Вибрані твори (Едгар По)/Ти єси!
| ◀ Убийство на вулиці Морґ | Вибрані твори Ти єси! пер.: М. Йогансен |
Викрадений лист ▶ |
|
(THOU ART THE MAN!)
Переклав М. Йогансен
Я збираюся оце відбути ролю Едіпа в Ретлбурзькій загадці. Я маю викласти вам — як тільки я один можу це зробити — секрет машинерії, що спричинилася до ретлбурзького чуда, єдиного, ствердженого, незаперечуваного, безсумнівного чуда, що поклало одразу край невір'ю серед ретлбурзців і повернуло в християнську віру всіх тих по-світському настроєних леді, що насмілювалися перед тим висловлювати всякі скептичні погляди.
Ця подія, яку мені не хотілося б розповідати в тоні неналежної легковажности, сталася в літі 18… року. Містер Бернебі Шатлворси — один спосеред найбагатших і найповажніших громадян міста й округи — зник на скільки днів при обставинах, що збудили підозріння про злочинство. М-р Шатлворси вибув з Ретлборо дуже рано-вранці в суботу, верхи, висловивши намір податися до міста С., щось у п'ятнадцятьох милях від Ретлборо, і повернути вночі того самого дня. Через дві години після того, одначе, його кінь повернувся без верхівця і без саквів, приладжених до його сідла перед від'їздом. Кінь був поранений і ввесь закаляний. Ці обставини зчинили чималу тривогу серед друзів Шатлворси, і коли в неділю вранці з'ясувалось, що він і досі не повернувся, все місто повстало «en masse», щоб іти шукати його тіло.
Найбільшу енергію в організації цих пошуків проявив щирий приятель м-ра Шатлворси — такий м-р Чарлі Ґудфеллоу, чи, як його всі називали, «Чарлі Ґудфеллоу», або «Старий Чарлі Ґудфеллоу»[1]. Отже, я ніколи не міг упевнитися, чи то був незвичайний, випадковий збіг обставин, чи таки саме ім'я отак упливає на характер людини; але безперечно, що ніколи досі ще не було особи на ім'я Чарлз, яка не була б відвертою, мужньою, чесною, добродушною й щирою людиною з гучним голосом, що його аж утішно слухати було, з очима, що просто дивилися на вас усупор, ніби промовляючи — «Я маю чисту совість, я не боюся нікого і стою вище від усякої підлости». Ото ж усі щирі, безтурботні «благородні отці»[2] на сцені запевне взиваються Чарлзами.
Отже, «Старий Чарлі Ґудфеллоу», хоч він був у Ретлборо не довше як шість місяців чи коло того, і хоча ніхто не знав про нього нічогісінько, поки він не оселився по сусідству, без ніяких труднощів зробився добрим знайомим усіх респектабельних людей міста. Для кожного з цих людей у будь-який момент просте його слово було незгірш від тисячі доларів; що до жінок, то не було нічого, чого вони не вчинили б були, щоб стати йому в пригоді. До всього цього долучилося те, що його охрестили Чарлзом і що він отже мав те щире обличчя, яке, відома річ, править «за найкращу писану рекомендацію».
Я вже казав, що м-р Шатлворси був один з найбільш респектабельних і, без сумніву, найбагатший в Ретлборо чоловік, а «Старий Чарлі Ґудфеллоу» був з ним у таких приятельських узаєминах, ніби вони були рідні брати. Двоє старих джентлменів були близькі сусіди, і хоча м-р Шатлворси рідко, а то й ніколи не одвідував «Старого Чарлі» і в усякім разі ніколи в нього не обідав, та це не заважало друзім бути в дуже близькій приязні, як я вже сказав; бо «Старий Чарлі» не пропускав ні одного дня, щоб не зайти двічі або тричі до свого сусіди й відвідати його; дуже часто він зоставався на сніданок чи на чай і мало не завжди на обід, і тоді не легко було б підрахувати, скільки вина спожили двоє нерозлучних друзів за беседою. «Старий Чарлі» над усе поважав Шато-Марґо і м-р Шатлворси, очевидно, мав велику втіху, дивлячися, як той вихиляв його кварту по кварті; отож, одного дня, коли вино було «увійшло», а глузд, природна річ, дещо «вийшов», він сказав до свого друга, ляснувши його по спині: «Кажу тобі, Чарлі, клянуся всім на світі, ти найщиріша стара душа, яку я зроду де зустрічав; і що ти отакечки любиш хилити вино, то хай я провалюсь, коли не подарую тобі здоровенний короб Шато-Марґо, щоб я сказився». (М-р Шатлворси мав, на жаль, звичку орудувати неподобними словами, хоч він рідко виходив за межі таких висловів, як «щоб я сказився», «нечиста сило» або «побий мене бог»). «Щоб я сказився, — сказав він, — коли я не пошлю в місто, сьогодні ж опівдні, замовлення на подвійний короб найкращого, яке можна знайти, і не подарую його тобі; пошлю — хоч кажи що, хоч не кажи — пошлю, кажу тобі, та й край; отже, чекай його, воно прибуде сюди одного прекрасного дня, саме коли ти найменше цього сподіватимешся!» Я згадую цей невеличкий доказ щедроти лише щоб показати, наскільки щира інтимність була існувала межи цими добрими приятелями.
