Воля (часопис)/1920/1/6/Роспад Росії і орґанізація національних сил
——————
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Воля, Т. 1, Ч. 6 під ред. Віктора Піснячевського Роспад Росії і орґанізація національних сил (Ф. Слюсаренко) |
Кістяк ▶ |
|
|
Ф. Слюсаренко. |
В початку російської революції був момент надзвичайного підйому і бадьорости, коли здавалося революція скінчиться з поваленням трухлявого самодержавя. Російські імперіялісти всіх проґрам і партій без винятку хотіли би в той мент крикнути: „мгновеніе, остановись! Ти так прекрасно !“ Але за першим „золотим“ віком послідували віки грубших і гірших металів. В цих віках найприкріший був для всіх загально-російських революційних партій — знову без винятку, роспад Росії на її складові національні елєменти. Це був несподіваний наслідок, непередбачений російськими піонерами революції.
Але факт стався, і нам хочеться ще трохи далі заглянути в історію і поспитати: якими силами держався цей небувалий в історії кольос — бувша Росія.
Питання не зайве, бо в точному і конкретному опреділенню тих сил, або тої сили, що тримала Росію, можна найти відповідь не на одно питання сучасної політики новоутворених держав на Сході.
Пересічний росіянин, вірніше оспіваний в творах революційних трубадурів і осміяний в сатирах Щедрина — общеросійський інтеліґент, сказав би на це питання: а одна культура на такому великому просторі світа, а російська література з'окрема, а розвинена до недосяжної точности адміністративна механіка? і т. д. і т. д.
Та роспад Росії був занадто скорий і несподіваний навіть і для багатьох тих націй, що орґанізувались в окремі держави. Отже не в цих делікатних матеріях шукати треба цементу бувшої імперії.
Підходимо ближче до теми і схарактеризуймо реальну силу, людську силу, яка протягом двох останніх віків була збудувала величезну імперію.
Російську армію (а про неї йде річ) знають люде: знають її і низини Італії і верхів'я Альп, знайомі з „Русом“ народи Австрії і Німеччини; відома вона і вільним народам середньо-азійських горючих пустинь, і мешканцям берегів Тихого океану.
А у внутрішньому життю Росії „Москаль“, кріс і кулемет був останнім і найбільш рішучим арґументом для всіх тих, кого не переконували в „общности“ i „високости“ російської культури, в правильности ходу державного російського механізму і в благоденствії і благополучії російського життя.
Чим же по суті був цей страшний для „ворога внішнього“ „Рус“ і такий до жахливости небезпечний для „ворога внутрішнього“ „Москаль“?
Зауважимо, що у нас немає на думці принижувати вартість російської культури і натомість вихвалювати високість „інородчеських“ культур. Але мусимо „suum cuique tribuere“ і сказати, що російська культура все-ж було культурою „sui generis“.
Дійсно, російська література дала твори світової вартости, теоретична освіта в вищій школі стояла високо, і треба було великої праці, що-б здобути при російському університеті учену степень, виставам Метерлінкових річей у „Московському художньому театрі“ не дорівнювався можливо ні один европейський театр; а балет, а опера! Але позатим всім 80% анальфабетів! Ціле море, цілий океан анальфабетів на одній шестій частині світа!
А до анальфабетства додаймо ще надзвичайну ріжноманітність народніх етноґрафічних культур, утворену етнічними і кліматичними умовами. Од пастушого побуту „інородців“ Центральної Азії і мандрівного північних звіроловів і рибалок; од фетiшiзму сібірських інородців, од зовнішнє принятого христіянства „інородців“ півночі Росії і значної частини самих Великоросів до високої народньої культурности Українців, прибалтійських Німців, Фіннів і ин. народів західньої половини европейської Росії.
Всі майже ступіні народньої культури, пройдені віками історії і почасти преісторії людства, можливо простежити на живих зразках населення бувшої Імперії.
І з цього моря анальфабетів і ріжноманітних народніх культур вибіралося усе найбільше молоде, здорове і повне сил і творило собою російську армію.
Чи-ж одповідала ця армія по свойому складові етноґрафічному складові бувшої Росії. Пригадаймо, що навіть в армії бувшої Австро- Угорщини були національні частини: Чехів, Мад'яр, Українців. В Росії була принята протилежна сістема: яко мога далі од рідного краю, яко мога більше національно змішані частини. На Україну присилились Башкири, Татари, Великороси, а Українців переважно слали в центр Росії і столиці. І в цьому сенсі, коли етноґрафічна мапа Росії грає всіми можливими фарбами і відтінками, то в армії всі ці фарби змішані в один: землисто-сірий кольор, неначе сімвол стихійної сили землі.
