Володар/Про мішані володарства
< Володар
| ◀ Про наслідні володарства | Володар пер.: Михайло Островерха Про мішані володарства |
Чому держава Дарія, що її здобув Олександер, не повстала проти наслідників Олександра по його смерти? ▶ |
|
III.
ПРО МІШАНІ ВОЛОДАРСТВА
Та на труднощі натрапляємо в новому володарстві. Як воно не є зовсім нове, але подібне до твору, який можна назвати мішаним, то зміни, що в ньому виринають, постають у першу чергу з тих природних труднощів, на які натрапляємо в усіх нових володарствах: бо люди охоче зміняють пана в надії знайти ліпше. І ця надія спонукує їх повставати зо зброєю проти того, хто править. Але в цьому вони самі себе дурять, бо досвід хутко їм покаже, що цим тільки погіршили вони свою долю. Причина цього звичайна і зрозуміла: конечність, що змушує нового володаря кривдити своїх нових підданих, чи то гноблючи їх своїм військом, чи іншими безконечними прикростями, звичайними при здобутті нових земель. Таким чином, усіх тих, що ти, займаючи володарство, покривдив, маєш їх своїми ворогами; приязни тих, що тебе туди посадили, теж не зумієш удержати, не маючи змоги вдоволити їх так, як вони сподівалися; ані, будучи супроти них зобовязаний, не зможеш виступити проти них із суворими засобами. Бо ж, як хтось і сильний своїм військом, то щоб увійти в країну і її зайняти, треба йому завсіди прихильности населення. З цих причин Людовик XII король Франції, швидко зайняв Міляно, але й швидко втратив його. Вистачали лиш сили Людовика — Сфорци, — щоб вигнати його звідти за першим разом. Бо те населення, що відчинило йому брами, як побачило, що завелося у своїх сподіваннях і надіях на майбутнє щастя, не могло стерпіти наруги від нового володаря. Правда, що здобуваючи вдруге збунтовані країни, не так легко їх тратиться. Бо володар, користаючи з нагоди бунту, менше вагається забезпечити себе: караючи винних, пантруючи підозрілих, укріплюючи слабі сторони. Так, що за першим разом, щоб Франція утратила Міляно, вистачало самому Людовикові наробити гамору на кордонах; та щоб утратити його удруге, треба було вже проти Франції зрушити всіх, щоб її війська розбити й вигнати з Італії: а це скоїлося з вище наведених причин. Усе таки, і перший раз, і другий раз вона втратила Міляно. Загальні причини першого випадку вже були обговорені. Тепер лишається обговорити другий випадок і сказати — які засоби були в короля Франції і які засоби міг мати хтось, що був би на його місці, щоб удержатися на здобутих землях, чого не зробив він. Отож, кажу, що ті держави, яких здобувають і приєднують до старої держави, яка їх здобуває, або мають ту саму мову і є тієї самої країни, до якої їх приєднують, або не є. Як є, то дуже легко вдержати їх, надто, якщо немає у них звичаю жити вільними. Щоб їх мати на певне при собі, вистачає знищити рід володаря, що володів ними. А решта, аби лиш не було ріжниці у звичаях, аби залишити їм давні умовини життя, а люди житимуть спокійно. Так, як ми це бачили в Борґоньї, Бреттаньї, Ґвасконьї і Нормандії, віддавна зєднаних із Францією. І хоч є деяка ріжниця у мові, проте їх звичаї є подібні і можуть існувати згідливо поруч себе. Хто ж такі держави здобуває і хоче удержати їх при собі, той мусить узяти під увагу дві речі: перша, щоб рід їх старого володаря вигас; друга, щоб не зміняти їх законів, не збільшувати їх податків. Таким робом, у короткому часі здобута країна зіллється зо старим володарством в одно тіло. Та коли здобувається держави в землях із іншою мовою, звичаями й ладом, от тоді й виринають труднощі; тоді треба мати неабияке щастя й неабияку зручність, щоб їх удержати: до цього один із найкращих і найхосенніших засобів є, щоби переможець, який здобув цей край, пішов туди жити. А це причиниться до того, що зайняття цієї країни буде найповнішим