Гей ци чули, люди добрі, перед ким то звіри стинуть,
А за ким то молодицї, а за ким дївчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава, то капітан на Підгір'ї,
Красний, красний як царевич, двадцять років і чотири.
Хлопцїв тисяч єму служить, — поклони ся пред ним, крале!
На той топір його ясний клали Нїмцї много стали,
А на тії порошницї били Угри злота много,
А той ремінь більше вартий, як у двоє царства твого.
Ясна нічка в Чорногорі, місяць світить, місяць мріє,
А капітан ходить сумно, чось му серце в грудех млїє:
Нї топірчик вже не пестить, нї кресак не обзерає,
Ходить, ходить по долинї, клонить голов тай думає.
“Гей капітан, ти наш пане, не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю, не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много, ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш? Може хлопцїв побудити?”
Онде хлопцїв тисяч двістї полягали по убочи…
Гей які-ж бо буйні, жваві, а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили, хиба кров та буйні вина;
Хлїб їх білий не годує, лиш жуброва солонина.
А капітан став над ними, рве пистоля, зводить скали;
Грим!! а збуїв тисяч двістї на ногах вже поставали:
“Що розкажеш, пан капітан? Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви кажеш голов з вязів зняти?”
“Вража голов не пропаде, заки руська не застила,
Але красна, красна Дзвінка на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною.” — “Як розкажеш, і до грани!
Ти капітан в Чорногорі, а ми твої, капітане”.
Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць з звіздочками;
З леґінями тисяч двістї квапить Добуш облазами.[1]
А сова десь затужила, що аж серце в грудех млїє, —
В Чорногорі нічка ясна, місяць світить, місяць мріє.
“Капітане, заверни ся! Птаха нужду нам ворожить”.
“Хто то каже?” — крикнув Добуш, — “Головою най наложить!”
Тай ухопив за пистоля. “Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся! Озде груди, — мож стріляти”.
Так казав Іванчик любчик. Ви не чули о Іванї?
Ей, леґінь то був хороший, перший він по капітанї;
А капітан єго любить, лїпше май нїж топір з стали.
Як поглянув на Івана, аж му руки білі ввяли.
“Тобі сором, славний Добуш? Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки хабалицї свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе, Шо та сука тебе любить?
Базаринки твої любить! Заверни ся, бо тя згубить”.
“Аби-сь дав ми тілько злота, шо наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше, то я Дзвінку не покину.
А не хочеш ти зо мною йти до Дзвінки, — в твоїй воли;
Заверни ся з леґінями, але Добуш — нї, нїколи!”
“Я тебе бих мав лишити? Я, твій брат, тебе самого?
Того люде не діждали, тай не діждуть люде того. —
Гай, на перед, гайдамахи! Де капітан, там і люде.
Дай ми руку, пане брате, чей гнїву вже в нас не буде”.
* * *
“Добрий вечер, красна Дзвінко, отвори, пусти до хати!
Сїмсот хлопцїв є зо мною, а вже час би вечеряти.
Ми принесли срібла, злота, ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити, отвори нам лиш небого”.
“Ци то ви там, славний Добуш? (Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила, буде світ ся дивувати) —
Ей даруйте, любку любий, що не можу вас пустити,
Стефана ся от надїю, як узнав би, міг би бити”.
“Шо ти з твоїм чоловіком! — Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути. Отвори ми, я ти кажу”.
“Я бо кажу, славний Добуш, що сегодне не отворю”.
“А я піду на підсїнє, тай з дверми ся сам поборю”.
“В мене двері тисовії, не злодїям до розлому!”
“Шо ти кажеш, гей гадюко?!” кликнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки: як солома все ся крушить,
Двері гримли серед хати, — аж набій тут в уха глушить.
Ей набою-ж ти зрадливий, ей набою голосненький!
З капітана кров ся лїє, впав капітан молоденький.
Впав, конає на мураві кров кипяча трави росить,
А капітан кличе хлопцїв, тай конає, тай їх просить:
“Як я, братя, вже загину, то зложіть мня на топори,
Занесїть мня, де найкрасше, занесїть мня в синї гори,
Там де люде не заходя, там де пташки не співають,
Там мене ви поховайте, най Ляхи мій гріб не знають.
“А мій топір золочений в Днїстер-Дунай затопіте,
Нехай знають руські люде, нехай знають руські дїти:
Шо хто жінцї в світї вірить, мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан… Йой! прости мня — Божа Мати!”
В Чорногорі сонце сходить, Чорногора в світлї тоне,
А в скалї там десь глибоко, там сова десь плаче, стоне.
Але Добуш їй не чує, бо в могилї вже не чути
Анї пісню Добушову, нї флояри слезні нути.
|