Володар/Причинки
| ◀ Заклик до визволення Італії від ворогів | Володар пер.: Михайло Островерха Причинки |
|
Біля стопятдесят років тому італійський філософ і публіцист Вінченчо Куоко вперше видрукував цю розмову папи Льва X, 1513-1521, — що походив із славного роду Медічі, — з Ніккольо Макіявеллієм, 1469-1527, що був політик, філософ і секретар володарства Фльоренції. Ця розмова між цими двома приятелями, людьми Ренесансу, відбулася у Фльоренції. В Італії ця розмова й досі майже незнана, крім деяким історикам і філософам, а в нас таки як нам здається — зовсім незнана; переклав я цю РОЗМОВУ й уперше появилася вона в КРАКІВСЬКИХ ВІСТЯХ, — Субота-Неділя, 21-22 листопада 1942, Рік III, ч. 261 (708). Радо поміщую її тут, щоб наш інтеліґентський загал пізнав цей цікавий фраґмент далеких часів. Надто, ця розмова кидає яскравий жмут світла на твір Н. Макіявеллія „Il Principe“ й позволяє нам краще та глибше зрозуміти тло твору.
М. О.
„Говорив я Макіявеллієму, — починає Лев X, — про несправедливі осуди, що їх давало багато людей про його писання.
— Що ж його зробити? — відповів він мені: більша частина людей несправедлива супроти мене, бо вони повні пристрастей і є слугами партій. Я ж хотів написати мої твори без ніякої пристрасти; не йшов я за ніякою партією: ну й образив я їх усіх. Написав я мої твори для людей, що вміють думати й у цьому розчарувався: людей розумних — мало.
— Тебе обвинувачують, — говорив я далі, — що ти подав для Медічів засади про тиранію, а за зразок узяв ти найбільше навіжених людей, як Каструччіо і дука Валєнтіно. А він на це:
— Кажеш, неначе б то я подав для Медічів правила тиранії, а вони, навпаки, переслідували мене як надто гарячого сторонника волі моєї батьківщини. … Все моє лихо в тому, що я батьківщину полюбив. … Бачив я звичаї й лади моїх часів, то й описав я їх. Сказав я володарям: Що ви робите? Ви не вмієте бути ні добрими, ні жорстокими; ви скінчите тим, що станете нічим, ви самі себе згубите. — Паольо Бальйоні, стиранізувавши в найшорсткіший спосіб місто Перуджю, потоптавши всі божі й людські закони, — перелякався Юлія II, що, одягнений у папські ризи, наступає на нього й він, Бальйоні, трусливо опускає йому своє місто. Чи ж сказав я зле, що Бальйоні це півголовок? Я сказав: Як не визнаєте реліґії, то бодай удавайте, що визнаєте її; будьте ласкаві і справедливі, а як ви такими не є, то бодай удавайте. Реліґія і чеснота такі добрі й необхідні для держави; і як ви їх не маєте, то не нищте їх бодай в інших, що їх мають. Будьте справедливі; а якщо хочете, інколи, позволити собі зійти з шляху справедливости, то нехай буде це дозволене тільки вам самим; але ж не беріть на свої плечі вини, недбалости, гордовитости, скупарства, жорстокости, всіх хиб, якими зогиджуються ваші прихвосні. Кожен день ви робите війну і мир; і не вмієте ні руйнувати, ні зберігати. И тоді виходить таке, що ніякий мир не є тривалий, а з війни нічого іншого не маєте, як тільки шкоду.
— Це правда, — відповів я. — Але ж, замість дати ці правила володарям, чому не дали ви їх народам?
Макіявеллі: Пробував я говорити й до народів. Та спостеріг я, що даремним було б говорити до них. Бо народи ворушаться і діють задля їх чеснот, а володарі задля їх влади.
Лев X: Навіщо ж це, врешті, так вихваляти Каструччя і дуку Валєнтіна? Не скажеш бо, що були це люди гідні, щоб їх наслідувати.
Макіявеллі: Послухай. Щодо Каструччя, то скажу Тобі, що, пишучи його життєпис, не мав я іншої ціли як ту, щоб серед італійців, упідлених неробством, плеканням псів, мисливством, жінками й блазнями, розбудити духа любови до військових справ. І прикладом показав я їм одного чоловіка, світлого, що тільки цим шляхом можна дійти до слави й до володарства. Вибрав я Каструччя, бо, либонь, було це імя найбільше відоме, що прийшло мені на думку. І прибрав я його життя багатьома казками, щоб таким робом у більшості людей викликати уподобання. Якби я був міг закінчити цю працю, яка й досі не є ніщо інше як нарис, то був би я дав книжку подібну до Киронайдії Ксенофонта.
Лев X: А дука Валєнтіно?
Макіявеллі: Це був навіжений.
