Воля (часопис)/1920/4/9/В справі українсько-жидівських відносин
| ◀ Ще про українську літературну мову | Воля. Том 4. Частина 9 під ред. Віктора Піснячевського В справі українсько-жидівських відносин (Соломон Ґольдельман) |
Листи з України ▶ |
|
|
Соломон Гольдельман. |
Дорогий друже!
Я знову на Вкраїні. Наш потяг вже скілька днів стоїть на ст. Чорний Остров. Хай назва тебе не лякає. Це проста маленька стація і жидівське містечко недалеко від Проскуріва.Проскурів занятий українським військом і… погрому при цьому не було. Заняв його запоріжській корпус, на чолі котрого стоїть полковник Сальський. Людина серіозна і европейська. Знову підтверджується те, що я завше говорив: погроми робить не український народ, а злочинці-отамани, команданти офіцерня і вся та сволота, що охоче завше приєднується до партизанщини й інсурґенщини і використовує їх для своїх темних цілей.
В запоріжському корпусі є частини погромні, що мають навіть таку „славу“ з часів відступу, і всеж було досить рішучої антіпогромної волі полковника Сальського, щоб Проскурів на цей раз минула чаша сія.
А боялись там вступу Українців страшно. Большевики чудово використали перший погром. Жидівська молодь з кол ворожих цілком большевикам, як сіоністи, наприклад, охоче поповняли собою большевицькі частини, що захищали Проскурів. Бо для них це була національна самооборона: вони йшли не во імя соціялізму, чи ненависти до України, а для захисту своїх батьків і жінок, своїх сестер і дітей від різні, від сорому, від ґвалту.
Большевики при цьому, згідно методу, що на війні всі засоби добрі, пішли на страшну провокацію: вони згодились на окремі жидівські загони, щоб цим підкреслити характер самооборони цих частин і тим заохочувати Жидів до вступу в червону армію. Впрочім, тих, що не йшли добровільно, вони мобілізували примусом, хапаючи без розбору всіх, а особливо й головне Жидів.
Ці окремі жидівські загони, які, між иншим, бються на фронті найбільш уперто, як і слідує чекати від національної самооборони, — що добре і разрахували наші „національні захисники“ — большевики, викликають страшне обурення в українських козаках проти Жидів взагалі і можуть привести до нового погромного вибуху.
Чи багато треба, щоб викликати готовість активного антісемітизму і погромної росправи в солдатській українській масі?
Що уявляє собою пересічний козак?
Це селянин, що лише скілька десятків років тому визволився з під кріпацтва, де віками набіралась в ньому, його батьків і дідів, енерґія вибуху проти панів і всих тих, хто коло пана стоїть і пана підтримує.
Цим паном був на селі Поляк, а в місті — Росіянин, бюрократ і поліцай, а посередником, маклєром і пильним прислужником їх, а особливо першого був Жид-арендарь, шинкарь, прикажчик, маклєр і лихварь.
Оскільки цього козака національно вже роз'аґітовано, він знає трохи з українського історичного минулого — про козачі повстання проти панів-Ляхів і в звязку з цим про різні Жидів по містах і містечках, що робилися в час Хмельниччини, Гайдамаччини, Гонти.
Робилися на тих самих теренах, де він зараз б'ється, навіть у тих самих містах і містечках, де він зустрічається з большевицькими жидівськими загонами.
А що дала цьому козаку і селянинові недавня минула російська царська практика?
Чи не підштовхували десятками років царські аґенти цього селянина проти „революціонерів“ — Жидів, чи не використали його для своїх царських погромів, щоб тим відвести його думки в зовсім инше русло, щоб накипівший в ньому гнів і енерґію проти поміщика розрядити на містечковому Жиді?
Чи не була Україна, в наслідок поборювання російською владою національного руху і національної культури найбільш темною й реакційною частиною Росії, що ще перед самою революцією тих знаменитих правих депутатів селян, „панських мужичків“, обірала в Державну Російську Думу, цих сервілістичних Андрійчуків, яких так уміло вів за ніс в тій Думі подільський чи волинський реакціонер — поміщик проти інтересів селян, проти інтересів українського народу?
