Воля (часопис)/1919/6/1/Польща і Схід Европи

Воля (часопис)
Артим Хомик
Польща і Схід Европи

1919

А. Хомик.

Польща і Схід Европи.

Ґеоґрафічно Польща лежить на крайному сході Центральної Европи, і тільки з певного рода натягненнями фактів можна би її назвати східньо-европейською країною. Кольонізація Поляків не досягла навіть лінії Бугу і на крайнім сході докотилась тільки до Сяну.

Польська національна територія має дуже невигідне положення. Поляки — так само як Чехи — є народом чисто континентальним, бо їм не удалося закріпитися над побережжам Балтійського моря, котре скольонізували етнічно сильніші від Поляків племена: Німці, Литовці і Латиші. Можливо, що в давнину пруське племя було славянським, спорідненим з польським, одначе цей факт, що воно дало себе зґерманізувати, свідчить про його малу відпорну силу. Факт одначе лишається фактом, що над Балтійським морем нігде не живуть Поляки.

Ґеоґрафічне положення Польщі дало напрям їх історичним змаганням і стремлінням. Поляки з усіх сил старалися дістати доступ до моря. І це їм удалось, та не на довго. Після битви під Ґрінвальдом, в якій Поляки на спілку з Литовцями і Білорусинами задали остаточний удар тевтонському орденові хрестоносців, Польща здобула побережжа Бальтійського моря, що призвело в 16. століттю до розвою польської культури. Одначе реакційна політика, реліґійна нетерпимість в відношенню до протестантських Німців, накидування їм польського оліґархічного права, дуже скоро довели до упадку польського панування над Балтиком, який опинився в руках пруського курфіста, що стояв тільки в номінальній залежности від польського короля. Цю номінальну залежність удалося пруському елєкторові скинути дуже скоро, і від того часу, від 17. століття, Польща почала хилитись до упадку.

Паралельно з крахом політики на Балтику ішов крах польської політики на сході. Та-ж сама реліґійна нетолєранція, той самий брак розуміння потреб чужоплемінної, непольської людности на сході, те саме накидування польсько-шляхетського правопорядку, те саме живосильне навертання Українців на „правдиву“ католицьку віру, обурило український народ, який протестував проти польського ярма рядом повстань, аж врешті Богдан Хмельницький задав польській державности могутній удар, після якого Польща вже не піднеслася.

Причину польських історичних катастроф треба шукати в соціяльно-політичній структурі польського народа. Дякуючи пасивности широких селянських мас, ще за Пястів витворився в Польщі дуже сильний феодально-оліґархічний кляс: польська шляхта, яка була одинокою представницею нації, і скоро безпощадною і непримиримою політикою супроти других класів: міщанства і селянства, спинила розвій соціальних сил. Впрочім міщанство не було польське. Польські міста будували Німці кольоністи, які судилися і управлялися маґдебурським правом, і в великій кількости замешкували їх жидівські ґета.

Так отже годі було сподіватись від міщан польського патріотизму. Міщанський кляс, який не мав ніякого впливу на державну політику, бо цілком не був заступлений в „sejmikach" і в центральнім варшавськім „ sejmie“, став політично індіферентним. І коли упала Польща, він навіть цього не зауважив, бо байдуже, в яке ярмо вкладаєш свою шию. Ще меньше розвиненим від міщанського клясу було селянство, котре упадок Польщі навіть повітало, як полекшу. Чужі уряди, пруський, австрійський і російський — всеж таки взяли під охорону селянські маси, обмеживши досі необмежені права польського шляхтича. І тому у всіх повстаннях проти тих урядів, які орґанізували польські шляхтичі, селянські маси все стояли по боці завойовників, бо вони боялись воскресення шляхетської Польщі.

Врешті і польська шляхта, особливо маґнатські феодали, примирилися з чужим пануванням. На Україні, де Хмельниччина і гайдамаччина вигнала польських панів, шляхта стала підпорою царського трону за ціну повороту обширних земель, за ціну легалізований, панщини і кріпацтва Катериною II. Що більше, це була польсько-українська шляхта, котра звязалась в Торговицьку конфедерацію і прямо заохотила царицю до анексії українських правобережних земель.

