Володимир Великий/Перші роки володіння Володимира Великого
| ◀ Вступ | Володимир Великий Перші роки володіння Володимира Великого |
Дальші роки володіння на Київському престолі ▶ |
|
Після смерти Святослава Завойовника пройшло сім років, заки Володимир Великий засів на київському престолі. За цих сім років велася безнастанна боротьба між Святославовими синами, що їх Святослав установив ще за свого життя своїми намісниками у найважніших волостях київської держави. Отак, Володимир сидів у Новгороді, Олег у Деревлянах, а Ярополк як найстарший у Києві. Як тільки згинув Святослав, Ярополк зараз же найшов собі причину до війни з Олегом, який і згинув у цій війні. Загарбавши Олегові волості, Ярополк пішов походом на Володимира, що тоді сидів у Новгороді. Володимир не був приготований до цього нападу, тому й утік із Новгороду до Швеції. Тут наймив собі збройні ватаги варягів і при їх помочі вигнав із Новгороду та із своїх волостей посадників і військові залоги Ярополкові та й виповів Ярополкові війну, піславши до нього посла із словами: „Володимир іде на тебе, готуйся до війни”.
В міжчасі Володимир заволодів уже цілою північною частиною київської держави. Зайняв Полоцьк, де знищив місцевий княжий рід, а дочкою останнього полоцького князя Рогволода одружився. Цю подію описав Тарас Шевченко у поемі „Царі”. Шевченко оцінив цей історичний факт неґативно, бо був підо впливом слушного гніву на московських царів. І бажаючи знищити всякий пієтизм і пошану до московського царя, виступав взагалі проти всіх коронованих голов, в тій надії, що тоді і московській коронованій голові дістанеться на горіхи.Народній переказ про цю війну Володимира з Рогволодом говорить, шо як Володимир сватав дочку полоцького князя Рогніду, то рівночасно вислав своїх сватів до неї Володимирів брат Ярополк. Рогніда згодилася вийти за Ярополка бо не хотіла стати жінкою „рабичича” — цебто Володимира. Володимир був неправим сином Святослава і двірської подруги його матері Ольги. Тоді ображений Володимир пішов війною на Рогволода, вбив його і одружився з його дочкою Рогнідою. Народній переказ розказує шо пізніше Рогніда хотіла з пімсти вбити Володимира, за шо Володимир постановив покарати її смертю. Але коли
прийшов до її кімнати, Рогніда висунула перед себе свого малого синка Ізяслава, якому заздалегідь дала в руки меч, а той, вивчений матірю, нібито так промовив до Володимира:„Батьку, чи ти тут тільки сам?”. Це мав би бути натяк, що малий Рогнідин син обіцяв, підрісши, пімстити смерть матері. На ці слова свого малого синка Володимир нібито відповів: „А хто ж тебе тут сподівався?” і вийшов з кімнати, не виконавши свойого наміру. За порадою своїх бояр Володимир віддав потім Рогніді і її синові її батьківщину — Полоцьк. Цим літопис пояснює вічну ворожнечу між київськими і полоцькими князями. Мовляв полоцькі князі мстились за пролиту Володимиром кров Рогнідиної родини. „І відтоді Рогволодові внуки все підіймають меч на Ярославових внуків“, цебто на внуків Володимирового сина, Ярослава Мудрого.
