Вибрані твори (Едгар По)/Викажчик-серце
| ◀ Побачення | Вибрані твори Викажчик-серце пер.: Б. Ткаченко |
Береніка ▶ |
|
(THE TELL-TALE HEART)
Переклав Б. ТКАЧЕНКО
Так! нервова, дуже, страшенно нервова людина я був і єсть; але чом ви хочете називати мене божевільним? Болість вигострила мої чуття, — не зруйнувала, не притупила їх. А над усе чуття слуху було в мене гостре. Я чув усе — в небі і на землі. Я багато чого дочувавсь у пеклі. Який же з мене божевільний? Вважайте лишень! і дивіться, як розсудливо, як спокійно я можу вам розповісти всю цю історію.
Не можу сказати вам, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не кидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ніколи не скривдив мене. Він ніколи не вчинив мені образи. Його золото було мені непотрібне. Я думаю, це був його зір! Так, це він! Одне його око було як у яструба — бліде блакитне око, затягнене плівкою. Скоро цей зір упадав на мене, кров мені стигла в жилах; і так ступнево, дуже поволі, я надумав забрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.
Оце сама суть. Ви з мене робите божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене. Ви б подивилися, як мудро я діяв — з якою обережністю — як завбачливо, з яким лицемірством я взявся до справи! Я ніколи не був із старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночи, десь опівночі, я повертав клямку на його дверях і розчиняв їх — о, так тихенько! І тоді, зробивши достатній на мою голову отвір, я виставляв туди темного лихтаря, геть закритого, закритого так, що жодний промінь не блискав із нього, а тоді протискав туди голову! Я рушив нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину — вмістити всю мою голову в отвір так далеко, щоб бачити його, як він лежить на своїм ліжку. Га! чинив би вам божевільний так мудро? І коли моя голова заходила досить в кімнату, я обережно прочиняв лихтаря — о, як обережно! — обережно (бо створи скрипіли) я прочиняв його рівно настільки, щоб єдиний тонісінький промінь упав на яструбине око. І так я робив сім довгих ночей, кожну ніч саме опівночі, але все знаходив око закритим, тож і ніяк було моє діло зробити — бо це не старий мене дратував, тільки Лихе його Око. І що-ранку, скоро настане світ, я заходив сміливо до його кімнати і сміло балакав до нього, і сердечне взивав його на ім'я та розпитував, як йому спалось. Отже, бачите, він мав би бути дуже прозірливий, цей старий, щоб догадатись, що кожної ночи, рівно в дванадцятій, я заглядаю на нього, поки він спить.
На восьму ніч я розчиняв його двері іще обережніше, ніж звичайно. Минутна стрілка на годинникові поступає швидче, ніж робив це я. Перед цією ніччю ніколи я так не відчував степінь моєї сили, моєї розсудливости. Я ледве міг стримати почуття тріумфу. Думати, що я тут розчиняю помалу двері, а йому і не сняться мої тайні діла й думки! Я просто аж захихикав на цю думку, і він либонь зачув мене, бо раптом зворухнувся на ліжкові, мов би здригнувсь. Ви, може, подумаєте, що я відступивсь — коли ж ні! В його кімнаті була густа темрява, чорна як би смола (бо віконниці були щільно причинені з боясти від злодіїв); отже, я знав, він не може побачити, що двері розчинені, і я натискав на на них далі й далі.
Моя голова була вже всередині, і я мав одкрити лихтаря, коли мій великий палець сприснув по циновій клямці — і старий підхватився на ліжкові з криком:
— Хто тут?
