Воля (часопис)/1920/3/1/«Чесним з собою»
| Воля, Т. 3, Ч. 1 під ред. Віктор Піснячевський „Чесним з собою“ (Віктор Піснячевський) |
|
|
Віктор Піснячевський. |
Коли розрізуешь нарив, будь готов, що гній бризне тобі в лице. Це знає кожен хірург. І від цього трудно встерегтись. Півроку оперуємо ми в "Волі" українські болячки. Богато вже зроблено…
Остання операція — откритий лист Винниченкові: Цілий фонтан гною бризнув з комуністичної болячки. На отвертий визов, кинутий автором навіть не під давно відомим літературним псевдонімом, а під власним іменем, которим він підписував на протязі багатьох літ тілько наукові роботи, відгукнулись „Нова Доба“, „Боротьба“, „Вперед“, et cet… анонімними випадами. В пристойній пресі анонімів бють; а не анонімам не відповідають. У наших галицьких „братів“ комуністів здається мода така… гавкати з під воріт — спосіб „найомних убийць“. Тому скінчемо операцію.
Що таке „Воля“ — питає орган Винниченка? Це орган „контр-революційної сволочі!…“
Старанно, із числа в число, відмежовуються від українства пп. Калиновичи, Паламарі і Ко. Все громадянство українське, вся стара украінська інтелігенція, всі ті Дністрянські, Ефремови, Стебницькі, Рудницьки, Лотоцькі, Чижевські, Петрушевичі, Ніковські, Назаруки, — все, що чесно будувало; будує Україну для винниченкових паламарів та дзвонарів — тілько „контр-революційна сволочь“.
А „Воля“ — ії орган. Тілько вони — Калиновичі і Паламарі, є чесні і непорочні? Грішний чоловік — волію теж належати до тої „сволочі“ (хай вибачають ш. діячі (і читачі), ніж до Вашої компанії — „чесних з собою“.
Але про мою маленьку особу далі скілька слів. Вернемось до „спростовань“ „Нов. Доби“.
— Чи можливим є, що би т. В., який підняв народнє повстання проти царського генерала С-кого, скинув його в гетьманства, що би він і його уряд могли брати які небудь від нього гроші „під росписку“, коли цей царський генерал мусів втікати яко мога швидче пред товаришом?...“ питає „Нова Доба“.Не приставляйтесь дурніщими або може й подліщими, ніж Ви є, панове.
Я писав не три міліони вісімьсот тисяч (3.800,000), а три міліарди вісімьсот міліонів (3.800,000.000), зібраних урядом гетьмана між иншим і в забезпечення нашої незабезпеченої золотим запасом валюти. Вам ясно тепер, через що так високо стояв наш карбованець при гетьмані! Разом з державним казначейством і всім апаратом фінансовим на чолі з знаменитим октябрістом, членом рос. Думи Лерхе — в ролі директора фінансової канцелярії, той запас перейшов і до Директорії. Але вага не в тих грошах. Вага в тому, що Винниченко приняв Державу, а з нею високо стоячу державну валюту. А що ми зараз маємо?…
— Сичить гад з „Волі“, деликатно висловлюється „Нова Доба“, що тов. В. розкидав гроші по Земерінгам, Шенбруннам, роскошував в найкращих курортах!…“
Так, панове! Ви признаєте самі, що жив він в арістократичному Земерінгові, де мають змогу жити тілько найбогатші віденські та будапештські шібери, жив в віллі „Міатач“, у Відні теж саме!
А чи знаєте Ви, як жила в цей час всіляка „контр-революційна сволочь“ — Ефремови, Ніковські, Стебницькі et. cet. в Київі! Чи знаєте Ви, що баби ще того літа з під Винниці та Проскурова пішки з торбами ходили за чотириста верст до Одесі за скількома фунтами солі! Чи знаєте Ви, скілько народу вигинуло за цей рік Вашого панування на Україні! А все ж це до Вашого панування було і сіль, і ліки… Бо Україна вийшла першою з війни. І коли б не Ваші експеріменти, хто його знає, чи не була б вона зараз найбогатчою країною, одною із дужчих Держаав світа, не вважаючи на короткий речинець свого істнування?