А як мусіло вплинути на цих козаків, що перебували весь час великої війни на західньому і південно-західньому фронтах, та погромна і протижидівська аґітація, якою весь час війни годувала російська і польська офіцерня бідних темних російських й українських селян-солдатів на фронті, при усердній допомозі пльоток і брехні про „золото в гробах“, що Жиди перевозять до Німців, про стрілянину в військові частини з жидівських хат, про вбивства ранених Жидами, про жидівській шпіонах і т. д. Як раз ті самі пльотки, які чорна сотня, що втерлась в військо і в урядові українські кола, яко щирі, найщиріші „самостійники“ і народники, навіть яко „соціялісти“, — пускає в оборот зараз проти українського жидівства.
А як має вплинути на українських селян поява в їх селах большевицьких реквізіційних загонів на чолі з комісарчиками з містечкової жидівської молоді, чи „комісародержавіє“ знову з великою участю жидівських півінтеліґентів, тих Жидів, яких він ніколи при владі до того не бачив і це рахував завше за природне, і тих, з батьками котрих він завше гендлював — і раптом той Жид — командує. Командує від їмені ненависних чужинців, що грабують, реквізують його хліб, його добро.
А ще поводження наших деклясованих інтеліґентів, що раптом запанували, теж напевно досить нахабне. Цього вже не уникнеш, коли „з Івана-пан“…
А з другого боку, ми же добре це раз за час нашої голусної[1] історії відчували на своїх потилицях наслідки перебування слабих меншостей серед культурно нерозвинених більшостей чужих народностей.
Бо така вже доля слабшого, що його бють і переможець і переможені, раз він попався під руки. А як нам не попадаться, коли війна — міжнаціональна і громадянська крівава боротьба, йде на тих теренах, де всі міста й містечка — жидівські.
Разом з тим помститься на нас наш соціяльний склад, ті міжумочні антісоціяльні заняття богатьох жидівських кол і славнозвістна жидівська національна „кругова порука“.
Чи хочемо того, чи не хочемо, а ми не можемо позбавитися чи виключити за межі свого народу, скажемо, тих жидівських панських прикажчиків, що за часи гетьманства по дорученю панів-поміщиків в супроводі австрійських салдат, чи карного поліційного загону, вибивали з селян контрібуцію. Я сам особисто знаю такого Жида, навіть націоналістично і сіоністські настроєнного, який… обурений на Українців за погроми.
Ніякий другий нарід такими елєментами не турбувався би, бо у всіх є кляси експльоатуючі і експльоатовані, заняття чисті і брудні, продуктивні і антісоціяльні.
Не те з нами. Ми відповідаємо за ті, чи антісоціяльні елєменти, чи занадто революційні, яких, може, у нас більше чим у других, за них ми відповідаємо колєґіяльно, цілим колєктивом, цілою нацією.
Бо для тих темних мас, поміж котрими ми мешкаємо, ми не є робітники, чи пани, не ремісники чи крамарі, не чесні чи злодії не гарні чи препогані, не добрі чи злі, не соціялісти чи реакціонери — а лише Жиди.
Для них, і навіть для нежидівської, інтеліґенції не буває, щоби те чи друге, добре чи зле, зробив NN, чи купець, чи пролєтарій, чи чоловік, чи жінка — ні: все це зробив Жид чи Жидівка, Бронштейн або Ротшільд.
А тому так тяжко боротися з погромними настроями серед війська. Тут не досить аґітації з боку культурних українських елєментів. Тут потрібна пропаґанда фактами, самим життям, а не лише словом, чи друком.
І поки українські козаки й національні народні кола, всі ці члени селянських спілок, „Просвіт“ по селах і містечках, та маса, що на неї спірається українська інтеліґенція, не зустрінуться в роботі зі співучастю Жидів, не зустрінуться на практиці з симпатією жидівських партій і активних кол до українського відродження — важко буде побороти історичне, антісемітизмом вигодоване, недовірря до нас.
Це завдання мусимо ми, жидівські соціялісти, взяти на свої плечі.
