Воля (часопис)/1920/2/7-8/Галичина в українській політиці
| Воля, Т. 2, Ч. 7—8 під ред. Віктор Піснячевський Галичина в українській політиці (Федір Слюсаренко) |
|
Ф. Слюсаренко.
Перед нами „Протест зборів членів Української Національної Ради у Відні проти договору Поляків з членом Директорії Української Народньої Республіки С. В. Петлюрою з 22. квітня 1920 р.“, надрукований в „Українськім Прапорі“ 18. травня. Черговий протест галичан. Розглянемо його докладно і поміркуємо про галицьку політику, яка як сонце в каплі водиці одбилася в цьому протесті.
Кождий протест повинен мати свій обєкт: проти чого люде протестують? В зазначеному протесті обєкт можна опреділити такими словами: 1. „проти договору Поляків з членом Директорії Української Народньої Республіки С. В. Петлюрою; 2. С. В. Петлюра „хоче відступити“ на річ Польщі між иншим також Східню Галичину“; 3. „намагається С. В. Петлюра відступити Польщі корінну українську область Східньої Галичини“. Підкреслені опреділення обєкту протеста вражають своєю неясністю. Справді, коли договір Поляків з С. В. Петлюрою дійсно має пакт про уступлення Східньої Галичини Польщі, то чому не сказано катеґорично: „відступив“ — тоді обєкт протеста бувби ясний і кождий знавби, проти чого Галичане протестують.
Але не будемо надавати засадничого значіння формальности: чи є пакт, чи нема, а станемо на ґрунті того арґументу, який зараз-же виставляють Галичане: в признанні С. В. Петлюрою східними границями Польщі Дністра, Збруча, Кременецьких Узгір і т. д. єсть eo ipso посередний факт уступлення Східньоі Галичини на річ Польщі, хоч і не зазначений окремим пактом договору. Тоді обєкт протесту определиться як протест Галичан проти установлення границь Польщі так, що Східня Галичина договором 22. квітня не визнана ні як окрема Західня Область Української Народньої Республики, ні як складова частина Української Народньої Республики, а ввійшла в границі Польщі не лише без зазначення її становища, а навіть без згадання про неї. Припускаючи такий зміст обєкту протесту, переглянемо арґументацію Української Національної Ради для доказу неважности договору 22. квітня.
Передовсім розглядаються права влади Української Народньої Республики на заключення договору (§§ 1, 2) і приходиться до висновку, що Директорія навіть в повному складі не мала права заключати подібного договору, не говорячи вже про С. В. Петлюру, який по трактовці договору є лише член Директорії, тоді як решта членів зложила свої уповноваження.
Не входячи в більш детальний розгляд цього арґументу, де також з надзвичайною докладністю вичислені всі територіяльні простори Галичини, Холмщини, Підляшя, Поліся і Західньої Волині, висловимо тільки свій великий жаль, що відродження української державности не передбачено було в авторитетних кодексах законів ні австрійських ні російських! Тоді-б не прийшлося галицьким правникам притягати до відповідальности владу Української Народньої Республики і з окрема С. В. Петлюру на основі такого сумнівної юридичної і практичної вартости акта, як закон Трудового Конґресу 28. січня 1919. р., в якому очевидно в формі постанови „виразно застережено“ наш далекий ідеал і проґрама національного максимума — з'єдиненння усіх українських земель в Українській Народній Республиці. Хто-ж з українських патріотів і діячів бувби проти такого застереження! Але серіозно брати це застереження в арґументацію про лєґальні права верховної влади держави, що є в періоді будівництва, по меншій мірі наївно; а керуватись цим застереженням в активній політиці сучасного менту значилоби — цілком паралізувати всяку акцію державної влади в відношенню до сусідів, що відстрочилоби лєґалізування української державности ad kalendas graecas, а може й цілком поховало-б її. Опреділюючи ті чи инші границі держави на основі реального відношення сил в даний мент, ніякий в світі договір в той же час не може бути перепоною на всю будучність до зєдинення всіх українських провінцій, коли вони того дійсно бажають.
Та перейдемо до другого арґументу, який торкається Східньої Галичини зокрема. Тут ми побачимо одну несподівану річ. Подані дати проголошення самостійности і уконституовання Східньої Галичини в формі Західньо-Української Народньої Республики; далі згадано, що Українська Національна Рада, зібрана в Станиславові, постановила заключити злуку між Західньою Українською Народньою Республикою а Придніпрянською У. Н. Р.… Наміреної злуки одначе не переведено… До часу, коли мали зібратися Установчі Збори обох республик, застерегла собі Українська Національна Рада… найвищу законодатну владу що до простору Західньої Области У. Н. Р. отже і Східньої Галичини, а виконування цивільної і військової адміністрації що до тої области застерегла Галицькому Правительству (Державному Секретаріатові), як її виконуючому орґанові… З того слідує, що Західня Область У. Н. Р. задержала свою независимість. А український нарід Східньої Галичини виявив понад всякий сумнів свою волю, що не хоче йти під Польщу, а бажає собі своєї держави на своїй области“ (§§ 3—4).
Для кождого, хто пильно перестудіював „протест“, ясно, що підкреслені місця показують, що Галичина не сполучилася з Наддніпрянською Україною і бажає собі держави на своїй области, що це бажання опирається, як цілком правильно в „протесті“ зазначено, на праві самоозначення народів, що Галичина, як окремий обєкт міждержавного права, підлягає рішенню Найвищої Ради, що теж зазначено.