І знов же не в грошах діло. Коли б це від мене залежало, я видав би по міліардові Винниченкам, Мартосам, Миколкам Ковалевським, що б вони тілько не брались не за свою роботу. І певен в тому, що і історія, і народ оправдали би мене за цей вчинок…
Не знаю, де дів п. Винниченко ті гроші, котрі він отримав як член Директорії на інформацію, на представництво, на виізд; про котрі мені ясно говорив один із найближчих співробітників його за час його влади!… Я припустив думку, що він іх не змарнував, а вклав в видавництво. Ви кажете, що „Дзвін“ не отримував ніякої субсідії ні від кого, нігде, ні під яким соусом? Ви кажете, що „Дзвін“ тілько за невиплачені авторські гонорари видав… півтора міліона книжок. Ви кажете, що „Дзвін“ від большевиків в Київі не отримав ніякої допомоги. „А коли б він таку допомогу дістав, то це було б тілько його гордістю…“
Що ж „на вкусъ и цвѣтъ товарища нѣтъ“. Іуда повісився, отримавши тридцать сребренників; а для Вас це „гордість“!!! Звістки про допомогу від большевиків видавництвам в Київі доходили і до нас, і до преси давно. І коли я почув звістку про большевицьку допомогу „Дзвонові“ від відомого українського поета, одержану ним з того самого джерела, про яке і Ви говорите, я в цьому не сумнівався… Так же як не сумніваюсь і зараз, що на одні утримані авторські гонорари півтора міліона книжок не надрукуешь.
Але ж знов, панове, не в цьому річь!
„Дзвін“ має більше право гордитись сумою надрукованих книжок, ніж неотриманими, як Ви кажете, сребренниками.
А річ в тому, що Винниченко є не капіталіст, не буржуй, а „комуніст…“ і разом з тим головний акціонер „Дзвону“. „Дзвін“ має, навіть по його „скромній“ розцінці, майна на 5,000.000—6,000.000 шв. франків, цебто 150,000.000—180,000.000 кор. цебто майже на міліард карб. Це все результат „тяжкої праці“ його і його товаришів — таких же як і він „коммуністів“ за кордоном?
Але що зараз залишилось від Української Держави в результаті його другої „тяжкої праці“ там на Україні? Про це Ви „нічичирк!…“
Ви обіцяєте Ваш „Дзвін“ знаціоналізувати…“ після того мабуть як книжички продасте. Щасти Вам Боже! Але що станеться з Україною, як п. Винниченко купно з Леніним та Раковським почнуть ії „націоналізувати?…“
Вже й зараз селяне беруть дітей та жінок на вози та втікають в світ за очі від большевицьких башібузуків: "бо не можна вже більше витерпіти“. Що ж далі буде?
Про мою маленьку персону я міг би з Вами і не балакати: в порівнанню з морем народного горя, що Ви за рік розвели, ті брехні, паскудства і дурниці, які Ви про мене розповсюджували і розповсюджуєте, це дрібненька крапилина.
Так, — я, пишете Ви, я „капіталіст“, хоч за душою у мене ні гроша; або, як кацапи кажуть, „в одном карманѣ вша на арканѣ, а в другом блоха на цѣпи". Я — „лакей Колчака, Весьолкина…“ хоч під час моєї служби з тим і другим моє становище, як флагманського спеціаліста (це Вам кожен матрос скаже), виключало всяку залежність мою від них — такихже тоді спеціалістів; для Вас я шарлатан, мої панове, — хоч почав свою діяльність в 1900 році з такими громадянами, як В. Чеховський, К. Шероцький, К. Солуха, Гр. Голоскевич, — продовжував ії в 1-й і 2-й Держ. Думах утворенням українських фракцій і тяжкою працею українського журналіста, закінчив ії у війську на фронті, отримавши на виборах в установчі збори, навіть проти свого бажання брати участь в виборах, 75.000 україн. голосів. Для Вас я „гохштаплер“, хоч від одної з кращих Академій в Европі отримав я найвищу учену степінь, написав за короткій час багато спеціальних учених творів, після чого був запрошениЙ читати лекції в російський універсітет; але не пішов і не вернусь до кабінетної ученої роботи доти, поки стоїте коло української роботи — Ви — „чесні з собою“ Я отримав від Темницького і нажив на видавництві „Волі“ колосальні гроші… Бо плата за один друк окремого числа „Волі“ иноді доходила 20.000—22.000 корон, а гонорарами і ин. видатками і до 35.000–40.000 кор. „Воля“ ж виходить вже рівно рік. Але коли Ви виплатите негайно всі мої борги по „Волі“, я передам Вам втроє більше, ніж я отримав від п. Темницького!
