Вибрані твори (Едгар По)/Золотий жук

 
ЗОЛОТИЙ ЖУК
(THE GOLD-BUG)
 

What ho! what ho! this fellow

is dancing mad!

He hath been bitten by the Tarantula.

All in the Wrong

(Гей, reй! той хлоп стрибає,

як скажений!

Його, мабуть, тарантул укусив).

Багато літ тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вільяма Леґрана. Він був з старої гугенотської фамілії і колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучої після краху, він покинув Нью-Орлеан — місто своїх предків — і оселився на Сюллівановім острові в Південній Кароліні.

Цей острів має дуже особливий вигляд. Там мало чого є, окроме морського піску, а завдовжки він має щось із три милі. Він ніде не має більше, як чверть милі завширшки. Він відділюється від суходолу ледве помітною річкою, що вимила собі путь у гущавині очеретів і намулу, де гніздилося безліч болотної птиці. Рослинність там, як і можна заранше вгадати, скудотна, принаймні, низкоросла. Високих дерев зовсім немає. Коло західнього краю, де стоїть форт Мавлтрі і де втікачі від чарлстонської куряви й лихоманки наймають улітку злиденні дерев'яні дачі, росте колюча карликова пальма; та ввесь острів, за виїмком оцього західнього краю і твердої білої смуги при березі моря, вкритий рясною гущавиною пахущого мірту, що його так цінують в Англії садівники. Той кущ тут буває в п'ятнадцять і двадцять футів заввишки; він утворює майже неминучий підлісок, і від його аромату важніє навколо повітря.

У самім серці цього чагарнику, поблизу вже східнього, найбільш відлеглого краю острова, Леґран сам собі побудував маленьку хатку, в якій він жив, коли я вперше з ним зазнайомився. Це випадкове знайомство в скорому часі переросло в дружбу — багато було в тім відлюдькові такого, що могло викликати цікавість і повагу.

Він був добре вихований, мав багатий і незвичайний розум, але його заїдала мізантропія і швидка зміна настроїв, піднесених і меланхолійних. У нього було багато книг, та він рідко з них користувався. Його головні розваги були риболовля чи блукання вдовж берега або в кущах, шукаючи раковин чи комах — Сваммердам сам міг би позаздрити на його ентомологічні колекції. У цих екскурсіях його звичаєм супроводив старий негр па ім'я Джупітер, відпущений на волю ще за щасливих днів сем'ї Леґранів; та ні загрози, ні обіцянки не могли його відштовхнути від того, що він уважав за своє право опіки над учинками його молодого «маси Вілла». Не неможлива річ, що родичі Леґранові, уважаючи його за дуже неврівноважену психічно людину, умисно всиляли в Джупітера оцю впертість, з якою він наглядав і оберігав мандрівця.

На широті острова Сюллівана не часто бувають суворі зими, і потреба гріти хату трапляється дуже рідко. Коло середини жовтня 18… трапився такий дуже холодний день. Саме перед захід сонця я пробив собі путь через вічнозелені кущі до хати свого друга, якого я не відвідував уже скільки тижнів; я сам жив у дев'ятьох милях від острова в Чарлстоні, а дорога туди й назад була зовсім не така легка, яка вона є тепер. Дійшовши я хати, постукав своїм звичаям у двері і, не почувши відповіди, одшукав ключа в знаній мені схованці й увійшов у хату. В печі горів добрий вогонь. Це була дуже приємна для мене новина. Я скинув пальто, присунув стільце до полін, що тріщали в вогні, і терплячо став ждати своїх хазяїв.

Скоро після захід сонця вони прийшли і дуже щиро мене зустріли. Джупітер, розтягнувши в усмішці рот аж до вух, заходився готувати дичину на вечерю. Леґрана найшов один з його припадків — не знаю, як мені їх інакше називати — ентузіязму. Він знайшов невідомого молюска, що являв собою новий рід, а також ловив і спіймав з допомогою Джупітера скарабея, якого уважав теж за абсолютно доти незнаного. Про цього скарабея він хотів почути мою думку взавтра.

— Чому ж не сьогодні? — спитав я, потираючи над вогнем руки і про себе посилаючи к чорту всю скарабейську породу.

— А коли б я знав, що ви тут! — сказав Леґран, — аджеж я так давно вас бачив; як я міг передбачати, що ви саме цього вечора до мене зайдете. По дорозі я зустрів лейтенанта Дж. з порту і дуже необачно віддав йому на час жука, і отже до завтра ви не зможете його побачити. Зоставайтесь ночувати, і я завтра ранесенько до схід сонця пошлю Джупітера по жука. Це найцікавіша річ у світі!

— Що? — схід сонця?

— Де пак! Ні! — жук! Він яскравий, як золото, на колір — завбільшки з здоровий волоський горіх — з двома блискучими чорними цятками з одного краю спинки й одною довгастою цяткою з другого. Полапки в нього…

— Нема в ньому олова, маса Вілл, я вам кажу, — перебив його Джупітер. — Жук є золотий жук, усе всередині золото і зовні, окроме крилець — зроду не бачив такий важкий жук.

— Гаразд, нехай буде так, Джапе, — одповів Леґран ніби трішки серйозніше, ніж того вимагала справа, — то хіба ж це достатня причина для тебе, щоб спалити дичину? Колір, — звернувся він до мене, — справді ніби виправдує Джупітерову думку. Ледве чи ви бачили колись надкрильця з таким щирим металевим блисском — та про це ви зможете судити завтра. Тимчасом я спробую пояснити вам його форму.

Сказавши це, Леґран присів до маленького столу, на якому були пера й чорнило, та не було видко паперу. Він пошукав трохи в шухлядах, але не знайшов.

— Нічого, — сказав він нарешті, — оцього буде досить.

І він видобув з кешені піджака щось таке, що я узяв був за дуже брудний рояльний папір, і зробив на ньому грубий шкіц пером. Поки він малював, я все сидів коло вогню, бо було так само зимно, як і раніше. Скінчивши малюнок, він, не підводячись, передав його мені. Коли я взяв його, надворі щось голосно загарчало, дряпаючись у двері. Джупітер одчинив — і величезний Леґранів Ньюфавндленд вдерся в кімнату, стрибнув мені па плечі і намагався мене всього облизати, ми бо з ним здавна дуже приятелювали. Коли він мене одпустив, я подивився на папірець і, сказати правду, дуже був здивований з того, що намалював мій приятель.

— Так, — сказав я, роздивившися його протягом скількох хвилин, — це дуже чудний скарабей, мушу признатися: це новина для мене; зроду я нічого подібного не бачив, хіба що от череп чи мертву голову — на це він схожий більше, ніж на щось інше, що мені доводилося спостерігати.

— Мертву голову? — повторив Леґран. — О, так, може; можливо, що він, намальований, трохи скидається на череп. Горішні цятки трохи подібні до очей — чи так? а довгаста цятка внизу — ніби як рот, а ввесь контур його овальний.

— Може, й так, — сказав я, — але, Леґране, я боюся, що ви не художник. Я почекаю й подивлюся на самого жука, щоб зложити собі уяву про те, як він виглядає.

— Не знаю, — сказав він трішки роздратовано, — я малюю пристойно — мусив би, принаймні, малювати пристойно — в мене були добрі вчителі, а я маю сміливість думати, що ніколи не був пришелепуватий.

— Але, друже, тоді, значить, ви пожартували, — сказав я, — це дуже непоганий череп — більше від того, я б сказав, що це дуже хороший череп, коли орієнтуватися на звичну уяву про череп, і ваш скарабей, очевидно, найхимерніший скарабей у світі, коли він на це схожий. Я вам скажу, прямо можуть постати з приводу цього не аби-які забобони. Гадаю, що ви назвете жука «Scarabaeus Caput Hominis»[1] чи щось такого — подібних назов чимало є в природознавстві. Та де же ті полапки, за які ви казали?

— Полапки! — сказав Леґран, якого, очевидячки, вже сильно роздратувала ця тема, — я певний, що вам мусять бути видні оті полапки. Я змалював їх такими ж, як вони в жука на ділі, і, мені здається, цього досить.

— Що ж, може, — сказав я; — може, воно й так, але я все ж таки не бачу, — і я передав йому папірець, не кажучи ні слова, щоб не роздратувати його ще більше; але я був дуже здивований з усієї цієї справи; його дражливість мені здавалася дуже чудною, а що до шкіца жука, то там запевне не було видко ніяких полапків і весь шкіц був, як викапаний, схожий на звичайні гравюри черепів.

