Вибрані твори (Кониський, 1927)/2/Наймичка
| ◀ За кригою | Вибрані твори. Кн. II Наймичка |
Хоча-б була постати дожала! ▶ |
|
На Софійській дзвіниці шість разів ударено в дзвона. На головних київських вулицях починали світити лихтарі. Темнота пилипівського вечера прикрила була густий туман, що спеленав Київ з самісенького ранку, але світ з лихтарів розігнав трохи темноту й перемішався з туманом, і олов'яна намітка, мов павутина, знов стояла над вулицями. Одсвіт газу, зливаючись з туманом, нагадував щось фантастичне, але фантазія не здіймалася вгору, не ширяла, лишень смутними думками роїлася в голові, наче туман і її придавлював.
З великих вікон хрещатицьких крамниць вилискувався світ, надячи людей в крамниці по крам та марне: людей по вулиці не видко. Хто-не-хто хіба проїде, або пройде, вертаючи до господи.
Небавом, замість туману, почала сіяти холодна мряка осіння… Холодна вогкість пронизувала тіло і кожного гнала з вулиці в хату…
Дніпром починала вже йти осіння крига. Учора пароход приплив останнім разом і став на зимівлю. На пристані ні душі людської.
З гори рине в Дніпер каламутна вода; Дніпро реве, сердиться, не хоче замирати, до весни…
Під отаку вечерову пору в темряві під дощем пленталася якась молодиця по-під парканами, прямуючи на беріг Дніпра. У молодиці очі були мокрі, та чи від сліз, чи від мряки, що вітром забивало їй в лице, того не можна було розібрати. Погляд у тієї молодиці був не скажу, щоб божевільний, але якийсь такий тяжко-смутний і такий тупий, що недалеко було йому й до божевільного. Твар у молодиці худа, аж запала. З латаної свитини вода аж цівками бігла: або її давно змочило, або довго мочило. Молодиця та йшла тихою ходою, не хватаючись: знати, що їй нікуди було поспішати, що захистку у неї нема. І голосіння вітру, і мряка, і холоднеча, здавалося, байдуже про неї. З-під хустки на голові вилізло пасмо чорного волосся; дощові краплі на йому при світі лихтарів блищали сріблом.
Зрівнявшись з повороткою, що веде до Дніпра повз Владимирів колодізь, молодиця спинилася, обперлася на бильця й стала кашляти. Та як кашляти!.. Здавалося — з тим кашлем вилітало: «не довго вже тобі терпіти!»
— Ох, господи! як тяжко жити! — промовила вона відкашлявшись. Пройшовши кілька ступнів, вона почула, що ноги підгинаються, і обперлася об лихтарний стовп. Світ з лихтаря упав їй на твар. Погляд у неї трошки пояснішав, з великих та глибоко-запалих очей мигнув і зник той промінь, що колись то горів, ще тоді, як очі у неї були молодими, не виплаканими, коли вона була молодою, а злидні боялися простягти до неї свою кістляву руку.
Є ступінь того тяжкого, хижого убожества, що з людської тварі стирає слід божого образа. Я бачив таких злидарів і страх, і жах переймали мою душу. На тварі таких злидарів нема иншого виразу, опріч убожества. На тварі молодиці, про яку у мене річ і яку назовемо хоч Стехою, ще не виявився зовсім отой хижий вираз злиднів; у неї инколи миготіло ще щось таке привабливе, немов та пишна квітка, що вже була під морозом, що вже зблекла, не вичуняє, але ще не втеряла своєї колишньої краси.Вітер рванув міцніше, сердито; линув буйний крапелястий дощ. Стеха здригнула, затрусилася й пішла впроворуч до Дніпра. От вона вже біля каплиці. Каплиця замкнена, тільки стовп бовваніє над колодізем. Стеха хотіла перехреститися: не можна зложити пучок… заклякли з холоду…
Темно; людського голосу не чутно, ніщо живе не щавовкне; тільки хвиля б'є: вдарить та й утече, замовкне… Стеха глянула на Дніпер: туман повис над річкою; дощ ллеться в воду… Стеха стоїть на самому березі…
Придивилася: що то чорніє на воді? то стоять купальні, ще й досі не сплавлені в захисток на зимівлю. Стеху щось поманило до купалень. Держачись за бильце, почала вона спускатися по сходах… Чимало вже одійшла вона, берег вже геть за нею… Тут, певне, добра глибінь?..
