Вибір з творів
Осип Юрій Федькович
Добуш
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Добуш
Скрентон: Видавництво Просвітної комісії Руського Народного Союза, 1916
ДОБУШ

 

Гей ци чули, люди добрі,
 перед ким то звіри стинуть,
А за ким то молодицї,
 а за ким дївчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава,
 то капітан на Підгір'ї,
Красний, красний як царевич,
 двадцять років і чотири.

Хлопцїв тисяч єму служить, —
 поклони ся пред ним, крале!
На той топір його ясний
 клали Нїмцї много стали,
А на тії порошницї
 били Угри злота много,
А той ремінь більше вартий,
 як у двоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,
 місяць світить, місяць мріє,
А капітан ходить сумно,
 чось му серце в грудех млїє:
Нї топірчик вже не пестить,
 нї кресак не обзерає,
Ходить, ходить по долинї,
 клонить голов тай думає.

“Гей капітан, ти наш пане,
 не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю,
 не розкажеш заспівати?

Я умію пісней много,
 ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
 Може хлопцїв побудити?”

Онде хлопцїв тисяч двістї
 полягали по убочи…
Гей які-ж бо буйні, жваві,
 а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили,
 хиба кров та буйні вина;
Хлїб їх білий не годує,
 лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,
 рве пистоля, зводить скали;
Грим!! а збуїв тисяч двістї
 на ногах вже поставали:
“Що розкажеш, пан капітан?
 Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви
 кажеш голов з вязів зняти?”

“Вража голов не пропаде,
 заки руська не застила,
Але красна, красна Дзвінка
 на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною.” —
 “Як розкажеш, і до грани!
Ти капітан в Чорногорі,
 а ми твої, капітане”.

Ясна нічка в Чорногорі,
 світить місяць з звіздочками;

З леґінями тисяч двістї
 квапить Добуш облазами.[1]
А сова десь затужила,
 що аж серце в грудех млїє, —
В Чорногорі нічка ясна,
 місяць світить, місяць мріє.

“Капітане, заверни ся!
 Птаха нужду нам ворожить”.
“Хто то каже?” — крикнув Добуш, —
 “Головою най наложить!”
Тай ухопив за пистоля.
 “Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
 Озде груди, — мож стріляти”.

Так казав Іванчик любчик.
 Ви не чули о Іванї?
Ей, леґінь то був хороший,
 перший він по капітанї;
А капітан єго любить,
 лїпше май нїж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
 аж му руки білі ввяли.

“Тобі сором, славний Добуш?
 Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки хабалицї
 свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
 Шо та сука тебе любить?
Базаринки твої любить!
 Заверни ся, бо тя згубить”.


“Аби-сь дав ми тілько злота,
 шо наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше,
 то я Дзвінку не покину.
А не хочеш ти зо мною
 йти до Дзвінки, — в твоїй воли;
Заверни ся з леґінями,
 але Добуш — нї, нїколи!”

“Я тебе бих мав лишити?
 Я, твій брат, тебе самого?
Того люде не діждали,
 тай не діждуть люде того. —
Гай, на перед, гайдамахи!
 Де капітан, там і люде.
Дай ми руку, пане брате,
 чей гнїву вже в нас не буде”.

* * *

“Добрий вечер, красна Дзвінко,
 отвори, пусти до хати!
Сїмсот хлопцїв є зо мною,
 а вже час би вечеряти.
Ми принесли срібла, злота,
 ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити,
 отвори нам лиш небого”.

“Ци то ви там, славний Добуш?
 (Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила,
 буде світ ся дивувати) —

Ей даруйте, любку любий,
 що не можу вас пустити,
Стефана ся от надїю,
 як узнав би, міг би бити”.

“Шо ти з твоїм чоловіком! —
 Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути.
 Отвори ми, я ти кажу”.
“Я бо кажу, славний Добуш,
 що сегодне не отворю”.
“А я піду на підсїнє,
 тай з дверми ся сам поборю”.

“В мене двері тисовії,
 не злодїям до розлому!”
“Шо ти кажеш, гей гадюко?!”
 кликнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
 як солома все ся крушить,
Двері гримли серед хати, —
 аж набій тут в уха глушить.

Ей набою-ж ти зрадливий,
 ей набою голосненький!
З капітана кров ся лїє,
 впав капітан молоденький.
Впав, конає на мураві
 кров кипяча трави росить,
А капітан кличе хлопцїв,
 тай конає, тай їх просить:

“Як я, братя, вже загину,
 то зложіть мня на топори,

Занесїть мня, де найкрасше,
 занесїть мня в синї гори,
Там де люде не заходя,
 там де пташки не співають,
Там мене ви поховайте,
 най Ляхи мій гріб не знають.

“А мій топір золочений
 в Днїстер-Дунай затопіте,
Нехай знають руські люде,
 нехай знають руські дїти:
Шо хто жінцї в світї вірить,
 мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
 Йой! прости мня — Божа Мати!”

В Чорногорі сонце сходить,
 Чорногора в світлї тоне,
А в скалї там десь глибоко,
 там сова десь плаче, стоне.
Але Добуш їй не чує,
 бо в могилї вже не чути
Анї пісню Добушову,
 нї флояри слезні нути.

 


——————

  1. Корчі на зарінку.