Вибрані твори (Едгар По)/Метценґерштайн
| ◀ Береніка | Вибрані твори Метценґерштайн пер.: Б. Ткаченко |
Мовчання ▶ |
|
(METZENGERSTEIN)
Переклав Б. ТКАЧЕНКО
Pestis eram vivus — moriens tua mors ero.
(Чумою я був тобі живши — а мертвий смертю твоєю стану)
Мартін Лютер
Жах і фатальність верстали свій похід в усіх віках. Навіщо тоді датувати цю історію, що я маю тут розповісти? Хай буде досить сказати, що в добі, за яку я кажу, існувала в Угорщині міцно вкорінена, хоч і потайна віра в доктрини Метемпсихозу. За самі ці доктрини, тоб-то за їхню неправдивість а чи можливість, я не кажу нічого. Я тве́рджу, одначе, що багато в чім наше невір'я (як Ла Брюйер говорить про всі наші біди) «vient de ne pouvoir être seuls» — походить із неможливости бути у самоті[1].
Та були в цій угорській містичній вірі деякі точки, котрі сильно схилялися до абсурдности. Вони, угорці, різнилися дуже істотно від східніх своїх авторитетів. Приміром — «Душа», говорили вони — я цитую тут слова гострого і розумного парижанина, — «ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible. Ainsi — un cheval, un chien, un homme même, ne sont que la ressemblance illusoire de ces êtres»[2].Родини Берліфітцінґ та Метценґерштайн ворогували віками. Не бувало ще звіку таких двох славних домів, так смертельно завгорених обопільною неприязню.
Початок цій ворожнечі лежав, як здається, в словах отакого старого пророцтва: «Високе ім'я жахливого взнає упадку, коли, як їздець коня, так смертність Метценґерштайнів подолає Берліфітцінґів несмертельність».
Певна річ, що самі ці слова мали в собі дуже мало, або й зовсім не мали значіння. Але й не такі маловажні причини приводили до постання — і то не в так давніх часах — наслідків рівно значу́щих. До того ж, ці дѐржави, бувши сутичні, здавна вели між собою суперництво в ділах обихідного справування. Та ще сказати й те, що з близьких сусідів рідко коли бувають друзі; а мешканці замку Берліфітцінґ могли задивлятися з своїх високих мурів у самі вікна палацу Метценґерштайн. Виявлювана, таким чином, пишніша, ніж звично між феодалами розкіш менш за все могла притишити роздражнені почуття не так древнього і не такого заможного роду Берліфітцінґ. Що ж би за диво, що слова, нехай і безглузді, цього віщування мусили мати свій вплив у постанні і дальшому ході вражди поміж двома сім'ями, коли їх схиляли уже до звади численні спонуки наслідної заздрости? Пророцтво немов би крило в собі — коли тільки в ньому щось крилось — кінцевий тріумф того дому, що був потужніший уже й тепер; і, очевидно, його споминалося з як-найгіршою неприязню в домі слабшому, менше впливовому.
Вільгельм граф Берліфітцінґ, хоч і високого роду муж, був за часів, що про них іде річ, ветхий, химерний дід, нічим не одмітний, тільки своєю незвичною, закоренілою нехіттю до родини своїх суперників та ще любов'ю до коней і ловецького діла — любов'ю такою палкою, що ні тілесна недуга, ані похилий вік, ні духовні нестатки не відстороняли його від щоденної участи в небезпеках ловецтва.
З другого боку, Фредерік барон Метценґерштайн не дійшов іще мужнього віку. Батько його, міністр Ґ —, помер замолоду. Мати, пані Марі, невдовзі пішла за ним слідом. Фредерік був під цей час на вісімнадцятім році. При місті якісь вісімнадцять років, це невеликий час — але в дикості, та ще у такій розкішній, як ця стара дѐржава, біг маятника повниться глибшим значінням.