Стеха схилилася через бильце; придивляється до води: вода — як вода; біжать хвилі, одна одну випережає, одна одну покриває… Стесі здалося, ніби з води хтось шепче до неї. «Чого стоїш! добре зробила, що пришла сюди… Не гай часу!.. переступи через бильце, в воду й амінь!.. буде край і твоєму життю, і твоїм мукам… Годі боротися з лихом, не побореш його… Кінчай!.. Усім дорога в могилу… Хіба не все одно, що сьогодні, що завтра… Мабуть, чим швидче, тим ліпше… Помордуєшся кілька хвилин в холодній воді, зате — раз на-віки позбудешся своїх мук!.. Рушай! чого ждати? кого боятися? Людей!.. Хіба людям що до тебе? Чи живеш ти, чи ні, їм байдуже, а хвилі Дніпрові пригорнуть тебе до свого лона… кінчай».
І здалося Стесі, що з води вийшла якась манія, простягла до неї обидві руки й так приязно, так ласкаво кличе її до себе. Що-ж, тільки-б ногу перекинути через бильце, посунутися з кладки, та й шубовсть у воду… Манія підхопить на руки, не дасть забитися об воду, або об кригу…
Чом же Стеха не рушає? Хіба ще мало намокла, натерпілася, хіба ще мало наїлася вона дрижаків?
Стоїть Стеха, мокне. Мабуть не спокусити її отій манії! Мабуть у тієї перемоклої, одубілої Стехи-злидарки є ще щось таке в життю, що вабить до себе…
Авже-ж є…
Стеха тямить, що вона жінка, — у неї є хорий чоловік; вона мати, — є мала, ненагодована дитина. Хто-ж їх доглядатиме, годуватиме? хто без неї піклуватиметься про них?.. Але-ж і в неї нема чим нагодувати їх; от і сьогодні цілий день простояла, ніхто не взяв на роботу, нічого не заробила…
І здалося Стесі, що й манія та, і хвилі, і Дніпро зареготалися… чудний, глумливий регіт покотився луною і, буцім, хто питав у неї:
— Так чого-ж ти сюди приходила? на що по дощу вночі пленталася? Дурна! годі ждати!
— Ні, ні! не сьогодні, не тепер, не отсієї мокрої, холодної ночи… нехай другим разом, може, завтра, — думає Стеха. — Сьогодні вернуся до них; вони з обіда нічого не їли… Нагодувати їх… Овва! чим? У нас ні крихти хліба… Де-ж його взяти? хіба вкрасти… так у кого-ж?.. Боже! чи так-же ждалося, як сталося? чи так воно було колись?..
Стеха замислилась і мимоволі почало вставати перед нею її колишнє, минуле…
Стеха бачить себе малою дитиною. Батьки її були панські; хатина у них була маленька, кривобока. Мати, було, встане рано-прерано, протопить у печі, зварить каші, поставить на припічку, на стіл положить хліба, підмете в хаті й піде на панську роботу, а вернеться вже смерком. Стеха цілий день сама… Влітку, за теплої години, вийде на вулицю, пограється з сусідньою дітворою чи в хрещика, чи в гусей… Весело було! Про те, що батьки на панщині, зовсім їй байдуже було… Увечері прийде мати, попестить, поцілує й положить спати. Спить вона тихо, спокійно; ніщо дитини не турбує, хіба часом прокинеться зо сну, коли насниться їй, що сусідова Галя ущипнула її… В суботу неня ще до захід сонця вернеться з панщини, нагріє мителю з любистком, з пахучою м'ятою, з васильками, змиє їй голову, гарно вичеше, а в неділю заквітчає і поведе до церкви. Недовго вона постоїть у церкві, нишком од матери вийде на цвинтар; тут така сила ровесників і ровесниць, так любо, весело… Було полізе на дзвіницю подивитися, як там дзвонять… З дзвіниці усе село — як на долоні!.. Гарно, так гарно… Після служби — обід, по обіді тато ляже, мати візьме гребінку, сяде у його в головах і ськає, а вона — Стеха — тут біля їх пустує… весело було… Батьки радіють з неї; вона у них одиничка була, а до того ще й красуня: личенько біле, коси й брови чорні, густі, оченята — наче волошки, та швидкі-швидкі, так і бігають, наче зіроньки.