Він сердито взяв папірця і вже почав його бгати, очевидячки, щоб укинути в вогонь, коли випадковий погляд на нього, ніби зненацька, скував його увагу. В одну мить його обличчя зробилося страшенно червоне і відразу стало таке ж бліде. Кілька хвилин він сидів нерухомий, дбайливо розглядаючи малюнок. Нарешті він підвівся, взяв із столу свічу, відійшов і сів на моряцькій скрині в найвідлеглішому кутку кімнати. Тут він знову як-найстаранніше обдивився папірець з усіх боків. Але він нічого не казав, і його поведінка мене сильно здивувала; та я уважав за краще не збільшувати його капризний настрій будь-якими коментаріями. Аж от він витяг з піджачної кешені портфельку, дбайливо сховав туди папірця і поклав в пульт, акуратно його потім замкнувши. Тепер він став стриманіший, але його попередній ентузіязм геть ізник, хоч він, здавалося, був радше замислений, ніж похмурий. Протягом вечора він чим-раз більше заглиблювався в мрії, і ніякі мої жарти не могли його вивести з задуми. Я був збирався раніше переночувати в хатці, як не раз уже бувало, але, бачивши свого хазяїна в такім настрої, я уважав за краще попрощатися. Він мене не затримував, та, коли я виходив, він стиснув мені руку з більшою, ніж звичайно, теплотою.

Минуло з місяць після того (а протягом цього часу я ні разу не бачив Леґрана), коли до мене в Чарлстоні завітав його слуга Джупітер. Я зроду не бачив старого негра в такім одчаю і злякався, чи не скоїлося щось серйозне з моїм другом.

— Ке, Джапе, — сказав я, — в чім справа — як твій хазяїн?

— Щоб сказати правду, маса, йому не так добре, як треба було б.

— Недобре! Це дуже сумно. На що ж він жаліється?

— Ге, то ж то й воно, він нічого не жаліється, але він дуже хворий все ж таки.

— Дуже хворий, Джупітере! — чого ж ти не сказав одразу? Чи він знаходиться в постелі?

— Ні, не в постелі — його ніде не можна знайти — отут-то й закопаний собака — у мене дуже тяжко на серці за бідного маса Вілла.

— Джупітере, я хочу знати, в чім справа, про віщо ти там верзеш. Ти кажеш, що твій хазяїн хворий. Чи він сказав тобі, що йому болить?

— Е, ні, маса, не варт казитися з приводу цього — маса Вілл нічого не каже, що з ним сталося; та чого ж він тоді ходить спустивши голову, отак, і знизує плечима, і він білий, як привид? І він усе держить аспід…

— Що держить, Джупітере?

— Держить аспід з числами на дошці — зроду не бачив таких диявольських чисел. Я зовсім злякався, от яке діло. Я тепер он як мушу доглядати. Другого дня він утік від мене досвіта і не приходив цілий божий день. Я вже вирізав собі доброго дубця, щоб дати йому як слід, коли він повернеться, але я такий дурень, що я не насмілився — у його був такий жалісний вигляд.

— Як? — що? А так, я взагалі думаю, що ти не мусиш ставитися так суворо до його, бідолашного; не бий його Джупітере, він цього не перенесе; та чи не можеш ти мені сказати, що там було такого, що спричинило цю хворість чи цю зміну в поведінці. Чи сталося що-небудь прикре з того часу, як я там був?

— Ні, маса, там нічого не сталося з того часу, я думаю, воно сталося раніше — того самого дня, що ви приходили.

— Як, що ти хочеш сказати?

— Ясно, маса, я кажу про жука — отого.

— Про віщо?

— Про жука — цілком певний, що він ужалив масу Вілла у голову, цей золотий жук.

— А які резони, Джупітере, є в тебе, щоб так думати?

— Не різо̀не? Він вас так різо̀не, що й не зчуєтеся. Я зроду не бачив такого чортового жука — він б'є й кусає все, що може. Маса Вілл його спочатку спіймав, та дуже швидко його випустив, кажу я вам; отоді саме він його і вдарив. Мені не хотілося спробувати, яка в того жука паща, я не хотів брати його пальцями — так я спіймав його в клаптик паперу, що я знайшов. Я загорнув його в папір і заткнув йому пельку папером — от як я його взяв.

— Отже, ти думаєш, що жук його справді укусив і він захворів від цього?

— Я не думаю, що так, я знаю. Чого ж би йому що-ночи снилося про золото, коли б його не ударив отой золотий жук? Я чував і раніш про отих золотих жуків.

— А звідки ж ти знаєш, що йому сниться золото?

— Звідки я знаю — бо він балакає у сні — ось звідки я знаю!

— Гаразд, Джапе, може, і твоя правда, але яким незвичайним причинам я завдячую твою сьогоднішню візиту до мене?

— Як ви кажете, маса?

— Чи є в тебе якесь доручення від м-ра Леґрана до мене?

— Ні, маса, я ось приніс цидульку.

І Джупітер передав мені такого листа:

«Дорогий друже!

Чому я вас так давно не бачу? Гадаю, що ви не були настільки нерозумні, щоб образитися на мене за якесь моє неуважне слово; та ні, це неймовірно.

З того часу, як я вас бачив, у мене з'явилися великі турботи. Мені щось треба вам розповісти, та я зовсім не знаю, як його розповідати і чи розповідати взагалі.

Я був не зовсім здоровий скільки днів тому, і бідний старий Джап долігає мені, сказати не можна як, своєю доброзичливою опікою. Чи повірите ви — він наготував здоровенну палицю на другий день, щоб дати мені чосу за те що я від нього втік і провів день сам у горах на суходолі. Я серйозно думаю, що тільки мій хворий вигляд урятував мене від прочухана.

Я нічого не знайшов нового для колекцій з того часу, як ми бачилися.

Коли ви можете тільки, приходьте оце з Джупітером. Приходьте. Я хочу бачити вас сього ж вечора в дуже важливій справі. Запевняю вас, що це дуже важлива справа.

Ваш завжди Вільям Леґран».


У тоні цієї записки було щось таке, що мене занепокоїло. Уся маніра й стиль її були неподібні до Леґранових. Про віщо він міг мріяти? Яка нова заковика його напала? Яку справу, «дуже важливу», він міг збиратися робити? Джупітерове про нього оповідання нічого доброго не показувало. Я боявся, чи постійний тягар злиднів не розладив урешті розум мого друга.

Ні хвилини не гаючися отже, я зібрався йти разом з негром.

Коли ми прийшли на пристань, я побачив новеньку косу й три лопати, що лежали на дні човна, яким нам треба було плисти.

— Що це все значить, Джапе? — спитав я.

— Його коса, маса, і лопати.

— Дуже добре, але для чого вони є тут?

— Це коса й лопати, що маса Вілл постановив, щоб я їх купив у місті, і я віддав за них до чорта багато грошви.

— Але що саме, клянуся всіма таємницями на світі, твій «маса Вілл» збирається робити з косами й лопатами?

— Цього вже я не знаю, і нехай мене чорти візьмуть, коли б я думав, що він сам це знає. Це все від того жука.

Побачивши, що більше нічого не дізнаєшся від Джупітера, чий розум, здається, ввесь був захоплений тим жуком, я увійшов у човна і поставив парус. За сильною і попутною бризою ми швидко увійшли в маленьку затоку на північ від форту Мултрі і, перейшовши миль зо дві, підійшли до хати. Леґран чекав на нас у гарячковій нетерплячці. Він стиснув мені руку з нервовим піднесенням, яке злякало мене і ствердило ті підозріння, що вже вспіли законитися. Обличчя йому було бліде, як мара, і його глибоко врізані очі сяли ненатуральним блиском. Розпитавшися в його про його здоров'я, я спитав, не знаючи про віщо б краще завести розмову, чи він одержав назад скарабея від лейтенанта Дж.

— О, так, — відповів він, раптом червоніючи, — він повернув мені жука другого ж ранку. Ніщо мене тепер не може розлучити з цим скарабеєм. Чи знаєте ви, що Джупітер має повну рацію що до цього жука.

— Як саме? — спитав я з сумним передчуттям на серці.

— Гадаючи, що жук той з щирого золота.

Він сказав це з глибоко серйозним виглядом, і в мене аж занило на серці.

— Цей жук має в собі мою долю, — сказав він з усмішкою тріумфу, — він віддасть мені мої родинні маєтки. Хіба ж то диво, отже, що я його так ціную. Коли фортуні забагнулося подарувати його мені, мені лишається тільки правильно його використати, і я діб'юсь золота, знаком якого він явився. Джупітере, принеси мені скарабея!

— Як, жука, маса? Я волів би не мати ніякого діла з цим жуком; вам доведеться принести його самому.

Леґран підвівся поважно і велично і приніс жука, вийнявши його із скляної банки, де він був захований. То розкішний був скарабей і на ті часи невідомий природознавцям — безперечно, велика цінність з наукового погляду.

Коло одного краю спинки було дві круглі цятки, а коло другого — одна довгувата. Надкрильця йому були дуже цупкі і блискучі, як лощене золото. Він був також дуже важкий, і, взявши все це на увагу, я не міг не зрозуміти Джупітерову думку; але я не знав, що мені в світі робити з тим, що з нею всерйоз погоджувався сам Леґран.

— Я послав по вас, — сказав він в урочистому тоні, коли я скінчив розглядати жука, — бо потребую вашої поради й допомоги в тім, щоб прискорити хід Фортуни і жука…

— Мій дорогий Леґране, — гукнув я, перериваючи його мову, — ви, безперечно, хворі, і вам треба було б ужити хоч деяких запобіжних заходів. Вам треба лягти й лежати протягом кількох днів, поки ви не вихворієте. У вас лихоманка, і…

— Спробуйте мій пульс, — сказав він.

