Володимир Самійленко (Проба характеристики)

Володимир Самійленко (Проба характеристики) автор: Іван Франко

Створення: 1907, опубл.: 1886. Джерело: Франко Іван. Зібр. творів: У 50 т.— том 37. — Київ, 1982. — С. 199—202, 204.  

Не хочу тут писати ані біографії Самійленка, ані систематичного розбору свіжовиданої збірки його поезій. Його біографії — не тої анекдотичної, якої пробу подано вище, а тої внутрішньої, духовної, не знає, мабуть, ніхто навіть із тих, що живуть із ним у близьких взаєминах. Наш поет у тім пункті мовчазливий і здержливий як мало хто із знайомих мені людей. Він, мов соромлива панночка, боїться відкривати тайники своєї душі і допускати до них посторонніх свідків. Така сама й його поезія, як його душевна вдача: здержлива, скромна, наскрізь ціломудрена й чиста. Ви не знайдете в його віршах, при всій свободі їх світогляду і смілості їх лету, ані іскорки модного тепер еротизму: його муза навіть там, де говорить про любов і про жертви любові (див. один із його давніших, ще майже хлоп'ячих віршів, «Грішницю» (стор. 2), написану ще 1884 p.), висловлюється здержано, щиро, але без тіні пафосу або кокетерії.

Так, поезія В. Самійленка, навіть та найінтимніша її частина, навіть його лірика, не дає нам ключа до його духової біографії, до його індивідуальності. Все пережите автором, усе, чим тішилося і мучилося його серце протягом отсе вже звиш двадцяти літ його поетичної творчості, лишилося досі тайною, в яку ми не маємо ані змоги, ані права входити. Так зате в його поезіях і в усіх його творах виявлялася Самійленкова душа як тип, вірний життю й дійсності у всіх деталях, хоч і позбавлений індивідуальних прикмет, як тип вповні сучасний, український,* коли хочете навіть лівобережний, а при тім вповні симпатичний. І отсей його духовий тип, який робиться в моїй душі все ясніший і виразніший по прочитанні кождої поезії В. Самійленка, я бажав би списати і передати тут так, як я відчуваю його. Я не хочу критикувати його; Самійленко належить до тих літературних появ, які поперед усього цікаво і важко пізнати в їх характерних прикметах, і вже се пізнання дасть нам найкращий критерій їх вартості.

Завважте поперед усього одну обставину. В поезії Самійленка, так як її бачимо перед собою в остатній збірці, не видно поступу. Він відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі 20 з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється. Всі важніші струни його поезії звучать уже в перших його творах; вони потім звучать раз сильніше, то знов слабше, але вони ті самі, нових струн не прибуває. Так само не поступає його віршова техніка ані його мова; вони відразу наладилися так повно і гармонійно, так відповідно до внутрішнього зрівноваженого «я» поетового, що їм нікуди й ні по що мінятися.

При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові — і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Оттим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу. Нема такої народної болячки, яка б не збудила відгуку в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії.

І ще одна характерна прикмета поезії Самійленка; він вповні безпретензіональний. Ніде він не стає на котурни, не вчить, не пророкує, не карає і не моралізує. Він тільки малює, показує реальні картини живої дійсності або схоплені в дзеркалі своєї душі карикатури, не раз ближчі до дійсності, ніж самі портрети, та й годі. Він рідкий приклад лірика-об'ективіста: все у нього чи власне почуття, чи чужі діяння, тільки тоді входить у стадію поетичної репродукції, коли в душі поетовій набрало закруглення, пластики і повної ясності. Інші поети аж під час самого писання переходять сей важкий процес компонування, групування і упластичнювання образів; вони, пишучи, борються зі словами, з римами, з формою, не тямлячи, що у них у душі йде важка боротьба за саму суть творчості, боротьба творчого духу з безформною мислевою матерією. І часто ся боротьба, невважаючи на тяжкі зусилля, буває безплодна, родить мертві, холодні маски замість живих лиць. У Самійленка ся боротьба відбувається в душі перед процесом писання його творів; вони виливаються у нього готові на папір; у нього нема переробок, у його віршах різних видань стрічаємо мінімальне число варіантів. Не тому, що писання тих творів приходило йому легко. Я думаю навпаки: та творчість коштує йому багато внутрішньої, душевної праці, тому вона у нього така повільна; але що пише Самійленко, те було вже зовсім готове в його душі, тому й виливається так легко та натурально. В зв'язку з тим об'єктивізмом поезії Самійленка треба мати на увазі його сатиричну жилку. Вона не була якимось пізнішим надбанням його таланту, якимось прогресом його творчості; се невідлучна прикмета його таланту, що проявилася вже в перших його творах («Горе поета» з р. 1886) і не покидає його й досі. Гумор Самійленка так само ясний, погідний і сонячний, як і його лірика; навіть його сатира, хоч гостра і колюча, не має в собі жала ненависті, не карає і не бичує, а показує фігури в гарно точенім кривім дзеркалі, з контурами хіба остільки крихту відмінними від дійсності, що випукліше маркує їх характерні прикмети (не конче навіть хиби в етичнім значенні). Він найбільше любується в політичній сатирі, може тому, що стріли сатири тут падають (у абстрактні системи та програми більше, ніж у живих людей. Та його сатира робиться їдкою, майже жорстокою, коли доторкається поганих хиб власних земляків, їх неробства та трусливості («На печі»), їх патріотичного пустомельства («Патріота Іван»); особливо в смілій своєю жорстокістю сатирі «Сон» (стор. 84—86) його тихий звичайно гумор переходить майже в злобу, в крик хворої, зневаженої душі. Се одинокий твір Самійленка, в якім на його лиці нема ані сліду його звичайного, добродушно-іронічного усміху, одинокий гіркий стогін важкого обурення на безхарактерність і прострацію тих, що повинні б бути світочами народу. Та й тут, одначе, Самійленко зумів удержати себе в рамах об'єктивного змалювання речі і не дав ані на момент порвати й унести себе тому гіркому, болючому почуттю сорому, що сплодило сю сатиру.

Від першого свого виступу на літературнім полі він послугується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. Він не украшує і не насилує її, вона ллється у нього як природне джерело. Він не афектує мужицького говору, не послугується для декорації стилю мужицькими приказками, а говорить попросту як інтелігент до інтелігента, певний, що засіб його рідної мови без ніяких натягань вистарчить йому до висловлення всіх ідей і всіх поривів душі. Мова його поезій — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром і Доном; вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати.

1907 р.