і найтривалішим. Так учинив Турок із Грецією: хоч би був ужив не знати яких засобів, щоб цю державу втримати при собі, то він ніколи її не втримав би, якби не був пішов сам туди жити. Бо хто перебуває на місці, той бачить початок безладдя, то й негайно може йому зарадити. Як же володар не перебуває на місці, то дізнається про безладдя лиш тоді, коли воно розрослося, коли нема вже на нього ради. Крім того, країну не обдирають урядовці твої, бо піддані задоволені, що можуть шукати скорого суду у володаря. Тож, як хочуть вони бути добрі, то мають більше нагоди любити його, як же хочуть бути злими, — боятися його. Як же хтось іззовні хотів би напасти на цю державу, то має більше страху. Таким чином, володар, що в такій країні живе особисто, можє її втратити лише з великими труднощами. Другий, кращий засіб, це в одній чи в двох місцевостях творити кольонії, щоб вони були немов ключі до тієї держави. Необхідно є: або робити так, або, в противному випадку, держати в тій країні багато війська. На кольонії князь небагато витрачається: він, творячи їх і удержуючи, не видає на них нічого, або мало. Робить кривду лиш тим, у кого забирає поля і хати, щоби передати їх новим мешканцям, які творять там маленьку частину тієї держави. А покривджені, живучи розсіяно й бідно, не можуть ніколи йому шкодити. Всі ж ті, кого кривда не досягнула, швидко втихомирюються, а з другого боку лякаються, щоб не зробити якоїсь похибки, щоб не скоїлося з ними таке, як і з тими обідраними. У висновку, ці кольонії нічого не коштують, є вірніші й менше небезпечні. Покривджені, живучи в нужді і розсіяно, як я уже сказав, не можуть шкодити. Ще треба знати, що людей треба або приголубити, або винищити: бо мстяться за малу кривду, а за велику не можуть. Отож, як когось кривдиться, то треба кривдити так, щоб не лякатися пімсти. Коли ж замість кольоній держиться військо, тоді є більше видатків, так, що всі доходи тієї держави йдуть на військо. Таким чином здобуток приносить завойовникові страту і кривдить багато більше, бо, пересуваючи військо з одного місця на друге, він шкодить усій державі. Цю невигоду кожен відчуває і кожен стає володареві ворогом. А все це вороги, які можуть йому шкодити, бо бють їх у власній хаті. Отож, якби ми не дивилися на цю справу, то військо не приносить ніякої користи, за те кольонії є хосенні. Володар, що 
Характеристичний автограф Н. Макіявеллія з його твору „Гісторіє Фіорентіне“
знаходиться у провінції іншій звичаями від його держави, як уже сказано, повинен стати провідником і оборонцем менше сильних її сусідів, а старатися ослабити потужніших і дбати, щоб випадково не увійшов у цю провінцію чужинець рівно потужний як він; бо завсіди так стається, що його старатимуться увести туди невдоволені, або через свою надмірну амбіцію, або задля страху. Як це ми вже бачили, коли Етолійці впустили Римлян у Грецію. Так же й у всяку іншу провінцію куди Римляни входили, їх пускали туди мешканці тієї провінції. І вже так воно буває, що зараз же, як лиш сильний чужинець увіходить у якусь провінцію, то всі ті, що є менше сильні спонукані завистю проти того, що був потужніший за них, переходять до чужинця. Так, що він не матиме ніяких труднощів, щоб їх прихилити до себе, бо вони всі зараз же охоче зєднають свої сили для оборони його нової держави. Він має лиш тим журитися, щоб вони не зростали в силу й не набирали значіння: а дуже легко своїми силами при їх піддержці може він поконати тих, що є сильні, щоб залишитися самому всевладним у тій провінції. А хто не буде таким способом володіти, той швидко втратить те, що здобув, а під час свого володіння матиме безустанні труди й турботи. Римляни, в провінціях, що здобували, добре зберігали ці засади: кольонізували їх, піддержували менше сильних, не допускали