Отже, вранці тієї неділі, за яку йде мова, коли зробилося очевидно, що з м-ром Шатлворси сталося щось недобре, я зроду не бачив такого глибоко нещасного чоловіка, як «Старий Чарлі Ґудфеллоу». Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна і без його саквів, ввесь заюшений кров'ю від пистолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тварини, не забивши її проте на смерть, — коли він усе це почув, він зблід так, неначе пропав його власний рідний брат чи батько, і ввесь затремтів і затрусився немов його напала лихоманка.
Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб хоч що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування; так що протягом довшого часу він пробував переконати інших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати деякий час — скажемо, який тиждень або два, чи там місяць або два — щоб подивитися, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з'явиться сам і пояснить причини, що примусили його відіслати коня додому. Я гадаю, вам частенько доводилося спостерігати в людей таке бажання відстрочити чи відтягти розвязку, коли вони змагаються з дуже сильним горем. Розумові сили ніби застигають, люди в такім становищі бояться всякої активности і над усе в світі воліють лежати тихо в ліжку й «годувати свій сум», як кажуть старі дами, тоб-то міркувати без кінця над своєю бідою.
Люди з Ретлборо мали таку високу думку про знання й такт «Старого Чарлі», що більша частина з їх схилялася до його пропозиції не зчиняти шуму і почекати, аж поки «щось не з'ясується само собою», як висловився вельмишановний джентлмен, і мені здається, що така й була б нарешті постанова всіх, коли б не дуже підозріле втручання небожа м-ра Шатлворси, молодого чоловіка з дуже безладними звичками і взагалі поганим характером. Цей небіж, на прізвище Пенніфезер, не хотів слухати ніяких резонів на штиб того, щоб «почекати», і настоював на тім, щоб негайно розпочати «шукати тіло забитого». Так він висловив свою думку, і м-р Ґудфеллоу гостро зауважив уголос, що це «був незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заввага «Старого Чарлі» теж справила велике вражіння на публіку і один спосеред неї навіть спитав, дуже підкреслюючи слова, «як то трапилося, що м-р Пенніфезер був так близько обізнаний з усіма обставинами що до зникнення свого багатого дядька, що має сміливість стверджувати ясно й недвозначно, що його дядька «забито». Після цього деякі неприємні інциденти трапилися серед публіки, а особливо поміж «Старим Чарлі» й м-ром Пенніфезером, — що, власне, й не було ні для кого новиною, бо вони були поміж собою в неприязних стосунках уже протягом трьох чи чотирьох місяців, і справа зайшла навіть так далеко, що м-р Пенніфезер якось ударом збив з ніг Ґудфеллоу за ніби-то дуже вільне поводження його в домі свого дядька (а містер Пенніфезер сам теж мешкав у цім домі). У цій пригоді «Старий Чарлі», кажуть, поводився, як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив ніякої спроби помститися — тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, що «постарається при найпершій нагоді розквитатися за все кругом» — природний і дуже простимий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити і який, поза всякім сумнівом, був забутий в ту ж мить, як він проявився.Які б не були ці діла (що ніяк не стосуються до того, що ми розповідаємо тепер), але зовсім певне, що ретлбурзька публіка головним чином через намову м-ра Пенніфезера постановила кінець-кінцем розійтися по околишній місцевості й шукати пропащого м-ра Шатлворси. Я кажу, що вони ухвалили цю постанову попереду. Коли було остаточно вирішено шукати, уважалося майже за безперечне, що шукачі мають розсипатися, тоб-то поділитися на групи, щоб як-найпильніше обдивитися місцевість кругом. Я забув втім, якою дотепною аргументацією «Старий Чарлі» кінець-кінцем переконав збори, що це був найбільш нерозумний план, який тільки можна було перед собою встановити. Проте, він їх усіх переконав — усіх, за винятком м-ра Пенніфезера — і нарешті було вирішено, що шукатимуть, старанно і скрізь, де тільки можна, усі громадяни «en masse», під керуванням самого «Старого Чарлі».