Але це все тільки народні перекази на тему історичної події, яка була тільки одним звеном у довгій низці подій, що довели до остаточного знищення місцевих племінних князів київською династією Рюриковичів. Цю працю почав ще Олег, продовжував Ігор, Ольга і Святослав, а довершив Володимир Великий. Літописець не розумів, що причиною ворожнечі між Полоцьком і Києвом були національні різниці, так само, як от ворожнеча між Суздалем і Києвом мала національний підклад. Але треба було найти причину, то він і скомпонував байку про намір Рогніди вбити Володимира і про невгасний гнів нащадків Рогнідиного сина, якого Рогніда мала з Володимиром, до київських князів — синів Ярослава, Володимирового сина. Літописець однаково ж забув, що як Ізяслав полоцький, так і Ярослав Мудрий були синами одної матері — Рогніди. Отже Ізяслав не міг чути якоїсь особливої ненависти до Ярослава, за те, що їх спільний батько вбив колись їхнього діда. Інша річ полоцька земля. Полоцька земля могла довго памятати погром заподіяний Володимиром. А полоцькі князі потім тільки використовували сильні сепаратистичні змагання Полоцька проти Києва, щоб не підлягати київському князеві, як це взагалі було звичаєм усіх удільних князів київської держави. Ми навмисне довше спинились над цією подією, щоб підкреслити політичну діяльність Володимира, ще заки він засів на київському престолі. До опанування цього престола він приготовився незвичайно солідно, опанувавши цілу північну частину київської держави. І щолиш тоді, зібравши велике військо з усіх підбитих племен та своїх волостей, почав боротьбу за Київ. Ішли з ним крім наємних варязьких військ, ще й війська словенів (новгородців), кривичів, та чуди (фінське племя). Ярополк не чувся на силах оборонити київський престіл, втік з Києва до замку в Родні, а згодом мусів піддатись Володимирові. Ярополка мали вбити два варяги, як він прибув до кватири Володимира. Смерть Ярополка була викликана мабуть інтриґою бояр, що при зміні положення хотіли прислужитись Володимирові. З цієї війни літописець відмічує цікавий факт про те, що Володимир, опанувавши Київ, не хотів його видати варягам на грабіж, як це було тоді у воєнних звичаях. Це варт запамятати собі для порівняння з руйнуванням Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 р. Бо хоч Володимир Великий і Андрій Боголюбський ішли на Київ з півночі, то Володимир Великий хотів зробити з нього столицю цілого Сходу Европи, а Андрій Боголюбський — знищити в користь московського народу, що став тоді викльовуватись за плечима Києва.
Переказ каже, що коли Володимир Великий здобув Київ — варяги зажадали від нього оплати у висоті двох гривен золота на кожного варяга, бо інакше вони пограбують Київ. А згідно з тодішними воєнними звичаями варяги мали право грабувати Київ, бо вони його „взяли копієм”.
Але Володимирові шкода було руйнувати матір „руських городів“ — столицю київської держави, яку він довів відтак до вершка розцвіту. І Володимир приобіцяв варягам, що збере оплату для них за місяць. Тимчасом приспавши чуйність варягів, зібрав проти них військо і змусив їх уступитись з України, заплативши їм мабуть так, як умовився при затяганні їх до служби. Ці варяги потім найнялись на службу візантійського цісаря.
Здобувши Київ, почав Володимир Великий закріплювати свою владу в цілій київській державі, здавлюючи скрізь бунти племінних князьків та визначних боярських родів. В останні роки володіння Святослава, а ще більше по його смерті, за семилітнього володіння Ярополка та його воєн із братами, почала валитись будова київської держави, яку будували Олег Віщий, Ігор і Ольга. Місцеві боярські роди, а ще більше місцеві племінні князі почали підносити голови. Деякі новоприлучені землі (ще Ігором чи Святославом) відірвались від київської держави, як от вятичі, чи радимичі або хорвати, а деякі хоч і не відірвались, то почали жити майже самостійно під проводом своєї місцевої влади, використовуючи слабість Києва.
В додатку безнастанні напади печенігів із сходу і півночі збільшували безлад у київській державі. В ті часи печенізька орда була дуже сильна й зухвала. Доказом її сили є, погром військ Святослава Завойовника біля Дніпрових порогів, як він вертався з Балканів.