Всі ці підкреслювання державно-правної окремішности[1] Галичини од Наддніпрянської України, однак, взяті в „протесті“ як арґумент всеж таки проти того, що верховна влада Української Народньої Республики не мала права відступати! — що це є, насильне відривання! І Галичане мають рацію: дійсно не можливо відступити того, чого не маєш, і відірвати те, що не звязано. Але-ж це зразок або приклад з ґімназіяльного підручника льоґіки!
А що ж виходить, коли серіозні люде серіозно вживають такої арґументації? Виходить так, що протестують в один і той же час і во імя з'єдинення українських земель, яко актуальности в нинішню хвилю, і во імя окремішности Східньої Галичини від великої України, яко факту також в нинішню хвилю і інтенції на будуче! Коли б ми хотіли зрозуміти, що значать старі австрійські вирази Durchfretten und Fortwursteln, то ми-б мали в вище зазначеному досить добрий приклад, бо для української влади, напр., такою льоґікою утворюється цілком безвихідне становище: зазначена-б була Галичина в договорі як окрема од України державна орґанізація в таких чи инших відносинах з Польщею — галицькі політики протестували-б в імя з'єдинення українських земель; була-б зазначена Галичина, припустимо, як провінція Української Народньої Республики — протестували-б тоді во імя окремішности, — а через те, що в договорі Галичина, очевидно, не зазначена зовсім, протестують во імя обох діяметрально протилежних принціпів разом.
Але ми обстоювати таке опреділення галицької політики не будемо. Ми хочемо тільки сказати, що галицьким політичним діячам слід поміркувати над тим, як ясно і отверто опреділити своє відношення до Наддніпрянської України. З'окрема в цьому відношенню треба відріжняти два моменти: момент державно-політичної злуки (— національний максімум), якої не одбулося завдяки тим чи иншим обставинам, яка можливо й не скоро одбудеться і яка, нарешті, не так то вже й обовязкова, як то видно з розглянутого протесту, — і момент обєднання національних сил, якому ніякі кордони пошкодити не можуть. Во імя цього останнього Галичина дає Україні свої культурні і військові сили (хоч, до речі, видатних діячів з Галичан на Наддніпрянщині за час відродження досі ще не бувало). Але коли ці сили йдуть на Україну для утворення української державности (— національний мінімум), ідуть часто з великою вірою і великим пожертвованням, то їм треба йти на Україну іменно во імя цієї мети і не мати на оці мети иншої, а з'окрема не підмінювати інтереси української державности інтересами Галичини. В противному разі Піємонт буде Піємонтом sui generis, небувалим в історії, який переходить на бік ворогів українського відродження во імя своїх власних, може і найсвятійших інтересів. (Гасло: „на Львів через Київ“ прекрасне, але-ж для чого по дорозі до Київа завертати чомусь на большевицьку або денікінську Москву!) Коли-ж ідея найвищої національної дисципліни, яка потрібує дійсного і повного обєднання національних сил для збудування української держави, в утворенню якої мають великий національний інтерес не тілко Галичане, а й далекі Канадійці і йще дальші українські кольоністи Зеленого Клину, не може бути Галичанами переведена в життя, то їм краще не йти на Україну, а лишатися і будувати життя в Галичині. Тоді — єдиний шлях національної акції — добиватися, аби Галичина залишилася самостійним обєктом міжнароднього права (що є єдиною позитивною рисою „протесту“) і поволі протягом часу переходила в становище субєкта.
Це шлях тяжкий але не неможливий. А з'окрема зазначу, „як особистий погляд, що Галичина, навіть автономна, може ввійти в комплекс економічних відносин“ з наддунайськими державами і в будучому послужити мостом для великої України в середню Европу, подібно тому як таким мостом з кавказькими державами є тепер Кубань, яка твердо стала на ґрунт самостійного державного будівництва.
Коли-ж галицькі політики й на далі ще довго будуть вагатися опреділити своє відношення до загальної національної справи, яка має найбільші вигляди на здійснення хоч би в мінімумі національнім на Наддніпрянщині, і будуть стояти і при тому одночасно на загальних заплутаних формулах таких, як плятонічне застереження права на з'єдинення без політичного з'єдинення зза обставин і національної розбіжности ізза окремішности галицьких інтересів, то їм нічого другого не лишається як… заготовити значну кількість друкованих блянкетів для чергових протестів.
- ↑ В своїй статті ми оперували тільки „протестом“, як документом. Коли-б ми захотіли також кинути оком на відношення галицького офіціяльного представництва за попередній час, то ми-б могли нагадати читачам ще такі факти: п. Панейко в серпні 1919 р. офіціяльно заявляв, що українські представники в парижській делєґації не мають права говорити од імени Галичини. Отже цею заявою п. Панейко порушив принціп з'єдинення Галичини з Україною і досі залишається невідкликаним. Другий факт: договір галицького уряду і галицького командування з денікінською армією, по якому Галичина мала-би ввійти в склад Росії незалежно од долі Наддніпрянської України, порушував ухвалу Галицької Національної Ради про з'єдинення з Україною в одну самостійну і суверенну республику і утворював з'єдинення в чужій державі.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|