Що до останнього пункту, то не могло бути кращого провідника, ніж «Старий Чарлі», про якого кожне знало, що в нього очі, як у сокола; та хоча він водив їх в усякий спосіб, по всіх ямах і закутках, що про них ніхто зроду нічого не знав в сусідстві, і хоча шукали вдень і вночі заспіль, протягом майже цілого тижня, все ж таки не змогли знайти ніякого сліду м-ра Шатлворси. Коли я кажу ніякого сліду, то не треба це брати буквально, бо слід до деякої міри відшукався. Знайшли слід підків його коня (які були особливі, і їх легко було впізнати), що вів до містини в трьох приблизно милях на схід від містечка, на головнім шляху до міста. Тут сліди завертали в бічну стежку, що вела через гайок, потім повертала знову до головного шляху, скорочуючи коло півмилі відстани. Ідучи за слідами підків по цій стежці, шукачі прийшли нарешті до ставка з стоячою водою, наполовину схованого гіллям, праворуч від стежки, і коло цього ставка зникали всі сліди. Здавалося, проте, що тут неначе відбувалася якась боротьба, і здавалося, ніби якесь велике й тяжке тіло, куди важче, ніж тіло людське, були проволікли від стежки до ставка. Цей ставок двічі старанно пройшли гаками, та не знайшли нічого, і шукачі, втративши надію щось знайти, вже лагодилися виступати, коли Провидіння підказало м-рові Ґудфеллоу думку спустити геть воду з ставка. Цей проєкт був ухвалений з радісними вигуками й компліментами на адресу дотепности й гострого розуму «Старого Чарлі». Багато хто з шукачів були поприношували з собою лопати, гадаючи, що, може, доведеться викопувати тіло, і воду швидко й легко пощастило спустити, і коли тільки стало видно дно, як у самій середині намулу побачили чорний оксамитовий жилет, і його мало не кожен відразу впізнав за власність м-ра Пенніфезера. Той жилет був дуже подертий і заляпаний кров'ю, і знайшлося скільки осіб серед шукачів, які ясно пригадували, що власник його носив його саме того ранку, коли м-р Шатлворси поїхав до міста; знову ж, знайшлися з другого боку інші, які могли посвідчити хоч під присягою, що м-р Пенніфезер не носив цього жилета протягом усієї решти того пам'ятного дня; і ніхто не знайшовся, хто був би бачив цей жилет хоч раз на м-рі Пенніфезері ввесь час після зникнення м-ра Шатлворси.
Справа таким чином набула дуже серйозного характеру для м-ра Пенніфезера, і було занотовано як безперечне ствердження підозрінь, які постали проти нього, що він страшенно зблід, і, коли в нього запитали, що він має сказати в цій справі, він був абсолютно неспроможний вимовити хоч одне слово. Після цього ті немногі друзі, яких не одштовхнули були раніше його розбещені звички, всі як один покинули його і галасували навіть більше від його старих запеклих ворогів, щоб його негайно заарештувати. Але, з другого боку, великодушність м-ра Ґудфеллоу позначилася через цей контраст іще яскравіше. Він узявся гаряче й дуже красномовно боронити м-ра Пенніфезера, при чім він не раз натякував на те, що він сам щиро прощає цього дикого молодого джентлмена — «спадкоємця поважного м-ра Шатлворси» — за образу, що той (молодий джентлмен), безперечно, в запалі пристрасти знайшов за потрібне вчинити йому (м-рові Ґудфеллоу). «Він прощає його за це, — сказав він, — від щирого серця; і що до нього самого (м-ра Ґудфеллоу), він настільки далекий від того, щоб робити з цих підозрілих обставин скрайні виводи, які, як він, на жаль, мусив констатувати, дійсно можна зробити проти м-ра Пенніфезера, що він годний докласти всіх зусиль, ужити всякого красномовства, на яке він тільки спроможний, щоб — щоб — щоб зм'якшити, наскільки йому це дозволяє його совість, найгірші риси цієї насправді надзвичайно заплутаної справи».