Обставини так склалися, що наша участь в повстанні проти гетьмана не дала бажаних наслідків, бо взагалі ціла справа повстання була знівечена недорослою до поставлених революцією завдань — Директорією.В останні часи ведеться з боку уряду і соціялістичних партій, а особливо соціял-демократичної, вперта пропаґандова робота у війську проти погромів.
Але треба лише такій військовій частині зустрінуться в бою з окремим жидівським „большевицьким“ загоном, щоб вся попередня протипогромна аґітація дурно загинула.
Коли жидівські громадські кола по той бік фронту не зрозуміють цього страшного провокаційного змісту большевицької забави в „національні“ війська, то жидівське населення знову стане перед погромною хвилею, подібною торішній, хоч і правительство і головні українські військові чинники вже дійшли до переконання, що погромні настрої необхідно остаточно побороти, що инакше не збудується українська держава.
Скілька енерґії і боротьби покладено було з боку міністра по жидівських справах Красного, мене і частини українських соціялдемократів, щоб запанувала в українських керуючих колах думка, що погромам треба і можно покласти кінець.
Але мені здається, що справа вже приходить потрохи до такого стану, коли головна військова команда, а особливо Головний Отаман Петлюра, буде дійсно військовою владою, від котрої має залежати поводження нижчих командирів і армії, а не навпаки. До цього часу панувала безмежно отаманія в ріжноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої пляни, свої методи війни. І всі в цілому, за виключенням Січовиків, були погромні, цеб-то й небоєздатні в повному значінню цього слова.
Ця залежність від настрію салдаччини й отаманщини сприяла тому, що головна команда не сміла виступити проти погромних настроїв війська, щоб остаточно, як їй здавалось, не загубити свого авторитету.
Отже на нашій крові і нашій руїні тримався авторитет вищої військової влади. Явище, з котрим жидівська опінія ніколи не примириться, явище, яке довго не забудеться і принесе багато шкоди українській державності.
На цій бездіяльності Головної Команди і Петлюри, на цьому пасивному відношеню до погромів і базуються ті твердження в европейській пресі, що обвиновачують Петлюру в погромній співучасті.
Ці обвинувачення є безпідставні. Майбутній історик революції, який захоче обміркувати цю страшну кріваву добу не однобічно, найде безумовно і оправдуючі мотиви для тієї пасивности українських керманичів.
Він їх буде шукати в їхньому власному національному нещастю того часу, коли вони майже цілком втратили свою терріторію, коли їх власний нарід від них одвернувся і єдиною їх надією були рештки їхнього війська. І вони, може проти волі, з болем і жалем, мусили заплющувати очі перед неґативними сторінками цієї їх останньої слабкої надії — знову дістатися на свою, чужинцями окуповану терріторію, знову добути симпатій народніх верств, знову одержати можливість будувати свою національну державність…
З поверненням війська і правительства на українську терріторію, а головне, з початком періоду наступу, почувається якесь просвітлення, ніби то починається видужаннє важко хворого українського національного орґанізму.
Про події попереднього часу відступу і звязаної з ним безмежної деморалізації — навіть пригадувати тяжко.
Це було щось жахливе…
Були два уґрупування непримиримі, ворожі, взаємно не розуміючі одно одного, поборюючі себе.
Це військове командування і оточення Головного Отамана Петлюри з одного боку, та кола нового соціялістичного правительства з другого.
На якому боці був сам Петлюра — я не міг би з певністю сказати. Безумовно ближче до Правительства і особливо до соціял-демократичної його частини, але одноразово безсильний перед отаманським своєвіллям другої ґрупи.
Коли я приїхав до Рівного, там панував отаман Оскілко і його начальник контр-розвідки, Галичанин Шапула. Оскілко зробив невдалу спробу захопити владу, спіраючись на підлеглі йому частини і партію „соціялістів“ — самостійників. Він мусів тікати, соціялістичне правительство знову стало при владі. Ця справа перевороту сприяла зміцненню авторітету Петлюри не лише у війську, але також і в населенню. І між иншим у соціялістичних не українських, жидівських колах Рівного!
