Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Тайна Боскомбської долини
| ◀ Знак чотирьох | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Тайна Боскомбської долини |
|
Ми з жінкою сиділи за ранішнім сніданком, коли покоївка подала мені телеграму від Шерлока Холмса.
„Чи є у вас два вільні дні? — стояло там. — Щойно одержав депешу із Західньої Англії у звязку з трагедією в Боскомбській Долині. Буду дуже радий, коли поїдете зо мною. Місцевість і підсоння ідеальні. Виїжджаю з Педінгтонського вокзалу чверть на дванадцяту“.
— Що ж ти відповіси? — спитала моя дружина. — Поїдеш?
— Та право й сам не знаю. Сьогодні, як на те, мені треба відвідати багатьох пацієнтів.
— О, Анструсер охоче заступить тебе. Ти якось зблід останнім часом, і я думаю, що така поїздка піде тобі на користь. А до того ж ти завжди цікавишся всіма справами містера Холмса.
— Як так, то треба зараз же упаковувати речі, бо мені лишається тільки півгодини, — згодився я.
Життя в Афганістанських таборах привчило мене швидко лаштуватися в дорогу. Потреби мої були дуже обмежені, і за кілька хвилин я із своєю валізою сидів у кебі, що віз мене до Педінгтонського вокзалу. Шерлок Холмс походжав уже по платформі, і його висока, худорлява постать здавалася ще вищою та худорлявішою через довгий, сірий подорожній плащ і суконну кепку.— Це дуже мило з вашого боку, що ви приїхали, Вотсоне, — привітав він мене. — Надзвичайно важливо мати коло себе людину, на яку можна цілком покластися. Допомога місцевої влади здебільшого непожиточна й навіть шкідлива. Займіть, прошу, два місця коло вікна, а я піду візьму квитки.
У вагоні, крім нас, був лише здоровенний ворох газет, принесених Холмсом, що копався в них, то читаючи, то роблячи якісь нотатки, то занурюючись у міркування, аж доки ми не проїхали Рідінга. Тоді він раптом зібгав їх усі у велетенську кулю й кинув її в сітку над нашими головами.
— Ви чули що-небудь про цю справу? — спитав Холмс.
— Ані слова. Я вже кілька день не читав газет.
— Та в лондонській пресі про неї й небагато писали. Я оце переглянув усі останні номери, щоб здобути з них які-небудь подробиці. Ніби-то доведено причетність до справи сина вбитого.
— А, так то було вбивство?
— Так, принаймні, гадають. Не побачивши всього особисто, я не наважуюся висловлюватись. Тимчасом дозвольте в кількох словах розповісти вам головніші обставини справи, наскільки я зрозумів їх з газет.
„Боскомбська Долина — це місцевість близько Роса в Гірфордшайрі. Найбільший власник тут — Джон Тернер, що, забагатівши в Австралії, кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну з своїх тамтешніх фарм — в Гасерлеї — він наймав Чарльзу Мек-Карсі, також колишньому австралійцеві. Вони зналися ще в колоніях, і не дивно, що, влаштувавшися в Англії, оселились один коло одного. Тернер був куди заможніший, але це не заважало йому приятелювати з своїм орендарем, і їх часто бачили вкупі. Мек-Карсі мав одного сина, вісімнадцятилітнього хлопця, а в Тернера була дочка-одиначка того ж таки віку. Обидва вони давно завдовіли. І Карсі, і Тернер, здавалося, уникали заходити в щільніші стосунки з своїми сусідами й жили дуже самотньо. Батько з сином Карсі кохалися в спорті і завжди відвідували конські перегони, що відбувалися неподалеку. У Мек-Карсі було двоє слуг — чоловік і дівчина. Тернер мав цілий штат, щось із півдванадцятка челядників і челядниць. Оце те, що я дізнався про родинний стан їх. Тепер перейдімо до фактів.
„Третього червня, тоб-то останнього понеділка, Мек-Карсі коло третьої вдень вийшов із дому й напрямився до Боскомбського ставка, який являє собою озерце, утворене ручаєм, що, протікаючи Боскомбською долиною, тут трохи поширюється. Ранком він був у Росі і казав своєму фурманові, що мусить поспішати, бо о третій має важливе побачення. З цього побачення він уже й не повернувся.
„Від Гасерлейської фарми до ставка — коло чверти мілі, і, коли він ішов туди, його бачили двоє людей: якась стара жінка, імени якої не згадано, і Вільям Краудер — ловчий, що служить у Тернера. Вони свідчать, що Мек-Карсі йшов один. Ловчий виказує також, що по кількох хвилинах після того, як він бачив старого Мек-Карсі, тою ж дорогою і в тому напрямку пройшов і його син з рушницею в руках. На думку свідка, син мусив бачити батька. Ловчий і забув про цю зустріч і лише ввечері прочув за трагедію, що сталася незабаром.
„Обох Мек-Карсі бачили ще й після того, як їх спустив з очей Вільям Краудер. Круг ставка густий ліс, а береги його обрамлені травою й очеретом. На той час у ліску збирала квіти дочка привратної в маєтку Тернера — чотирнадцятилітня дівчинка, Пейшенс Моран на ймення. Дівчинка ця свідчить, що бачила батька й молодого Мек-Карсі на узліссі коло самої води, і їй здалося, ніби-то вони про щось палко сперечалися. Вона чула, як старий лихословив і лаяв свого сина, і спостерегла, як той підніс угору рушницю, ніби намірявся вдарити батька. Дівчинка так перелякалася, що дременула з лісу і, прилопотівши додому, переказала матері, що Мек-Карсі сваряться коло Боскомбського ставка і мало не б'ються. Ледве встигла вона закінчити своє оповідання, як до сторожки підбіг молодий Мек-Карсі, сказав, що знайшов свого отца вбитого в лісі і просив допомогти йому. Він був дуже розворушений, без рушниці й без шапки. Права рука й рукав йому були закривавлені. Труп батька лежав на траві коло самої води з головою, розтрощеною вдарами якогось важкого, тупого знаряддя. Саме такі порази можна було заподіяти прикладом рушниці його сина, що лежала в траві на кілька кроків од тіла. За цих обставин молодого Мек-Керсі зараз же заарештували. У вівторок слідчий склав акта про навмисне вбивство, а в середу суд у Росі призначив розгляд справи на найближче засідання. Ось вам головніші факти в освітленні слідчих і поліцейських органів.