до розросту їх сили, понижували сильних і не допускали впливу потужних чужинців. І в цьому випадку хай мені вистачає приклад хоча б Греції. Римляни піддержували там Ахайців і Етолійців, понизили королівство Македонців і прогнали Антіоха. І хоч Ахайці та Етолійці заслужили у Римлян на те, щоб їх держави розрослися, то на це Римляни ніколи не дозволили; ні Пилип не зумів переконати їх щоб були його приятелями, не понижуючи його; ні потуга Антіоха не могла зробити того, щоб вони згодилися, щоб він у тій провінції рядив якоюбудь державою. Бо, в цих випадках, Римляни робили так, як усі мудрі володарі мусять робити. Володарі повинні мати на увазі не тільки теперішні халепи, а також і майбутні та зараджувати їм усім своїм спритом. Бо, передбачивши їх заздалегідь, легко можна їм зарадити; а вижидаючи аж вони зближаться, уже пізно на лік, бо недуга стала невилікувальна. Це таке саме, як — по думці лікарів — із сухотами: на початку легко їх вилікувати, але важко розпізнати їх; а з ходом часу, не розпізнавши їх на початку, і не вилікувавши їх, уже легко можемо їх розпізнати, але важко лікувати їх. Так воно є й у державних справах: бо пізнаючи заздалегідь — на це здатний лише мудрий — зло, яке родиться у державі, його виліковується швидко, але як ми, не знаючи про нього, допускаємо, щоб воно розрослося так, що кожен його пізнав, тоді ліку вже немає. Отож, і Римляни, бачучи заздалегідь якесь лихо, завсіди йому зараджували і ніколи не допускали до того, щоб воно розрослося, аби лиш оминути війни; знали бо, що війни оминути не можна, а можна лиш зволікати, що було б користю для противника: тому й воліли звести війну з Пилипом і Антіохом у Греції, щоб не вести її з ними в Італії. Тоді могли оминути війну і одну, і другу, та не хотіли цього. Ніколи не припадало їм до вподоби те, що кожного дня не сходить із уст мудреців наших часів: користати з добродійств часу. Уважали за певніше користати з власної відваги й мудрости: бо час може привести з собою добро, і зло, і зло, і добро. Та вертаймося до Франції й уважно пригляньмося, чи держалася вона хоч одного того, про що сказано вище. Говоритиму про Людовика — XII, — а не про Карла — VIII — Людовик довше панував в Італії і тому бачимо краще його поступовання. А побачите, що він поступав якраз навпаки тому, як треба було робити, щоб удержати чужу державу. Короля Людовика привела в Італію амбіція Венеціянців, які з його приходом хотіли забрати для себе половину Льомбардїї. Не хочу картати той прихід короля чи спосіб його поступовання. Бо, хотячи станути ногою в Італії й не маючи там приятелів, — навпаки, за вчинки короля Карла перед ним, були зачинені всі двері, — він був примушений навязувати ті приязні, які міг. І його задум був би сповнився швидко, якби він не наробив інших помилок. Отож, здобувши Льомбардію, король зараз же знову добув собі ту повагу, якої його був позбавив Карло. Дженова уступила. Фльорентійці стали його приятелями. Маркіз Мантови, дука Феррари, Бентівольйо, ґрафиня Форлі, пани Фаенци, Незаро, Ріміш, Камеріно, Пйомбіно, Люкки, Пізи, Сієни, кожен заходився, щоб стати його приятелем. Тоді Венеціянці могли спостерегти нерозсудливість їх поступку, бо, хотячи здобути два міста в Льомбардії, вони зробили короля володарем двох третин Італії. Подумай тепер лиш про одно: з яким малим трудом міг би король удержати в Італії свої впливи, якби він був тримався вище наведених правил; якби охороняв і захищав усіх своїх приятелів, які хоч і великі числом, але слабі й лякалися один Церкви, другий Венеціянців, завсіди були змушені стояти при ньому, а він при їх помочі міг легко забезпечитися проти тих, які не перестали бути великими. А він, ледве увійшов у Міляно, вже зробив щось зовсім навпаки, даючи поміч Папі Олександрові, щоб він зайняв Романью. Не