Я зробив це і, щоб сказати правду, не відчув ніякого натяку на трясавицю.

— Але може бути, що в вас немає лихоманки, а ви все-таки хворі. Дозвольте мені вам запропонувати деякі заходи на оцей тільки раз. Насамперед лягайте. По-друге…

— Ви помиляєтесь, — вставив він, — я почуваю себе настільки добре, наскільки це можливо при такім хвилюванні. Коли ви справді бажаєте мені добра, ви допоможете розвязати це хвилювання.

— А як це можна зробити?

— Дуже легко. Ми з Джупітером ідемо в гори на суходолі, і в цій експедиції нам потрібна допомога людини, на яку ми можемо цілком покластися. Ви єдиний, кому ми можемо довіритись. Чи ми матимемо успіх, чи ні, моє хвилювання розрішиться і в тім, і в другім разі.

— Я дуже хочу стати вам у послузі скільки мога, — одповів я, — але чи не хочете ви сказати, що цей чортів жук має якийсь звязок з вашою експедицією в гори?

— Так, має.

— В такому разі, Леґране, я не можу взяти участи в такій безглуздій справі.

— Шкода, дуже шкода, бо ми тоді спробуємо зробити все сами.

Зробити сами! Певно, він сказився!

— Але чекайте, як довго ви думаєте пробути в горах?

— Мабуть, через усю ніч. Ми вийдемо зараз же й повернемося, щоб не сталося, удосвіта.

— І ви обіцяєте мені честю своєю, що, коли цей ваш каприз буде здійснено і жукову справу (боже, боже!) уладнано, щоб задоволити вас, ви тоді повернетеся додому і будете точно виконувати мої вимоги, ніби їх робив ваш лікар?

— Так, я обіцяю; а тепер ходімо, бо нам не можна гаяти часу.

З важким серцем я згодився іти з ними. Ми вийшли коло четвертої години — Леґран, Джупітер, собака і я. Джупітер ніс косу й лопати — він настоював, що сам нестиме все це. Я гадаю, що він не так хотів виявити свою щирість і люб'язність, як просто боявся довірити хоч один із цих інструментів Леґранові. Він мав вигляд сердитий над усяку міру, і «цей чортів жук» були єдині слова, що вихопилися йому протягом усієї подорожи. Я мусив нести цілу купу лихтарів, а Леґран не взяв нічого, окроме скарабея, якого він ніс, прив'язавши його до шворки, і на ходу покручував ним з таємничим виглядом. Коли я придивлявся до цього вигляду, до останнього безперечного доказу психічної хворости мого друга, я заледве міг стримати сльози. Та я уважав за краще потурати його вигадці, принаймні, до часу, поки я міг би вжити рішучих заходів з шансами на успіх. Тимчасом я силкувався — правда, даремно — дізнатися в нього про мету експедиції. Добившися моєї згоди, він, здавалося, не хотів балакати більше на другорядні теми і на всі мої запити він не уважав за потрібне відповідати чимсь іншим, окроме «Побачимо».

Легким човном ми перепливли річку в верхній частині острова і, сходячи вгору на берег суходолу, пішли в північно-західньому напрямі дикою й закинутою смугою землі, де не було й сліду людської ноги. Леґран вів нас з певністю, спиняючись лише подекуди коло позначок, які він, очевидно, сам поробив раніше.

Таким способом ми мандрували годин зо дві, і сонце вже сідало, коли ми вступили в місцевість безмежно дикішу, ніж я коли бачив раніше. Це було плато близько верхів'я майже недоступної гори, рясно вкрите лісом від голови до підошви і усіяне великими скелями, що ніби просто лежали долі на землі і що їх стримували від падіння в долину лише дерева, на які вони спиралися. Глибокі провалля, ідучи прикро в гори, надавали сцені ще суворішої урочистости.

Природня платформа, на яку ми вибралися, рясно поросла чагарником, через який нам не можна було б продертися, коли б не коса; і Джупітер, за вказівкою свого хазяїна, пробивав нам стежку до стовбура величезного тюльпанового дерева[2], яке стояло в групі з сіма чи вісімма дубами врівні й було далеко вище від них і всіх інших дерев, що я колись бачив, красою своїх форм, свого листя, розкішшю гілля і величною своєю статтю. Коли ми дійшли дерева, Леґран звернувся до Джупітера і спитав у нього, чи він може на нього злізти. Старого ніби трошки збентежило це запитання, і він не зразу на нього дав відповідь. Нарешті він підійшов до колосального стовбура, поволі обійшов його кругом і обдивився пильно і уважно. Закінчивши огляд, він сказав тільки:

— Так, маса, Джап може злізти на всяке дерево, яке він коли-небудь бачив у житті.

— Тоді лізь яко мога швидше, бо скоро буде вже темно — і ми не побачимо те, що нам треба.

— Як високо я мушу лізти, маса? — спитав Джап.

— Виберись попереду по стовбурі, а там я скажу тобі, де податися — і стривай! — візьми з собою оцього жука.

— Жука, маса Вілл, золотого жука?! — закричав негр, одсуваючись назад в одчаю. — На кий чорт жукові теж лізти на дерево? Нехай я провалюся, коли його візьму.

— Коли ти боїшся, Джапе, ти — здоровий, високий негр — взяти з собою маленького мертвого жучка, що ж — тягни його на цім шнурку, але, коли ти його так чи інакше не візьмеш на дерево, я муситиму проломити тобі голову цією лопатою.

— В чім діло, маса? — запитав Джап, очевидячки, засоромившися і ставши слухняним, — завжди робити шкандал з старим негром. Я тільки пожартував. Я — боятися жука! Я плював на того жука!

Тут він обережно взявся за кінець шворки і, держачи жука яко мога далі від своєї особи, наскільки дозволяли на те обставини, приготувався лізти на дерево.

Замолоду тюльпанове дерево, чи «Liriodendron tulipiferum», найпишніше з лісових американських дерев, має стовбур дуже гладкий і часом виростає дуже високе, не маючи ні одної галузки; але, коли воно старіє, кора робиться вузлувата й нерівна, і на нім з'являються багато коротких пагінців. Отож на нього легше було вибратися, ніж це здавалося на перший погляд. Обійнявши товсту ціву як-найміцніше ліктями й колінами, хапаючися руками за вузли і ставлячи на них свої босі ноги, Джупітер, мало не скотившися вниз раз чи два, нарешті добився до першої великої розвилки і ніби уважав, що головна частина діла закінчена. І справді, риску далі вже не було, хоча негр був на височині шістдесятьох чи сімдесятьох футів від позему.

— Куди мені лізти тепер, маса Вілл? — спитав він.

— Лізь на найбільшу гілку з цього боку, — сказав Леґран.

Негр швидко й без труднощів зробив це, підіймаючися чим-раз вище й вище, поки його скрючена фігура не зникла за рясним листям. Аж ось він голосно гукнув:

— Чи високо мені ще лізти?

— Де ти зараз? — спитав Леґран.

— Так високо, що я можу бачити небо з верховини дерева, — одповів негр.

— Покинь небо і слухай, що я тобі скажу: подивись униз по стовбурі і порахуй галузі під тобою на цім боці. Скільки галузів ти минув?

— Один, два, три, чотири, п'ять — я зліз угору на п'ять здорових галузів, маса, з цього боку.

— Тоді злізь ще на одну вище.

За скільки хвилин він гукнув знову, сповіщаючи, що досяг сьомої галузи.

— Тепер, Джапе, — крикнув Леґран, очевидно, дуже схвильований, — я хочу, щоб ти просунувся по цьому сукові як мога далі в бік. Коли ти бачиш що-небудь — скажи мені.

В цей момент ті скудні сумніви, що в мене, може, ще залишилися що до психічної хворости мого бідного друга, остаточно зникли. Я не міг не уважати його за божевільного і серйозно став турбуватися тим, як би його привести додому. Поки я міркував над тим, як би це найкраще зробити, Джупітер знову подав голос:

— Дуже боюся лізти цим суком дуже далеко: це сухий сук, і він сильно зогнив увесь.

— Ти сказав, що це мертвий сук, Джупітере? — запитав Леґран тремтячим голосом.

— Так, маса, він мертвий, як цвях — зовсім, зовсім мертвий, зовсім, зовсім мертвий.

— Що мені робити, боже мій! — сказав Леґран в страшнім одчаю.

— Робити? — сказав я, радіючи з нагоди закинути слово, — ясно, іти додому і лягати. Ну-ну — хорошеньке діло! Вже пізно і, крім того, ви ж пам'ятаєте вашу обіцянку.

— Джупітере! — гукнув він, не звертаючи на мене найменшої уваги, — ти чуєш мене?

— Так, маса Вілл, чую все до тютьки.

— Отже, попробуй дерево ножем і подивися, чи воно дуже підгнило.

— Воно підгнило, маса Вілл, це так, — відповів негр за хвилину, — але не так гниле, щоб зовсім. Я міг би просунутися трішки по сукові, я міг би звичайно, сам.

— Сам, що ти хочеш цим сказати?

— Ясно, я кажу про жука. Це дуже важкий жук. Припустім, я його попереду викину — і тоді сук не вломиться від ваги одного негра.