— Важко уявити собі огиднішу справу, — зауважив я. — Ніде, як тут, наочні докази не вказують так ясно на злочинця.
— Наочні докази — річ дуже манлива, — задумливо відказав Холмс. — Вони иноді ніби-то безперечно вказують на одне, а як подивишся трішки під иншим кутом зору, то вони не менш безперечно вкажуть на щось зовсім протилежне. Що-правда, в даному разі всі обставини промовляють проти молодого чоловіка. Вельми можливо, що він і справді вбивця. А проте, серед сусідів багато хто певний його невинности, і в тому числі міс Тернер — дочка власника садиби. Вона найняла навіть, щоб захистити його, Лестрейда. А Лестрейд, хоч і не поганий детектив, і сам збився з пантелику і просить мене стати йому в поміч. Ось через що два літні джентльмени мчать на захід із швидкістю п'ятдесяти міль на час, замість того, щоб сидіти собі спокійно вдома та перетравлювати сніданок.
— Боюся, що в такій очевидній справі ви не набагато збільшите свою славу, — промовив я.
— Нема в світі нічого омильнішого за очевидні справи, — засміявся Холмс. — До того ж ми можемо натрапити на якісь нові очевидні факти, що ні в якім раз не очевидні для містера Лестрейда. Ви занадто добре знаєте мене і не подумаєте, що я пишаюся, коли кажу, що можу ствердити або, навпаки, знищити першу-ліпшу його теорію, вживаючи засобів, якими він не тільки не вміє користатися, ба навіть не здатен і зрозуміти їх. Для мене, наприклад, цілком ясно, що вікна у вашій спальні з правого боку. А навряд чи містер Лестрейд міг би занотувати бодай би такий очевидний факт.
— Як то ви можете…
— Адже тут немає нічого дивного, голубе мій. Я також чудово знаю вас і знаю вашу чисто-військову охайливість. Ви голитеся що-дня, і цієї пори року голитеся при денному світлі. Як побачити, що ваше обличчя що лівіш, то поголене гірше, а на лівій щелепі виголено й зовсім погано, то стане цілком ясно, що лівий бік у вас освітлюється менше, ніж правий. Жодна людина з вашими звичками не задовольнилася б таким результатом, якби дивилася на себе при однаковому з обох сторін освітленні. Це вам дуже простий приклад спостережливости й уміння робити висновки. Це — мій фах, і, можливо, він стане в пригоді в нашій справі… Бо, між иншим, єсть ще одна-дві деталі, гідні уваги.
— Які саме?
— Мек-Карсі заарештували не на місці злочину, а пізніш, коли всі повернулися вже на ферму. На заяву поліцейського інспектора про арешт молодий чоловік сказав, що це не дивує його і що він заслуговує на кару. Такі слова, ясна річ, остаточно переконали понятих в його провинності.
— Це ж бо було визнання своєї вини, — вихопилось у мене.
— Ні, бо він тут же запротестував проти обвинувачення його в убивстві.
— В кожному разі, в звязку з усіма обставинами, це була дуже непевна заява.
— Навпаки, — заперечив Холмс, — вона для мене тепер найширша розколина, крізь яку я бачу в тумані. Який би він не був безневинний, він не міг не розуміти, що все складається проти нього. Виявив би він здивування з свого арешту або почав удавати обурення, для мене то, за даних обставин, була б найбільш підозренна ознака. Так щиро скоритися може тільки невинна людина або ж людина з надзвичайною витривалістю і твердого характеру. Що до його слів про заслужену ним кару, то й у них нема нічого неприродного. Згадайте, що він стояв коло трупа вбитого батька, з яким він тільки-но серйозно сперечався і на якого, коли йняти віри важливому свідченню дівчинки, підніс навіть руку. Каяття і жаль, що виявилися в його словах, на мою думку, ознаки здорового розуму, а не злочинної вдачі.
— Багато людей повішено на підставі значно менш переконливих доказів, — похитав я головою.
— Вірно. І повішено дурно.
— А що ж каже в цілій справі сам молодий чоловік?
— На жаль, його свідчення не дуже додають духу його прихильникам, хоч серед них єсть кілька цінних для нас пунктів. Ось почитайте сами.
Він витяг з вороху газет „Гірфордшайські вісті“ і відзначив у них звіт про допит нещасного хлопця слідчим. Підсунувшися ближче до вікна й розгорнувши газету, я уважно прочитав то місце.
„Тоді приведено Джемса Мек-Карсі — єдиного сина покійного, що виказав таке: „Три дні перед тим я прожив у Брістолі й повернувся в понеділок 3 червня вранці. Коли я приїхав, батька не було вдома, і покоївка сказала мені, що він з Джоном Кобом-грумом — в Росі. Незабаром я почув з своєї кімнати шум коліс у дворі і, визирнувши у вікно, побачив, як він злазив з екіпажа й подався кудись із двору. Я тоді взяв рушницю й пішов до Боскомбського ставка подивитися на садки для трусиків, що були з того боку озера. Дорогою я бачив ловчого Вільяма Краудера, але він помиляється, думаючи, що я наздоганяв батька. Я й на думці не мав, що він іде переді мною. Наблизившись ярдів на сто до ставка, я почув крик „куу“, що ним ми звичайно перегукувалися з батьком. Тоді я пішов швидше і знайшов його коло ставка. Він, здавалося, дуже здивувався, побачивши мене, і неприязним тоном спитав, що я тут роблю. Розмова наша перейшла в суперечку і мало не в бійку, бо батько був людина гаряча й запальчаста. Бачивши, що він не панує вже над собою, я повернувся й пішов додому. Не встиг я пройти й півтораста ярдів, коли почув позаду жахливий крик, що змусив мене метнутися назад. Батько лежав на землі з розтрощеною головою і конав. Я кинув рушницю, обхопив його руками, але він майже зараз же помер. Постоявши кілька хвилин навколішках коло нього, я побіг до найближчого будинку-сторожки привратної містера Тернера по допомогу. Коли я повертався до батька, там не було нікого, і я не маю жодного уявлення про те, як його поранено. Він був не дуже популярна людина, поводився з усіма занадто холодно й майже відразливо. Проте, наскільки мені відомо, він не мав активних ворогів. Більше в цій справі я нічого не знаю.