Петлюра поборов реакційну спробу соціялістичного правительства, так розуміло населення Рівно ці події і співчувало йому і правительству тоді, коли за пару днів перед тим ставлення до нього байдуже, почасти ворожо.
Населення, особливо жидівське і особливо робітники, не так почувало політичне значіння перемоги правительства, як того факту, що разом з Оскілком воно позбавилось також від Шапули. Позбавились того, що наводив жах на всіх своїм „застінком“ у ваґонах, своїм елєктричним стільцем для тортур, на якому він сажав арештованих для досягнення більш „успішних“ результатів допиту… Іменем цього садиста чи божевільного суб'єкта лякали малих дітей у Рівному. Який ефект міг зробити реферат с.-д. Безпалка, міністра праці, на робітничому мітинґу, всі гарні його обіцянки, коли слухачі весь час нервово памятали, що на вокзалі Шапуло може в цей самий час садовить якого-небудь 16 літнього Жидка — „комуніста“ на елєктричний стілець!
Але перше травневе свято, влаштоване правительством і центральним бюро профессійних союзів, вже зробило вражіння, бо це сталося на день після Оскілківської спроби і втечі Шапула.
Жидівські партії улаштовали окремий мітінґ, на котрий запросили українських с.-д. і с.-р., також „незалежника“ Ткаченка. Останього зустрінули і провожали особливо тепло. Я виступив по дорученню місцевої орґанізації „Поалєй-Ціон“ і зустрінув велике співчуття в авдіторії лозунґом нашої позіції, ще з Винниці, про мир з большевиками.
Евакувалось Рівно відступаючи вже не перед большевиками, а перед новим ворогом — Поляками. Так вони нас гнали з Рівного в Радзивилів, відцілля до Золочева, потім до Тарнопіля. Під цим натиском почала українська армія наступ на лінію Збруча, а наші валки йшли безпосередньо за військом, навіть частинно під обстрілом, бо ззаду були Поляки, спереду большевики.
Так із Тарнопіля ми виїхали, коли він вже обстрілювався, коли одна наша валка вже згоріла від обстрілу, а зупинились ми за десять верст від Волочиська, де йшов ще бій, бо Волочиськ був в руках большевиків!
Військо знало, що треба йти вперед, і йшло. Так був занятий Проскурів і відкритий шлях на Кам'янець, куди мало скеруватись правительство, щоби розпочати свою працю.
Для характеристики вище окреслених взаємовідносин варта ще уваги, трагикомична „мобілізація“ урядовців до товаришів міністрів включно, зроблена теж начальником одної із контр-розвідок, мабуть також з породи Шапулів, сотником К.
Було це на ст. Богданівка, в Галичині, недалеко від Підволочиська.
До ваґонів міністерської валки з'явилось скілька озброєних людей на чолі з К. Всі викликуються з ваґонів і наказується вишикуватись у лаву, щоби заслухати „наказа“ отамана Осецького, яким без відома кабінету міністрів, без згоди Директорії, у відсутності Головного Отамана, об'являлась мобілізація всіх без винятку урядовців, окрім лише міністрів — для поповнення армії та для тилової служби.
„Ніякі суперечки не допускаються, хто не вийде із ваґонів, буде розстріляний на місці“, так голосно наказує своїм помішникам сотник К. На заяву керуючого міністерством здоровля, старого лікаря Б., що прем'єр міністр наказав відкласти мобілізацію, поки Рада міністрів вирішить, хто має бути звільнений від неї (видко, саме питання про незаконність цілої акції вони не сміли навіть поставити!), К. погрожуюче приставляє револьвер до його виска, наказуючи йому замовчати…
Між иншим і я був так „мобілізований“ і якийсь сотник видав мені звільняючу записку по відомому російському зразку: „Соломону Ґольдельману дозволяється піти за річами до його ваґону на одну годину. 3. червня 1919 р. Сотник Т. (нерозбірчиво)“.Я цю записочку заховав для музею по історії української революції.
У вечір, нежданно для авторів цієї мобілізації, приїхав Петлюра, який тоді, разом з міністром Безпалком, тільки чудом не попав в полон до большевиків, про що вже ходили чутки по стації, — і „наказ“ Осецького був скасований.