Лев X: То навіщо ж ти хвалив його!Макіявеллі: Бо ті, котрих він поневолив і знищив, були ще більше навіжені, ніж він. І вони мусять приписати долі, що, вмираючи, могли діждатися деякого співчуття, на яке були б не заслужили, якби вони, ці навіжені, та були згинули з рук справедливости. Між стільки навіженими я волів того, котрий усі свої навіженості бодай скермовував до якоїсь діли шляхетнішої і намірявся зєдинити Італію, яку інші, і з ганебнішими божевільствами, розділювали і пустошили. Італія вже на ніщо інше не могла надіятися: ніякої чесноти в народах, ніякого уладу війська. Безліч отих тиранчиків, що її роздирали, щоденно війну робили; але ця війна ніколи не давала ніякої розвязки. В тому найбільшому лиху, зменшити їх число — було полегшою. Валєнтіно бувби остався сам. А ставши більшим, він бувби став і людянішим, і свої турботи був би пристосовував до ширини свого володіння. Без суперників, він був би непідозрілий і без жорстокостей. Італія була би почала заживати в мирі, а по двох століттях була б починала й силу мати. Коли Епіменіда були покликали очистити Атєни, де панувала повітряна зараза, тоді він атенцям сказав: Якийсь бог розлючений на вас, бо ви його занедбали. Перейшов я усе ваше місто: бачив я престоли і святині присвячені усім добродійним божествам, але одного не бачив я, щоб було присвячене злому божеству. Присвятіть же і йому. — Так сказав Епіменід. Як же то нація мусить жаліти, що не було в них одного божества злого?
Далі, говорить Макіявеллі й про Венецію та пояснює, чому він не покладав на неї надто великих надій. Бо „чого не можна сподіватися від устрою, де було більше страху перед побільшенням одиниці, а не думалося про побільшення держави. Їх устрій був так побудований, що кожен великий чоловік мусів із конечности бути знищений; а тому, що неможливо робити великих діл без того, щоб їх виконував великий чоловік, то венеційці й відмовлялися від великих задумів, щоб не бути в небезпеці: мати між собою великих людей. Сенат Венеції подібний до сенату Картаґени: воліла уступити перед Римом, ніж зробити великим Ганнібаля”.
Скільки суперечних думок, міркувань і досі викликає отой невеликий обємом, але повний змісту твір фльорентійського секретаря Ніккольо Макіявеллія „Іль Прінчіпе”. І ця метушня поглядів ізнову оце ожила з нагоди 500-ліття народин Макіявеллія — 1469 р.
Пєтро Паольо Босколі й Аґостіно Каппоні у лютні 1513 р. вкнували змову проти роду Медічів — володарів Фльоренції. Змову викрито. Підозра впала й на Макіявеллія, що він брав участь у змові. Його арештують, тортурують і визнають… невинним. Але по 14 роках ревної служби для Фльоренції його проганяють із цього міста, і він живе на засланні у своїй рідній місцевості — Сан Кашяно в Долині Пеза, — у ріднім гнізді на хутірку Альберґаччіо, осада Сант' Андреа в Перкуссіна.
Один із істориків каже, що якби не те примусове заслання, то Макіявеллі ніколи був би й не написав ні „Іль Прінчіпе”, ні — найкращий його твір — „Бесіда про перший розділ Тита Лівія”. Макіявеллі напевно ніколи не сподівався, що його „Іль Прінчіпе” викличе в усьому культурному світі стільки розголосу й суперечностей. Цей твір, зараз по своїй появі, не викликав ніякого зацікавлення.
Найперше появився він друком щойно за чотири роки по смерті автора — умер 22 червня 1527 р. На друк цієї праці папа Климентій VII видав „Бреве”, яким авторизував це видання. Від 1550 р. поширилось видання цього твору, поширилось і коло читачів за і проти Макіявеллія. Лихо почалось від „молодечого запалу” Генриха VIII, короля Англії, що у своїх аморозних історіях і їх наслідках покористувався впливом твору „Іль Прінчіпе”. Архиєпископ Кентербері, Реджінальд Поль, який з усією рішучістю противився розводові Генриха VIII, сказав, що „Іль Прінчіпе” „написала рука диявола”. І вже в 1558 р. твір появився на „Індексі” заборонених книжок. Проте, володарка Франції, Катерина Медічі, в обороні свого трону, — у своїх жорстокостях включно з ніччю св. Вартоломея! — покористувалася науками Макіявеллія з „Іль Прінчіпе”.
Появляються й інші твори — суперечні. У 1576 році юрист Інносент Джентіллет, протестант, пише: „Розмови доброго уряду проти Ніккольо́ Макіявеллія, фльорентійця”. Проти Макіявеллія виступає й єзуїт Антін Поссевіно, у 1594 р. В обороні твору виступають короновані голови й політики, що йшли за порадами Макіявеллія в „Іль Прінчіпе”. Рішельє спонукує Машона і цей пише твір: „Апологія Макіявеллія”. Бібліотекар Мазарінія, Гавриїл Ноде пише: „Політичні міркування про державні перевороти” в дусі „Іль Прінчіпе”. Є й облудні, макіявеллівського підступу твори, як відомий твір із 1738 р. Фридриха Пруського „Антимакіявеллі”. Вершком же макіявеллізму Фридриха був розподіл Польщі чи його нещира, дволична гра з нашим політиком, дипломатом Василем Капністом, коли той прибув до Фридриха у таємній справі: визволення України з-під московської кормиги.