„Слідчий. Помираючи, ваш батько нічого не казав вам?
„Свідок. Він промимрив кілька слів, але я міг розібрати тільки якийсь натяк на щура.
„Слідчий. Як ви зрозуміли це?
„Свідок. Я не зрозумів нічого і думав, що він марить.
„Слідчий. З приводу чого знялася суперечка між вами й вашим батьком підчас вашого останнього побачення?
„Свідок. Я волів би не відповідати на це запитання.
„Слідчий. Але я, на жаль, мушу настоювати на відповіді.
„Свідок. Я не можу відповісти, але запевнюю вас, що та суперечка не мала нічого спільного з його трагічною смертю.
„Слідчий. То вже має вирішити суд. Я думаю, зайве буде попереджати вас, що ваша відмова відповідати пошкодить вам у дальшому.„Свідок. І все ж таки я мушу відмовитися.
„Слідчий. Крик „куу“, наскільки я зрозумів, був звичайним сигналом між вами й вашим батьком?
„Свідок. Так.
„Слідчий. Як же ви поясните тоді, що він вигукнув його, не бачивши ще вас і навіть не знавши, що ви повернулися вже з Брістоля?
„Свідок (у видимому замішанні). Цього я пояснити не можу.
„Слідчий. Коли ви повернулися, почувши крик, і знайшли свого батька смертельно пораненого, ви не бачили нічого, що викликало у вас якусь підозру?
„Свідок. Певного нічого.
„Слідчий. Як то — певного?
„Свідок. Я був такий схвильований і зрушений, коли вибіг на узлісся, що не думав ні про що инше, як про батька. Проте, пригадую, що з лівого боку від мене в траві щось лежало. То була, здавалося, якась річ сірого кольору — чи то плащ, чи то плед. Підвівшися з землі, я озирнувся навкруги, але вона кудись зникла.
„— Ви думаєте, вона зникла ще перед тим, як ви побігли по допомогу?
„— Так. Вона щезла ще перед тим.
„— І ви не можете сказати, що то було?
„— Ні, я бачив тільки, що щось лежить.
„— Далеко від тіла?
„— Ярдів на дванадцять чи коло того.
„— А на якій відстані од лісу?
„— Приблизно на такій же.
„— Значить, її пересунено тоді, як од неї до вас було тільки дванадцять ярдів?
„— Так, але я стояв до неї спиною.
„Допит свідка на цьому скінчився“.— Мені здається, — сказав я, прочитавши звіт, — що слідчий поставився до молодого Мек-Карсі досить суворо. Він — цілком слушно, правда — звертає увагу на таке протиріччя, як кликання батьком сина, коли той мусить бути в Брістолі; підкреслює його небажання переказати подробиці їхньої розмови і з недовірою ставиться до чудного оповідання про останні слова пораненого. Всі ці факти, як він зауважив, промовляють проти сина.
Холмс лагідно посміхнувся і витягся на м'якому дивані.
— І вам, і слідчому нелегко відрізнити серед них такі, що красномовно свідчать на користь його, — сказав він. — Хіба ж ви сами не помічаєте, як непослідовно ви то вважаєте, що він забагато вимишляє, то — навпаки — думаєте, що в нього немає ніякої фантазії. В першому випадку ви приписуєте його вигадливості незвичайно химерну історію про якогось щура, за якого ніби-то згадує старий Мек-Карсі, або про таємничий плащ; в другому, він, по-вашому, не може вимізкувати сущої дрібниці — причини суперечки з батьком, що завоювала б йому симпатії присяжних. Ні, сер, я підходитиму до злочину, припускаючи, що молодий чоловік каже саму правду, і ми побачимо ще, до чого призведе нас така гіпотеза. А тепер я читатиму Петрарку і не вимовлю ні слова з приводу цієї пригоди, аж доки ми не будемо на місці. Ми снідаємо в Свіндоні, тоб-то за двадцять хвилин.
Було коло четвертої вдень, коли ми, проїхавши мальовничою Страудською долиною і через широку Северн-річку, опинилися в гарненькому містечку Росі. На платформі на нас чекав худорлявий, жвавий, з хитруватим виглядом чоловік, що дуже скидався на тхора. Не зважаючи на легкий коричневий балахон проти пилу й високі шкіряні черевики, що їх він носив з огляду на сільську місцевість, я відразу ж пізнав у ньому Лестрейда з Скотленд-Ярда. Разом із ним ми поїхали до готелю, де для нас було вже приготовано номер.
— Я замовив екіпаж, — сказав Лестрейд, коли ми сиділи за чаєм. — Я знаю вашу енергійну вдачу і знаю, що ви не заспокоїтесь, доки не побуваєте на місці злочину.
— Дуже вам вдячний, — одповів Холмс. — Тепер мене непокоїть тільки атмосферне тиснення.
— Нічого не розумію, — здивувався Лестрейд.
— Як стоїть барометр? На сушу. Вітру нема, і в небі ні хмаринки. У мене портсигар вщерть повний цигарок, що їх усі треба викурити, а софа тут значно краща за звичайні провінційні меблі. Не думаю, щоб мені довелося скористатися сьогодні екіпажем.