Для Вас — я „буржуазна сволочь…“ хоч в дітячі роки пас гусей, поросят на селі; виріс серед мужиків; в ролі студента-медика і лікаря переслабував з ними всіми слабостями, починаючи від холери і кінчаючи самими ріжноманітними тіфами, знаю українське село, бо з'їздив та сходив його від краю до краю; люблю його; і кріпко вірю, що вже скоро воно скараскається всяких дурисвітів.
Колиж найбільш чесна людина з Вас — Лівінський назове мені за власним підписом хоч один случай мого шантажу, а Вітик за такимже підписом скаже мені фамілію того „петроградського товариша“, котрий бачив у мене, як пише „боротьба“, на дверах прийомної безграмотний надпис „просимъ не плеваться, это значить не розгаваривать на так називаемомъ украинскомъ языкѣ“ — обіцяю купити їм двох вислюків і упряж на обі редакції: це в большевістії пригодиться…!
Вітик обвінувачує мене в грошевій „нечесности з собою“!
Дійсно, раз в життю я був „нечесним з собою“ в національній справі, коли П. Я. Дорошенко, 15 листопада 1918 р., запропонував мені від імени уряду 3,000.000 карб. на орґанізацію української преси[1]. Тоді я по політичним мотивам зрікся взяти гроші від уряду гетьмана. Тепер дуже шкодую, бо міг-би Вас всіх гурт на гурт закупити і заставити працювати для народа: бо казав Щедрін, із дерева можна люшню зробити. А тепер, богато з Вас, отримавши від мене допомогу,[2] і чуючи, що більше не поживитесь, тікаєте з „Волі“ то в „Наперелом“, то в „Сміх“, то в „Нову Добу“, то в „Боротьбу“, і лаєте мене там остатніми словами (по хамські звичці — „або в морду, або в ручку“), а головне руйнуєте і без того зруйновану національну справу.
Взагалі, пани-браття, кінчаючи свою відповідь, скажу Вам словами Тараса Бульби з остатньої, прощальної його промови до козаків: „знаю, подлість повелась тепер в землі нашій: думають тілько, щоб коло них були стіжки та кінські табуни їх; та булиб цілі запечатані в льохах меди їх; переймають чорт знає які басурманські звичаї; нехтують мовою своєю; свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну скотину на ярмарку. Ласка чужого короля, та й не короля, а паскудна милость польського магната, котрий жовтим чоботом своїм б'є іх в морду, дорожча для них всякого братства. Але в остатнього падлюки, який він не є, хоч ввесь він виваляється в сажі і в низькопоклонстві є і в него браття, крапля чести; і прокинеться вона колись — і вдариться він, бідолашний, в поли руками; схопить себе за голову, проклявши голосно мерзенне життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло своє!…“
Кажу так вам і Вашим прісним, панове; бо не один із Вас лизав польські чоботи; не один із Вас збирається лизати або вже лиже московські та жидівські чоботи; не один із Вас продавав і продає своїх братів. Але і в нього колись прокинеться та крапля чести!… Та буде пізно…
Примітки
ред.- ↑ Живими свідками цього були П. Ів. Зайцев — редактор „Нашого Минулого“ і Начальник інф. відділу Маляревський.
- ↑ Росписки в портфелі редакції.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|