Філософ Руссо захоплюється твором Макіявеллія за любов до його республиканської волі; те ж саме виявляє й Леопольд Тосканський. У повозі Наполеона, під Ватерлю, знайшли книжку „Іль Прінчіпе”. Наполеон III у тюрмі Гем приготовлявся до повстання, читаючи Макіявеллія. „Критики, історики, літописці час до часу твердять, що перемога і розгром, олтар і порох, велич і впокорення деспотів, диктаторів і тиранів були і є перемогою та розгромом Макіявеллія”, — сказав один із істориків.
Вийшла понуро-глибока праця „Христос і або Макіявеллі”; в-во Русконі. Автор праці Джюсеппе Преццоліні твердить, що „Держава є необхідна, але це є зло: зло конечне, яке створив гріх протопращура; державу втримує сила, при помочі ошуканства, терору і таких подібних засобів”.
„Оцей песимістичний реалізм атеїста Макіявеллія Преццоліні наближає до реліґійного песимізму св. Авґустина: як для першого, Макіявеллія, „чівітас” Риму оснував Ромуль, убивши Рема, то для другого, св. Авґустина, Каїн, убивши Авеля, оснував державу. „Перший основник держави, — каже св. Авґустин, — був братовбивця”. Преццоліні широко розводить свої думки, спираючись і на Зомбарті, що сказав: „Лиш хто вірить у Сатану, той може зрозуміти політику останніх поколінь”; і на Дж. Феррарі, що сказав: „Макіявеллі посадив сатану на трон”.
Преццоліні каже, що політика, це „демонічна влада”, що Сатана, зло, виконує владу в кожному місці й кожної хвилини, навіть руками християн. Для св. Авґустина природа людини — хижацька, для Макіявеллія природа людини — зіпсута. Існування держави, це „постійне заперечування доброти людської природи”.Філософи, письменники, поети виявляють свою душу в своїх творах. Але правдиво щирі вони в довірених листах до своїх приятелів. Знаємо, що доля для Макіявеллія не була ласкава. Свою Фльоренцію любив він понад усе — він обожував її: „Батьківщина, де ми родимося, виховуємося — це єдине божество”. Вірно служить він володарям Медічі. Та, Медічі під тиском змов і заворушень, у 1494 р. покидають Фльоренцію, а 1512 р. знову опановують місто. В 1513 р. знову розкрито змову проти Медічів. У цю змову замішаний і Макіявеллі. Його арештують, 15 днів сидить у холодній, „дістає шість ударів шнурами” і засилають його з родиною на село Сан Кашяно. І 23 березня 1513, до свого приятеля, Франческо Ветторі, амбасадор Фльоренції в Римі, Макіявеллі пише: „Вийшов я з тюрми на загальну радість усього цього міста. Скажу вам, що доля усе вчинила, аби я зазнав тієї образи. Проте, дякувати Богу, все минуло. Якщо можливе, то майте мене в памяті нашого Пана — про папу Лева X, з роду Медічі — і якби було можливе, щоб він мене використав, він чи його оточення, до чого не будь, бо, думаю, це була б честь для нас, а хосен для мене”. А до приятеля Джіованні Верначчі, з 26 червня 1513, пише: „Це чудо — що я живу! Бо ж мене зняли з праці і трохи не втратив я життя, яке врятував мені Бог і моя невинність. Всякі зла — тюрму та інше — я стерпів: при ласці Бога добре почуваюся. Живу як можу і так промишлятиму поки небо не стане ласкавіше для мене. Хай Христос береже тебе”. — Наводимо ці уривки з листів Макіявеллія і бачимо, що не був він — як дехто каже — атеїст, цинік: був він син своїх часів. Його син, Франческо, до свого приятеля в листі каже: „Батько одержав потіху св. релігії, залишаючи сімю у великій нужді, як ви це знаєте”. Умер Н. Макіявеллі 22 червня 1527 року, залишивши дружину й пятеро дітей.
З нагоди 500-ліття народин Н. Макіявеллія, є філософи, що втягають його до „сучасних модерністів” задля його неясної постави до реліґії.
Один же з найглибших біографів Макіявеллія — Р. Рідольфі — наводить листа сина Макіявеллія, в якому цей говорить, що його батько в останніх часах свого життя не був „тією сатаною”, як про нього думають. Та й люди помірковані кажуть: „Хто може зійти в душу людини? Хто може збагнути тайни, містерії її? Хто може ствердити, що думав Макіявеллі, які були в нього душевні відрухи в його останній хвилині?”…