— Ви, напевно, дійшли вже до якогось висновку, прочитавши газети, — поблажливо усміхнувся Лестрейд. Випадок ясний, як небо, і що більше з ним знайомишся, то він стає ясніший. Але ніяк не можна відмовити пані, та ще й такій настирливій. Вона чула про вас і неодмінно хоче знати вашу думку, хоч я й казав їй, що, більш ніж я зробив, ви однаково нічого не зробите. Та це ж її екіпаж на дворі.
Ледве він вимовив останнє слово, як у кімнату вдерлася молода жінка, гарніша за яку мені рідко випадало бачити. Горящі сині очі, напіводкритий рот, розжеврене обличчя — все доводило про крайнє зворушення й обурення, що опанувало її.
— О містер Холмсе! — скрикнула вона, глянувши спершу на нас обох і з властивим жінкам інстинктом кинувшись нарешті до мого друга. — Я така рада, що ви згодилися, і приїхала сюди спеціяльно сказати вам це. Я знаю, що Джемс тут ні при чому. Я знаю і хочу, щоб ви також знали і довели їм про це. Не майте ні що-найменшого сумніву. Ми знаємося ще з дитинства, і ніхто, як я, не знає всі його хиби. Але він і мухи не покривдить. Обвинувачувати його — просто безглуздя.
— Сподіваюся, ми визволимо його, міс Тернер, сказав Холмс. — Будьте певні, я зроблю все, що зможу.
— Ви читали вже свідчення? Чи маєте яку думку? Чи не вбачаєте ви якогось виходу? Адже, по-вашому, він невинний?
— Я думаю, що це дуже ймовірно.
— Ну що? — згукнула вона, відкидаючи назад голову і з викликом в очах дивлячись на Лестрейда. — Чуєте ви? Він подає мені надію.
— Я боюся, що мій колега занадто поспішає із своїми висновками, — знизав плечима Лестрейд.
— Зате він має рацію. Джемс ніколи не зробив би цього. А що до його суперечки з батьком, то, я знаю, він не хоче говорити про неї слідчому через те, що тут заплутана я.
— В який спосіб? — спитав Холмс.
— Тепер нема чого ховатися. Річ у тім, що Джемс раз-у-раз сперечався з-за мене із своїм батьком. Містер Мек-Карсі дуже хотів, щоб ми побралися. Ми з Джемсом завжди любилися як брат із сестрою. Та він занадто молодий і мало знає світ… Ну, отже він, природна річ, і відмовлявся… поки-що… Отак вони й сварилися раз-у-раз і, я певна, так само було й тоді.
— А ваш отець схилявся до вашого одруження? — спитав Холмс.
— Ні, він був проти нього. На ньому настоював тільки містер Мек-Карсі.Вона зашарилася під допитливим, гострим поглядом Холмса.
— Дякую вам за ваші відомості, — промовив мій приятель. — А чи не міг би я побачити завтра вашого батька?
— Думаю, що доктор не дозволить йому.
— Доктор?!
— А ви хіба не чули? Бідний тато взагалі нездужав останні роки, а це вбивство зовсім звалило його. Він лежить у ліжкові, і доктор Віловз каже, що він уже інвалід і що його нервова система вкрай схитнулася. Містер Мек-Карсі був єдина людина, що знала батька ще за часів його буття в Австралії.
— А, в Австралії? Це дуже важно.
— Так, — на копальнях у Вікторії.
— На золотих копальнях? Там, де містер Тернер збив собі майно?
— Так-так.
— Дякую вам, міс Тернер. Ви дуже допомогли мені.
— Ви повідомите мене, як у вас будуть якісь новини? Правда? Ви ж безперечно будете у в'язниці, щоб побачити Джемса? Скажіть йому, що я певна його невинности.
— Добре, я перекажу, міс Тернер.
— Ну, треба їхати додому, бо тато погано почуває себе. Бувайте і щасти вам боже! — Вона вийшла з кімнати так же рвучко, як і ввійшла, і незабаром колеса її екіпажа тарахкотіли вже по вулиці.
— Мені просто соромно за вас, Холмсе, — поважно промовив Лестрейд по кількох хвилинах мовчанки. — Навіщо збуджувати надії, які вам самому доведеться потім знищувати? У мене не дуже чуйлива вдача, але така поведінка, по-моєму, жорстока.— Тепер мені треба побачити Джемса Мек-Карсі, — не відповів на його зауваження Холмс. — Єсть у вас ордер на право входу до в'язниці?
— Єсть, але тільки для мене й для вас.
— Тоді я міняю своє рішення і вийду сьогодні з готелю. Чи встигнемо ми на поїзд, щоб потрапити зараз до Гірфорду?
— Цілком вільно.
— То ходім зараз же. Мабуть, вам буде скучно, Вотсоне, але я повернуся не раніш як за дві години.
Повернувся він пізно вночі і повернувся сам, бо Лестрейд спинився в иншому готелі.
— Барометр усе ще стоїть високо, — зауважив він, сідаючи. — Скидається на те, що дощу не буде, доки ми не дослідимо ґрунту коло ставка. І це дуже добре. З другого боку, для такої інтересної справи потрібна бадьорість і свіжість, і я хотів би відпочити після цієї втомної подорожи. Я бачив таки молодого Мек-Карсі.
— І про що ви од нього довідалися?
— Ні про що. Спершу я думав був, що він знає вбивцю і з якихось міркувань покриває його або її. Тепер же я певний, що це — загадка й для нього. Він не дуже бистрий на розум, але справляє приємне вражіння і здався мені лагідним, добросердним парубком.
— Мене дивує його смак, — сказав я, — коли вірно, що він одмовлявся одружитися з такою чарівною особою, як міс Тернер.