— Ах ти чортове кодло! — закричав Леґран, очевидно, дуже зрадівши, — що ти мені верзеш там дурниці. Коли тільки впустиш жука, я скручу тобі шию. Гей, Джупітере, ти чуєш, що я кажу?

— Так, маса, не треба й кричати отак на бідного негра.

— Гаразд, отже слухай, коли ти долізеш цим суком, наскільки лише можна без риску, і не впустиш жука, то я подарую тобі срібний долар, як тільки ти спустишся назад.

— Я вже виграв, маса Вілл, уже зроблено, — дуже швидко по цьому сказав негр, — Майже на самому краї.

На самому краї! — майже завищав Леґран, — ти кажеш, що ти зовсім край сука?

— Скоро буду коло краю, маса — о-о-о! Бог святий, пресвята божа матір! Що це там на дереві!

— Добре! — гукнув Леґран радісно. — Що там є?

— Що? Там тільки череп — хтось зоставив свою голову на дереві, і ворони обскубли з нього все м'ясо.

— Череп, ти кажеш? Дуже добре, чим він держиться на дереві — що його держить?

— Зараз, маса, дайте подивитись. Йой! Це дуже цікава річ, клянусь честю! — там здоровенний товстий цвях у черепі, ним прибито череп до сука.

— Добре, Джупітере, зроби тепер точно те, що я скажу; чи ти чуєш?

— Так, маса!

— Уважай отже — знайди ліве око черепа.

— Гм, еге! Це так-так! Коли ж у нього зовсім немає ні одного ока!

— А щоб тобі повилазило, дурню! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

— Так, я знаю це, я добре знаю що до цього: оце моя ліва рука, що держиться за сук.

— Правильно, бо ти лівша; а твоє ліве око саме там, де твоя ліва рука. Тепер, я гадаю, ти можеш знайти ліве око черепа, чи там теє місце, де оте ліве око було. Знайшов?

Тут сталася довга павза. Кінець-кінцем негр спитав:

— Ліве око черепа з того боку, що й ліва рука черепа, чи не так? Бо, бачите, в черепа зовсім немає руки, ані трохи… та нічого. Я знайшов ліве око — ось воно ліве! — що мені з ним робити?

— Пропусти крізь нього жука на шворці, поки її вистачить, але дивись, щоб ти не упустив шворки.

— Все зробив, маса Вілл, дуже-дуже легко пропустити жука крізь дірку, — он дивіться на нього знизу.

Підчас усієї тії розмови нам зовсім не було видко Джупітера, але жук, якого він спустив на кінці шворки, блищав, як куля з полірованого золота в останнім промінні вечірнього сонця, що ще освітлювало гору, на якій ми стояли. Скарабей висів на зовсім чистім місці, де не було листя, і, коли б його впустити, він упав би до наших ніг. Леґран зараз же узяв косу і одбив нею, розчищаючи ґрунт, круг на землі в три-чотири ярди діяметром якраз під жуком і звелів Джупітерові пустити шворку і злазити вниз.

Акуратно забивши кілок у землю саме в тім місці, де впав жук, мій приятель видобув з кешені мірну рулетку. Прикріпивши один її кінець до дерева в тім місці, що було найближче до кілка, він розгорнув її, поки вона не дійшла кілка, і далі розкручував її, ідучи в напрямі, вказаному цими двома точками — кілком і деревом. Так він пройшов п'ятдесят футів — Джупітер розчищав перед ним косою гілля. На тім місці Леґран знову забив кілка, і навколо нього знову розчищено коло біля чотирьох футів діяметром. Узявши лопату, Леґран дав другу мені й третю Джупітерові й запропонував нам копа́ти як мога швидше.

Сказати правду, я й раніше ніколи не мав охоти до таких вправ і з особливою приємністю одмовився б робити їх тепер, бо ніч западала, і я дуже стомився вже від попереднього моціону; але я не бачив ніякої можливости її уникнути і боявся роздратувати свого бідного друга відмовою. Якби я міг з певністю числити на Джупітерову допомогу, я все ж таки, не вагаючися, спробував би одвести божевільного додому силоміць, але я дуже добре знав психіку старого негра, щоб сподіватися, що він допомагатиме мені в боротьбі з його хазяїном. Для мене не було сумніву, що Леґрана звели з розуму численні легенди півдня про закопані скарби й що його фантазія знайшла собі ствердження в тім, що він найшов скарабея, чи, може, в упертій заяві Джупітера, що «жук той з щирого золота».

Такі уперті заяви легко могли б довести до божевілля розум, уже схилений до психічної хвороби; надто ж коли вже існували в ньому співзвучні передвзяті ідеї — тут я згадав мову свого бідного друга про «знак його долі». Все це мене дуже дратувало і дивувало, та зрештою я вирішив доброхіть скоритися неминучому й копати як слід, щоб тим швидше, наочними доказами, переконати заблукану душу в ілюзорності ідей, що вона собі створила.

Засвітивши ми лихтарі, копали з щирістю, що могла б придатися нащось розумніше, і, коли блиск упав на наші фігури й інструменти, я не міг відмовитися від думки, яку мальовничу групу ми утворили і якою чудною й підозрілою здалася б наша робота будь-якому глядачеві, що випадково надибав би нас за тим ділом.

Ми копали сильно протягом двох годин. Ми майже нічого не казали; нам здорово заважав своїм скиглінням собака, що дуже зацікавився всім, що відбувалося коло нього. Кінець-кінцем він зняв таке скавчання, що ми боялися, як би не приманути когось, хто міг би блукати поблизу — принаймні, така була Леґранова думка; про мене, то я дуже зрадів би всякій перешкоді, що могла б допомогти спровадити ненормального додому. Нарешті Джупітер дуже енергійно припинив скигління, вийшовши з завзятою міною з ями й зав'язавши писок собаці своїми помочами; потім він, поважно засміявшися, знов узявся до роботи.

Коли минули ті дві години, ми досягли п'ятьох футів углибшки, але ніякого знаку на скарби не з'явилося. Настала перерва, і я почав надіятися, що фарс скінчився.

Проте Леґран, хоч і дуже розчарований, витер з лоба піт і взявся копати знову. Ми були зняли землю по всьому кругу на чотири фути в діяметрі, а тепер ми трішки розширили коло і пішли вглиб ще на два фути. Та все нічого не було видко. Шукач золота, за якого глибокий жаль гнітив моє серце, нарешті вибрався з ями з виразом прикрого одчаю на лиці й узявся поволі й вагаючися одягати своє пальто, що він був скинув перед роботою.

Я не сказав нічого. Джупітер, по знаку свого хазяїна, почав збирати приладдя. Зібравшися й розвязавши собаці писок, ми в глибокій мовчанці пішли додому.

Ми пройшли щось із дванадцять ступнів, коли раптом Леґран голосно вилаявся, кинувсь до Джупітера і схопив його за комір. Украй здивований негр вилупив очі і роззявив рота аж до вух, упустив лопати і упав навколюшки.

— Ах ти стерво, — сказав Леґран, цідячи слова крізь зціплені зуби, — ти, огидний чорний пес! — кажи, я тобі велю, кажи мені сієї ж хвилі, не думаючи! — де, де в тебе ліве око?

— О боже ж, маса Вілл! Хіба ж це не справді моє ліве око, — заголосив переляканий Джупітер, прикриваючи рукою праву повіку і тримаючи її там з одчайною упертістю, ніби він боявся, що Леґран схоче видерти йому око.

— Я так і думав, я знав це, ура! — закричав Леґран, пустив негра і пройшовся низкою курбетів і сальтомортале на превелике здивовання свого слуги, що, підвівшись з землі, дивився мовчки на хазяїна і на мене, і знов на мене і на хазяїна.

— Ну, нам треба вернутися, — сказав Леґран, — гра ще не скінчена, — і він знову подався до тюльпанового дерева.

— Джупітере, — сказав він, коли ми підійшли до стовбура, — ну, диви! Чи череп був прибитий до сука лицем назовні, чи лицем до стовбура?

— Лицем назовні, маса, так що ворони могли видзьобати йому очі дуже легко.

— Гаразд, так от — чи ти пустив жука через це око, чи через оце? — тут Леґран торкнувся по черзі обох його очей.

— Через оце око, маса, через ліве око — от саме, як ви мені казали, — і знов негр показав на праве око.

— Добре, — ми мусимо спробувати ще раз.

Тут мій приятель, у божевіллі якого я тепер убачав чи думав, що вбачав, якісь ознаки методичности, витяг кілка, забитого на точці, де був упав жук, і пересунув його щось на три цалі на захід. Протягши знову рулетку, як і першого разу, від стовбура й кілка на п'ятдесят футів по простій лінії, він назначив точку, що була в кількох ярдах від того місця, де ми копали.

Навколо нової точки він накреслив коло, тепер трішки ширше, і ми знову взялися працювати лопатами. Я страшенно був стомлений, але, заледве розуміючи, що змінило мій настрій, я не почував уже такої неохоти робити. Я якось непомітно зацікавився, більше того — став хвилюватися. Можливо, що, попри всій химерній поведінці Леґрана, в ній було щось, якась розміркованість і систематичність, і це вплинуло на мене. Я копав щиро і час від часу ловив себе на тому, що виглядав з почуттям, дуже схожим на надію, отих скарбів, що звели з розуму мого бідолашного друга. В момент, коли ці фантазії найбільше опанували мене і коли ми були робили вже годин з півтори, нас перепинило страшне скавчання собаки.