Через певні осібні обставини батькової управи, молодий барон, по кончині старого, зразу вступив у власть над своїми розлогими добрами. Рідко коли перед тим було на Угорщині, щоб котрий дворянин держав під своєю рукою такі посілості. Його замки були без числа. А найперший пихо́ю та вѐличчю був «Палац Метценґерштайн». Його пограничні межі ніколи певне не визначалося, та самий головний його парк обіймав собою окіл у п'ятдесят миль.
По вшесті на власть над таким незрівняним маєтком такого нелітнього вла̀даря — та ще й вдача його бувши добре відома — не було чого й розмислитися над його можливою поведінкою. І справді, протягом трьох яких днів новий волода̀р закасував поведінкою самого Ірода[3] і геть повершив сподівання найпалкіших своїх прихильників. Ганебне бешкетування — безличне віроломство — нечувані звірства зразу дали збагнути його трепетя̀щим васалам, що жодна рабська покора — жодне як-найретельніше визнання власницьких прав негодні були відтепер забезпечити їм будь-яку оборону від безжалісних пазурів малого Каліґули. Вночі проти четвертого дня стайні замку Берліфітцінґ знайдено у вогні; і одностайна думка сусідства доточила злочин підпалу до ганебного списку безчинств та перѐступів молодого Барона.
Але підчас тривоги, заподіяної ним випадком, молодий державець сидів, очевидно заглиблений у думках, в обширнім і самітнім горішнім покої родового палацу Метценґерштайн. Багате, хоч і поблякле ткання, колихаючись тьмяно по стінах, являло похмурі й величні образи тисячі славних Барокових предків. Тут священики в пишних горностаях та папські досто́йники по-дружньому возсідали із самовладцями та суверенами, накладаючи своє вето на пожадання земних владарів та поборюючи силою папського верховѐнства супротивницьке бѐрло Архи-Врага. Там темні виста̀вні постаті князів Метценґерштайн (а під ними м'язисті грізні румаки летять по кістках переможених ворогів) вражали найкріпші нерви потужним своїм виразом; і тут знову сладострасні лебѐді образи жінок із минулих днів геть відлітали в мереживі нереального та̀нця під звуки вимарених мелодій.
Та в той час, як Барон прислухавсь, чи тільки здавалось, що слухав, чим-далі чутніший гомін коло стаєн сусіди — а може роздумував над якими новими, зважнішими виявами своєї сваволі — його зір несвідомо тяжив до велетенського неприродної масти коня на тканні; це був кінь Сарацина, предка ворожого роду Берліфітцінґів. Самий кінь у передньому плані картини стояв непорушно, як статуя, а далі за ним переможений вершник загибав від меча Метценґерштайна.
На губах Фредерікові появився диявольський вираз, коли він збагнув той на̀прям, де звертався його несвідомий зір. Але він не одвернув очей. Навпаки, він ніяк би не міг пояснити гнітючу тривогу, що пала погребним покровом на його чуття. Він заледве погоджував свої незвязні, мов би в маренні, чуття із свідомістю, що він же не спить. Що довше дививсь, то глибшав чар — то трудніше здавалося, щоб він здужав коли одвести свій погляд від гіпнотичного образу там на тканні. Але гамір зовні відразу подужчав, і вимушеним зусиллям він одвернув свою увагу на блиск рудого вогню, що впадав від пожежі просто у вікна покою.
Ця чинність, одначе, була хвилинна; Баронів зір механічно вернувсь до стіни. На превеликий йому жах і диво, голова гігантського огиря за цей час змінила становище. Шия тварини, доти похилена мов би у співчутті над простертим тілом господаря, тепер простяглася на всю довжину до Барона. Очі, доти невидні, мали тепер у собі дужий і людський вираз, паленіючи огневою, незвичайною червінню; і отвертий писк знавіснілого видно коня виставляв па всю видноту його замогильні, огидні зуби.