— А, це досить сумна історія. В дійсності він шалено кохає її, але два роки тому, бувши ще хлопчисько і не знавши її як слід, бо тоді вона вчилася й жила в школі, цей йолоп закрутився з якоюсь служницею з брістольської пивниці і побрався з нею законним шлюбом. Ніхто й не здогадується про це, та ви уявляєте собі, як боляче йому відмовлятися від того, за що він не пожалів би віддати свої очі і що, він знає, ніколи не може здійснитися. Він був у нестямі, коли підніс угору руки при останньому побаченні з батьком, що намовляв його одружитися з міс Тернер. З другого боку, він не має ніяких власних засобів до життя й опасувався, що батько, дізнавшися про правду, просто вижене його з дому. Ці три дні в Брістолі він перебув з тою служницею, але старий не знав цього. Зауважте собі цей факт. Ну, та лихо не без добра. Служниця, довідавшися з газет, що він уклепався в прикру історію, яка загрожує йому мало чи не повішенням, кинула його. Джемс дістав од неї листа, де вона пише, що в неї єсть чоловік на корабельні в Бермудах. Отже, Мек-Карсі тепер вільний. Мені здається, ця новина відшкодувала його за все, що він перетерпів останнім часом.
— Але хто ж тоді вбівця, як він невинний?
— Тим-то й ба — хто? Мушу звернути вашу увагу на два такі пункти. Перший, що вбитий призначив комусь побачення коло ставка, і цей хтось не міг бути його сином, бо сина не було вдома, і батько не знав, коли він повернеться. Другий — це те, що вбитий згукнув „куу“, не знавши ще, що син уже повернувся. Од вирішення цих двох пунктів залежить і розвязання цілої справи. А тепер давайте поговоримо про літературу і залишмо всі дрібніші питання до завтра.
Як передбачав Холмс, дощу не було, і ранкове сонце ясно світило на безхмарному небі. О дев'ятій до нас завітав Лестрейд, і ми поїхали на Гасерлейську ферму.
— Сьогодні єсть інтересні новини, — промовив Лестрейд дорогою. — Кажуть, що містер Тернер серйозно захорів і перебуває в безнадійному стані.— Він уже літня людина, я гадаю? — спитав Холмс.
— Років коло шестидесяти. Але його організм розхитався за життя в колоніях, і останнім часом він взагалі хорував. Ця справа вплинула на нього надзвичайно шкідливо. Він дуже приятелював з Мек-Карсі і, мушу зазначити, добродіяв йому, бо здавав йому Гасерлейську ферму без грошей.
— Невже? Це й дійсно інтересно, — сказав Холмс.
— Він допомагав йому й тисячею инших способів. Тут кожен тільки й говорить про це.
— Чи не здається ж вам трішки дивним, що Мек-Карсі, людина майже без ніяких матеріяльних засобів і цілком зобов'язана Тернерові, намагається одружити свого сина з міс Тернер — очевидно, спадкоємицею всього майна свого батька. І намагається з таким виглядом, ніби справа тільки в тім, щоб посвататися, а решта піде сама собою. А надто дивною стає така настирливість, коли дізнаєшся, що старий Тернер перечив його планам. Нам розповіла про це все дочка. Ну, що ж — вам не спадають на думку ніякі висновки?
— Ну, ми переходимо вже до висновків і домислів, — підморгнув до мене Лестрейд. — З мене досить самих фактів без усяких там теорій і вигадувань.
— І справді, для вас задосить і фактів, — погодився Холмс.
— В кожному разі, в мене єсть факт, якого ви не здатні помітити, — промовив Лестрейд трохи запальчасто.
— А саме?
— А саме, що молодий Мек-Карсі вбив старого, всілякі инші історії — чисті мрії.
— Нехай так, — щиро засміявся Холмс. — Але я дуже помиляюся, якщо то не Гасерлейська ферма там ліворуч.Це був чималий, комфортабельний, двоповерховий будинок під дахівкою, з великими жовтими плямами лишаїв на сірих мурах. Спущені штори й димарі, що не курилися димом, надавали йому вигляд, ніби недавня жахлива подія все ще тяжила над ним. Служниця, на прохання Холмса, показала нам чоботи, які були на її пані в момент смерти, і чоботи сина, але не ті, що він носив тоді. Виміривши обидві пари в семи чи восьми різних напрямках, Холмс попросив провести його на двір, а звідти ми покрученою стежкою пішли до ставка.
Холмс буквально перетворився, ідучи по теплому сліду. Ті, хто бачили лише спокійного, вдумливого мислителя з Бекер-Стріта[1], не впізнали б його. Обличчя йому то розжеврювалося, то хмарилося. Брови витяглися у дві густі, чорні смужки, з-під яких крицевим полиском горіли очі. Він нахилив униз голову, стулив плечі, стиснув губи і жили, наче шворки, напружилися на довгій, мускулястій шиї. Ніздрі йому роздмухувались, як у тварини на полюванні, і ввесь він був так захоплений своєю працею, що або не чув запитань, або відповідав на них коротким, нетерплячим бурчанням. Він мовчки й швидко посувався стежкою, що йшла луками й лісом до Боскомбського ставка. Земля була вогка й багниста, як і скрізь у цій місцевості. На самій стежці й обабіч вирізнялася сила ступнів. Холмс то прискоряв ходу, то спинявся, а раз накидав навіть невеличкого круга. Ми з Лестрейдом ішли слідом за ним, детектив з неуважним і навіть зневажливим виглядом, а я — з цікавістю придивляючись до мого приятеля, бо знав, що кожен рух його був напрямлений до певної мети.Боскомбський ставок, що являє собою поросле очеретом водяне поле, ярдів у п'ятдесят завширшки, лежить на самій границі між Гасерлейською фермою і парком маєтку містера Тернера. Крізь ліс, що оточує ставок, ми бачили на тому боці червоні башти на багатому будинку містера Тернера. З цього боку дерева росли густіш, і між узліссям і очеретом на березі ставка слалася смужка дернику, кроків у двадцять завширшки. Лестрейд показав на місце, де було знайдено труп, і, завдяки вільгости ґрунту, я виразно бачив слід од тіла вбитого. Холмс, як я здогадувався, дивлячись на його ожвавлене обличчя й гострі очі, читав багато чого иншого з потолоченої трави. Він, ніби собака, що набігла сліду, ганяв по всіх напрямках і нарешті підійшов до Лестрейда:
— Чого ви шукали в ставку?