Здавалося, ніби тоді, у перший раз, він вив, капризуючи чи бавлячись, та тепер у його скавчанні чулися прикрі й загрозливі ноти. Коли Джупітер знову хотів його звязати, він люто оборонявся і, стрибнувши в яму, скажено рив землю лапами. За кільки секунд він одкопав купу людських костей, де були два цілі скелети, перемішану з металевими ґудзиками і чимось схожим на зогниле сукно. Один чи два штихи лопатою викрили лезо великого еспанського ножа, і, коли ми стали копати далі, з'явилось три чи чотири золотих і срібних монети.

Побачивши їх, Джупітер зрадів мало не до сказу, та на обличчі його хазяїна змалювалося глибоке розчарування. Але він просив нас копати далі, і заледве він вимовив ті слова, як я спіткнувся, потрапивши ногою в велику залізну рихву, що наполовину стирчала з-під рухлої землі.

Тепер ми працювали всерйоз, і я зроду не хвилювався був так, як за ці десять хвилин. Протягом цього часу ми майже одкопали подовгий короб з дерева, яке, коли судити з його твердости і з того, як воно збереглося, попереду було препароване якимсь мінералізаційним способом — можливо, двохлористою ртуттю. Цей короб був на три з половиною фута вдовжки, уширшки на три і углиб на два з половиною фута. Він був міцно скріплений обручами з кутого заліза, узятими болтами, що створювали над ним щось на штиб одкритої решітки. З кожного боку скрині близько верху було по три залізні рихви, а всіх шість, так що шестеро людей могли добре взятися за неї. З найбільшим зусиллям нам пощастило тільки злегка зрушити скриню в ямі. Ми одразу побачили, що не зможемо підняти таку вагу. На щастя, покришку було прибито тільки двома прогоничами. Ми витягли їх, тремтячи і задихаючись. В одну мить скарб незліченної вартости відкрився й заблищав перед нашими очима. Коли проміння лихтарів упало в яму, загорівся такий блиск і жар від хаотичної купи золота й каміння, що просто засліпив нам очі.

Не беруся змальовувати я тих почуттів, з якими я на це дивився. Здивовання, очевидно, переважало над усім. Леґран, здавалося, був украй виснажений хвилюванням і не казав майже нічого. Обличчя Джупітерові попереду зблідло так смертельно, як тільки може збліднути взагалі обличчя в негра. Він був заціпенів, уражений мов громом. Раптом він упав навколішки в яму і, зануривши свої голі руки аж до ліктів у золото, затих, наче купаючись у розкошах. Нарешті він глибоко зітхнув і гукнув, ніби говорячи сам до себе:

— І все це від золотого жука! милого золотого жука, бідного золотого жука, якого я лаяв отакими грішними словами. Чи не сором тобі, ніґер, перед самим собою, одповідай мені!

Врешті мені довелося нагадати обом їм про те, що треба якось забрати скарби. Було вже пізно, і це спонукало нас докласти всіх зусиль, щоб перенести все ще перед світом. Нелегко було сказати, як узятись до такого діла, і ми згаяли багато часу на міркування — так поплутало нам усі думки. Нарешті ми розвантажили скриню, вийнявши коло двох третин того, що в ній було, і тоді не без труднощів витягли її з ями. Вийняті речі ми склали під кущем, і собаку зоставлено сторожувати з суворим наказом від Джупітера ні в якім разі не сходити з місця і не подавати жодного звуку, поки ми не повернемося. Ми ж яко мога швидше подалися додому з скринею; ми дійшли до хати без пригод, але з нелюдським трудом біля першої години вночі. Ми були до того виснажені, що несила нам було негайно братися до дальшої роботи. Ми відпочивали до другої години і повечеряли; по тому ми негайно вирушили назад, несучи три лантухи з цупкої тканини, що, на щастя, знайшлися в Леґрана. Близько перед четвертою годиною ми добилися до ями, розподілили те, що залишилося, як могли нарівно і, покинувши яму, знову повернулись до хати і склали свою золоту ношу, саме коли перше тонке проміння світанку запалало над верхів'ям дерев на сході.

Тепер ми були як мертві від перевтоми, але так страшно схвильовані, що не могли як треба одпочинути. Після неспокійного сну протягом трьох чи чотирьох годин ми, ніби змовившися, встали, щоб обдивитися скарби.

Короб був повний ущерть — і ми вжили цілий день і більшу частину ночи на розгляд того, що в нім було. Там не було ніякого порядку чи системи. Все було накопичене гамузом. Старанно розсортувавши все, ми знайшли, що маємо навіть більше, ніж ми гадали на перший погляд. Грошима там було дещо понад чотириста тисяч п'ятдесят доларів, що ми визначили, опреділюючи вартість монет як-найточніше по таблицях тогочасних монетних систем. Там не було нічого з срібла. Все було золото давньої доби і дуже різномаїтне — французька, німецька, еспанська монета, трохи англійських гіней і деякі монети, для яких ми не змогли знайти зразки. Було декільки дуже великих і важких монет, настільки витертих, що не можна було прочитати написи. Американських грошей не було. Трудніше нам було визначити вартість дорогоцінного каміння. Діяманти — їх було сто десять — були почасти дуже великі й чисті, і серед них не було ні одного маленького, рубінів було вісімнадцять, і всі — надзвичайної якости; триста десять прекрасних смараґдів, двадцять один сапфір і один опал. Ці камені, очевидно, були виламані з оправ і вкинуті в скриню. Самі оправи, що ми їх знаходили серед золота, були зім'яті ударами молотка, щоб зробити їх не до впізнання. Окрім усього того, там було велике число золотих прикрас — близько двох сот масивних кілець і серег, грубі ланцюги — тридцять, коли не помиляюсь; вісімдесят три дуже важких масивних хрестів, п'ять золотих кадил великої ціни, розкішна золота винна чаша, пишно орнаментована листям і бакхічними фігурами, два держаки від мечів добірно кованого золота і багато інших менших речей, яких я вже не можу згадати. Вага цих речей перевищувала триста п'ятдесят фунтів, і сюди я не включив сто дев'ятдесят сім прекрасних золотих годинників, що з них троє були варті що-найменш п'ятсот доларів кожен. Багато з них були дуже старі і, як годинники, вже не були придатні, бо механізми більше чи менше попсувалися від іржі, але всі були багато прибрані камінням і мали велику вартість. Ми вирахували ціну всього, що було в скрині цієї ночи, в півтора мільйони доларів, а після того, як були реалізовані дорогоцінності й каміння (ми зоставили собі дещо для свого власного вжитку), виявилося, що ми ще й дуже недооцінили вартість скарбів.

Коли нарешті ми скінчили розгляд і неймовірне хвилювання до деякої міри вщухло, Леґран, бачивши, що я вмираю від нетерпіння почути розвязку цієї надзвичайної загадки, почав докладне оповідання про все, що з цим було звязане.

— Ви пам'ятаєте, — сказав він, — ніч, коли я передав вам грубий нарис скарабея. Ви згадуєте також, що я осердився на те, що ви знайшли в моєму малюнку схожість з мертвою головою. Коли ви це сказали вперше, я був подумав, що ви жартуєте; та потім я здумався про чудні цятки на спині жука i признав сам для себе, що ваша заввага має насправді деякі підстави; та все ж глузування з моєї малярської умілости мене дратувало, бо мене вважають за доброго митця; і отож, коли ви передали мені клаптик пергаменту, я збирався його зібгати й укинути в вогонь.

— Ви хочете сказати, клаптик паперу, — сказав я.

— Ні, він був дуже подібний на папір, і за папір же я його попереду й сам був узяв, та, коли я почав по ньому малювати, я відразу побачив, що це шматок дуже тонкого пергаменту. Він був, як ви пам'ятаєте, дуже брудний. Гаразд, отже, коли я саме лагодився його зібгати, мій погляд упав на малюнок, що на нього ви дивилися, і ви можете уявити собі, як я був уражений, побачивши там мертву голову, де я оце тільки намалював жука. На один момент я був занадто уражений, щоб мислити точно. Я знав, що мій нарис був дуже різнився від цього, хоча й була деяка схожість у контурах. Отже, я взяв свічу і, сівши в кутку кімнати, став пильніше розглядати пергамент. Перевернувши його, я побачив на споді свій малюнок жука таким, як я його зробив. Першою моєю думкою було здивовання з надзвичайної схожости контурів — з того химерного випадку, що на пергаменті був череп, точно на споді мого малюнку скарабея, і що цей череп не тільки контуром, але й величиною так точно відповідав моєму малюнкові. Я кажу, химерність збігу фактів на деякий час абсолютно мене паралізувала. Такий звичайно буває ефект подібних збігів. Розум силкується встановити звязок, послідовність причини і наслідки і, не змігши цього зробити, на час паралізується. Але, коли я вийшов з цієї закам'янілости, в мені помалу виспіла одна певна думка, що уразила мене далеко дужче, ніж отой збіг обставин. Я почав виразно й певне пригадувати, що на пергаменті, де я зробив свій нарис скарабея, не було ніякого малюнка. Я зовсім цього упевнився, бо я згадав, як я повертав його лицем і сподом, шукаючи чистішого місця. Наколи череп там був би раніше, я б його запевне був би побачив. Переді мною була таємниця, яку я не мав змоги з'ясувати; але навіть у цей ранній момент десь у відлеглих закутках мого інтелекту зажеврілась, як світляк, неясна концепція тієї істини, що її так пишно виявили пригоди останньої ночи. Я одразу підвівся і, сховавши пергамент, покинув думати до того часу, як залишуся сам.