Сістема чудесна! Бо вона ні скільки не знищувала позитивних прикмет народніх культур, так потрібних для боєвої сили армії. Хиба мали культурні армії Европи стрілків, подібних північно російським звіроловам, де звіроловство має риси преісторичного промислу. Хоч у цих звіроловів подекуди ще й досі кремневі рушниці. Або джіґітів з кавказьких верховинців і кавалеристів з калмицьких і кирґізських степів. До цього цілі частини козаків. Цим природнім кавалеристам, джіґітам і стрілкам не могли рівнятися ніякі культивовані західньо европейські „гусари смерти“.
З другого боку, перемішана національно армія була ввесь час чужою для тої місцевости, де частина стоїть. І коли треба було поборювати „ворога внутрішнього“, то армія, не звязана ні з одною певною місцевостю, або народностю була слухняним, як механізм, знаряддям в руках репрезентантів російської політичної сістеми.
Значіння такої орґанізації армії можна формулувати, не боячись впасти в парадоксальність, так: армія, змішана з такої сили народів, як російська, була грізною для зовнішнього ворога іменно ріжноманітністю народніх культур, — для внутрішнього завдяки своїй змішаности і в цьому сенсі анаціональности.
Українці в російській армії творили значну численну величину. Найславніші ґвардейські полки, котрі виступали революційно уже за часів декабристів, комплєктувались в більш ніж на половину з Українців. Крім того у всіх инших частинах Українці, дякуючи своїй вищій народній культурности, творили нижчий командний состав. Ця обставина між иншим була великим аргументом у Тимчасового Уряду, дав свої наслідки стіхійний рух до орґанізації національних частин уже після революції.
Цей стіхійний рух до творення національних частин, який проявився у всіх більше розвиненних національностей, вперше за два століття порушив сістему національної змішанності російської армії або її анаціональності. Большевицька аґітація за братання на фронті, за фактичне припинення війни деморалізувала армію, росклала її фактично, але не порушувала самої сістеми єдности і неподільности армії. Досить значну ролю в. пропаганді поміж військам ідеї національних частин, правда, відогравали національні орґанізації: громади, революційні національні комітети і т. д. Але для кожного свідка величезного руху поміж Українців-солдат напр. петербурського ґарнізону, ясно, що цей рух був в значній мірі стіхійним і, як такий, був значно радікальніший навіть, ніж того хотіли революційні інтеліґентські організації.
Таким чином, ми приходимо до такого твердження: Росія трималася армією, з'орґанізованою по принціпу анаціональному. Початок роспаду Росії і причину такої скорости цього процесу треба бачити в роспаді армії на національні елєменти.
Українські частини в кампанії 1917 року були уже реальністю і, дякуючи їм, можливо було на деякий час схоронити активність армії і довше протримати фронт. Про це свідчать друковані не один раз в українських часописах оцінки великої боєздатности українських частин, які робили командуючі південно-західнім і західнім фронтом. Але основні причини неудачі Росії в останній війні, про які не можемо тут довше говорити, привели до берестейського миру. Берестейський договір констатував тілько фактичне припинення війни особливо на тих частинах фронту, які обслуговувались ще не реорґанізованими по національному принципу частинам російської армії.
Вище ми згадали про те, що роспад Росії на окремі держави був несподіваний також і для самих цих національних державних орґанізацій.
В стихійности процесу роспаду армії, в радикальности самих цих національних салдатських мас є пояснення цього тверження, простежити вливи національних військових частин на політику того чи иншою національно-державного новотвору найліпше можна на історії тогож таки національного українського руху в 1917 р.
Ще в квітні 1917 р. національний конґрес України, складений переважно з представників української інтеліґенції, не одважувався „явочним порядком“ проголосити прінціп національно-територіяльної автономіі, хоч відповідні пропозіції і були зроблені. А через два місяці той же самий прінціп був ухваленнй, і автономія на основі першого Універсалу (10. червня) почала провадитись в життя на основі права народу „самому творити своє життя“. Радикальний крок цей Центральної Ради пояснюється нічим иншим, як фактом відповідних постанов, винесених II. військовим з'їздом, який одбувався приблизно в той же час, і на який з'їхалось депутатів, делєґованих приблизно півтора міліонами салдат, обєднаних в українських військових частинах і орґанізаціях на фронті і в тилу. Ще більші результати постанови III військового з'їзду в жовтні 1917 р., який з'їхалось делєґатів од трьох міліонів військових. Третій Універсал, що проголошував прінціп лише федеративного звязку з Росією при фактичній тоді і потім повній самостійности, був наслідком радикально-національного настрою з'їзду військових депутатів.