Таке саме примирення з чужим пануванням ми зауважуємо в Австрії і Прусії. Польська шляхта за ціну позбавлення політичних прав широких верств людности „стояла, бо хотіла стояти при троні.“

Самостійницькі змагання Польщі були радше фразою, як дійсним виявленням національної волі. За польською самостійністю заявились переважно поети, які в траґічних словах описували страждання Польщі, „цеї мучениці, розпятої на хресг за гріхи народів*, як виражались польські месіяністи. Не бачучи нічого гарного в майбутності ані в теперішності, польські поети, як носителі політичної думки, рожевими красками представляли минуле Польщі, яку вони думали, як могутню організацію „від моря до моря“, хоч ця формула навіть не мала в минулому ніякої реальної підстави. Польске панування ніколи не дійшло до берегів Чорного моря, якими опанували в середніх віках Татари і Турки; що-ж до Балтійського моря, то над ним Поляки панували тільки дуже коротко. А одначе ця поетична формула, яка тепер вже ще меньше має підстав, як в минулому, стала програмою польської політики на сході, а це дає нам доказ, що Поляки, заслухані і захоплені музикою минулого, не мають розуміння для сучасних цілком змінених відносин.

В відріжненню від других східньо-европейських республік, які з’орґанізузалися або організуються, як вислід війни і революції, польська держава повстала не силами самого польського народа. Польську державу організували з початку Німці, які хотіли мати проти Росії буферну державу. Вони вже навіть назначили для Польщі короля, і з цим годилась польська політична думка. Коли Німців побито, польську справу взяли в свої руки держави Антанти, і знову таки будує Польщу не польський народ, але чужі політики. Ці політики з’орґанізували Польщі і армію, присилають її силу зброї і підпомагають кредитом. Одначе антантські політики роблять це не для того, що їх зворушили месіяністичні фрази Міцкевича і Словацького. Вони вживають тепер Польщі, як послушного знарядя своєї політики на сході навіть проти інтересів самої Польщі.

Відомо, що в сусідстві Польщі потворилися нові республіки. На півночі йад Балтиком повстали республіки — Литовська, Латишська і Естонська, на Північному сході — Білоруська, на південному сході — Українська. В Литві Латвії, Білорусі і Україні, які довший або коротчий час були під пануванням Польщі, земельна рента знаходиться в руках польських феодалів. Цим феодалам припадає до смаку поетична формула: „від моря до моря,“ бо для них Польща кінчається там, де кінчається польська велика посілість. Для польських панів — Україна, Біла Русь, Литва і Латвія — це „креси“ — те саме, що у Москалів „окраїни“, і виходить таке, що ті „креси“ пять разів більші, як сама польська територія.

Дужий революційний рух, який повстав на Сході Европи, висунув соціялістичні гасла, з поміж яких найпопулярніше — це: „земля тих, хто над нею працює, — геть панів.“ І всі ті республіки, котрі колись належали до Польщі, а пізніше до Росії, стараються своїм аграрним законодавством зліквідувати польську посілість. Діставши в свої руки таке знаряддя влади як армія, польська оліґархія, котра все ще не стратила значіння і котра фальшивим патріотизмом заразила також широкі кола польської демократії, старається під видом поборення большевизму зліквідувати новоповсталі республіки і йде на них війною. І так польська оліґархічна республіка виповіла війну Питві, Україні і Білій Русі. Україна і Біла Русь, стиснені з одного боку бльокадою і реакцією, з другого червоним большевицьким імперіалізмом, не могли, покинуті всіми, ставити достойного опору заграбницьким змаганням польських політиків. Починаючи від травня ц. р., впала Західньо-Українська Республіка під напором польської оружної сили. Результатом польського піврічного походу на українські і білоруські і литовські землі, являється здобуття Галичини, частини Поділля, частини Волині, гродненської, мінської, сувальської і частини могилівської ґубернії, і в міру того, як посуваються польські війська на схід і на північний схід, ростуть заграбницькі польські апетити, і тим самим поглублюється оця історична ненависть і ворожнеча, яку чують до Поляків Українці, Литовці, Білорусини і Латиші.