Коли ви пішли і Джупітер швидко заснув, я узявся до методичнішого дослідження справи. Усамперед я обміркував те, яким робом пергамент дістався мені до рук. Ми знайшли були скарабея на березі суходолу, десь в одній милі на схід від острова і тільки трішки понад вищою точкою приливу. Коли я його схопив, він мене здорово укусив, і я його упустив долі. Джупітер із звичною йому обачністю перед тим, як схопити жука, що упав коло нього, пошукав листа чи чогось подібного, щоб його вигідніше взяти. Саме в оцей момент його погляд, і мій також, упав на клаптик пергаменту, що я тоді уважав був за папір. Він лежав, наполовину виткнувшися з піску, і кінчик його стирчав угору. Коло того місця, де ми його знайшли, я побачив залишки кістяка чогось, що здавалося схожим на корабельну шлюпку. Руїна ця була там, очевидячки, вже дуже довго, бо вона вже сливе втратила подібність до човна. Отже, Джупітер витяг пергамент, завинув у нього жука і передав мені. Скоро потім ми вертали додому і по дорозі зустріли лейтенанта Дж. Я показав йому жука, і він просив у мене дозволу взяти його з собою. Я дав згоду, і він укинув жука в кешеню піджака без пергаменту, в який він був загорнений і який я все тримав у руці, поки він розглядав жука. Можливо, що він боявся, як би я не змінив наміру, і хтів одразу заволодіти жуком — ви знаєте, який він ентузіяст в усьому, що торкається природознавства.

У той самий час я, очевидно, сам того не усвідомлюючи, поклав пергамент собі в кешеню.

— Ви пам'ятаєте, що, коли я підійшов до столу, щоб намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він у мене звичаєм буває. Я подивився в шухляду — і там паперу не було. Я подлубавсь у кешенях, сподіваючися знайти старого листа, коли моя рука намацала пергамент. Як бачите, я докладно розповідаю про спосіб, яким він попав мені до рук, бо ці обставини зробили на мене особливе вражіння.

— Безперечно, ви будете уважати мене за фантазера, але я вже установив якийсь звязок. Я з'єднав дві ланки великого ланцюга. На березі лежав човен, а поблизу човна був пергамент — не папір — з намальованим на нім черепом. Ви, звичайна річ, спитаєте: де ж той звязок? Я одповім, що череп, чи мертва голова, є добре відома емблема піратів. Прапор з черепом вони викидають у всякому бої.

— Я сказав, що отой клапоть був з пергаменту, а не з паперу. Пергамент є довговічний — майже вічний. Справи невеликого значіння рідко записують на пергаменті, бо для звичайних потреб писання чи малювання він куди менше придатний, ніж папір. Це міркування викликало якийсь зміст — якийсь стосунок у мертвій голові. Я також не міг не зауважити форми пергаменту. Хоча один з куточків його був одірваний, але видко було, що його первісна форма була подовга. Це був саме такий клаптик, який можна було вибрати для меморандуму — для нотатки, яку треба було довго пам'ятати і дбайливо зберігати.

— Але, — вставив я, — ви кажете, що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали жука. Як же ви тоді звязуєте човен з черепом, коли ж цей останній у згоді з вашим власним твердженням мусив бути намальований (бог знає, тільки ким чи яким робом) в часі опісля того, як ви вже намалювали скарабея?

— Ага, в цім же вся таємниця, хоча отут мені уже не так важко було розкрити секрет. Мій шлях був певний і міг привести тільки до однієї точки. Я міркував, приміром, так: коли я малював скарабея, черепа на пергаменті не було. Коли я скінчив його малювати і передав його вам, я уважно дивився на вас, поки ви його мені не повернули. Ви, отже, не намалювали череп, а ніхто інший цього не міг зробити. Значить, він появився без участи людської руки. І тимчасом він появився.

— В цій стадії моїх міркувань я силкувався згадати і згадав з повного чіткістю кожний факт, що трапився підчас цієї події. Погода була холодна (о, рідкий і щасливий випадок!) — і в печі горів вогонь. Я нагрівся від хідні і сидів коло столу. Але ви підсунули стільця до вогню. Саме, коли я передав вам у руки пергамент і ви лагодилися його розглядати, Вулф — ньюфавндленд — увійшов і стрибнув вам на рамена. Лівою рукою ви гладили його і оборонялися від нього, а права ваша рука з пергаментом опустилася охляло межи коліна дуже близько від вогню.

— Був момент, коли я думав, що пергамент займеться, і хотів вас перестерегти, але раніше, як я міг вимовити слово, ви знов притягли його до себе і стали його розглядати. Коли я взяв усі ці деталі під увагу, я не мав жодного сумніву, що саме тепло було тим чинником, що виявив на пергаменті череп, на ньому намальований. Ви прекрасно знаєте, що існує і з незапам'ятного часу існували хемічні способи писати на папері чи на пергаменті так, що літери стають видимі тільки під нагрівом. Для цього уживається, скажімо, зафру, розчинену в аквірегії і розведену чотирма частинами води: вона дає зелений колір. Регул кобалта, розчинений в салітрянім спирті, дає червоний колір. Оці кольори зникають в коротший чи довший час по написанню в холоді, але знову з'являються від нагріву.

Тепер я пильно розглянув мертве голову. Її зовнішні краї, краї малюнка найближчі до берегів пергаменту, були куди виразніші, ніж інші. Було ясно, що вплив тепла був недостатній чи неоднаковий. Я негайно розпалив огонь і вплинув жаром на кожну частину пергаменту. Попереду результат був тільки той, що слабі лінії черепа стали яскравіші, але при дальших спробах з'явилася в куточку клаптя, по діягоналі до кутка, де був череп, фігурка, яку я попереду був уважав за козу. Пильніший розгляд, одначе, переконав мене, що то мало бути козеня.

— Ха-ха, — засміявся я, — правда, я не маю ніякого права з вас сміятися — півтора мільйона штука надто серйозна, щоб з неї сміятися — але ви не можете встановити третьої ланки в своєму ланцюзі: ви не зможете знайти специфічного звязку межи піратами і козою — пірати, бачите, ніякого стосунку не мають до кіз; це справа, так би мовити, скоріше сільсько-господарча.

— Але я тільки-но сказав, що це не була коза.

— Гаразд, козеня[3] — майже те саме.

— Майже, та не зовсім, — сказав Леґран. — Ви, може, чули про такого капітана Кідда. Я відразу подивився на малюнок тварини, як на який каламбурний чи гієрогліфічний підпис; бо його місце на пергаменті підтримувало цю ідею. Мертва голова в кутку по діягоналі виглядала таким самим робом, як печать чи марка. Але мене прикро розчарувала відсутність усього іншого, основи мого знаряддя — тексту мого документу.

— Я думаю, ви гадали знайти листа помежи печаттю й підписом.

— Так, щось такого. В усякім разі я плекав непереможне почуття якогось колосального щастя, що насувалося на мене. Я ледве чи можу сказати, чому саме. Можливо, що це було скоріше бажання, аніж справжня певність, але чи знаєте ви, що дурні слова Джупітера про те, що жук той з щирого золота, надзвичайно вплинули на мою фантазію. А ці ряди випадків і збігів — хіба все це не було надзвичайне? Чи ви бачите, який це чистий випадок, що все це сталося в єдиний день протягом року, коли було, і могло бути, досить холодно для того, щоб гріти хату, і що без вогню чи без втручання собаки саме в той момент, коли він появився, я зроду б не побачив отої мертвої голови і зроду б не став власником скарбів.

— Кажіть далі, я горю нетерпінням.

— Гаразд; ви чували, безперечно, багато легенд — тисячі неясних чуток про гроші, закопані десь при березі Атлантійського океану Кіддом і його товариством. В основі цих поговорів мусив лежати якийсь факт. І те, що чутки існували так довго і уперто, могло походити, на мою думку, тільки з того, що закопані скарби й досі лежали в землі. Коли б Кідд сховав добро на певний час, а опісля знов забрав би був його, то чутки ледве чи досягли б наших часів у тій самій незміненій формі. Ви знаєте, що оповідають усе про шукачів скарбів, не про тих, що знайшли скарби. Коли б пірат забрав свої скарби, усю справу були б забули! Мені здавалося, що якимось робом, скажімо, згубивши пам'ятку, що вказувала на місце схову, він позбувся змоги скарби викопати, і що це зробилося відоме його товариству, яке в противному разі зовсім би не дізналося про них; це товариство його, даремно силкувавшися здобути його, не маючи вказівок, спершу породило, а потім і поширило скрізь чутки, що тепер зробилися відомі всім. Чи чули ви коли-небудь, щоб якісь великі скарби викопано на цім березі?