Так само і на західних границях київської держави поляки, використовуючи місцеві сепаратистичні змагання племінних князів дулібів та хорватів, що володіли в Перемишлі, Червені та інших т. зв. червенських городах, сягаючи своїми впливами аж до Висли, старались зарвати бодай частину українських земель, щоб винагородити собі втрату Кракова, що в той час був під чеським володінням, і взагалі посунутись із своїх пісків на хлібородні ниви українського народу. І саме від західного фронту розпочав Володимир Великий свою державнотворчу діяльність. Тут справа не була така проста. Крім зовнішнього фронту боротьби існував тут і внутрішній. Тутешні українські племена, як знаємо з пізніших років, бунтувались проти Києва під проводом своєї племінної влади. З пізніших років маємо записку у літописі, що Володимир ходив на хорватів. Це було тоді, як Володимир уже сильно держав владу в київській державі. Тим кращу нагоду мали збунтуватись хорвати чи дуліби за час володіння Ярополка. На жаль, літопис крім короткої записки нічого ясного не подає в цій справі як тільки те, що „981 р. Володимир пішов походом на ляхів і заняв їх городи: Перемишль, Червень та інші городи…“ З цієї короткої записки про діяльність Володимира Великого бачимо, що Володимир не обмежився до забрання міст, які належали до українських племен, от як Червень і Перемишль, що жили на етнографічній границі польсько-українській, але й зібрав ті міста та землі, які польські князі, використовуючи хвилинне ослаблення київської держави, загарбали під свою владу. Це може бути мова тільки про міста, що лежали на захід від Перемишля та Червеня десь між ріками Бугом і Вепром, або ще дальше на захід — між Вепром і Вислою. Та коли Володимир Великий і забрав у поляків які міста на цьому просторі, то тільки ті, які поляки загарбали перед тим в українських племен. Міста ці, очевидно, мусіли лежати дальше на захід ніж Червень і Перемишль. Бо Червень та Перемишль у той час не могли належати до поляків просто тому, що чеське володіння в Кракові не давало можности полякам мати якесь тривке запілля, щоб володіти т. зв. червенськими городами. Автім, з кінця X. в. польський історичний документ — надання вдови по польському князеві Мішкові, Оди, виказуй, що східна границя польської держави йшла від Балтійського моря границею Прус „аж до місця, що називаються Русь і границями Руси аж до Кракова”. З того виходить, що на північному заході київська держава сягала аж до східних Прус. Це, між іншим, потверджує і тогочасний німецький літописець. Але це було вже після першого походу Володимира на „ляхів”. В році 992 засів на польському княжому престолі Болеслав Хоробрий, що вигнав чехів із Кракова і почав сягати по західні землі київської держави. Почало знову заноситися на війну з Польщею. Війна закінчилася усмиренням та поновним підчиненням владі Києва хорватів, що мабуть збунтувались збаламучені Болеславом, та походом Володимира в глибину польської держави. Це мабуть і присмирило пиху польського володаря, бо він для миру на сході видав свою дочку за Володимирового сина Святополка.
В той спосіб хотів Болеслав убити двох горобців одним вистрілом; приспати чуйність Володимира і рівночасно вжити до своїх політичних плянів свойого зятя, знаючи його честилюбивість. Це одначе не принесло Болеславові ніякої користи. Володимир зломив у самому корені Болеславову інтриґу. Він увязнив свого сина разом із його жінкою та й її латинським духовником.
Використав це Болеслав, щоб знову розпочати війну з Володимиром 1013 р. Але його воєнна виправа скінчилась повною невдачею. І до смерти Володимира на польсько-українському кордоні стояли твердо граничні стовпи, які повбивав Володимир у 981 і 993 роках. Але зозулене яйце, що його підкинув до Володимирового гнізда Болеслав Хоробрий, дало про себе знати по смерті Володимира. Це ж бо не хто інший, а той же Святополк кликав поляків на поміч проти рідного брата і в заплату за цю підмогу відступив їм т. зв. червенські городи, які знову відбив Ярослав Мудрий, відновивши традицію Володимирових походів назахід у глибину Польщі, щоб пробитись у західну Европу. Але це вже пізніша історія і вона відноситься до подій по смерті Володимира. Те, що Володимир В. розпочав своє володіння саме походом на захід, мало свою причину не тільки в тому, що він хотів зібрати в одну цілість усі землі, заселені українськими племенами, бо Володимир прилучував до київської держави не тільки землі українських племен, але й у тому, що шукав безпосереднього контакту з тодішньою культурною західною Европою, не бажаючи бути залежним від одної тільки Візантії. Ми знаємо, що того самого хотіла і його велика бабуня кн. Ольга, навязуючи взаємини і з Візантією і з Німеччиною, а радше з Римським Цісарством німецького народу. Володимир нічого іншого не робив, як тільки намагався здійснити політичний заповіт кн. Ольги і створити для його здійснення і тривання реальний ґрунт, знищивши польську запору, що лягла впоперек дороги з України на захід. Що ці походи були політичною конечністю, про це свідчить і те, що аґре сивної війни на заході не занехують ні сини ні внуки Володимира, звязуючись водночас політично і кровно з панівними середнє- і західно-європейськими родами.