М-р Ґудфеллоу промовляв щось із півгодини на цю тему, на добру славу для свого розуму і серця; але оті палкі щирі люди рідко бувають послідовні в своїх міркуваннях — вони заходять в усякі помилки, протиріччя й недоречності, ревно прагнучи стати в послузі другові — отак часом з найкращими в світі намірами роблячи справі більше шкоди, ніж користи.
Так і в цім випадкові сталося з усім красномовством «Старого Чарлі», бо хоч він і чесно старався на користь м-ра Пенніфезера, але трапилося якось так, що кожне слово, якого прямою, хоч і несвідомою, метою було не висувати скромного промовця перед слухачами, — що кожне те слово на ділі поглиблювало підозріння, які вже звязалися з особою, чию справу він боронив, і збуджувало проти неї лють юрби.
Одною з найбільш незрозумілих помилок, якої допустився промовець, був його натяк на те, що м-р Пенніфезер — «спадкоємець шановного старого джентлмена м-ра Шатлворси». Люди дійсно ні разу раніше про це не згадали. Вони тільки згадували, що рік чи два тому дядько дійсно скільки разів грозився позбавити свого небожа спадщини (в нього окроме м-ра Пенніфезера не було рідні); і вони, отже, завжди дивилися на оце позбавлення спадщини, як на річ установлену — такі простодушні люди були з тих ретлбурзців; але заввага Чарлі їх одразу наштовхнула на цю тему і примусила їх зважити, що загрози могли так і зостатися лише загрозами. І просто звідси постало природне запитання «cui bono?» (кому на користь), питання, що навіть більше, ніж той жилет, звязало страшне злочинство з особою молодого чоловіка. І отут, щоб мене зрозуміли правильно, я мушу на один мент збочити, щоб зауважити, що той надзвичайно лаконічний і простий латинський вираз, якого я вжив, раз-у-раз невірно перекладають і тлумачать. «Cui bono» в усіх кримінальних оповіданнях і взагалі в усяких — хоч би і в новелах місіс Ґовр, авторки «Сесіль», дами, що цитує всі мови від халдейської до чікасавської і що їй допомагає в науці «наскільки треба», за систематичним планом, м-р Бекфорд — в усіх, повторюю, кримінальних оповіданнях, від Булверівських та Дікенсівських аж до Тернапеннієвих та Ейнсвортових, оці двоє латинських слівець передаються: «для якої мети» або «задля чого», — ніби «quo bono». Їхнє правдиве значіння, проте, є «кому на користь». «Cui» — кому; «bono» — на користь, на добро. Це суто-юридичний вираз, і вживається його саме в випадках, подібних до того, що ми оце розглядаємо, де імовірність особи, що вчинила, залежить від імовірної зацікавлености особи в данім учинкові. Отже, в нашому випадкові питання «cui bono» дуже певне торкалося м-ра Пенніфезера. Його дядько, уже зробивши заповіт на його користь, загрожував йому позбавити його спадщини. Але загрозу на ділі не здійснено, первісний заповіт, здавалося, не був змінений. Якби він був змінений, то єдиним можливим мотивом убивства для обвинуваченого був би звичайний мотив помсти і навіть йому суперечила б надія знову зажити ласки в дядька. Та заповіт зостався незмінений, а загроза зосталася тяжити над головою небожа — отож, з'являвся ж відразу щонайдужчий мотив для душогубства, і достойні ретлбурзці дуже логічно зробили отакий висновок.
М-ра Пенніфезера негайно, отже, заарештували, і публіка, попошукавши ще трохи, вирушила додому, тримаючи його під вартою. Дорогою, одначе, трапилась ще одна річ, що стверджувала підозріння. М-р Ґудфеллоу, чиє завзяття ввесь час вело його поперед усіх, раптом одбіг трошки осторонь, нахилився, і всі бачили, як він підняв якусь маленьку річ з трави. Швидко її роздивившися, він нерішуче спробував заховати її в кешеню, але це, як сказано, побачили всі, і, звичайне діло, не дали йому її сховати. Це був еспанський ніж, і з десяток людей негайно впізнали в нім ніж м-ра Пенніфезера. Крім того, на ньому викарбувані були його ініціяли. Лезо ножа було відкрите й скривавлене.