— Ніколи.

— Але добре відомо, що Кідд награбував колосальні багатства. Я, отже, уважав за дане, що вони й досі лежали в землі; і ви навряд чи здивуєтесь, коли я скажу вам, що плекав надію, подібну до певности, що оцей, дивовижно знайдений пергамент містив у собі загублені вказівки про місце схову.

— Але що ж ви зробили?

— Я знову тримав пергамент над вогнем, розпаливши його дужче, та нічого не з'явилося. Тоді я подумав, що шар грязюки, може, щось мені заважав; отже, я дбайливо промив пергамент, ллючи на нього теплу воду; після цього я поклав його на сковороду черепом униз і поставив сковороду на жаровню з вугіллям. За скільки хвилин, коли сковорода добре нагрілася, я витяг листок і страшно зрадів, побачивши, що на нім з'явилися в різних місцях цятки, що нагадували числа, розміщені рядками. Знов я поклав його в сковороду і дав йому побути там ще з хвилину. Коло я його вийняв увесь, він мав такий вигляд, як оце зараз.

Тут Леґран, нагрівши пергамент, дав мені його на розгляд. Грубою фарбою були намальовані на нім поміж черепом і козеням отакі знаки:

(53 ‡ ‡ + 305)) 6* ; 48 26) 4 ‡ .) 4 ‡) ; 806* ; 48 + 8 60)) 85 ; 1 ‡ ( ;: ‡ * 8 + 83 (88) 5* + ; 46 (; 88* 96* ? ; 8)* ‡ ( ; 485) ; 5 * + 2 : * ‡ ( ; 4956 * 2 (5 * — 4) 8 8 * ; 4069285);) 6 + 8) 4 ‡ ‡ ; 1 ( ‡ 9 ; 48081 ; 8 : 8 ‡ 1 ; 48 + 85 ; 4) 485 + 52 8806* 81 ( ‡ 9 ; 48 ; (88 ; 4 ( ‡ ? 34 ; 48) 4 ‡ ; 161 ;: 188; ‡ ?;

— Але ж, — сказав я, повертаючи клапоть, — я розумію не більше, ніж попереду. Коли навіть усі цінності Голконди чекали б на мене за розрішення цієї загадки, я цілком певний, що не добув би їх.

— І все ж таки, — сказав Леґран, — розрішити її зовсім не так важко, як може здаватися, коли вперше похапцем розглядаєш оці знаки. Ці знаки, як можна легко догадатись, утворюють шифр, тоб-то вони мають певний зміст; але з того, що ми знаємо про Кідда, я не міг би думати, щоб він був здатний вигадати більш-менш складну криптограму. Я відразу зміркував, що цей тайнопис був простого ґатунку, хоч, звичайно, грубому розумові моряка він міг видаватися абсолютно нерозрішимим без ключа.

— І ви дійсно його розрішили?

— І то легко; я був рішав у десять тисяч разів трудніші. Обставини і певна розумова схильність спричинилися до того, що я цікавився такими загадками і дуже сумнівно, чи може людська винахідливість сконструювати таку загадку, яку людська ж винахідливість не могла б розрішити, уживаючи слушних метод. І, дійсно, раз констатувавши, що я маю діло з звязаними і читабельними знаками, я мало вже замислювався над трудністю їхнього тлумачення.

В даному разі, та і в усіх категоріях секретного письма, перше питання — це мова шифру, бо принципи розрішення, принаймні, поскільки йдеться про простіші шифри, залежать і вирішуються у згоді з духом даного язика. Взагалі для того, хто береться рішати шифр, існує тільки один спосіб дізнатися про язик — це випробовувати (керуючися імовірностями) усі знані йому мови. Але в цьому випадкові всі труднощі усувалися підписом. Каламбур зі словом «Kidd» (kid) можливий тільки в англійській мові. Коли б не цей факт, я був би почав свої спроби з еспанської та французької мови, бо одною з цих мов імовірно мусив би був писати пірат з морів центральної Америки. Але в цім разі я зробив висновок, що криптограму написано по-англійськи.

— Ви бачите, що тут немає розділів межи словами; коли б оті розділи були, справа була б відносно легка. В цім разі я почав би був з зіставлення й аналізи коротших слів, і, коли б трапилося яке слово з однієї літери, як от «a» (член невизначєний) або «I» (я), я уважав би задачу за розвязану. Але, що таких розділів не було, мені довелося найперше установити найчастіші літери і так само найменше часті. Порахувавши все, я склав таку таблицю:

Знак 8 трапляється 33 рази
» ; » 26 »
» 4 » 19 »
» » 16 »
» * » 13 »
» 5 » 12 »
» 6 » 11 »
» 0 » 6 »
» 92 » 5 »
» : » 4 »
» ? » 3 »
» » 2 »
» —. » 1 »

— Але ж в англійській мові найчастіше трапляється літера «e». Далі послідовність така: a, o, i, d, h, n, r, s, t, u, y, c, f, g, l, m, w, b, k, p, q, x, z.

— E переважає так помітно, що рідко можна знайти окреме речення, в якому воно не переважало б.

— Таким чином, ми маємо з самого початку ґрунт для чогось більшого за голий здогад. Загальний ужиток, який можна зробити з цієї таблиці, очевидний, але зокрема в цьому шифрі ми ним користуватимемося лише почасти. А що наша переважна літера є 8, ми почнемо з того, що гіпотетично будемо уважати її за «e» англійської азбуки. Щоб ствердити цей здогад, подивімося, чи знайдемо ми 8 у парі, бо «e» дуже часто подвоюється в англійському, у таких словах, приміром, як от «meet, fleet, speed, seen, been, agree» то-що. У нашому прикладі ми знаходимо такі комбінації не менше, як п'ять разів, хоча криптограма зовсім коротка.

— Будемо читати, отже, 8 за «e». Далі, з усіх слів найчастіше в англійській мові the (член визначений); подивімося, чи немає, десь повторень комбінації з трьох знаків у тім самім порядку, щоб у кінці її було 8. Коли ми знайдемо повторення літер у такім порядку, вони, з великою імовірністю, дадуть нам слово «the.». Після розгляду ми знаходимо не менш, як сім таких груп: знаки їхні такі «;48». Ми можемо, отже, прийняти, що «;» означає «t», що «4» означає «h» і «8» означає «e» — цей останній факт тепер стверджено. Таким чином ми просунулись уже далеко вперед.

— Але ж, установивши одним-одне слово, ми можемо встановити ще одну великої ваги річ — то будуть деякі відомості що до розділів поміж словами. Візьмімо, приміром, передостанній в тексті приклад, де трапляється група «;48». Ми вже знаємо «the»; зараз по ньому, очевидно, початок нового слова: ми знаємо вже не менше п'ятьох знаків з шістьох, що ідуть за ним. Отже, напишімо ці відомі знаки, залишаючи місця для невідомого:

t. eeth

— Тут ми можемо одразу відділити останнє th, бо немає в англійській мові слова, що починалося б з t, мало б у собі шість літер і кінчалося б на th. Отож нас обмежено до

t. ее

І, проходячи крізь увесь алфавит, поскільки треба, ми доходимо до слова tree (дерево), як до єдино можливого. Так ми придбали ще одну літеру «r», означувану так: «(», і два слова поруч —

«the tree»

— Глянувши від цих слів нижче, ми знову бачимо групу «;48» і вживаємо її для обмеженнія знаків, що ідуть попереду. Ми маємо таким чином групу:

«the tree ;4(‡?34 the»
Або, підставляючи літери там, де ми їх знаємо, воно буде читатися так:
«the tree thr‡?3h the».

— Знов, коли ми замість невідомих літер позалишаємо порожні місця, то матимемо:

«the tree thr…h the»,

де слово «through» (через) одразу стає очевидне. Але це відкриття дає нам три нові літери: «o, u, g», означувані так: ‡ ? та 3.

— Дивлячися тепер пильно по всім шифрі, шукаємо груп з відомих уже знаків і знаходимо недалечко від початку комбінацію:

«83(88» (egree),

яка, очевидно, дає нам слово «degree» (градус) і так само дає ще одну літеру d — знак +.

— Чотирма словами нижче від слова «degree» ми помічаємо групу:

«;46(;88»,

заміняючи відомі знаки і полишаючи порожні місця замість невідомих, маємо: «th.rtee»,}} група, що враз нагадує нам слово thirteen (тринадцять) і знову постачає нам дві нові літери «i» та «n», означувані знаками 6 та *.

— Звертаючися знов до початку шифру, ми знаходимо комбінацію:

53‡‡+

— Замінивши, як попереду, знаки, маємо

good (добрий),
що переконує нас, що перша літера є член неозначний «a», і дає нам читання: «А good».