Згадалося Стесі, як вона вперше побачила війта: такий великий, чорний, довговусий, та сердитий такий, аж страшний. Гляне на тебе — мороз за плечима бере. Прийшов він до них у хату. В руках у його довгий ціпок, і шапки не зняв, не промовив: «Магай-біг!», а подивився на неї та й каже:
— Годі, дівко, байдики бити! одинадцятий рік тобі йде; нівроку — нагулялася, пора й за роботу. Виходь лишень завтра на тютюн.
Вранці мати одвела Стеху на панщину тютюн пасинкувати. Дівчат і хлопців на тютюні було багацько. От-би погратися, так-же тютюнник — старий Опанас — назирцем ходить, дивиться, щоб гав не ловили, а пильнували коло пасиння.
Сумно перейшов той перший день неволі, але-ж! вернулася додому й байдуже… Помогла де-що матері коло печи і знов весела… «Тепер і я вже не дитина, думала вона, а робітниця», і така думка веселила її.
Згадала Стеха, як занедужав на панщині батько, як його хорого привезли додому… Сам не спроможен був і через поріг переступити; на руках його внесли в хату й положили на піл… Він тяжко стогнав, нічого не говорив, нікого не пізнавав. Мати вбивалася, ридала, молилася, а Стеха впаде було на вколішки перед образом пречистої, дивиться на його та тільки плаче… Без слів молилася… Не чув господь тих молитв. І саме тоді, як мати на дев'ятий день батькового недугу пішла на панщину, батько помер. Чужі люди обмили й на стіл положили… Ранком другого дня майстрі труну зробили… Мати достала з скрині два сувої полотна, що дбала Стесі на посаг… один порізала на покривала, а другий Стеха однесла до шинкарки; взяла за його горілки на похорони та щось там грошей. Гроші пішли на свічки, на ладан, на попа, на подзвіння, а на псалтир не стало; пономар подзвонив на віру, а дяк не пішов читати псалтиря на віру… Так без псалтиря обійшлися…
Згадала Стеха, як прийшла воля. Тоді вона була на п'ятнадцятій весні… Було се у великий піст, саме на сорок мучеників. Зранку до пана в двір приїхав становий, з ним ще хтось з судовиків. Подзвонили до церкви… Навіть пани поприходили до нашої церкви, хоч досі ніколи не ходили, бо були другої віри… По службі вичитали волю. Люди невимовно раділи; тільки старий дід Василь Шмигун сів собі на колоді біля воріт та й сидить, наче в хмару загорнений. Люди до його:
— Чого, дідусю, сумуєте?
— А ви, дурні, чого радієте?
— Воля прийшла, діду-лебідоньку!
— Воля… добра воля без хліба… їстимете що? на дворових землі нема… хіба не чули?..
— Дарма, діду, земля, аби воля! Заробимо…
— Заким заробите, з голоду попухнете. Забули, що у нас більша половина села дворові, а на дворових землі нема. Що-ж вони без землі робитимуть? В наймити, чи в старці.. Ох ви зелені голови! не тямите, що без землі воля — друга неволя. Підуть знов і нові пани й нові кріпаки.
— Годі! не каркай, старий, нівідь чого.
— Діду, діду! На що вам земля?