зауважив, що таким робом ослабив самого себе, втратив усіх приятелів і тих, що були пристали до нього, скріпив Церкву, додаючи до її духовної поваги ще й світську силу. Зробивши цю першу помилку, був примушений іти дальше, аж, врешті, щоби покласти кінець амбіції Олександра й не допустити, щоб він заволодів Тосканою, сам мусів прибути в Італію. Не задовольняючися збільшенням могутности Церкви і втратою приятелів, а ще до того, щоб здобути королівство Неаполь, поділився ним із еспанським королем. І де спершу він був єдиним паном Італії, увів там товариша на те, щоб амбітники тієї провінції й неприхильні до нього мали в кого шукати оборони. А замість того, щоб у тому королівстві лишити короля, свого наємника, він усунув його, а натомість посадив такого, що міг викинути його самого. Справді, жадоба здобувати, це явище дуже природне і звичайне. І завсіди, коли люди це роблять, тоді їх радше хвалять, а не гудять. Але коли вони не можуть цього осягнути, хоч і хочуть за всяку ціну це робити, тоді вони роблять помилку і заслуговують на те, щоб їх картати. Отож, Франція, коли могла своїми силами напасти на Неаполь, тоді повинна була це зробити. Як же не могла, то не повинна була його ділити. А як поділ Льомбардії, який Франція учинила з Венеціянцями, був оправданий, бо з ним станула ногою в Італії, то цей поділ Неаполю треба зганити, бо ніяка необхідність його не оправдувала. То ж Людовик зробив оцих пять помилок; знищив слабих; побільшив сили вже й так дуже сильного в Італії; увів до неї дуже сильного чужинця; не перейшов туди жити особисто; не створив там кольоній. А все ж ті помилки були б не принесли йому шкоди за життя, якби був не зробив шостої, а саме; не забрав держави у Венеціанців. Бо понизити їх було б добре, а то й конечно, коли б він не скріпив спершу Церкву і не увів еспанців ув Італію, а зробивши це, він ніколи не повинен був згодитися на їх пониження, бо, будучи могутніми, вони були б перешкодили іншим у поході на Льомбардію, чи це тому, що Венеціянці були б не згодилися на цей похід, не витягаючи з нього якнайбільше користей для себе, чи це тому, що інші зі зрозумілих політичних рацій не були б забрали Льомбардію від Франції на те, щоб її дати Венеціянцям, а не були б мали відваги викликати суперечку з обидвома. Якби хтось мені сказав: та ж і король Людовик відступив Романью Олександрові, а королівство — Неаполь — Еспанії, щоб оминути війну, то я відповім вище наведеними аргументами: ніколи не сміється допускати до безладу лиш на те, аби оминути війну, бо її й не оминається, лише відкладається на твою шкоду. А коли б дехто навів мені приречення, яке король дав папі, що для нього зважиться на цей похід у заміну за розвязання свого подружжя і за кардинальський капелюх для архиєпископа з Руан, то на це відповім нижче, коли говоритиму про приречення володарів і як треба його додержувати. Отож, втратив король Людовик Льомбардію, бо не додержував ні одного з тих правил, яких трималися інші, що, забравши провінції, хотіли їх удержати. І це не є ніяке чудо, але зовсім простий і звичайний факт. Про це говорив я у Нант із кардиналом Руанським, коли Валєнтіно, — так називали загально Чезаря Борджя, — син папи Олександра, зайняв Романью. Кардинал сказав мені, що італійці не розуміються на війні, а я йому відповів, що Французи не розуміються у справах держави. Бо якби розумілися, то не дозволили б дійти Церкві до такої потуги. З досвіду видно, що потуга Церкви й Еспанії в Італії виросла при помочі Франції й саме вони спричинили упадок її в Італії. З цього виходить загальне правило, яке ніколи або рідко коли заводить: хто спричинює могутність іншого, той губить самого себе. Бо ту могутність створив або спритом, або силою. А й одна і друга викликає недовіря у того, що став сильний.