В тому часі, як у Києві володів Володимир В., на заході починаються розцвіт „Святої Римської Імперії німецького народу“ та Франції за Капетинґів. Оце на другому кінці Европи ставали міцно на свої ноги народи, які в той час були так само молодими народами, як і український. Ми знаємо вже, що Київ ще за володіння Ольги пробував навязати політичні та культурні звязки з заходом. Але торговельні та культурні звязки, що завязувались самочинно, були безперечно далеко старші, ніж офіційна спроба володаря київської держави вислати своїх послів на двір римського цісаря німецького народу. Безперечно, що й Володимир мусів чудово визнаватися в тогочасній політичній ситуації на заході Европи. І хоч би брати справу лише з чисто економічного боку, то Україні незвичайно перешкоджувало в безпосередніх стосунках із заходом існування польської держави, з якої Київ не мав ніякої користи — ні економічної, ні культурної, ні політичної. Особливо політично існування Польщі було дуже ненаручне для Києва. Проста справа. Тоді, як Київ був зайнятий своїми східними та північними й південними кордонами — Польща обезвладнювала одну його руку, загрожуючи вічним апетитом на українські землі. Економічно — Польща, як країна, що лежала між сходом і заходом Европи на сухопутніх шляхах, що сполучували ці дві частини Европи, не продукуючи нічого сама, ні не бувши добрим покупцем, причинялась тільки до піднесення ціни на товари, що йшли із заходу до київської держави, чи з київської держави на захід. Польські князі казали платити собі за переїзд через їх територію мито й інші оплати. Культурно Польща тоді не сягала навіть до колін Україні. Це був правдивий беренлянд, дарма, що лежав ближче до заходу Европи як Україна. Те, що було в Польщі в той час із культури, це була викривлена на польському ґрунті німецька і римська культура. Зрозуміло, що Володимир міг хотіти дістатись без посередньо до джерела, аніж черпати з каламутної калабані.
Зараз після першого походу на Польщу 983 р. вибрався Володимир воєнним походом на ятвягів, бажаючи добути собі доступ до Балтійського моря на цілій ширині від Новгородської землі аж до тодішніх границь Польщі — Висли. Про цей похід, так само як і про інші, наш літописець записав мало. Одначе і цієї короткої згадки досить щоб зрозуміти політику Володимира на західних кордонах київської держави, коли порівняймо цю вістку з вістками про війни Володимира В. з поляками за наші землі в сусідстві Висли та з мадярами за наше Закарпаття. Також дуже можливо, що в ті часи припадає війна Володимира В. з чехами, що опанували Краків і заволоділи також частиною наших південно-західних земель. Ця війна могла бути в звязку із усмирюванням хорватів або з походом Володимира на Закарпаття. Всі ці війни і підбої на заході служили Володимирові на те, щоб пробити Україні безпосередній шлях на захід Европи до Атлянтійського океану і західної частини Середземного моря, а на північному заході мати у своїх руках цілий східний беріг Балтійського моря аж до гирла Висли.
Впарі з тим, як Володимир В. вів війни на західних кордонах своєї держави за доступ до західно-європейських країн, боровся він також і на сході та півночі. Боротьба на сході над Волгою з болгарами в 984 р., які скоро очунялись після погрому Святослава, мала на меті забезпечити за Києвом володіння Волгою та Каспійським морем, боротьба з фінськими племенами на півночі велась із наміром створити безпечне запілля для берегів Балтійського моря, що були під пануванням Києва. Рівночасно йшла боротьба — як каже літописець, „без переступа”, — безнастанно з печенізькою ордою, що відтинала Київ від Чорного моря та від Каспію. Те, що боротьба з печенігами слабо відмічена в нашім літописі, зовсім не свідчить, що печеніги не були великою небезпекою. Досить згадати, що ця орда в часах Володимира В. володіла чорноморськими степами аж до Дунаю. Перший раз згадує наш літопис про печенігів під 920 р., згадуючи, що Ігор воював із печенігами. Дальше під датою 968 р. літописець занотував, що „печеніги прийшли вперше в руську землю”. Руська земля це так називалась Київщина, земля полян.
