Воля (часопис)/1920/1/10/За чиї гріхи?
| Воля, Т. 1, Ч. 10 під ред. Віктор Піснячевський За чиї гріхи? (Віктор Піснячевський) |
Війна, большевізм і майбутня сітуація ▶ |
|
|
В. П. |
За чиї провини, за чиї гріхи перетерпіла Україна останню катастрофу?
Питання просте — але відповіді на нього і досі не маємо, спокійної, обєктивної. За два три місяці здається ледачий тілько не кинув каміня в директорію, в галицький секретаріят. А найбільше дісталось нещасному диктаторові Петрушевичу і голові директорії С. В. Петлюрі. Я не є приклонником ні того, ні другого. Але рахую своїм обовязком зпокутувати і деякі гріхи „Волі“ в цій справі. Хочу на підставі власних спостережень і моїх камянецьких вражінь поправити ті помилки в цій справі, які вільно або невільно допустили мої товариші по редакції, обсервуючи справу по вражінням з преси, по окремим відгукам з України.
І „галицька зрада“ і „зрада директорії“ були єдиним цілком льоґічним виходом з тих тяжких обставин, в яких опинились почасти завдяки Антанті, почасти завдяки нашим закордонним представництвам наш уряди і наша армія на Україні.
І директорія і галицький уряд абсолютно не були поінформовані в західній сітуації. Найбільш докладним і розумним інформатором був наш берлінський посол. Але і він в кінці літа, чи перестав посилати свої доклади, чи вони зовсім не доходили. Доклади Темницького з Відня теж десь мабуть застрягали в дорозі. Живучи у Відні, я чув скільки раз, що доклади посилаються до Камянця. Але в Камянці і голова директорії, і міністер закордонних справ заявили мені, що докладів Темницького не отримували. Від деяких місій, здається між иншим і від анґлійської, крім кошторисів та заяв про гроші, теж нічого не було. Деякі місії подавали відомости абсолютно не відповідаючі дійсности. А з парижської приходили інформації, що одна другу иноді цілком виключали. Разом з тим в Камянець постійно над'їзджали аґенти, а то й просто представники політичної контрозвідки і подавали свої, иноді дуже тенденційні, інформації. Навіть з початку вересня, коли Антанта цілком розвалилась, а на сході релєфно стала зарисовуватись большевицька перемога при допомозі одного із европейських чинників, уряд був певен, що страшніш Антанти на світі „звѣря нѣт“ і далі сподівався на її підтримку. Майже місяць тяжкої праці довелось положити на те, що-б переконати партійні та урядові кола в необхідности рахуватись з фактом великих змін в міжнародній політиці та в необхідности відповідних кроків в инших напрямках. В початку вересня, для мене принаймні, людини, що майже 10 років прослужила в старій російській армії і фльоті, факт наближаючоїся катастрофи остілько був ясний і безперечний, що в розмові з головним державним інспектором і військовим міністром я точно вказав двохмісячний срок катастрофи, коли не буде передишки. А що-б добитись такої передишки, радив з одного боку вступити в негайні переговори з тими чинниками, котрі працювали на большевицькому фронті; а з другого боку прохав дозволу у голови директорії вилетіти з Камянця до Севастополя або Одеси на аеропляні і через моїх старих друзів[1] попробувати позондирувати ґрунт в тих антантських колах, котрі оточували Денікіна, а по змозі і у самого Денікіна відносно „передишки“ принаймні для правобережної України. Риск такого перельоту був дуже великий. Мене могли, як думав Петлюра, ще й подорозі підстрілити, через що він і не згодився, як мені принаймі було передано, на мій перельот. Але становище на фронті остілько було траґічне і майже безвиходне, що рисковати треба було. Настояти на свому я не зміг, бо через два дні занедужав на сипний тиф. Коли-б шляхом переговорів нам удалось би тоді добитись спокою хоч на одному фронті, я певен в тому, катастрофи не було-б.