Тепер не було вже ніяких сумнівів в тім, що убив Шатлворси його небіж, і, повернувшися в Ретлборо, його негайно передано владі для допиту.Тут справи знов набрали дуже несприятливого характеру. Коли в'язня запитано, де він був того ранку, як ізник м-р Шатлворси, він мав нахабство свідчити, що того самого ранку він ходив полювати на оленя в непосереднім сусідстві ставка, де завдяки дотепності м-ра Ґудфеллоу знайшли скривавлений жилет.
Тепер виступив сам м-р Ґудфеллоу і з слізьми в очах прохав дозволу дати свідчення. Він сказав, що суворе почуття повинности перед творцем і перед людьми не дозволяло йому довше мовчати. До цього часу щира приязнь до молодого чоловіка (не зважаючи на образу, якої він зазнав від того молодого чоловіка) спонукувала його добирати всі можливі гіпотези, які тільки могла підказати йому його уява, щоб пояснити те, що було підозрілого в обставинах, що́ так серйозно свідчили проти м-ра Пенніфезера; але ці обставини були тепер занадто недвозначні, занадто певні, він не може далі вагатися — він скаже все, що знає, хоча серце його (м-ра Ґудфеллоу) просто розривається надвоє від напруження. Далі він розповів, що напередодні від'їзду м-ра Шатлворси до міста, після обід цей достойний джентлмен сказав свому небожеві в його (м-ра Ґудфеллоу) присутності, що він збирається їхати завтра до міста для того, щоб покласти дуже велику суму в депозит «Фармерського й Механицького Банку»; згаданий м-р Шатлворси не раз підчас цієї розмови виразно повторював свою невід'ємну постанову знищити первісний заповіт і не зоставити свому небожеві ні одного шилінга. Він (свідок) тепер урочисто закликає обвинуваченого сказати, чи те, що він (свідок) оце розповів, не є правда, до найменших дрібниць. На превелике всіх здивовання м-р Пенніфезер щиро признався, що все це правда.
Шериф уважав тепер за свою повинність послати двох констеблів, щоб обшукати кімнату обвинуваченого в домі його дядька. Вони дуже швидко з'явилися назад з знайомою для всіх, оправленою у сталь портфелькою з бурої шкіри, яку старий джентлмен звичаєм мав при собі протягом багатьох літ. Цінностей там уже не було, і шериф даремно силкувався дізнатися від заарештованого, що він з ними зробив, чи де він їх сховав. Він уперто повторював, що нічого про це не знає. Констеблі також знайшли поміж кроваттю і матрацом нещасливого чоловіка сорочку й носовичок, з його ініціялами, обоє огидно заляпані кров'ю жертви.
В цей момент принесли звістку, що кінь забитого оце здох від рани у стайні, і м-р Ґудфеллоу запропонував негайно оглянути труп коня, щоб, коли можна, відшукати кулю. До цього негайно взялися і, ніби щоб поставити вину заарештованого поза всяким сумнівом, м-р Ґудфеллоу, після довгих пошуків у грудях тварини, надибав і витяг кулю дуже великого калібру, що, як виявилося при спробі, точно пасувала до дула Пенніфезерової рушниці, бувши значно більшою від куль усіх людей в окрузі чи й навколо неї. Що-більше: знайдено, що ця куля мала рівчачок, чи дряповину, під простим кутом до шва, що звичаєм буває на кулі[3]; і після розгляду виявилося, що ця дряповина достоту приходилася до випадкового гребеня чи опуклости в парі форм, які обвинувачений визнав сам за свою власність. Після того, як знайдено цю кулю, шериф одмовився далі слухати свідків і негайно передав заарештованого на слідство, чисто одмовившись видати його на поруки, хоча м-р Ґудфеллоу гаряче аргументував проти такої суворости і пропонував з свого боку забезпечення в якій завгодно сумі. Шляхетність «Старого Чарлі» була і тут нарівні з усім тоном його делікатної й лицарської поведінки підчас цілого періоду його перебування в Ретлборо. В цім випадкові гарячі симпатії настільки опанували цього достойного чоловіка, що він ніби зовсім забув, пропонуючи забезпечення за свого молодого друга, що в нього самого, м-ра Ґудфеллоу, не знайшлося б на цій землі хоч би на один долар маєтку.