— Я думав, що знайду там яку-небудь зброю або якесь инше знаряддя. Але звідки ж ви знаєте?..
— Та годі! Мені нема часу розводитися. Сліди вашої лівої ноги йдуть до очерету і зникають там. Якби просто це було, коли б я прийшов сюди перед тим, як ви витолочили все тут, наче череда биків! Ось ті, що їх привела привратниця. Їхні сліди вкривають траву футів на шість чи вісім круг тіла. А це три окремі ступні тої ж самої ноги! — Холмс ліг на живіт і витяг свою лупу, кажучи більше до себе, ніж до нас. — Це нога молодого Мек-Карсі. Двічі він ішов, а один раз біг, бо закаблука майже не видко, а зате підошва витиснулася дуже глибоко. Це стверджує його свідчення. Він кинувся бігти, побачивши, що батько лежить на землі. А ось сліди чобіт батька, коли той походжав коло ставка. А це що? А, приклад рушниці, на яку спирався син, розмовляючи. А це? Ага! Що ж це таке? Навшпиньках, навшпиньках! Квадратні носики, дуже оригінальні чоботи. Ось вони наближаються, уходять, знову підходять, безперечно, щоб узяти плащ. Звідки ж вони прийшли?
Холмс кидався в усі боки, то гублячи сліди, то знову находячи їх, і нарешті дійшов до розлогого бука, найбільшого дерева на цілу околицю. Обійшовши круг нього, він ліг на землю і скрикнув з задоволенням. Він лишався в такому становищі довгий час, перегортаючи листя й сухі гіллячки, збираючи в конверт щось таке, що здавалося мені пилом, і розглядаючи крізь лупу не тільки землю, але й кору дерева. Підібравши серед трави щербатий камінь, він пильно вивчив його і також забрав. Потім Холмс заглибився в ліс і йшов тропкою до самого битого шляху, де всі сліди губилися.
— Інтересна була справа! — зауважив він своїм звичайним тоном. — Той сірий домок — напевно, сторожка. Я хочу зайти туди сказати пару слів Моран і, мабуть, написати записочку. Після того можна буде й поїхати снідати. Ідіть до кеба, я зараз дожену вас.
Хвилин за десять ми сиділи вже в екіпажі, повертаючись до Роса. Холмс усе ще тримав камінь, піднятий ним у лісі.
— Ця штука мусить цікавити вас, Лестрейде, — сказав він, простягаючи руку з ним до детектива. — Нею вбито Мек-Карсі.
— Але я не бачу ніяких ознак його ролі.
— Та їх і нема.
— Тоді чому ж ви так думаєте?
— Під ним росла трава. Отже, він лежав там небагато днів. Я не міг розшукати місця, звідки його взято. Розмірами й формою він відповідає поразкам на голові вбитого. І ніде не має й сліду якогось иншого знаряддя.— А вбивця?
— Вбивця високий на зріст чоловік, лівша, шкутильгає на праву ногу, носить мисливські чоботи на грубій подошві й сірий плащ, палить індійські сигари, вживає мундштук і має в кешені тупий цизорик. Я міг би вказати й на инші деталі, та тимчасом нам досить і цих.
— На жаль, я й тепер лишаюся скептиком, — засміявся Лестрейд. — Теорії — річ гарна, але нам доведеться мати справу з безтямними англійськими присяжними.
— Побачимо, — спокійно відказав Холмс. — Робіть за вашою методою, а я робитиму за своєю. Після обіду я буду зайнятий, а вечірнім поїздом, гадаю, уїжджати в Лондон.
— Ви кинете нескінчену справу?
— Вона вже скінчена.
— А таємничість її?
— Тайни тепер немає ніякої.
— Хто ж, по-вашому, злочинець?
— Добродій, що його я тільки-но описав вам.
— Та хто ж він?
— Розшукати його, напевно, буде не важко. Тут живе небагато народу.
— Я — людина практична, — знизав плечима Лестрейд, — і не можу тинятися по околицях, шукаючи лівшу, кривого на праву ногу. З мене глузуватиме цілий Скотленд-Ярд.
— Як собі хочете, — промовив Холмс. — Я дав вам вказівки. Оце тут ви, здається, спинилися? На все краще. Перед од'їздом я напишу вам кілька слів.
Повернувшись до готелю, ми знайшли сніданок уже на столі. Холмс мовчав і обмірковував щось із виразом людини, що не знає, як вийти із скрутного становища.— Сідайте в це крісло, Вотсоне, — сказав він, коли із столу все було прибрано, — і послухайте мене. Я просто не знаю, що його робити, і чекаю вашої поради. Запаліть цигарку і дозвольте мені з'ясувати вам справу.
— Прошу. Я слухаю.
— Гаразд. Отже в свідченнях молодого Мек-Карсі було два місця, які звернули на себе і вашу, і мою увагу. Що-правда, мені вони промовляли на користь хлопця, а вас збили проти нього. Перше — це той факт, що батько крикнув „куу“ раніш, як побачив сина, а друге — незрозумілий натяк пораненого на якогось щура. Ви пригадуєте, він бормотів багато чого, але син розібрав лише одне слово. Наші шукання мають виходити з цих двох пунктів і мусять базуватися на припущенні, що син каже правду.
— А що ви скажете про це „куу“?
— Очевидно, його призначалося не для сина, що, на думку батька, на той час був у Брістолі і лише випадково почув крик. Це „куу“ мусило притягти увагу когось, із ким він мав побачення. Але то спеціяльно австралійський сигнал, яким перегукуються лише тубільці. Отже, особа, на яку чекав коло Боскомбського ставка Мек-Карсі, жила в Австралії.