Отже дві найбільше переломових віхи нашої національної революції вироблені були під впливом орґанізованих національно-українських частин бувшої єдиної анаціональної російської армії. Четвертий Універсал був льоґічним констатуванням тілько фактичної незалежности України після третього Універсалу. Инші історичні події ми не будемо розглядати, рахуючи доведеною нашу провідну думку, що роспад Росії рівняється роспаду єдиної до того російської армії на національні елєменти. Той же процес творення державности, який ми могли помітити в творенню української державности, ми можемо прикласти і до инших державних новотворів на Сході Європи.
Дальніша доля наших національних частин відома: Українська Національна Влада не була остільки сильною, що би довести до кінця почату стихійно орґанізацію українських частин російської армії і перетворення їх в кілька міліонову українську армію. На це були свої причини. Ми тут констатуємо лише факт, що після демобілізації українські частини, переважно озброєні, розійшлись по рідним оселям.
Коли ми чуємо тепер про успіхи повстанців, про їхню переважно орґанізованність по більшій части дисциплінованість, то нас це не дивує, бо повстанці — то розпилені вояки з тої трьохміліонової (по меньшій мірі) української частини російської армії, які присилали своїх представників на третій військовий з'їзд.
Нагадавши читачам, що наші повстанці так рішучо скинули владу Німців і гетьмана, так енерґійно і успішно боролись проти большевиків і так непоправимо підкосили сили Денікіна, мені і хотілося оптимістичним констатуванням факту, що на Україні ніхто, крім Українців, не утримаеться, і закінчити цей невеличкий історичний нарис. Так же кінчають свої розмови не лише скромні журналісти, а иноді великі українські політичні діячі і дипльомати. Правда, десь далеко ворушився червяк сумніву, щоб на „Шипкѣ“ все було спокійно, і мимоволі приходило може й грішне порівнання нашого лихоліття з тим далеким часом, коли на наших степах ще жили Скити. Адже-ж і в скитській країні ніхто не міг утриматись, і з позором одступив і такий могутній завойовник, яким був перський царь Дарій. Бо мала-ж утіха в тому, що в нашій країні ніхто не можить утриматися, — за те приходять і большевики і Німці, і денікінці і знов большевики, і знов денікінці і знов большевики в третій раз. І ці орди грабують, палять, вивозять майно, точать кров нашого народу. І не видно цьому гореві кінця і краю.
Хотілось цей нарис закінчити і тим тверженням, що після повалення Юденіча, Колчака і Денікіна на території бувшої Росії нема такої сили, яка би могла відновити стару Росію, — другими словами відновити стару російську армію з її анаціональним складом, надзвичайно строгою військовою дисципліною. Бо яка-ж сила могла би знову українського (або иншого) селянина, тепер озброєнного повстанця, примусити вернутись до російських полків і ростопитись в єдиній російській армії?
Отже, раз на Україні ніхто не утримається, крім Української Національної влади, раз на території бувшої Росії немає сили, щоб могла відновити стару російську армію, — ergo — незалежність новоутвореної Української Народньої Республіки „на разі“ забезпечена.
Та останні відомости з України не дають місця для оптимістичних висновків.
Маю на оці 1. лист Лєніна до українських робітників і селян[1]) і 2. заходи большевиків до орґанізації української армії. Українського " читача не могла не вдарити боляче та „трилєма“ Лєніна, де він у свойому листі говорить про право України вирішити свою майбутню форму державного істнування: „Вирішити питання, чи зіллятися Україні з Росією, чи залишитися незалежною, чи бути в федеративнім звязку має — рішити і т. д.“ а перед тим: „чи бути Україні окремою незалежною совітською республикою, злученою (?) з російскою республікою на засадах федерації, чи зіллятися Україні з Росією в одну совітську республіку?...“
За два роки нашого самостійного істнування ми одвикли од такої постановки питання. Особливо грізним memento'm зазгучала перша можливість: „зіллятися з Росією.“ Думаю, що не одному з нас прийшло на гадку, що в цій, висловленій Лєніним можливости — виткнулося шило старого московського імперіялізму із революційно-комуністичного московського мішка.