— Час тепер нам уже написати ключ у таблиці щоб уникнути помилок. Ми маємо, отже:

5 значить a
+ » d
8 » e
3 » g
4 » h
6 » i
* » n
» o
( » r
; » t
? » u

— У нас, таким чином, є вже не менше, як одинадцять важливих літер, і немає мені потреби заходити в дальші деталі розрішення. Я досить уже сказав, щоб довести, що шифри такого роду легко розвязувати, і щоб дати вам поняття про методи розвязування. Але запевняю вас, що оцей зразок шифру, що зараз перед нами, є один з найлегших. Тепер залишається тільки дати вам повну транскрипцію розкритих знаків, як вони стояли на пергаменті. Ось вона:

A good glass in the bishops hostel in the devils seat forty one degrees and thirty minutes north east and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death's head a bee-line from the tree through the shot fifty feet out.

(Добре скло у біскупа готелі в чортовім сідалі сорок один градус і тринадцять мінут норд ост і норд головна галузь сьомий сук у східній стороні стріляти з лівого ока мертвої голови пряма лінія від дерева через вистріл п'ятдесят футів відстань).

— Але, — сказав я, — загадка зостається ніби-то в такій темноті, як і попереду. Як можна знайти якийсь зміст у цьому жаргоні «чортових сідал», «мертвих голів» і «біскупових готелів»

— Я признаю, — сказав Леґран, — що справа має нелегкий вигляд, надто коли подивишся на неї вперше. Моїм першим зусиллям було розділити текст так, щоб мати ту фразу, що її мав на оці криптографіст.

— Ви хочете сказати: порозставляти протинки?

— Так, щось такого.

— Але як ви могли це зробити?

— Я розміркував, що автор криптограми умисне писав увесь текст укупі, щоб побільшити труднощі розрішення. Отож, людина не занадто геніяльна, поставивши перед собою таку задачу, майже запевне мусила переборщити. Коли підчас писання він доходив до такого місця, де треба було павзи чи точки, він дуже легко міг саме в тих місцях писати літери ближче одну до другої, ніж звичайно. Коли ви подивитеся на рукопис, як він є перед вами, ви легко побачите п'ять таких випадків тісного накопичення знаків. Корпстуючися цим натяком, я розподілив текст отак:

«Добре скло у біскупа в готелі в чортовім сідалі — сорок один градус і тринадцять мінут — норд ост і на норд — головна галузь сьомий сук у східній стороні — стріляти з лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через вистріл п'ятдесят футів відстань».

— Навіть цей розподіл, — сказав я, — не виводить мене з темряви.

— Він не вивів був і мене, — сказав Леґран, — протягом пари днів; я пильно розшукував тимчасом в околицях Сюлліванового острова якоїсь будівлі, що взивалося б «Біскупів Готель». Не діставши ніяких відомостей про це, я уже лагодився розширювати коло моїх шукань, коли раптом мені спало на думку, що цей «Біскупів Готель» міг стосуватися до старої фамілії Бессопів, яка в стародавні часи займала древню садибу щось у чотирьох милях на північ від острова. Я, отже, пішов на плантацію і почав розпитуватися в найстаріших негрів, що там були. Кінець-кінцем одна з найстаріших бабусь розповіла мені, що вона чула про такий «Бессопів замок» і гадає, що може провести мене до того місця, але що це не був замок і не корчма, а висока скеля.

— Я обіцяв добре заплатити їй за клопіт — і після деякого вагання вона погодилася довести мене до того місця. Ми знайшли його досить легко, і, одпустивши її, я почав обдивлятися місцевість. «Замок» складався з хаотичної купи каміння і скель, що з них одна визначалася своєю височиною і своїм самітним та дещо штучним виглядом. Я зліз на вершок її і далі не знав, що робити. Коли я так заглибився в думки, мій погляд упав на вузький виступ на східнім боці скелі, може, на якийсь ярд нижче від того місця, де я стояв. Цей виступ витикався на якісь вісімнадцять цалів, а завширшки мав трішки понад один фут, за ним у каменю була видолинка, що робила його схожим на крісла з увігнутою спинкою, якими користувалися наші предки. Я тепер не мав ніякого сумніву в тому, що це й було те саме «чортово сідало», на яке натякав рукопис, і тепер я, здавалося, мав у руках ключ до розгадки.

— «Добре скло» не могло визначати нічого іншого, як телескоп, бо моряки часто уживають слово «glass» саме в такім значінні. Отже, тут треба було вжити телескопа, і був певний пункт, з якого його треба було вживати. Я так само був певний тепер, що слова «сорок один градус і тринадцять мінут», а також «норд-ост» і «норд» мали намір показати напрям телескопу. Сильно схвильований цими відкриттями, я поспішив додому, добув телескопа і повернувся до скелі.

— Я спустився на виступ і знайшов, що на нім можна було сидіти, тільки повернувшися в один бік. Цей факт ствердив мою передузяту думку. Я став направляти трубу; звичайно, що «сорок один градус і тринадцять минут» могло стосуватися тільки до ступеня підняття над видимим обрієм, бо ж горизонтальний напрям був ясно вказаний словами «норд-ост» і «норд». Останній напрям я швидко знайшов з допомогою компасу, а потім, наставивши трубу, наскільки міг без інструментів точно, на кут у сорок один градус над обрієм, я помалу посував її вниз і вгору, поки моєї уваги не посіла кругла щілина чи діра в листі великого дерева, що високо стриміло над іншими. У центрі цього кола я побачив білу пляму, але не міг спочатку розібрати що воно було. Привівши телескоп у фокус, я знову подивився на пляму і побачив, що то був людський череп.

— Після цього відкриття я вважав уже всю загадку за вирішену, бо фраза «головна галузь, сьомий сук у східній стороні» могла визначати тільки місце черепа на дереві, а «вистріл з лівого ока мертвої голови» теж міг мати тільки один зміст, що до шукання закопаних скарбів. Я побачив, що треба було опустити кулю з лівого ока черепа і що пряма лінія, протягнута від найближчої точки дерева через «вистріл» (чи то місце де куля впала), а звідти протягнена ще на п'ятдесят футів, покаже потрібне місце — в цім місці, я вважав, лежали, чи, принаймні, могли лежати, скарби.

— Усе це, — сказав я, — дуже ясно і хоча дуже хитро, але в тім просто й зрозуміло. Коли ви покинули «Біскупів Готель», що тоді?

— Тоді, пильно занотувавши собі дерево, я пішов додому. У той момент, як я зійшов з «чортового сідала», кругла діра щезла, і я не міг її побачити опісля, з якого боку я був не заходив. Найхитрішим в усій цій історії мені здається те, що (як ствердили дальші спроби) круги й отвір видко тільки з цього виступу на скелі і ні з якої іншої точки.

— У цій екскурсії до «Біскупового Готелю» зі мною був і Джупітер, що, без сумніву, спостеріг уже за кільки тижнів химерність моєї поведінки і спеціяльно дбав, щоб не пускати мене самого. Але другого дня, уставши дуже рано, я утік від нього і пішов у гори шукати того дерева. Після великих зусиль я його знайшов. Коли я повернувся додому вночі, мій слуга лагодився мене вибити. З рештою всієї справи я гадаю ви ознайомлені не згірш від мене.

— Я бачу, отже, — сказав я, — ви не потрапили, як треба було, першого разу, бо Джупітер був настільки дурний, що кинув жука через праве око черепа замість лівого?

— Саме так. Помилка спричинила ріжницю в дві з половиною цалі на тім місці, де був кілок близько дерева, і коли б скарби були під цим «вистрілом», помилка ця не мала б ніякого значіння; але ж «вистріл» укупі з найближчою точкою на дереві становили тільки точки напрямку лінії; ясна річ, помилка, яка б вона не була незначна на початку лінії, зростала де-далі більше і на відстані п'ятдесятьох футів зовсім збила нас з сліду. Коли б не моя глибока віра, що скарби ще лежать там, то наша була б даремна праця.

— А ваша велемовність і те, що ви розмахували жуком, — як страшенно химерно! Я був певний, що ви збожеволіли! А чому ви настоювали, щоб Джупітер опустив в оту яму черепа жука замість кулі?

— Бачите, щоб казати правду, мене трішки дратувало те, що ви, очевидно, маєте мене за божевільного, і я вирішив спокійненько вас покарати маленькою містифікацією. Для цього я розмахував жуком і для цього я казав кидати його з дерева. Ваші слова про його надзвичайну вагу підказали мені цю останню ідею.

— Так, я бачу — тепер залишається тільки одна деталь, яка для мене зосталася загадковою. Що то за скелети, що їх ми знайшли в ямі?

— Це питання, на яке я маю не більше права відповідати, ніж ви. Та є, очевидно, тільки один спосіб дати імовірну відповідь — і все ж таки важко повірити в таку нелюдськість, яку треба вбачати в цій справі, на мою думку. Ясно, що Кідд — коли то саме Кідд заховав ці скарби, в чім я певний — що він мусив мати пособників у своїй роботі. Але, коли роботу скінчено, він міг вирішити позбутися всіх співучасників своєї таємниці. Може, для цього досить було двох ударів кайла, коли його помічники поралися в ямі, може, і десяток ударів — хто його знає!

—————

  1. Скарабей — Голова Людини.
  2. Tulip-tree (Liriodendron).
  3. Козеня по-англ. — «Kid».