Про велику небезпеку від печенігів для київської держави свідчить великанська фортифікаційна праця Володимира В. на півдні й південному сході від Києва. І так із правого боку Дніпра, над ріками Стугною й Ірпенем, став цілий ряд укріплених замків, як от Білгород. Ще сильніші замки побудував Володимир на лівому березі Дніпра над такими ріками, як Десна, Трубеж, Сула. Крім того околиці Києва окружено валами з частоколом та ровами, що йшли в три лінії. Сліди цих валів маємо сьогодні по таких ріках, як Стугна, Рось, Сула. Це була ціла система укріплень, щось на зразок сьогоднішньої лінії Зиґфрида. Далі, про велику небезпеку для Києва від печенізьких орд свідчить той факт, що Володимир В. до боротьби з ними стягав війська з далеких північних волостей. Так само, щоб обсадити людьми збудовані твердині та укріплення, спроваджував із півночі колоністів. У цій безнастанній боротьбі на півдні й південному сході сам Володимир мало що не наложив головою, коли вибрався проти печенігів із малою дружиною у 996 р. під Василевом. Тільки чудом спасся Володимир тоді перед печенізькою погонею, заховавшись під мостом.
В той же час, як ішла боротьба Володимира В. за оборону й поширення границь київської держави, рівночасно вів Володимир В. політику внутрішнього скріплення київської держави. В першу чергу приборкав він ці племена, що користали з хвилинного ослаблення центральної влади і почали бунтуватись проти Києва. І так у 981-2 роках змусив знову до послуху вятичів, яких ще його батько Святослав покорив. Два рази вибирався Володимир на вятичів, доки не покорив їх зовсім. Зараз же в 984 р. веде він війну з радимичами, що також за Святослава були підданими України. І їх змусив Володимир до послуху Києву. Пізніше, 993 р., вибирається Володимир на хорватів, про що ми вже згадували. Отак, приборкавши неслухняні племена, місцевих племінних князів та знатні боярські роди, Володимир створив державу, в склад якої входили землі і городи полян, сіверян, радимичів, дреговичів із головними містами: Туровом, Новгородом, Псковом, Полоцьком, Смоленськом, Волинь з Карпатською Руссю і польським пограниччям, Ростовом (осередок підбитих земель меріфільського племени), Муром (осередок земель над рікою Окою) та вкінці Тмуторокань (Донщина, Кубанщина з північним Кавказом та Кримщина). Усунувши скрізь місцевих князів, де вони ще були, Володимир настановив своїх синів на місце старої племінної влади, очевидно під опікою старих досвідчених дружинників. Безпосередньо правив сам тільки землею полян, сіверян та радимичів. В той спосіб Володимир звязав політично до купи багато земель в одну державну систему. Тепер прийшла черга подбати про те, щоб в цій велитенській державі створити одну культуру. І Володимир подбав про це, приймаючи Христову віру та й спроваджуючи з Болгарії духовних і вчених.
В той час, як Володимир вів війну з поляками ятвягами, покорював збунтовані області київської держави,що йому залишив у спадщині його батько Святослав, розши-
рював її кордони на непідбиті ще землі, вів безнастанну війну з печенігами та й не забував про балканські справи. Ми знаємо, що вже дуже рано почались дипломатичні взаємини Києва з Візантією. Грецькі літописи згадують перший раз про них ще під 839 і 860 рр. Пізніше приходять часи Олега, з яких лишились цвяхи на царгородських мурах (цими цвяхами прибив Олег щит на знак перемоги над Візантією), часи Ігоря, Ольги й Святослава. Володимир В. як скрізь так і тут мав вже добре протертий шлях і багату традицію. І як тільки трапилась йому відповідна нагода, він зумів використати її, маючи до того потрібну силу.