Я стояв ані руш і мовчав. Через цілу годину я не рухнув і м'язом і цим часом не чув, щоб він знову ліг. Він все сидів на ліжкові, прислухаючись: отак ніч-у-ніч дослухався бувало й я, як цокали смертельні дзиґарі в стіні[1].Тоді я почув легкий стогін, і я знав, що це стогін смертельного страху. Це не був стогін болю, ні горести — о, ні! це був тихий, немов бездиханний, звук, що встає із самого дна душі, коли ущерть її сповнить жах. Я знав добре цей звук. Нераз уночі, саме в північ, коли спав увесь світ, він зринав з моїх власних грудей, поглиблюючи жахним своїх ехом страхи, що катували мене. Кажу, я знав його добре. Я знав, що́ тепер почував старий, і я шкодував його, хоч і сміявся в душі. Я знав: він лежав без сну увесь час, аж від того легкого шуму, коли повернувся на ліжкові. Його страх відтоді все зростав. Він силкувався вважати його за безпідставний і не міг. Він говорив собі так: «це не що, тільки вітер у комині, це тільки миша пробігла хату «або» це всього лиш цвіркун свірґотнув собі раз». Так, він силкувавсь заспокоїтись цими догадками: але все йому було марне. Все марне, бо Смерть, наближаючись, закралась до нього своєю чорною тінню і оповила жертву. І це був зловісний вплив неслідної тіни — те, що він відчував, дарма що не чув і не бачив нічого, відчував мою голову тут, у кімнаті.
Коли я терпеливо прождав довгий час і не почув, щоб він знову ліг, я зважився трішки розчинити — ледь-ледь розчинити — отвір у лихтарі. І я розчиняв його — ви негодні собі уявити, як нищечком! — поки врешті один бляклий промінь, мов павучина нитка, метнувсь із отвору і пав на яструбине око.
Воно було розплющене, широко-широко розплющене, і я зшаленів, як забачив його. Я бачив його зовсім чітко — все мутно блакитне, з потворною плівкою на нім, що заморозила самий мозок в моїх кістках; але я не міг бачити більше нічого — ні обличчя, ні тіла старого; бо я справив промінь, мов би інстинктом, просто на кляте око.
Ну, тепер — не казав же я, що те, що ви маєте за божевілля, єсть лиш надмірна гострість чуттів? — тепер, кажу, мого слуху досяг глухий, тихий, сквапливий звук — такий видає годинник, загорнутий у вату. І цей звук знав я гаразд: це так билось старого серце. Він зміцнив мою лють, та'як гук барабану надає салдатам відваги.
Ба й тепер я стримавсь і стояв ані руш. Я ледве дихав. Я держав лихтаря непорушно. Я дивився, як довго зможу тримати промінь на цьому окові. Тимчасом диявольський барабан його серця навіснів. Його постук ставав де-далі бистріший, що-раз голосніший, кожної хвилі. Страшно мусіло бути без міри старому. Гук робивсь голосніший — кажу, голосніший що-хвилі! — ви вважаєте добре? Я казав вам, що я людина нервова: так єсть. І тут, у цей мертвий час ночи, в лячній тиші старого дому, цей химерний звук навівав мені непоборну боясть. Але кільки хвилин іще я тримавсь і стояв непорушно. Що ж як постук цей дужчав, все дужчав! Я думав, серце порветься. А тут ще й нова турбота мене поняла — щоб цей гук не почули сусіди! Прийшов на старого час! Я голосно крикнув і, одкривши ліхтар, скочив до хати. Він зойкнув раз — тільки раз. В одну мить я стягнув його долі і придавив його важким ліжком. Тоді весело осміхнувся, що вже діло готове. Але кільки хвилин серце билось іще приглушеним стуком. Ну що ж, я цим не боявся: його не розчути було крізь стіну. Врешті воно перестало. Старий помер. Я зрушив ліжко і оглянув трупа. Так; він, як камінь, мов камінь був мертвий. Я поклав йому руку на серце і держав так довгі хвилини. Пульсу не чулося. Він був мертвий, як камінь. Його око вже не дозолятиме мені…
Якби ви й досі вважали мене за божевільного, ви зміните свою думку про мене, коли я опишу вам мої мудрі завбачливі заходи при захованні тіла. Ніч відходила, і я працював поспішно, але потиху.