Наслідки процесу легко можна було б передбачити. М-ра Пенніфезера під голосні прокльони всього Ретлборо передали під суд у найближчій карній сесії, і фатальне коло непрямих доказів (ще зміцнене, як ми казали, деякими додатковими доказовими фактами, які совість м-ра Ґудфеллоу не дозволяла йому ховати від суду) здавалося настільки незломним і замкнутим звідусіль, що суд, не покидаючи своїх місць для обміркування, виніс негайний вердикт — «Винен у вбивстві; не заслуговує на полегкість». Скоро по тому нещасний злочинець дізнався про смертний присуд, і його відіслали до округової тюрми чекати невблаганної помсти закону.
Тимчасом шляхетна поведінка «Старого Чарлі Ґудфеллоу» зробила його ще любішим для чесних громадян округи. Він зробився ще вдесятеро популярніший, ніж був попереду; і в наслідок гостинности, з якою його привітали, він мусив одмовитися від своїх надзвичайно скромних звичаїв, що його бідність досі йому їх була диктувала, і частенько влаштовував маленькі беседи в себе вдома, де панували дотепність і веселощі, затлумлені трішки, ясна річ, згадками про лиху й сумну долю, що тяжила над небожем покійного, оплакуваного, щирого друга хазяїнового.
Одного прекрасного дня великодушний старий джентлмен був приємно вражений, одержавши такого листа:
|
Чарлзові |
«Чарлзові Ґудфеллоу, Ескв. — Дорогий сер — У згоді з замовленням, що надійшло до нашої фірми два місяці тому від нашого поважаного клієнта м-ра Бернебі Шатлворси, ми маємо честь послати цього ранку в вашу адресу подвійний короб Шато-Марґо марки антилопа, фіолетова печать. Короб занумеровано й помічено — див. на берегові листа. З повагою Сер, Ваші, готові до послуг Гоґз, Фроґз, Боґз і К°. Місто С. Червня 21, 18 — р. P.S. Короб прибуде до вас підводою в наступний після одержання листа день. Наше привітання м-рові Шатлворси. Г. Ф. Б. і К°». |
Ранок, нарешті, настав і з ним дуже численна й вельми респектабельна компанія з'явилася в домі м-ра Ґудфеллоу. Справді, там була мало не половина округи — я сам був у тім числі — але, на превелику муку для гостей, Шато-Марґо прибуло дуже пізно, коли гості вже віддали належне розкішній вечері «Старого Чарлі». Воно прибуло, в тім, нарешті — в колосальному коробі — і що вся публіка була вже в надзвичайно веселому настрої, було вирішено nem. con.[4] одноголосно, що короб слід поставити на стіл і розпити те, що в ньому було, негайно.
Як сказано, так учинено. Я взявся допомагати, і вмить ми установили короб на столі промежи пляшок та шклянок, що з них чимало ми роздушили в метушні. «Старий Чарлі», вже добре під мухою і дуже червоний на лиці, з серйозною міною зайняв місце коло краю короба і, сильно стукнувши по ньому карафкою, закликав товариство додержувати порядку «підчас церемонії викопування скарбу».Після деякого галасу нарешті всі вщухли і, як часто-густо буває в подібних випадках, настала глибока й надзвичайна тиша. Мене тоді запрошено одкрити зверхню дошку, і я згодився «з колосальною приємністю». Я встромив долото і скільки разів злегка вдарив молотком; покришка короба раптом несподівано одлетіла вверх, і в ту саму мить випросталося в сидячу позу, просто дивлячися хазяїнові в вічі, спотворене, скривлене і майже зогниле тіло самого забитого м-ра Шатлворси. Воно дивилося скілька секунд сумно і невідривно своїми запалими і бляклими очима прямо в вічі м-рові Ґудфеллоу, пробелькотіло поволі, але виразно і настирливо, слова «Ти єси!» і потім, перекинувшись на бік короба, ніби задоволене цілком, здригаючись, випросталося і лягло на столі.
Сцени, що відбулася по цім, сливе не можна змалювати. Все кинулося скажено до дверей та вікон: і багато з найдужчих, що були в кімнаті, чоловіків знепритомніли з жаху. Та після першого дикого пронизливого вибуху страху всі очі повернулися до м-ра Ґудфеллоу. Якщо я проживу ще тисячу літ, я зроду не забуду більше, ніж смертельну агонію, що відбилася на його напівмертвім обличчі, що оце тільки горіло вином і тріумфом. Протягом скількох хвилин він сидів непорушний, як мармурова статуя, і його очі, невидющі, страшно порожні, ніби занурилися в глиб його істоти й дивилися на його власну мізерну, злочинну душу.
