— З чим?
— З фактом істнуваннячка…
— Йолопи!… Знайшли з чим вітати!…
— Ми… ми з обов'язку…
— А ви з обов'язку оженили б мене… Бачите, що мені сутужно самому…
— Дозволите записати? — солодким голосом спитався голова.
— Як хочете…
— Дозволите?
— Що там?
— З Комісії чемности…
— Якого дідька?
— Привітати…
— Заходьте завтра, бо сьогодня в нас хрестини. — Почувся з-за дверей помешкання якогось дрібного урядовця п'яний голос.
Товариш Око знову віддався праці. Дні і ночі просиджував у своїм кабінеті і перечитував незлічену кількість рожевих зшитків, в яких його талановиті співробітники записували відрадні й так характерні з'явища обновленого життя.
І про що там тільки не писалося!… Поруч захоплення й радощів паскаря з приводу добре проданого транспорту солі містилися ніжні почування безнадійно закоханої молодої пари. Поруч радощів молодого подружжа з приводу першої появи плоду свого кохання — задовольнення вже підтоптаного добродія смертю своєї тещі. Спільно перепліталися безкорисні почування й стремління з самими ненажерливими замірами. Голова тов. Ока обважніла, в очах темніло, але він все читав і читав. Бог знає, коли він обідав і коли спочивав, бо його співробітники цього ніяк не могли знати.
Дивлячись на його невтомну працьоватисть, вони також просиджували далеко по за урядові години й призвичаєно писали, писали й писали… Цілі гори рожевих зшитків виростали на їх столах, але це їх зовсім не охолоджувало до праці. Навпаки, вони ще більше прикладали старатливости і з під їх скрипучих пер виходили такі чудові річі, яким міг би позаздрити не тільки редактор найбільшої ґазети Великого Міста, або голова Студії поетів відновленої ґенерації „Словограйність“, але й сам „безсмертний“ Золя, як би тільки він міг зараз щось чути, або бачити.
Раптом тов. Око кудись зник. Кабінет його був зачинений на замок, а його самого нігде ніяк не могли знайти. Шукали його скрізь і всюди, навіть у шафах, але він наче у воду впав. Тоді співробітники вирішили тримати це „про себе“ і, покищо, нігде нічого не говорити.
Тим часом у місті все йшло своєю чергою і відновлене життя стало набірати певних ознак давно прожитого й старого. Знову з'явились черги за хлібом, вечерами блукали по вулицях п'яні мужчини й проститутки. Частіщі стали випадки крадіжок, грабунків, нападів і самогубств. Мужчини безцеремонно чіплялися на вулицях до прохожих жінок і говорили їм старі, як світ, сто раз говорені компліменти. Жінки нудно й одноманітно кокетували. В порожніх церквах лунали попівські казання про смертні гріхи і про день Божого суда, а в театрах величезним успіхом користувався новий танець „Одвертого коліна…“ Знавці танців казали, що цей танець з мистецького боку мало чим ріжнився від старого „Танґо“ але значно перевищував його своєю експанзіею і дінамічністю рухів.
В помешканнях громадян життя тако-ж підупало. Мущини, як і колись, грали в карти, курили папіроси, говорили друг другу масні анекдоти, після смачного обіду ікали, або клалися спати, при чому жонаті вимагали цього самого від своїх жінок. Що до жінок, то вони також мало в чому перемінилися… словом сказать, усе поверталося на своє місце і, хто знає, чим могла б закінчитися строго послідовна праця Надзвичайної Комісії Чемности й Уваги, як би не трапилось нещастя з самим тов. Оком.
Одного дня, цілком несподівано для всіх співробітників, в помешкання місії вбіг товариш Око. Чорний, невмиваний, оброслий бородою, з розбитими окулярами на носі, в пірванім пальті, в зімятому капелюсі, з портфельом під рукою вскочив і крикнув:
— Товариші! Кидайте к чорту це все! Я шукав, я думав, я гадав, я боровся з собою! В цей час, як ви тут надривали свої сили, я був на селах і хуторах, в нетрях і пущах, в лісах і полях і скрізь, де тільки є хоч найменші ознаки людського життя. Спостерігав, дивився, вчився і переконався, що їх треба різати, різати й різати.
Співробітники з широко роззявленими ротами стояли навколо нього і не знали, що сказати…
— Чого-ж ви роти роззявили с… с… ?… Хіба не чуєте, що я кажу вам?!…
В той час один співробітник закашлявся і товариш Око так і скипів.
— Так ви сміятися здумали! — скрикнув не своїм голосом і кинувся з кулаками на першого, що стояв коло нього.
Тоді всі співробітники кинулись на нього, звалили його з ніг, звязали йому руки й ноги викликали по телєфону „скору допомогу“.
Коли прибув лікар, то наказав його відправити в найславніщу в цілому місті лікарню для божевільних.
Після цього всі співробітники залишили помешкання Надзвичайної Комісії Чемности й Уваги і демонстративно розійшлися по своїх домівках.
Того-ж таки дня вечірні газети оголосили офіціяльне повідомлення Диктаторської Ради Трьох, яке звучало приблизно так:„Громадяне! Бувають помилки, від яких ніхто не є застережений. Нічого дивного, що й найвища влада Великого Міста допустилася досить прикрої помилки і дала право божевільній людині на протязі чотирьох місяців порядкувати життям громадян Великого Міста. Дяка Богу, що зараз так щасливо виявилась вся непевність, як здавалося нам, ґеніяльного пляну товариша Ока, який намагався насильно перетворити старе життя на нове і який в боротьбі з самим собою дійшов до останнього кінця і збожеволів. Отже, громадяне, будемо чесні з собою! Висловимо догану собі за свою необачність і не проклинаймо його за неосягнені мрії!
Громадяне читали і тільки всміхалися. Через де який час у місті з'явилась примовка, яку казали тім, що були надто вперті, або били на ориґінальність своїх натур.
— Проти життя, як і рожна, не попреш, хоч би ти був навіть Оком!…
1920 р., 31./XII. м. Львів.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|