Не стямившись від жаху, молодий Барон непевним кроком кинувсь до дверей. Коли він їх навстяж одкинув, раптовий блиск червоного полум'я, бурхнувши в кімнату, одбив чітку його тінь на тремтющу тканину; і він задрижав, спостерігши, що ця тінь — поки він стояв на порозі — зайняла таке саме становище і як-найточніше збіглася обрисом із безжальним і переможним убивцею Сарацина.
Щоб полегшити пригнічений дух, Барон поспішив на вільне повітря. Біля головної брами палацу він зустрівсь із трьома конюхами. З превеликими труднощами, з явною небезпекою для життя вони стримували конвульсивні ривки гігантського вогненної масти коня.
— Чий кінь? Де ви впіймали його? — спитався юнак сварливим і грубим тоном, одразу збагнувши, що таємничий румак в гобеленній кімнаті був достеменним двійником ції шаленої животини, що стояла ось перед його очима.
— Це ваша існа власність, Сір, — відповів один із конюших, — принаймні, на нього не заявляє права ніякий інший господар. Ми вловили його на бігу — він весь димів та пінився люттю — коли він скакав одвідтіль, від пожежі, від Берліфітцінґа стаєн. Подумавши, що цей кінь належить до заводських чужоземних ко́ней старого Графа, ми привели його назад як приблудного. Та стаєнні там не признали йому ніякого ймення; а це дивна річ, бо на нім же явні знаки, що він ледве вирятувавсь із огню.
— До того ж, і випалене тавро В. Ф. Б. зовсім явне стоїть йому на лобі, — доточив другий конюший; — я гадаю, не що це єсть, як тільки ініціяли Вільгельма фон-Берліфітцінґ — але весь замок стоїть на тім, що нічого не знає за цього коня.
— Річ надзвичайно дивна! — сказав молодий Барон замисленим тоном, видимо, сам несвідомий значіння своїх слів. — Ви кажете, це знаменитий кінь — чудесний кінь; одначе, як ви справедливо замітили, підозрѐнний і норовистий на вдачу. Так чи інак, хай буде мій, — додав він по павзі, — може такий їздець, як Фредерік Метценґерштайн, чи не зуміє приборкати хоч би й самого диявола із стаєн Берліфітцінґ.
— Ви помиляєтесь, Пане: цей кінь, як ми либонь і сказали, не із Графових стаєн. Коли б так, ми занадто знаємо службу, щоб привести його перед очі дворянина Вашого роду.
— Справді! — завважив сухо Барон; і в цю мить паж із спальних покоїв прибіг від палацу поспішним кроком і з зарум'яненим видом. Наблизившись до вуха своєму панові, він пошепки доповів йому, що в покоях раптом зник малій кусник ткання. Він означив цей кусник убільшки, входячи заразом у докладні й малі подробиці; та що їх говорилося тихо, то з них і не вирвалося ані слова, щоб удовольнити зацікавлення конюхів.
Молодий Барон в час ції розмови виглядав немов би схвильованим різнотою чуттів. Одначе, скоро він знову опанував себе, і вираз рішучої злісности стояв йому на виду, коли він видавав категоричні накази, щоб цей покій зразу замкнули, а ключа віддали йому особисто.
— Чули ви про нещасну смерть старого ловця Берліфітцінґа? — рік Баронові один із його васалів, коли паж одійшов і величезний кінь, що його цей пан присвоїв як власність, басував і стрибав з подвійною люттю по довгій алеї від палацу до стаєн Метценґерштайн.
— Ні! — мовив Барон, повернувшися прикро до того. — Помер, ви сказали?
— Чиста правда, мій Пане; і для члена вашого роду це не єсть, я гадаю, непожада̀на звістка.
Нагла усмішка розлилась по лиці Барона:
— Як це сталось?
— В безтямних зусиллях врятувати улюблених коней із ловецької стайні, він сам загинув злощасно в огні.
— Спра-а-авді! — покликнув Барон, наче поволі й розважно з'ясовуючи правдивість якоїсь разючої думки.