Я зняв три мостини з підлоги і вложив усе між бруси. Тоді я зрівняв дошки знов, так ладно, так ловко, що жодне людське око — навіть його — не здоліло б тут викрити щось лихого. Змивати я не мав нічого — жодної плями, хоч будь якої — ні жодного сліду крови. Я був занадто обачний для цього.
Коли я покінчив цю роботу, було вже чотири — все ще темно та' як опівночі. Саме як дзиґарі продзвонили годину, щось постукало з вулиці в двері. Я зійшов на низ одчиняти з легким серцем — бо чого ж би тепер я мав боятись? Зайшло троє людей; вони заявили себе, вельми ввічливо, поліційними урядовцями. Сусіда вночі чув крик; виникло підозріння на щось лихе; повідомлення передано до поліції, і їх (урядовців) послали знайти причину.Я усміхнувсь; бо чого ж би я мав боятись? Я привітав джентлменів. Цей крик, я сказав, був мій власний, уві сні. Старий пан, зазначив я, був у від'їзді. Я повів мої гості по цілому домі. Я казав їм шукати — шукати добре. Я привів їх нарешті до його кімнати. Я показав їм його добро — все ціле, незаймане. В захваті власної щирости я вніс до цієї кімнати стільці і пожадав їм тут відпочити від клопоту, а сам, у шаленій відвазі цілковитого торжества, поставив свого стільця на тім самім місті, що заховало в собі тіло жертви.
Урядовці були вдоволені. Мої маніри переконали їх. Я почувавсь винятково прекрасно. Вони сіли, і тимчасом як я привітно їм одмовляв, вони гомоніли про всякі приватні речі. Аж тут я раптом відчув, що блідну, і схотів, щоб вони вже пішли. Голова мені заболіла і, здавалось, дзвенить ув ушах; а вони все сиділи і все ще балакали. Дзвеніння де-далі явнішало; воно не вщухало і де-далі явнішало: я говорив розвязніш, щоб позбутись цього почуття, але воно не вщухало і набувало що-далі виразности — аж поки нарешті я втямив, що цей шум не в моїх ушах.
Певна річ, що тепер я дуже зблід, але я говорив ще спірніше і підвищував голос дужче. А гук все зростав — і що б же я міг учинити? Це був тихий, глухий, сквапливий звук — такий звук видає годинник, загорнутий в вату. Мені забивало дух — а ті урядовці його не чули. Я гомонів прудкіш — запальніше; але гук невпинно зростав. Я скочив і базікав про якісь дурниці підвищеним тоном, із сильними жестами; а гук невпинно зростав. Чом вони не хочуть іти? Я міряв кімнату туди й сюди важкими ступнями, мов би розлючений вкрай нагляданням оцих людей — а гук невпинно зростав. О боже! що мав я робити? Я навіснів — я безумствував — я заклинав! Я совав стільця, що на ньому сидів, і човгав ним об підлогу, але гук вставав над усе і безпересталь зростав. Він ставав дужчий — дужчий — дужчий! І досі ці люди гомоніли собі приємно, сміялись. Чи ж може це бути, щоб вони не чули? Всесильний боже! — ні, ні! Вони чули! — вони домислилися! — вони знали! — вони насміхалися з мого жаху! — так я думав і так я думаю зараз. І будь-що-будь було краще за цю агонію! Будь-що-будь було принятніше за це глумління! Я негоден був витримати ці фальшиві усмішки далі! Я чув, що мушу заголосити чи вмерти — і тут — знову! — чуєте! — дужче! дужче! дужче! дужче!
— Негідники! — я закричав. — Не дуріть мене! Я визнаю усе! — знімайте дошки! отут, отут! — це б'ється страшне його серце!
—————
- ↑ По-англійському шашіль зветься «the death watch» — буквально «смертельний дзиґар, дзиґар смерти». Пер.