Скілька днів після того міністри міняли місця ночівлі, боялись несподіванок, арешту, перевороту…
Безпалко навіть в одну з таких ночей передав мені деякі свої речі, гроші і розпорядження відносно його родини на випадок арешту, а може й смерти.
Я сам бачив тоді Петлюру, який ніччю обходив і провіряв пости, що охороняли міністерську валку.
Вже тут, у Чорному Острові, цими днями ліквідована друга оскілківщина. Зробив спробу захопити командування отаман Балбачан. Той самий, що так „успішно“ сприяв большевицькому наступу, провокуючи своєю політикою на Лівобережжі Директорію та Україну. Його розстріляно.
В таких умовах мусить працювати соціялістичний кабінет.
Тяжко сказати, що чекає мене у Кам'янці, куди ми маємо цими днями виїхати.
Про Кам'янець росповсюджені були ще в Галичині неможливі байки про тамошні большевицькі насильства над Українцями, при чому цілу вину за ці вчинки оповідачі приписували Жидам.
В звязку з Кам'янцем темними елєментами ведеться серед війська страшна антісемітська погромна аґітація. Безпалко, що повернув цими днями з того кутку фронту, заявив мені схвильовано, що він не є певний, чи пройде для Кам'янця спокійно заняття його українськими військами.
Ти уявляєш собі, як ці вісти впливають на мій настрій, коли мене не переконаєш, що погромів не можно уникнути, коли я певно знаю, що це не козацька маса викликає погроми, а проводирі!
Міжтим, ця ідеольоґія неминучости погромів, яка основується на тому, що ціла антібольшевицька пропаґанда і повстанчий рух ведеться під льозунґом: „бий Жидів і комісарів“, — безумовно в значній мірі штучна, нещира, є плодом політики, а не навпаки.
До нашої валки досить часто прибувають представники окремих повстанчеських ґруп. Цими днями прибули три представники подільської ґрупи, що оперує біля Кам'янця. Всі три антисеміти і потенціяльні погромщики. І одночасно вони заявляють, що вони „соціялісти“ і навіть ліві, два „боротьбісти“, а один „незалежний с.-д.“.
Мушу з жалем констатувати, що здебільша тутешні с.-р., міністри й лідери, чи то підпали під ту ідеольоґію, яка принціпово — неминуче звязує боротьбу з большевизмом — із жидівськими погромами, чи то осліплені своїм шовинізмом, готові навіть погромний настрій селянства використати для національного руху.
Чи воно так, чи инакше, але я не можу залишитися байдужим до цієї дійсно цікавої крівавої ідеольоґії.
Я рекомендував міністрові жидівських справ Красному отверто й прямо підняти цю справу на Раді міністрів і поставить при цьому всі крапки над і.
В кожному разі поки с.-д. ще не захворіли на оцю заразу — треба відразу припинити можливість її поширення.
Я з свого боку мусів взятися за „просвітню“ роботу серед лідерів і міністрів українського революційного соціялізму.
Завтра виїзжаємо до Кам'янця. Починається нова доба української державности.
Уряд і українська державність одержує цим нагоду виявити, якими мають бути постійні його відносини до населення, до головних соціяльних питань, до національних взаємовідносин, а до жидівського населення особливо.
Провідня роля в правительстві належить соціялдемократам. В справі відносин до Жидів — це елємент певний, з яким можно буде працювати. Так само, як частина ес-ерів, як пр. Одрина.
Отже, з цього боку перспективи є оптимістичні.Але в значній мірі майбутнє нової доби залежить поки що не від правительства, а від Петлюри, його невдалого оточення і команди армії.
Як взаємовідносини всіх цих кол вплинуть на ближчу дійсність — годі наперед сказати.
З Кам'янця напишу докладно про все.
Всього кращаго. Твій С.
Ст. Чорний Остров, червень 1919.
——————
- ↑ „Голусом“ називається по жидівські період перебування жидівського народу поза межами Палестини, після вигнання їх відтіля Римлянами.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|