— Мені, синку, не треба вже ні волі, ні землі. Мені дадуть наділ однаковий з усіма: з старцями й з панами — усім по саженю завдовжки… А от вам — молодим, тісно буде.
— Якось воно буде! — говорили люди: оп'яніли од волі, не няли діду віри…
З того дня ні Стеха, ні мати її на панщину не ходили. Землею їх не наділили, бо у них не було ревизьких душ. Почала Стеха ходити на поденщину.
Раз на весні покликали її до попа грядки копати. Обідаючи, вона побачила попового наймита Юрка. Високий, молодий, чорнявий, голова в кучерях, а з очей так искри й б'ють… За обідом сидів він проти Стехи… Гляне на неї, вона так і займеться, наче він приском сипне на неї. Спустить Юрко очі в ложку, а Стеха тоді підведе свої вгору й з-під довгих вій її — немов блискавка вдарить на Юрка; увесь він так затремтить, що аж ложка в руках танцює…
Давня се річ, а Стесі здалося — ніби се вчора діялося; і на душі у неї полегшало; з серця неначе щось важке упало… Буцім вчора сиділа вона біля Юрка; буцім вчора вона, вернувшись від попа, вперше почула, що серце б'ється у неї не так, як доти билося… Пам'ятає, як того вечора, не вважаючи на утому, вона довго не спроможна була лягти спати, серце не давало… а коли лягла, — сон тікав від неї, Юрко стояв перед очима… Півні заспівали втретє, а вона й очей не зводила, голова якась важка була, гаряча, коло серця наче щеміло… От і світ; вона швидче на ноги: вимела хату, витопила піч, обід зварила. Стара пильно дивиться на неї й питає:
— Чи ти, доню, здорова?
— Здорова, матусю… — і почервоніла.
— Може-б сьогодні перебула дома, не ходила на поденщину.
— Не можна, мамо! треба йти; дома нічого не висижу і попадя розгнівається… піду.
Копає Стеха грядку… Глянь! Он і Юрко йде до неї з заступом!.. Вона затремтіла, обімліла, наче чого злякалася.
— Магай-біг, дівчино! — каже Юрко.
— Доброго здоров'я! — і нагнулася витягти з-під заступа якийсь корінець.
Яка вона була тоді рада, весела, щаслива! І здавалося Стесі, що дощ вже не йде; вітер затих, туман розвіяло; небо вияснилось, стало таким чистим, зоряним…
— До його, до його! — промовила вона голосно, повернула й швиденько пішла з тієї кладки, де стояла…От вона вже й на суходолі.
— Куди-ж я тепер? до його, до дитини… А з чим?
І одним ментом в очах у Стехи зорі зникли, поховалися; небо темне; вітер гуде; холодний дощ падає і б'є в вічі… Стеха спинилася… страшно їй стало…
— Вони недужі, голодні… чого я до них… Чи не ліпше назад, на кладку?
— А дитина?.. — почулося їй…
Серце матері забилося… воно нагадало їй, як вона кохалася з Юрком…
О! як вони щиро кохалися!.. як вона глибоко й тепер його кохає… Тільки що вже не так палко, як тоді… То була молода сила… Так гарно було… Та на жаль ясні дні їх охмарило небавом горе. На Спаса занедужала мати, а на Головосіка й богу душу оддала…
У Стехи ні за що було й поховати… Попу та дяку відробляла за похорони: попові гречку вязала, картоплю вибирала, два тижні робила, а дякові тиждень по хазяйству служила… Усе останнє, що треба було на похорони, справив Юрко…
Весело їй тепер і згадати, як було увечері, скоро скінчиться робота, — вона за відро та по воду до криниці, а Юрко вже там, чекає на неї. От вони обнялися, поцілувалися, вона схилила голову до його на груди, а він щебече їй про кохання, як вони поберуться, як стоятимуть під вінцем, як потім житимуть на власному кишлі, хазяйнуватимуть, діток годуватимуть. І в очах у них горить кохання і сяє надія… Щасливі були вони тоді!