Польща тепер є одинокою поважною реакційною силою на Сході Европи, далеко більш грізною як Юденіч, Колчак і Денікін, силою, котра змагається знищити здобутки революції, змагається перешкодити самовизначеню східньо-европейських народів, і тому над нею збіраються грізні хмари національного гніву. Своїм безоглядним поступованням в анексованих краях, переслідуванням місцевого національного руху, замиканням шкіл на Білій Русі, в Галичині, Холмщині й Підляшшу і насильною польонізацією кидають Поляки ці всі „кресові“ народи в обійми большевизму, соціальна програма яких далеко більш припадає до смаку поневолених польськими панами народніх мас, аніж незрозуміла для них, фантастична ідея, Польщі „від моря до моря.“

Тимчасом у самих большевиків, яких не удалося повалити, не дивлячись на дволітню боротьбу, мусіла настати ревізія думок в національнім питанню. Симптоми того вже є. Дорпатська нарада, в якій брали участь представники совітського московського уряду, показує, що большевики почали вже рахуватися з національним почуванням і що вони, аби утриматись при владі і не допустити до реставрації царату, готові за певні економічні і торговельні уступки визнати самостійність тих республік і на тій плятформі заключити з ними мир.

Коли удасться зліквідувати Денікіна, а що це удасться, можна бути певним, тоді большевики мусять примиритись також з правом Українців на державно-правне самовизначення. І тоді Московщина з Україною заключить мир за ціну знову таки торговельних і економічних уступок. Виключивши мир з большевиками, ці сумежні з Польщею республіки позбавляться великого фронту. Тоді вони за ніяку ціну не допустять, що би хоч найменший кусник їх національної території підпав під чуже панування. І тоді весь гнів цих сумежних народів звалиться на голову реакційної Польщі, котра в так брутальний спосіб обрабувала їх право на самовизначення. Маючи на своїм чолі соціалістичні уряди і спільну соціальну і політичну програму, ці республіки заключать між собою мілітарний союз проти Польщі і проти кожної держави, яка проявила заграбницькі тенденції в відношенню до їх національних територій.

І тоді не буде сили, на яку могла би опертися сучасна Польща. Ми бачимо, що антантські держави, які вели одноцільну політику, коли ходило о перемогу, тепер розходяться в своїх стремліннях. Зарисувалась велика ріжниця між Італією і Францією, між Европою і Америкою. Антанта істнує тепер фактично, тільки з імені. Вона розпалася, і безплодна мирова конференція в Парижі, до котрої молились польські політики, розходиться, бо сама бачить упадок авторітету. Навпаки ми бачимо, що на Сході Европи починає творитись могуча коаліція молодих і бадьорих народів, починає творитись єдиний революційний фронт.

Це бачать західньо-европейські політики, але не бачу.ть того політики польські, котрі, як люде темпераменту, а не холодного розуму, занадто далеко загналися, і їм немає вороття.

Центральний пункт, пункт тяжости європейської політики, пересовується тепер з Парижа до Москви. І раз удасться Ленінові і Чічерінові погодитися з народами, які колись сюгналй під царським ярмом, то Схід Європи стане такою могутньою силою, перед якою не устоятись Польщі, державі, котра знаходиться in statu nascendi.

І тепер так Антанта, як і Польща роблять вже останнє з’усилля для повалення большевиків, і то средством далеко більше фантастичним, аніж невдалі спроби з Денікіним, Юденічом і Колчаком. Тепер повалення совєтської влади хочуть антантські політики передати в руки польської армії і, як повідомляють газети, заохочують Поляків іти на Москву і Петроград.

Ми ніколи не вірили в прозорливість і далекоглядність польських політиків. І хоч як ця відомість виглядає фантастичною, ми, знаючи, що польська умовість, заражена отруйним впливом месіанізму, хорує на манію великости, уважаємо цю відомість навіть дуже правдоподібною.

Одначе польський похід на Москву мусить скінчитись катастрофою, як скінчився катастрофою похід Наполєона, полководця в кожному разі більш геніального, як Пілсудський і гр, Шептицький. Одначе такий похід приспішив-би обурення польського народа на своїх політиків, і його гнів був-би страшний. Він проявився-би в таких формах, супроти яких форми большевицької революції треба-би уважати лагідними. Польські пани повинні памятати страшний 1846 рік.

В кожному разі не Полякам прийдється рішати східньо-европейське питання. Його рознижеться з’усиллями усіх східньо-европейських народів, які заявили голосно і недвозначно свою волю, як державно правні одиниці.

Польський народ ще не самовизначився. Він самовизначиться ще в огні революції.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.

Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.