— Як же ви пояснюєте тоді натяк на щура?
Шерлок Холмс видобував з кешені згорнений аркуш паперу й розгорнув його переді мною на столі.
— Мапа колонії Вікторія, — сказав він. — Я вчора телеграфував, щоб мені вислали її з Брістоля. Як ви прочитаєте це? — спитав він, прикривши долонею частину мапи.
— Рет[2].— А тепер? — Холмс підніс руку.
— Беллерет.
— Правильно. То й було слово, що його пробурмотів поранений, але син розібрав лише останній склад. Очевидно, старий хотів вимовити ім'я вбивці. Такий-то з Беллерету.
— Це просто чудово!
— І надзвичайно просто. Як бачите, задачу вже дуже спрощено. Третій істотний пункт, як вважати свідчення сина за правдиве, був той сірий плащ. Отже, від домислів ми переходимо до цілої виразної постати австралійця з Беллерету з сірим плащем.
— Вірно!
— І людини, що мешкає тут же, бо до ставка можна добутися тільки або з Гасерлейської ферми, або з маєтка містера Тернера, куди навряд чи міг би пройти чужинець.
— Безперечно.
— Тепер згадайте нашу сьогоднішню подорож. Дослідивши ґрунт, я виявив найдрібніші деталі що до особи злочинця і розповів про них тому дурникові Лестрейдові.
— В який же спосіб спромоглися ви їх виявити?
— Ви знаєте мою систему. Вона полягає у спостереженні дрібниць.
— Я думаю, що про зріст ви здогадалися з розміру його кроків і величини ступнів, що залишилися від чобіт.
— Чобіт дуже оригінальної форми.
— А шкутильгання?
— Витиски від правої ноги скрізь були глибші за витиски від лівої. Він більше наполягав на неї. Чому? Та через те, що шкандибав. Він був кривий. Однаково легко далося бачити, що він був лівша. Пригадуєте, як вас здивував опис поранень у лікарському звіті? Удар завдано зблизу в ліву сторону потилиці. Ясно, що це міг зробити тільки лівша. Підчас розмови батька з сином він стояв за деревом. Він навіть курив там. Я знайшов тютюновий попел і вважаю його за попел від індійської сигари. Я, ви знаєте, присвятив багато часу цьому питанню і написав невеличку монографію про 140 різних сортів люлечного, сигарного й цигаркового тютюну. Знайшовши попел, я розглянувся навкруги і серед моху побачив недокурок. То була індійська сигара, скручена в Ротердамі.
— Ви знайшли й мундштук?
— Ні, але я бачив, що кінчик сигари не був покусаний. Значить, він не був у нього в роті; а що його було одрізано дуже нерівно, то я й висловив гадку про тупий цизорик.
— Холмсе, — сказав я, — ви сплели круг тої людини сітку, звідки він не зможе вислизнути, і врятували життя безневинному парубкові, якому загрожувала шибениця. Я бачу, де збігаються лінії вашого мислення. Злочинець…
— Містер Джон Тернер, — згукнув льокай, одчиняючи двері і пускаючи в номер до нас одвідувача.
Чоловік, що ввійшов, мав характерну, мальовничу постать. Повільна, невірна хода й пониклі плечі надавали йому вигляд руїни, а сміливі, глибоко вирізані риси на обличчі і величезні члени тіла свідчили за незвичайну фізичну міць і силу волі. Заплутана борода, сивувате волосся й навислі брови пасували до всієї його поважної постати. Але, глянувши на попелясто-білий колір його обличчя й на сині губи та ніздрі, я відразу ж зрозумів, що він виснажений якоюсь хронічною, смертельною хоробою.— Сідайте, прошу, на канапу, — люб'язно запропонував Холмс. — Ви дістали мою записку?
— Так. Я одержав її від привратниці. Ви писали, що хочете бачити мене, щоб запобігти скандалу.
— Мені здавалося, що, завітавши до вас, я викликав би зайві балачки.
— А навіщо ви хотіли мене бачити? — з розпачем в очах глянув він на мого приятеля, знавши заздалегідь відповідь на своє запитання.
— Так, — відповів Холмс на його погляд, а не на слова. — Так. Я знаю все про Мек-Карсі.
Старий схилив голову на руки й заховав обличчя.
— Поможи мені, боже, — промовив він. — Тільки я не зробив би хлопцеві ніякого лиха, і якби справа в суді обернулася проти нього, я сказав би все.
— Дуже радий чути таке, — озвався Холмс зворушеним тоном.
— Я не мовчав би й тепер, якби не було тут моєї любої дівчини. Мій арешт розбив би їй серце.
— До цього, мабуть, і не дійдеться, — зауважив Холмс.
— Що ви кажете?!
— Я — неофіційний агент. Мене запросила сюди ваша дочка, і я роблю в її інтересах. Але молодий Мек-Карсі, звичайно, має бути звільнений.
— Я помираю, — сказав Тернер. — Діябет гризе мене вже багато років. Доктор не ручиться, чи проживу я ще місяць. Проте, я волів би вмерти в себе вдома, ніж у в'язниці.
Холмс сів до столу, взяв ручку й поклав коло себе пачку паперу.
— Розкажіть нам усю правду, — мовив він. — Я запишу ваші свідчення, ви підпишете їх, а Вотсон буде за свідка. В крайньому разі, коли молодого Мек-Карсі в инший спосіб урятувати буде не можна, ми пред'явимо вашу сповідь. Але обіцяю вам зробити це лише за дійсної потреби.
— Добре, — погодився старий. — Невідомо ще, чи доживу я ще до суду. Отже мене то мало обходить. Я хотів би тільки позбавити від такого вдару Алісу. А тепер я з'ясую вам усю справу. Тяглася ця історія довго, але розповісти її візьме небагато часу.