Другою причиною нещастя я рахую повне занедбання закордонними торговельними і санітарними місіями своїх обовязків. До останнього моменту уряд сподівався на реальну допомогу від своїх місій і кооперативів. Всі ми знаємо, що армія загинула не тілько через те, що замість їжі її годували промовами, замість дисципліни її пічкали ґазетами, де йшла скажена партійна боротьба, але дуже мало було державного розуміння справ: вона загинула через повний брак найбільш необхідних ліків та одежі і чобіт. В середині літа я звернувся до посла Ліпінського з заявою, що по моїм відомостям у Відні по дуже дешевій ціні продається дуже велика партія неосальварсану в наслідок ліквідації військового майна і ще якихсь там инших операцій. Як медік, я благав його негайно перехопити її і на аероплянах перекинути на Україну. Пан посол заявив мені, що не діло дипльоматів заніматись комерцією. Через день я ту же заяву зробив голові торговельної комісії Зелінському, а потім, комусь з кооператорів та дру Холодному. Але ні на одну заяву не отримав відповіді. Вже в Камянці, при допомозі славнозвісного бактеріольоґа Заболотного[2], удалось перевести відповідну асіґновку на медікаменти. Підчас своєї слабости я післав власний аероплян до Берліну, котрий і прилетів через десять день назад з 20.000 доз неосальварсану. Це був перший і останній солідний транспорт того дорогоцінного тепер для України препарату. Дорогоційний через те, що вже 16.–17. вересня на фронті було 15.700 слабих на поворотний тиф: себто майже більша половина армії. І коли денікінці дійшли з одного боку до Жмеринки, а з другого майже до Козятина, то на фронті залишилось не більше 4000 здорових вояків, але холодних і голодних, знесилених тяжкою працею і частими переходами. Я знаю, що до наших представників за кордоном багато раз звертались ріжні фірми з пропозицією доставити товар на самий кордон; знаю, що деякі з цих пропозицій нічого фантастичного в собі не мали. І коли возився такий цінний груз, як гроші на аероплянах, то найбільш потрібні і легкі медікаменти[3] теж можна-б було перекинути тим-же шляхом. Цього не було зроблено чи по глупоті, чи по злій волі — трудно сказати. Я думаю — було те і друге. Бо грошей на це не багато потрібно було.
Ще меньше було вжито иншими закордонцями енерґії для доставки амуніції. Деякі наші дипльомати переняли були тоді на себе функцію комерчеських посередників. Я пригадую, з яким нетерпінням чекали в Камянці виконання срочних замовлень, зроблених Поршові: були дані йому гроші досить великі. Але ні одно з замовлень виконано не було до останнього моменту, хоч виконати їх було досить не трудно.
Що мав робити галицький уряд, коли фронт фактично був голий? Що мав робити уряд директорії, коли насуваючіся на Камянець банди озвірілого добровольчеського офіцерства грозили вирізати недобитків української інтеліґенції? Сидячи в віденській кавярні, дуже легко кидати обвинувачення і Уряду Директорії і Уряду Галичини в „зраді“: але фактично її ні там, ні там не було. Були кроки одчаю, за котрі відповідати мусимо ми — закордонна українська інтеліґенція, що не зуміла в свій час згромадитись, зібратись до купи і утворити той міжпартійний орґан для консолідації нашої закордонної роботи, про який мріяв і Петлюра, і ин. члени уряду. І не тілько мріяли, а навіть давали відповідні директіви своїм посланцям.
Я не виправдую галицького уряду: той, хто привів на Україну 100.000 армію найкращих синів народу і не вжив, чи з особистого благородства, чи з політичного такту, всіх заходів до забезпечення цього цвіту нації від загибелі, є дійсно великий злочинець і зрадник свого народу. Це тим більше, що в особах окремих представників галицького уряду ми мали людей з великим досвідом, европейські освічених. Тоді як наддніпрянською справою керували фактично раз уже доказавші свою нездатність до державного будування Вс. Голубовічі, М. Ковалевські, Любінські і Ко. Я не виправдую і наших членів директорії. Вони зробили багато помилок: бо деякі з них, як на пр. Макаренко мають добрий практичний розум. І могли оцінити і шкодливу роботу закордонців, і ще більш шкодливу місцевих робітників і вчасно її припинити. Але при тім каторжнім напруженні інтелектуальних сил і просто нервів, яке доводилось робить їм, при злочиннім недбальстві закордонних втікачів, половина гріхів їх проститься їм історією. Але я кажу, що ті, хто так легковажно судить їх і обливає помиями і за угоду з Поляками, і за угоду з Денікіном, а їх найбільше як раз серед закордонної інтеліґенції, особливо неомосквофільського радянського напрямку, мусять не забувати, що і їх тут вина є; та ще й чимала. Ще одна увага. І в пресі, і в громадянстві ініціаторами росколу між Наддніпрянцями і Наддністрянцями рахують Петрушевича і його присних. Моє вражіння таке, що в цьому повинні як раз ті безвідповідальні маленькі кавярняні політики, по непорозумінню соціялістичної марки, котрих так багато є серед Галичан і було тоді як, раз в Камянці. Вони перші підіймали травлю проти галицького уряду і підюджували на це і Наддніпрянців. Цих добродіїв і тепер ще лихо розуму не навчило. Цілком свідомо руйнують вони спробу орґанізації єдиного українського фронту, що зміг би іскупити старі наші гріхи і помилки. З цею дезорґанізуючою мілкотою ми мусимо боротись всіми силами.
——————
- ↑ Завдяки моїй попередній службі у мене були в штабі добрармії дуже впливові знайомі, як на примір, колишній начальник морського штабу при верховнім главнокомандуючім (ще за царя) адмірал Н., адм. Т., адм. Х-ко і т. ин. Першому з них ще при гетьмані було запропоновано портфель морського міністра, на що він не згодився.
- ↑ Його запрошено було орґанізувати на Україні боротьбу з епідеміями. Я порадив йому не згоджуватись доти, поки уряд не асіґнує 10,000.000 марок на закупку медікаментів.
- ↑ Як алькальоїди на пр.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|