— Справді, — відказав знов васал.
— Скандал! — мовив юнак лагідно і спокійно пішов собі геть до палацу.
З цього часу знаменна зміна зайшла у зовнішнім поводженні розпусного юнака Фредеріка фон-Метценґерштайн. Справді, його поведінка зрадила всі сподівання і обманила розрахунки багатьох стратегів-матерів: бо ж його норов та звичай тепер іще менше, аніж коли, пасували до звичаїв сусіднього панства. Його ніколи не видко було поза межами його власного панства, і в цім широкім товариськім світі він не мав собі жодного товариства — хіба що, справді, оцей незвичайний, бурхливий, вогненної масти кінь, що ним він раз-у-раз відтоді виїздив, мав якесь таємниче право називатися його другом.
Численні запрошення від сусідства іще довго, однак, час від часу надходили. «Чи не зізволить Барон вшанувати своєю присутністю наше свято?» «Чи не має охоти взяти участь у наших ловах на ведмедя?» — «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде» були гордовиті й короткі відповіді.
Цих повторних образ не могло стерпіти владне дворянство. Запрошення ставали де-далі менше сердечні, не так численні; тоді перестали зовсім. Від удови безщасного графа фон-Берліфітцінґ чуто навіть такий здогад, що «Барон», мовляв, «сидить, може, вдома і не мавши навіть охоти удома сидіти — раз що він зневажає товариство рівних собі; що він їздить верхи, коли й не має охоти їздити верхи — раз що він має за краще вести товариство з конем». Певна річ, що це був нерозумний вибух спадкового почуття образи, і доводив він тільки, якою надзвичайно безтямною буває часом наша мова, коли ми хочемо особливої енергії вислову.
Але добросерді люди приписували зміну в поведінці молодого Барона природному гореві сина по дочасній смерті батьків — забувши, одначе, про його люте й непогамовне життя за короткий час зразу по цій утраті. Що-правда, були дехто й такі, що згадували занадто високу Баронову думку про власне значіння й гідність. Інші знов (між ними можна назвати й домового лікаря) не вагалися говорити про болісну меланхолію та спадкову недужість, тимчасом як між юрбою кружили темні натяки ще більше непевного роду.
Справді, Баронова неподобна прив'язаність до новопридбаного коня — прив'язаність, що немов набирала нової сили при кожному вияві лютого, мов би диявольського норову тварини, врешті перетворилась в очах усіх розсудливих людей на гидку, ненормальну пристрасть. В сяйві дня — в глупу ніч — слабий чи здоровий — під погоду і в бурю — молодий Метценґерштайн здавався прикутим до сідла свого колосального огиря, що його невгамовний шал так добре ладнав з його власним духом.Крім того, буди ще обставини, котрі, враз із дальшими подіями, надавали надлюдського, зловісного значіння манії верхівця, як і здольностям огиря. Точно зміряно віддаль, осягнуту одним його скоком, і вона, як виявилось, перейшла, та ще й на разючу міру, найхимерніші розрахунки найбільш фантастичних голів. До того ж, Барон не мав жодного осібного ймення для ції тварини, — а вже ж усі інші коні його заводу різнилися особливими назвиськами. Та й сама стайня цього коня містилася оддалік від інших; а що до чищення та іншої потрібної служби, ніхто, тільки сам господар, своєю особою, зважувавсь обслугувати, а навіть і просто заходити за огорожу осібного стійла, де пробува̀в цей кінь. Засвідчено й те, що три которі конюхи, впіймали його на втечі при пожежі у Берліфітцінґа, хоч і мали тоді удачу, запинивши його мундштуком та орканом, а проте жоден із трьох не міг би певне сказати, що в цій небезпечній борні, або хоч коли пізніше він таки іменно наложив свою руку на тіло ції животини. Вияви особливого розуму в поведінці шляхетного, високого духом коня, думається, не так то здатні викликати дражливу, надмірну увагу, але тут були особливі обставини, які хоч-не-хоч впливали на найбільш недовірливих і флегматичних; і говорилося, ніби ця товарина змушувала часом податись назад цілу юрбу, що глупіла довкола неї: так знаменно, разючо била вона шаленими копита́ми в землю — ніби сам молодий Метценґерштайн часом зблідне бува і одступиться геть перед зважним і жадливим виразом її серйозних, немов би людських очей.