„Ви не знали покійного Мек-Карсі. Це був втілений демон. Не дай вам боже потрапити в лабети такої людини! Мене він катував протягом двадцяти років і понівечив усе моє життя. Ось як воно сталося.
„На початку шістдесятих років, молодим, гарячим, безтурботним хлопцем я робив у копальнях Вікторії. Мені не щастило. Золота знаходилося мало. Я потрапив до поганого товариства і, кінець-кінцем, став грабіжником на битих шляхах. Нас було шестеро, і ми то шарпали залізничі станції, то спиняли фургони на шляху з копалень. Звали мене тоді Чорний Джек з Беллерета, і нас ще й досі згадують у колонії, як Беллеретську Зграю.
„Одного дня ми напалися на валку, що перевозила золото з Беллерета до Мельбурна. Валку супроводили шість охоронників, але четверо з них упали з сідла по перших же пострілах. Бійка була завзята, і троє наших загинули раніш, як ми перемогли. Я приставив револьвери до голови одного з фурманів — цього самого Мек-Карсі. На жаль, я не вбив, а помилував його, хоч і бачив, як він вдивлявся в мене своїми маленькими, злючими оченятами, ніби-то хотів запам'ятати кожну рису мого обличчя.
„Ми поділили золото, зробилися заможні люди й повернулися до Англії, не збудивши ні в кого підозри проти себе. В Англії я відокремився від товаришів і поклав розпочати чесне, спокійне життя. Я купив цей маєток і старався робити скільки міг добра. Далі я одружився. Та жінка померла молодою, залишивши мені любу маленьку Алісу. Її рука, коли вона була ще немовлятко, здавалося, напрямляла мене на праву путь. Одно слово, я перегорнув нову сторінку свого життя і намагався спокутувати гріхи минулого. Все йшло гаразд, аж тут Мек-Карсі наклав на мене свою лапу.
„Поїхавши якось у грошевих справах до міста, я стрів його на вулиці Регента в самому пальті на плечах і в черевиках на ногах.
„— А ось і ми, Джек, — озвався він, хапаючи мене за руку. — Ми заступимо тобі родину. Зі мною тут син, і ти можеш узяти нас на утримання. А не хочеш, то в Англії дуже поважають закон, і поліція завжди до ваших послуг.
„Вони поїхали зі мною й оселилися на кращому ґрунті мого маєтку, не плативши мені нічого. Відтоді я не мав ні спокою, ні забуття. Куди б я не повернувся, скрізь я бачив його хитрюще обличчя з вискаленими зубами. З міру того, як росла Аліса, моє становище гіршало, бо він бачив, що я не так боюся поліції, як опасуюсь, щоб дочка не довідалася про моє минуле. Я мусив був давати йому все, чого він бажав. І я давав, не сперечаючись, і гроші, і землю, і будинки, доки нарешті він захотів мати таке, чого я не міг дати. Він зажадав — Аліси.
„Його син, бачте, дійшов літ. Виросла й моя дівчинка. Я завжди хорів, і йому заманулося перейняти під своє володіння ввесь мій маєток. Але тут я затявся. Я не хотів, щоб його клята кров змішалася з моєю. Не можу сказати, щоб хлопець мені не подобався. Та в ньому була кров його батька — і досить. Я не піддавався, Мек-Карсі загрожував. Я знав, що він здатний зробити найбільшу мерзенність. Ми мали зійтися коло ставка на межі наших обійсть і обговорити це питання.
Підійшовши до ставка, я побачив, що він розмовляє з сином, запалив сигару і став за дерево, чекаючи, поки Мек-Карсі залишиться сам. Та прислухавшися до розмови, я відчув, як все, що було в мене лихого, підіймається на поверхню. Він намовляв сина побратися з Алісою, не цікавлячись навіть її згодою, так, ніби-то це була якась дівчина з вулиці. Я мало не збожеволів, уявивши собі свою любу доньку під владою такої людини. Хіба ж я не мав права розрубати вузол? Мені мало лишається жити, дарма, що я добре тримаюся ще на ногах і маю свіжу голову. Але моє сумління і моя дочка! Я міг урятувати обох, примусивши замовчати його паскудний язик. І я примусив, містер Холмсе, і зробив би це ще раз. Хоч який я грішник, та я спокутував свої гріхи життям, повним мук. Але думати, що й моя дочка потрапить у таку пастку, було понад мої сили. Я звалив його так само спокійно, як убив би якусь шкідливу, отрутну тварину. На крик прибіг його син, але я встиг уже сховатися в лісі, хоч мені й довелося потім наблизитись узяти плащ, що його я впустив, тікаючи. Ось вам моя цілком правдива історія, джентльмени.
— Я тут не для того, щоб судити вас, — промовив Холмс, коли старий підписав дані ним свідчення. — Скажу тільки: борони нас боже від такої спокуси.
— І я бажаю вам цього, сер. Що ж ви думаєте тепер робити?
— З огляду на ваше здоров'я — нічого. Я візьму ваші свідчення і, якщо Мек-Карсі буде засуджено, примушений буду використати їх. В противному разі їх ніхто ніколи не побачить і, чи будете ви живі, чи ні, ваша тайна лишиться тайною.
— Тоді все гаразд, — урочистим тоном сказав старий. — І вам самим легше буде помирати, коли ви згадаєте, яке полегшення маю я через вас бодай би останніми днями мого життя.
Шкутильгаючи й хитаючись всією своєю велетенською поставою, він повільно вийшов із кімнати.
— Подумати тільки, як жартує доля з нами, бідними, безпорадними комахами! — мовив Холмс по довгій мовчанці.
Джемса Мек-Карсі було виправдано завдяки численним доказам, що їх з поради Холмса навів перед судом захисник. Старий Тернер прожив після побачення з нами сім місяців, і єсть усі підстави гадати, що його дочка і син убитого, одружившися, щасливо звікують свій вік, нічого не знавши про чорні хмари в їхньому минулому.
——————