Адже-ж не даром Лєнін сидить в Кремлі, низькі і темні стіни котрого були німими свідками і слухачами нашептів і вивертів, замислів і хитро-дипльоматичних інтриґ кількасотлітньої старомосковської політики, яка протягом століть пляновно і послідовно „збірала“ до купи „розсипану храмину“ руських земель. В тих темних хоромах у постілі“ „Тишайшого“ у 50 роках XVII. віка вірішувалася на довгі віки і судьба великого і вільного українського козацького народу.
тепер новий коронований революцією самодержець „всеа Руси“ ясно формулує завдання своєї політики „слиться в єдино“, прикриваючи це для „прелесті“ вивертами про федерацію і навіть про самостійність (очевидно „вплоть до отдѣленія“).
А метод цеї політики указаний: в орґанізації української армії большевиками, при чому не забувається сказати, що „з огляду на те, що велика кількість зброї перебуває в руках кулацьких і контр-революційних елєментів, що веде замість диктатури працюючих до істнування бандитського кулацтва, головнішим завданням радянського будівництва на Україні є відібрання цеї зброї і зосередження її в руках робітничо-селянської червоної армії.”[2]) (Чиєї?)
Справді, чого добиваються своїми заходами мудрі московські політики.
Ми знаємо, що большевики добрі орґанізатори: на анархічно-революційну свою територію вони не допустили своїх ворогів, а натомість роблять офензиву і на инші теріторії; без місій і комісій і дипльоматичних представництв воні добиваються визнання своєї совітської державности. — (Ми, маючи всі атрибути державности, як в приличних домах, не могли навіть частини теріторії попевне за собою закріпити.)
Але найбільше проявився орґанізаційний хист нових російських самодержців в орґанізації армії. Армія большевиків давно уже має прикмети старої російської армії: вона дисциплінована і орґанізована старими російськими ґенералами і новими німецькими інструкторами. Вона складена на принципу примусової (а не добровольчої, як у Денікіна, Колчака, Юденіча) служби; вона змішана в національному змісті. Остається це останнє поширити на Україну, та й годі, бо Естонці, Латиші, Литвині і инші остільки незначні величини, що їх в рахунок на довгий час можна й не брати. Головно Українців приєднати!
|
„Все покажем тілько дайте |
І тоді ... відновляється стара російська армія і... відновляється едина і неділима Росія, правда, на разі большевицько-самодержавна, а потім і просто самодержавна, звичайно з деякими полегкостями після жорстокого реакційного перевороту, який певно зроблять. ті „революційні“ ґенерали: Брусілови, Клємбовські і инші.
А привабити мрійних українських політиків ріжними московськими „прелєстями“ не так то трудно: вони (політики) можуть ввести соціялізацію — це зближає; вони можуть згодитися на систему рад це робить подібним; вони можуть дати в руки большевиків орґанізувати себе в армію. це утворює єдність. А попробують тоді рішити свою судьбу „вплоть до отдѣленія“ — можна виставити ... „плеть“: давнього „Москаля“, крис кулемет і так „вѣжливенько“, „не сокрушаючи ребер“ покропити... цей „неістовий і жестоковийний“ в своїй свободолюбности народ!...
Такі то невеселі неоптімістичні перспективи...
А головне: ніякої „орієнтації“ доброї не вибереш. Денікін? — Не годиться. Польща? — Трохи небезпечно, та й не варто, бо й сама перед большевиками на ладан дише. Хиба от світова революція? — Але лишім теоретикам вирішувать питання: чи одбудеться світова революція, чи ні; чи скоро, чи ще довго чекать; чи в большевицьких, чи в більше пристойних формах. Правда, не шкодить шукати орієнтації скрізь на принципу: „треба всюди, добрі люде, приятеля мати!“ І згадані вище політики старого московського Кремля, починаючи з Івана Калити і кінчаючи Лєніним, мали приятелів навіть у ординського хана, щоб не сказати більше. Але шукаючи орієнтації і приятелів всюди, не забували і тепер не забувають про „єдине, що єсть на потребує: про добру пляномірну, консеквентно розраховану на століття орґанізацію живих реальних сил — армію.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|