Поміж усією Барона челяддю, одначе, ніхто не брав під сумнів щирість тії незвичайної пристрасти, що її мав Барон для огненної вдачі цього коня; врешті, ніхто як один тільки паж, що його каліцтво було всім на виду, а його думка не важила анічого. Він (коли тільки його балачку варто тут згадувати) мав нахабність запевняти, що його пан ніколи не всідав на сідло без несвідомого і майже невидного трепету, і немов би кожного разу, повертаючи із звичайної довгої випра́ви верхи, кожен м'яз йому на виду зводило виразом побідної злісности.
Однії бурхливої ночи Метценґерштайн, прочнувши з важкої дрімоти, як маніяк, зійшов із свого покою і, з гарячковим поспіхом сівши в сідло, помчав геть в лісову гущину. Такий звичайний випадок не звернув на себе особливої уваги, але скоро челядь зажадала його повороту в сильній тривозі, бо вже кільки годин він був у відсутності, коли враз величезне, пишне будо̀вання палацу Метценґерштайн побачено в тріскоті і руйнуванні аж до самих підвалин, під навалою буйної сизої маси непереборного полум'я.
Коли полум'я, відтоді як уперше його забачили, зробило вже такий грізний поступ, що всі намагання відрятувати якусь частину будови показались видимо марні, оторопіле сусідство стало бездільно округ в мовчазному, апатичному зачудо̀ванні. Але скоро новий і жахливий об'єкт притягнув до себе увагу і показав, наскільки людська агонія зворушує почуття юрби сильніше від найстрашніших видовищ неживого порядку.
На довгій алеї старезних дубів, що вела із лісу до головної брами палацу Метценґерштайн, враз завиднів кінь, несучи на собі верхівця без шапки, в розхристанім одягові — таким наглим скоком, що повершив самого Демона Бурі. Біг верхівця був, очевидно, не в його власній волі. Агонія на його виду, конвульсивні змагання всього його тіла свідчили про надлюдські зусилля; але жодного звуку — тільки один самотній покрик зірвавсь із його закривавлених губів, геть погризених у надмірному жахові. Мить — і брязкіт копит загучав уже прикро й пронизливо над ревом огню і над лементом вітру; друга — і осягнувши єдиним махом і брамний місток, і рів, кінь поскочив нагору хисткими двірцевими сходами і, разом з своїм верхівцем, щез у виру і хаосі полум'я.
Шаленість бурі зразу упала, настала мертва тиша. Білий поломінь обвив будову немов би заслоною і, ринувши геть у спокійне повітря, спалахнув ясним сяйвом надприродного світла; а хмара диму тяжко осіла знов на руїни палацу в виразній гігантській постаті — КОНЯ.
——————
- ↑ Мерсьє у «Році 2440-му» («L’an deux mille quatre cent quarante» серйозно підтримує доктрини Метемпсихозу, а І. Д. Ізраелі каже, що «немає жодної системи, такої простої і так мало противної розумінню». Полковник Ітен Аллен (Ethan Allen), «Хлопець із Зеленої гори» (Green Mountain Boy»), також відомий, як серйозний метампсихозист. Е. По.
- ↑ «Душа живе тільки раз у чутливому тілі. Отже — кінь, собака, сама людина суть лише ілюзорні подоби цих істот». Пер.
- ↑ В старій англійській драмі Ірод (Herod) репрезентує собою бундючного тирана, звідси «to out-herod Herod» (власне, «переіродити Ірода») — розійтися в розкошах, пишноті, бучності. Пер.