Такою нагодою для Володимира відновити стару київську аґресивну політику на Балканах був 987 р. бунт намісника у Малій Азії проти Візантійського цісаря Василя. Візантійський цісар опинився в дуже скрутному положенні; він мусів звернутись за підмогою до Володимира. Володимир погодився дати підмогу з тим, що цісар віддасть за нього свою сестру. Цісар погодився, а Володимир вислав шість тисячний відділ піхоти, завдяки якому цісар вийшов переможцем. Але цісар із вдячности за цю прислугу зломив слово, дане Володимирові і відмовився видати за нього свою сестру, мовляв, Володимир варварський володар і негідний є мати за жінку сестру порфірородного монарха. Але Володимир зовсім не належав до скромних і покірних людей, що вважаються меншевартні, а надто був він першим представником молодого народу, який творив свою власну величаву культуру. Володимир вдарив Візанцію у її найбільш болюче місце. Таким болючим місцем для Візантії були її посілості на Криму з осередком у Херсоні. Ми знаємо, що ще Ігор щось задумував проти кримських посілостей Візантії 941 р. бо в договорі, який він заключив З Візантією 944 р., Візантія застерегла собі, щоб Київ не сягав по її кримські посілості.
Такий твердий і рішучий крок сильного володаря „варварського народу” змусив крутіїв із старою культурою віднестись до Володимира з належною пошаною. Володимир оженився з візантійською царівною.
Рішуче треба відкинути байку, наче б то цісар зажадав від Володимира охриститися, перед тим, заки видасть за нього свою сестру. З цього виходило б, що Володимир охристився тільки тому, щоб мати за жінку грецьку царівну та посвоячитися з цісарським родом. Це зовсім хибно й обидливо для Володимира отак розуміти його величезної ваги культурне, реліґійне, а то й політичне потягнення. Володимир незалежно від цього шлюбу вмів оцінити вартість христіянства і всеї культури, яку воно несло з собою у державному будівництві. Автім за Володимира В. христіянство було вже в Україні доволі поширене. Ще під 860 роком грецькі історичні документи подають, що візантійському цісареві вдалося замирити „нарід руський необорний та поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні та шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрищення. А висланий в Україну єпископ мав багатьох охристити. Пізніше на київському престолі засідає христіянка кн. Ольга. А відомо, що вже за Ігоря в Києві існували христіянські церкви. Багато варязьких дружинників що наймалися до київських князів на службу, були христіянами. Те, що Володимира уважається основополож-
ником христіянства в Україні, є, тільки наслідок того, що Володимир ужив христіянства як політичної сили, щоб скріпити внутрішньо свою державу. Ми бачили вже, як Володимир нищив скрізь владу племінних князів, як на їх місце розбудував свою управу в поодиноких землях, настановлюючи своїх синів. Але на тому далеко ще не кінчалося. Майже кожне племя мало своїх окремих богів — свою племінну ідеологію. І її треба було знищити. Це могло зробити тільки христіянство, яке несло з собою високу культуру. Це нам говорить, що Володимир був би прийняв і завів христіянство у київській державі навіть і тоді, коли б на візантійському цісарському дворі не було ні одної жінки, з якою він міг би оженитись. Найкращий доказ, що Володимир носився з наміром змінити віру в своїй державі є переказ, в якому говориться, що Володимир розіслав послів по всій Европі, щоб вони переконалися, яка віра найкраща. Володимир вибрав христіянство східногогрецького обряду. Цей переказ свідчить між іншим про те, що в ті часи стиралися між собою впливи христіянські латинського обряду, що йшли з Заходу, з грецьким, що йшов з візантійського Півдня, а ці знову із впливами жидівської віри, що йшла від хозарів, та з музулманством, що йшло від арабів. Два останні впливи, як органічно чужі українській душі, не могли прийнятись в Україні. Натомість грецький і латинський обряди були з самого початку може й однаково сильні, доки не взяв верх в Україні обряд грецький, що, з уваги на давню знайомість української землі з грецькою культурою, був українській душі ближчий. Окрім того між Грецією й Україною був наче міст, який лучив Україну з візантійською церквою. Це була болгарська церква. А болгари були народом дуже спорідненим із українцями. Болгари мали вже