Потім їхній вираз, ніби спалахнувши зненацька, повернувся в околишній світ, швидким стрибком він схопився з стільця і, упавши головою і плечима на труп, він виповів поривисто й швидко докладну повість про огидне злочинство, за яке м-ра Пенніфезера було заарештовано й засуджено на смерть.
Його оповідання в коротких рисах було таке: він їхав слідом за своєю жертвою до ставка; тут він з пистоля вистрелив у коня; забив верхівця держаком пистоля; захопив портфельку і, думаючи, що кінь мертвий, з великими труднощами доволік його до кущів навколо ставка. Тіло м-ра Шатлворси він перекинув через свого коня і одвів його до певної схованки далеко в лісах.Жилет, ніж, портфельку і кулю він сам кинув туди, де їх знайдено, щоб помститися на Пенніфезерові. Він же улаштував так, що знайшли скривавлену хустку і сорочку.
Під кінець цього оповідання, від якого кров холола в жилах, слова злочинця стали бреніти непевно і глухо. Коли він скінчив, він підвівся, поточився назад і впав — мертвий.
Засоби, що викликали це своєчасне признання, були хоч і дуже дійсні, але доволі прості. Надзвичайна щирість м-ра Ґудфеллоу не сподобалася мені і відразу збудила в мені підозріння. Я був при тім, коли м-р Пенніфезер його вдарив, і сатанинський вираз, що з'явився, хоч і на одну тільки мить, на його обличчі, запевнив мене, що його загрозу помститись буде здійснено цілком при першій нагоді. Отже я вже був схилений розглядати маневрування «Старого Чарлі» в зовсім інакшому аспекті, ніж його розглядали добрі громадяни Ретлборо. Я відразу побачив, що всі засудні винаходи виникли чи прямо чи непрямо від нього. Але фактом, який остаточно розкрив мені очі на справжній стан речей, була справа з кулею, знайденою м-ром Ґудфеллоу в трупі коня. Я не забув, хоча всі ретлбурзці забули, що була дірка, якою куля увійшла в тіло коня, і була теж дірка, якою вона вийшла. Якщо її знайдено в тілі тварини потім, після того, як вона вийшла, то для мене стало ясно, що її туди поклав той, хто її знайшов. Скривавлена сорочка й хустка ствердили здогад, викликаний кулею, бо кров, по розсліді виявилося, була добрячий кларет, не більше. Коли я почав міркувати про ці обставини і також про те, як зросли останніми часами щедроти й витрати м-ра Ґудфеллоу, я почав підозрівати, і моє підозріння не було слабшим від того, що я абсолютно ні з ким його не поділяв.
Отже, трапилося так, що я чув балачку між щирими друзьми, коли м-р Ґудфеллоу намагався виманити від свого друга обіцянку подарувати йому короб Шато-Марґо. Я скористувався з цього факту. Я роздобув планку китового вуса, умістив її через горло всередині трупу і улаштував його в старому коробі з-під вина, подбавши тим, щоб, згинаючи труп, зігнути разом з ним і китовий вус. Далі мені залишалося пригнітити кришкою тіло, поки я не зміг забити її цвяхами, і, ясна річ, я мав на увазі, що коли ті цвяхи витягти, то віко одскочить і, тіло випростається.
Улаштувавши в такий спосіб короб, я поставив на нім марку, число і адресу, як уже показано вище; і далі, написавши листа від імени виноторговців, з якими мав справи м-р Шатлворси, я дав інструкцію своєму служникові підвезти короб до дверей м-ра Ґудфеллоу на візку, по даному від мене знакові. Що до слів, які труп мусив сказати, я покладався на свої черевомовні здібності; що до їхнього впливу, я числив на совість убивці.
Я гадаю, більше нема чого розповідати. М-ра Пенніфезера негайно звільнили, він дістав у спадщину маєток свого дядька, скористався з науки, став на нову путь і щасливо зажив новим життям.
—————
- ↑ Goodfellow — добрий хлопчина.
- ↑ «Walking gentlemen» — власне актори на тих ролях, що вимагають тільки доброї зовнішности, а добра гра для них не обов'язкова. Пер.
- ↑ За тих часів кожен одливав кулі сам, отже шов, що був на формі, видавлювався на оливі кулі. Пер.
- ↑ nem. con. (nemine contradicente) — коли ніхто не заперечував. Латина. Пер.