Світ здавався їй таким прехорошим, а люди такими добрими, приязними… І здавалося їм, що на світі нема ні нужди, ні неволі, ні лиха, а є між людьми сама тільки любов…Після Покрови вони звінчалися. Не було грошей заплатити за вінчання, так пан-отець — спасибі йому! — повінчав за відробіток. Три місяці вони обоє відробляли йому…
Перед очима у Стехи церква: горять свічки; на голові й у неї, і у Юрка вінці… Пан-отець читає молитви і вона молиться, щиро молиться. Нічого вона не просила у бога: вона була певна, що він сам відає, чого їм треба, те й пошле… А чи багато-ж і треба було?.. Не заздріла вона нікому; не бажала ні грошей, ні розкошей, тільки-б власну хату, невеличкий городець, щось там нив'я, плуг волів та здоров'я і собі, і Юркові.
От і все — і була-б вона пані на всю губу.
І не зчулася вона, як швидко одробили вони попові. Одійшли од попа. Куди-ж тепер? У батьків була хата, так то-ж панська; пани й забрали… Впросилися вони в підсусідки до козака, до Павла Отеси. Він дав їм хату, клапіть на городі, присівок на ниві й вимовив, щоб за те влітку Юрко тиждень на його косив, а зимою два тижні молотив, а Стеха щоб два тижні жала та три півмитки напряла!.. «Нехай йому легко лежати! — подумала Стеха, — коли-б не він, нігде-б було й голову прихилити».
Старенька була хатка, а весело в ній було жити. Віконце виходило на задвірок. Стеха насадила на задвірку всяких квіток. Було ледве займеться на світ — Юрко здоровий, веселий, поцілує свою Стеху, хліба за пазуху, косу на плечі та й на роботу. А вона, прибравши в хаті, кине оком на квітки, серп за пояс і на ниву. Ціле літо вона жала за сніп. П'ять кіп зажала, а Юрко й за подушне оплатився, і пару овечат купив, теличку й підсвинка. Сяке-таке своє обійстячко завелося… Щаслива вона тоді була і певна була, що те щастя ніколи не мине, а ще більшатиме.
Отже минуло, зникло. О, господи! коли-б воно хоч на годиночку повернулося!.. «А може воно її повернеться, — думала собі Стеха… Так чом-же ще не пожити мені на світі?»
Промінь ясної надії одним ментом покрила густа хмара, скоро згадала Стеха, як однієї темної ночи огонь усе добро їх пожер! Нічого не лишилося!.. в чому спали, з тим тільки й зісталися… Добре, що з душами вискочили.
Згадала Стеха, як вона глупої ночи, простоволоса, боса, в одній сорочці стояла серед улиці, і мусіла дивитися, як огонь жер усе те, що вони з Юрком придбали кривавим потом. Як вона голосила, вбивалася, здіймала руки до бога… не помогло!.. А вона не багацько й прохала: хоч-би була бодня її не згоріла… Спасибі, люди запомогли: хто дав хустку на голову, хто запаску… А Юрко тоді трохи що не збожеволів! Ні за що було й рук зачепить! хоч живцем в могилу лягай! Та вже піп визволив: приняв до себе на роботу за хліб… На весні приїхав якийсь оконом з цукроварні наймитів набирати… Такий він був милостивий! — дав Юркові шість, а їй три карбованці на місяць, його й харчі…
За першим разом Стесі здалося, що се не цукроварня, а суще пекло; не люди, а якась нечиста сила орудує: стукотня, гуркотня, темно, душно, сморід… Здавалося — до віку не призвичаїться вона до сього пекла… А проте — призвичаїлась… Наймити мусять до всього призвичаюватися… треба щось їсти, з голоду не вмирати…
Звикла Стеха і до цвілого хліба, і до кулішу, в якому крупина від крупини на цілі гони; звикла лягати пізно, спати на гнилій трушениці, вставати з півнями; звикла по шість годин без спочину стояти під тертушкою: до одного тільки не спроможна була Стеха призвичаїтися — до ласки пана-оконома. Що-дня було прийде він, стане біля тертушки, смокче цигарку та з Стехи очей не зводить…
Чого він так задивлявся на неї? вона-ж добре працювала, не лінувалася… Мабуть він жалкував, що така молода та чепурна людина мусить працювати коло такої роботи… А може і що инше його надило… Чужої душі не вгадати…
Огид він Стесі; розповіла вона Юркові.