тоді наладнаний цілий церковний „апарат”, побудований і вихований у своєму національному дусі і на своїй мові. Що ж до мови, то болгарська мова була в Україні більш зрозуміла як латинська або грецька. Те, що Володимир наважився так сильно на грецьку царівну, мало наскрізь політичне значення і було обчислене, не менше як прийняття христіянства, на зміцнення держави внутрі й назовні піднесення авторитету київського володаря. Отут треба шукати причини, чому Володимир так побивався за візантійською царівною. Скрізь ще, в поодиноких землях, що входили в склад київської держави, жили старі княжі роди, дарма, що позбавлені всякого права на владу. Вони хоч і поконані київським князем з роду Рюриковичів, все ж таки уважали себе чимсь важнішим від нього. В їхніх, мовляв, жилах пливе стара княжа чи боярська кров, а київські князі з роду Рюриковичів, це молодий княжий рід. Рід Рюриковичів не існував ще й сотні літ, а тимчасом старі племінні княжі роди виводили своє походження з-перед Христових часів. Зрозуміло, що це могло в ті часи ослаблювати повагу київського князя. Бо довкола цих старих родів збиралося все, що було на території даного племени невдоволене пануванням Києва. Отже Володимир вирішив узяти з Візантії те, чого йому власне бракувало — традицію старого і великого княжого роду. Так поступали тоді володарі всіх молодих європейських народів, і як вже не жінку то бодай корону або якусь частину цісарського одягу якийсь титул випрошували собі від візантійського імператора або папи римського, що репрезентував традиції старих римських цезарів, бувши володарем т. зв. папської держави із столицею в Римі. Так само поступив і Володимир В. 3. тою хіба різницею, що коли не помогла просьба тоді Володимир попер своє бажання силою. Похід на Корсунь, стару цитаделю христіянства на північних берегах Чорного моря, був потрібний Володимирові ще й на те, щоб тут звербувати деяку кількість духовних та й мистців і ремісників, незалежно від волі візантійського центру. До цього самого послужила йому Болгарія, що мала майже незалежну церкву під царгородського патріярха. Від Візантії домагався Володимир тільки одного, признання його монархом, рівним візантійському цісареві. Є, певні здогади, що Володимир В. коронувався тоді цісарською короною. Саму ж христіянську віру прийняв Володимир В. не з Візантії, а з болгарської Охриди, де відправа богослужень була тоді в болгарській мові, близькій до нашої і зрозумілій нашим предкам. Охридська церква стояла тоді в звязку з папою римським, а політично була тоді ворожа Візантії. А що Візантія була суперником Володимира В., то й не диво, що наш володар волів приєднатися до Охриди, ніж до ворожої Візантії.
На тому менш-більш і кінчалась би перша частина діяльности Володимира Великого на київському престолі. Ми бачимо, що за короткий час, у безнастанній боротьбі з зовнішнім ворогом, як от поляки, мадяри, ятвяги, а може й чехи, печеніги, надволжанські болгари, північні фінські племена, та з внутрішнім ворогом, як от заворушення та повстання радимичів, кривичів, хорватів, а дальше бунт і змова його власного сина, що за посередництвом своєї жінки-польки та її духовника злигався з польським королем проти Володимира, Володимир, поконавши величезні труднощі, створив сильну державу. Надаючи тій державі один світогляд — Христову віру, він створив базу під народини молодої української культури, якої останками живе схід Европи досьогодні, байдуже, чи українці, чи білоруси, чи навіть, самі москвини, що в ті часи, як то кажуть, Ще хвостами за дерева чіплялись.Коли б ми датою останнього походу на Захід у 993 замкнули першу частину діяльности Володимира В., як володаря київської держави, то тоді треба дійсно признати Володимирові надлюдську енергію і великий політичний розум. Цю велитенську працю виконав Володимир Великий всього-на-всього за 12 літ. Друга частина його діяльности припадає на останніх 22 роки його володіння. За цих 22 роки не зустрічаємо, коли не брати під увагу безнастанної війни з печенігами, навіть половини тих воїн, що їх Володимир вів за перших 12 років свойого володіння. Але зате за цих 22 роки Володимир основно перебудував душу народу, зломивши основні племінні різниці поміж поодинокими українськими племенами через надання їм усім одної христіянської культури й світогляду.