— Покиньмо, Стехо — каже він, — отсю цукроварню.
— Добре, покиньмо… але куди-ж ми подамося?
— В степи…
— Запізно вже.
— Так до свого села.
— А скільки-ж ми грошей заробили?
Зрахували: виходило з півсотні… великі гроші. Стали на тому, щоб, добувши місяця, додому. Зроду й на думку їм не впадало, яке нове лихо жде їх!..
Другого дня Юрко чи не поберігся, чи господь його відає яким робом, вхопило його колесо з машини та й притисло до стіни. Заким збіглися люди, заким спинили машину — Юркові праву ногу на мотлох потрощило…
Взяли Юрка до шпиталю; гоїли півроку. Стеха вбивалася коло його день і ніч; і пан оконом інколи навідувався, вболівав… Видужав Юрко. Замість ноги — милиця у його; без грошей йому зробили її панські майстрі.
Прийшло діло до рощоту: в конторі дали їм 30 карбованців.
— Ви вдвох, — кажуть їм — заробили 50, але за гоїння слід-би взяти з вас 40; та нехай вже гріх пополам… От ваші гроші, беріть! Сплеснули вони руками, скривилися і взяли; нічого не вдієш, — треба брати…
— Куди тепер, Стехо? — спитав Юрко.
— Куди знаєш, чоловіче, туди й веди.
— Хіба в старці?..
— Ходімо до Київа…
І пішли…
Скільки вона вилила тоді сліз!.. Навіть Юрко плакав…
Нарешті вони в Київі, в Лаврі. Як забилося у неї серце сподіванням на ласку печерських угодників!.. Ченці їх пустили в казарму; дурно годували цілий тиждень… До-схочу намолилася вона в Лаврі й пішла по місту шукати собі роботи… Стала на Подолі за наймичку, а Юрко за ночного сторожа біля крамниць.
Минуло більш півроку… Стеха повила дочку…
Хазяїни не схотіли з дитиною держати, радили підкинути дитину, або віддати кому на прокорм. «Тоді, кажуть, приходь знов, візьмемо».
Та не стало у Стехи сили послухатися такої ради. Перебралася вона до чоловіка в сторожку. Літом було не згірше. А от прийшла холодна осінь. В сторожці печи нема, холодно, дитина застудилася, занедужала…Небавом і Юрко заслаб і його рощитали… Що-ж його діяти? За наймичку ніхто з дитиною не бере…
І чоловік, і дитина недужі; грошей нема, їсти нічого; завтра треба вибиратися з сторожки…
І от сьогодні цілий день під дощем, в холодну негодь ходила Стеха по місту, шукала якої-небудь роботи… Ходила і прийшла… топитися, і страшно, і жалко стало їй, і вона вернулась знов на беріг… І жити тяжко, і топитися страшно…
Стеха рушила назад до сторожки…
Уся одежа на ній мокра, рубця сухого нема…
— Коли-б як отсю ніч перебути, — думає Стеха, — а завтра піду красти… Вже що бог дасть… але й красти треба уміючи; треба знати: де й коли зручніш… А піймають? тоді… тюрма!.. там нагодують… Гаразд… а недужий чоловік і дитина… Але-ж!.. Ранком до хазяїнів… заким вони повстають, можна де чим в пекарні у їх поживитися… сковородою, або що… скринька з грошима у шахві… як-би до неї добратися?.. хіба…
Стеха не додумала. Хтось ззаду так ударив її по голові, що вона снопом упала па пішоход…
Ранком Стеху зняли з дороги… Вона була мертва, з пробитою головою.
1874 р.
У Київі.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |