Вечери на хуторі близь Диканьки/Нічъ передъ Різдвомъ
| ◀ Пропаща грамота | Вечери на хуторі близь Диканьки Томъ II пер.: Ксенофонт Климкович Нічъ передъ Різдвомъ |
|
Послідній день передъ Різдвомъ минувъ. Зимова, ясна нічъ наступила; глянули звізди; місяць величаво піднявся на небо, посвітити добримъ людямъ и всему миру, щобъ усімъ було весело колядувати[1] и славити Христа[2].
Морозило сильніще ніжъ зъ ранку; але за те такъ було тихо, що скрипъ морозу підъ чоботомъ чутись було зъ-за півъ версти. Ще ні одна юрба парубківъ не показувалась підъ вікнами хатъ; місяць одинъ тільки заглядувавъ у нихъ крадькома, якби викликуючи одягаючихся дівчатъ вибігти швидче на скрипучий снігъ. Тутъ зъ комина одноі хати клубами поваливъ димъ и пішовъ хмарою по небу, а вкупі зъ димомъ піднялася відьма верхомъ на мітлі.
Коли-бъ въ отсю пору проізджавъ Сорочинецький засідатель на трійці обивательськихъ коней, въ шапці зъ баранковою околицею, зробленій на уланську моду, въ синімъ кожусі, підбитімъ чорними смушками, зъ по-дідьчому сплетеною нагайкою, которою вінъ має звичай підгоняти свого повозника, то вінъ певне запримітивъ би іі, бо відъ Сорочинецького засідателя ні одна відьма на світі не втаіться. Вінъ знає налічити, скільки у кождоі баби безрога мече поросятъ, и скільки въ скрині лежить полотна, и що именно зъ своєі одежи и хозяйства заставивъ добрий чоловікъ у неділю въ шинку. Але Сорочинецький засідатель не проізджавъ, та и якежъ ёму діло до чужихъ, — у нёго своя волость! А відьма міжъ-тимъ піднялась такъ високо, що одною тільки чорною плямкою мелькала въ-горі. Але де ні показалася плямка, тамъ звізди, одна за другою, пропадали на небі. Швидко відьма набрала іхъ повний рукавъ. Три або чотире ще блестіли.
Якъ-разъ зъ противноі сторони, показалася друга плямка, більшала, стала розтягатися, и вже було не плямка. Підсліповатий, хоча-бъ наложивъ на нісъ замість окулярівъ колеса зъ комисаровоі брички, и тоді-бъ не розпізнавъ, що се таке. Зъ-переду зовсімъ Німець (Німцемъ називають у насъ кождого, хто тільки зъ чужоі землі, чи вінъ Французъ, чи Цісарець, чи Шведъ — все Німець); вузенька безъ перестанку обертаючася и все, що ні попадеться, нюхаюча мордочка закінчалася, якъ у нашихъ свиней, кругленькимъ пятачкомъ; ноги були такъ тонкі, що коли-бъ такі мавъ Яресківський голова, то вінъ переломавъ би іхъ у першімъ козаку. Але за те зъ-заду вінъ бувъ настоящий губерський стряпчий въ мундирі, тому що въ нёго висівъ хвістъ такий острий та довгий, якъ теперішні мундирові фалди; тільки хиба по цапиній борідці підъ мордою, по невеликихъ ріжкахъ, що торчали на голові, и що ввесь бувъ не білішъ коминяря, можна було догадатися, що вінъ не Німець и не губерський стряпчий, а по просту чортъ, которому послідня нічъ осталася волочитись по білому світу и виучати гріхамъ добрихъ людей. Завтра жъ, зъ першими дзвонами на утреню, побіжить вінъ не обзираючись, загнувши хвістъ, у свою берлогу.
Міжъ-тимъ чортъ закрадався по-тихоньки до місяця, и вже протягнувъ-було руку вхопити ёго, але на разъ сіпнувъ іі назадъ, акби попікшись, поссавъ пальці, забовтавъ ногою, и забігъ зъ другого боку; и знову відскочивъ и сіпнувъ назадъ руку. Однакже, не вважаючи на всі невдачи, хитрий чортъ не покинувъ своіхъ збитківъ. Підбігши наразъ вхопивъ вінъ обіручъ місяць, кривлячись и дуючи перекидавъ ёго зъ одноі руки въ другу, якъ мужикъ, що голими руками діставъ огню для своєі люльки; наконець поспішно сховавъ ёго въ кешеню и побігъ дальше, неначе ні въ чімъ и не бувавъ.
Въ Диканьці ніхто й не чувъ, якъ чортъ укравъ місяць. Правда, волосний писарь, виходячи на чотирёхъ зъ шинку, бачивъ, що місяць ні зъ того ні зъ сёго танцювавъ на небі, и впевнявъ, божачися, о тімъ все село; але миряне кивали головами и навіть підіймали ёго на сміхъ. Та яка-жъ була причина рішитись чортові на таке беззаконне діло? А отъ яка: вінъ знавъ, що богатий козакъ Чубъ запрошений дякомъ на кутю, де будуть: голова, приіхавший зъ архиєрейськоі півчоі дружини родичъ дяка, въ синімъ сурдуті, що бравъ найнизшого баса, козакъ Свербигузъ и ще де-хто; де, окрімъ куті, буде варенуха, перегонена на шафранъ горілка и багато всякого зъіжного.
А міжъ-тимъ ёго дочка, красавиця на все село, останеться дома, а до дочки, запевне, прийде коваль, силачъ и молодець хоть-куди, которий чортові бувъ противнішъ відъ проповідей отця Кіндрата. У зайвий відъ роботи часъ займався вінъ малёванємъ, и сливъ найлучшимъ маляремъ на всю околицю. Самъ ще тоді живший сотникъ Л…ко позвавъ ёго нарошно въ Полтаву, помалювати дощаті штахети около свого дому. Всі миски, зъ которихъ Диканьські козаки хлептали борщъ, малювавъ коваль. Коваль бувъ богобоязливий чоловікъ, и малювавъ часто образи святихъ, та й теперъ ще можна найти въ Т… церкві ёго євангелиста Луку. Але триюмфомъ ёго искуства бувъ одинъ образъ, намалёваний на стіні церковній въ правімъ притворі, на которімъ виобразивъ вінъ святого Петра въ день страшного суду, зъ ключами въ рукахъ, вигоняючого зъ пекла злого духа: наляканий чортъ кидався на всі боки, а замкнені давнішъ грішники били и гонили ёго батогами, полінами и всімъ, чимъ ні попало. Въ ту пору, коли маляръ трудився надъ симъ образомъ и малювавъ ёго на великій деревяній дошці, чортъ усіми силами старався перешкоджати ёму: тручавъ невидимо підъ руку, підіймавъ зъ горнила въ кузьні попілъ и обсипавъ нимъ образъ; але, не вважаючи на все, робота була скінчена, дошка внесена у церкву и вложена въ стіну притвора, а зъ тоі пори чортъ поклявся мстити ковалеві.
Одна тільки нічъ оставалася ёму волочитись на білому світі; але и въ ту нічъ вінъ вишукувавъ чимъ-небудь вимстити на ковалю свою злость. И для того рішився вкрасти місяць, въ тій надіі, що старий Чубъ лінивий и нелегкий на встанє, а до дяка відъ хати не такъ близько: дорога йшла по засілкахъ, коло млинівъ, коло кладбища та й скручувала по-за яръ. Ще при місячній ночі варенуха и горілка настояна на шафрані могла-бъ заманити Чуба; але въ таку темноту ледве вдалось би кому зтащити ёго зъ печи и викликати зъ хати. А коваль, которий бувъ зъ-давна не въ ладі зъ нимъ, при німъ ні за що не одваживсь ити до дочки, не вважаючи й на силу.
Такимъ то побитомъ, якъ тільки чортъ спрятавъ у свою кешеню місяць, наразъ по всему миру зробилося такъ темно, що не кождий найшовъ би дорогу въ шинокъ а не тільки до дяка. Відьма побачивши себе наразъ въ темноті, ажъ зкричала. Тутъ чортъ, підъіхавши дрібнимъ бісомъ ій підъ руку и пустивсь нашептувати на ухо те саме, що звичайно нашептують усёму жіночому родові.Дивно діється на нашімъ світі! Все, що ні живе на німъ, все силиться переймати и передражнювати одинъ одного. Давнішъ бувало въ Миргороді одинъ судя та городничий ходили зимою въ критихъ сукномъ кожухахъ, а все дрібне чиновництво носило просто шкуряні; теперъ же и засідатель и подкоморій вчистили собі нові шуби зъ Решетилівськихъ смушківъ и зъ суконною покривою. Канцеляристъ и волосний писарь передъ трёма роками взяли синёі китайки, по шість гривенъ аршинъ. Пономарь зробивъ собі нанкові на літо шаровари и камизельку зъ полосатого гаруса. Словомъ, все лізе въ люде! Коли сі люде перестануть бути марнолюбами! Можна заложитися, що многимъ здасться дивно видіти чорта, що й собі жъ пустився туди. Досаднішъ відъ усёго те, що вінъ певне злічає себе красивимъ, міжъ тимъ якъ ёго хвигура — подивитися встидно. Пика, якъ мовлявъ Хома Ригоровичъ, мерза мерзою, а вінъ ще строіть закохані штуки! Але на небі и підъ небомъ такъ зробилося темно, що нічо вже й бачити не можна було, що діялось дальше міжъ ними.
„Такъ ви куме ще не були въ дяка, въ новій хаті!“ мовивъ козакъ Чубъ, виходячи зъ дверей своєі хати до сухощавого, високого, въ короткімъ кожусі мужика зъ оброслою бородою, котора показувала, що вже більше двохъ неділь не дотикався до неі обломокъ коси, якимъ звичайно мужики бриють свою бороду, не маючи бритви. „Тамъ теперъ буде добрий пропій!“ продовжавъ Чубъ, осміхнувши при тімъ своє лице. „Якъ би тільки намъ не зпізнитись!“
При сімъ Чубъ поправивъ свій поясъ, що перехватувавъ тісно ёго кожухъ, насунувъ сильніще шапку, стиснувъ въ руці нагайку — страхъ и грозу докучливихъ собакъ; але, глянувши въ-гору, зупенився… „Що за дияволъ! Диви, диви, Панасе!…“„Що?“ промовивъ кумъ и піднявъ голову также въ-гору.
„Якъ, що? місяця нема.“
„Що за пропасть! Справді нема місяця.“
„То-то и єсть, що нема!“ промовивъ Чубъ трохи зъ гнівомъ на незмінне рівнодушие кума. „Тобі, бачу, и жури нема.“
„А що жъ маю діяти?“
„Треба-жъ було,“ продовжавъ Чубъ, втираючи рукавомъ вуси, „якомусь бісові — щобъ ёму не довелось, собаці, завтра чарку горілки випити — та вмішатися!… Справді, неначе на сміхъ… Нарошно, сидівши въ хаті, дивлюсь на небо: нічъ — чудо! Ясно, снігъ блищиться при місяці; все було видко, якъ въ день. Не встигъ вийти за двері, и отъ, хочъ око виколи!“
Чубъ довго ще ворчавъ и лаявся, а міжъ-тимъ въ ту саму пору роздумувавъ, на що ёму рішитися. Ёму смерть якъ хотілось побалакати о всякихъ нісенітницяхъ у дяка, де безъ сомніня сидить уже й голова и приізджий басъ, и дегтярь Микита, шо іздивъ черезъ кожді дві неділі въ Полтаву на торги и пускавъ такі жарти, що всі миряне брались за животи зо сміху. Вже бачивъ Чубъ мудру варенуху, якъ на столі стояла. Все теє було принадне, правда; але темнота ночи нагадувала ёму о тій ліні, котора такъ мила всімъ козакамъ. Якъ би то приємно теперъ лежати, підогнувши підъ себе ноги, на постелі, курити супокійно люльку и слухати крізь упоющу дрімоту колядки и пісні веселихъ парубківъ и дівчатъ, товпячихся купами по-підъ вікна! Вінъ би, безъ всякого сомніня, рішивсь на посліднє, коли-бъ бувъ самъ; але теперъ обомъ не такъ скучно и страшно ити темною нічю, та й не хотілось таки показатись передъ иншими лінивимъ або трусливимъ. Скінчивши лайку, обернувся вінъ знову до кума.
„Такъ нема, куме, місяця?“
„Нема.“
„Дивно справді. А дай понюхати табаки! Въ тебе, куме, славна табака! Де ти берешъ іі?“
„Яка зъ біса славна!“ одвічавъ, закриваючи табакерку, нацятковану взорами, кумъ: „стара курка не чихне!“
„Я тямлю,“ продовжавъ все таки Чубъ: „мені покійний шинкарь Зузуля разъ привізъ табаки зъ Ніжина. Ехъ, табака-жъ була! добра табака була! Такъ що-жъ, куме, якъ зъ нами буде? атже темно на дворі.“
„Такъ хиба останьмося дома,“ промовивъ кумъ, вхопившися за ручку відъ дверей.
Коли-бъ кумъ не сказавъ сёго, то Чубъ певне би рішився остатись; але теперъ ёго неначе щось сіпало ити наперекіръ. „Ні, куме, ходімъ! не можна, треба ити!“
Сказавши теє вінъ уже й досадувавъ на себе, що сказавъ. Ёму було дуже неприємно тягатися въ таку нічъ; але ёго втішало те, що вінъ самъ нарошно сёго захотівъ и зробивъ таки не такъ, якъ ёму радили.
Кумъ, не виразивши на лиці своімъ ні найменшого руху досади, якъ чоловікъ, которому зовсімъ одно, чи сидить вінъ дома, чи тащиться зъ дому, обіздрівся, почухавъ держакомъ відъ нагайки своі плечі — и два куми пустилися въ дорогу.
Теперъ подивимося, що робить, оставшися самою, красавиця-дочка. Оксані не минуло ще й вісімнадцятёхъ літъ, якъ майже у всёму світі, и по тімъ-боці Диканьки, тільки й мови було, що про неі. Парубки гуртомъ виголосили, що кращоі дівки й не було ще ніколи и ніколи й не буде на селі. Оксана знала и чула все, що про неі говорили, и була прибаглива якъ красавиця. Коли-бъ вона ходила не въ плахті и запасці, а въ якій-небудь капоті, то розігнала би усіхъ дівокъ. Парубки гонялись за нею товпами; але потерявши терпеливость покидали мало-помалу и обертались до иншихъ, не такъ розпещенихъ. Одинъ тільки коваль бувъ упрямий и не покидавъ свого волокитства, не вважаючи на те, що и зъ нимъ поступила ледве що лучше, ніжъ зъ другими. По виході батька свого Оксана довго ще строілася и косорилась передъ невеличкимъ въ оловянихъ рамцяхъ зеркаломъ и не могла налюбуватись собою.
„Що людямъ здумалось розславляти, буцімъ я гарна?“ мовила вона, якби забувшись, для того тільки, щоби объ чімъ-небудъ побалакати зъ собою. „Брешуть люде, я зовсімъ не гарна!“
Але майнувше въ зеркалі свіже, живе, въ дитинячій молодості лице зъ блискучими чорними очима и невиразимо приємною усмішкою, що пропалювала душу, якъ-разъ доказало противне.
„Хиба чорні брови и очи моі,“ продовжала красавиця, не випускаючи зеркала, „такъ гарні, що вже рівнихъ імъ и на світі немає? Що тутъ гарного въ отсімъ задертімъ у-гору носі? и въ щокахъ? и въ губахъ? ніби то гарні моі чорні коси? Ухъ! іхъ можна налякатись вечеромъ: вони, мовъ, довгі гадини, переплелися й обвились навкругъ моєі голови. Я бачу теперъ, що я зовсімъ не гарна!“ и одсуваючи зеркало трохи дальше відъ себе, зкрикнула „Ні, гарна я! Охъ, яка гарна! Чудо! Яку радость принесу я тому, чиєю жінкою буду! Якъ любуватиметься мною мій чоловікъ! Вінъ не зтямиться. Вінъ зацілує мене на смерть.“
„Чудна дівка!“ прошептавъ увійшовши тихо коваль: „и чванлива-жъ не аби-якъ! Зъ годину стоіть, дивлячися въ зеркало и не надивиться, та ще й хвалить себе въ-голосъ!“
„Такъ, парубки! чи я вамъ пара? Подивіться на мене,“ продовжала гарненька кокетка: „якъ я плавно виступаю, въ мене сорочка вишивана червонимъ шовкомъ. А які стяжки на голові! Ви ввесь вікъ не побачите богатшого галона! Все отсе накупивъ мені мій батько для того, щобъ зо мною оженився найкращий молодець на світі!“ И усміхнувшись обернулася вона въ другий бікъ та й побачила коваля…
Зкрикнула и грізно станула передъ нимъ.
Коваль и руки опустивъ.
Трудно розказати, що виражало смугляне лице чудноі дівчини: и суровость въ німъ було видко, и крізь суровость якось насмішка надъ засумованимъ ковалемъ, и ледве завбачна краска досади тонко розливалася по обличю; а все теє такъ змішалося и такъ було невиобразимо-гарне, що поцілувати іі зъ-миліонъ разъ — отъ и все, що можна було зробити тоді найлучшого.
„Чого ти прийшовъ сюди?“ такъ зачала говорити Оксана. „Хиба хочеться, щобъ я вигнала тебе за двері лопатою? Ви всі майстри підъізджати до насъ. Якъ-стій пронюхаєте, коли батьківъ нема дома. О, я знаю васъ! Що, скриня моя готова?“
„Буде готова, серденько моє, після святъ буде готова. Коли-бъ ти знала, скільки я возивсь коло неі: дві ночі не виходивъ зъ кузні; за те ні въ самоі попівни не буде такоі скрині. Желізо на окову давъ таке, якого не клавъ и въ сотникову тарадайку, якъ ходивъ на роботу въ Полтаву. А якъ буде помалёвана! Хочъ и всю околицю зходи своіми біленькими ніжками, то не найдешъ такоі! По всёму полю будуть розкидані червоні и сині квіти. Горіти буде, якъ грань. Не сердься-жъ на мене! Позволь хочъ поговорити, хочъ подивитись на тебе!“„Хто-жъ тобі боронить, говори и дивись!“
Тутъ сіла вона на лавку, и знову глянула въ зеркало и стала поправляти на голові своі коси. Глянула на шию, на нову сорочку вишивану шовкомъ, и тонке чувство самодовольства виразилося на устахъ, на свіжихъ лицяхъ и одсвітилося въ очахъ.
„Позволь и мені сісти біля тебе,“ сказавъ коваль.
„Сідай,“ промовила Оксана, заховуючи въ устахъ и довольнихъ очахъ те саме чувство.
„Чудна, ненаглядна Оксано, позволь поцілувати тебе!“ промовивъ осмілений коваль и притиснувъ іі до себе зъ заміромъ зловити поцілунокъ.
Але Оксана відхилила своі щоки, що були вже въ незначнімъ віддаленю відъ губъ коваля и відтрутила ёго. „Чого тобі ще хочеться? Ёму, коли мідъ, такъ и ложки треба! Иди геть, у тебе руки острішъ желіза. Та й самъ ти пахнешъ димомъ. Я думаю, ти мене всю обвалявъ саджею.“Туть вона піднесла зеркало и-знову зачала передъ нимъ прикраснятися.
„Вона не любить мене!“ думавъ про себе, похиливши голову, коваль. „Ій все играшка; а я стою передъ нею, якъ дурень, и очей не зводжу зъ неі. И все-бъ стоявъ передъ нею, и вікъ би не зводивъ зъ неі очей! Чудна дівка! Чого-бъ я не давъ, щобъ узнати, що въ неі на серці, кого вона любить. Але ні; ій и не въ голові ніхто! Вона любується сама собою; мучить мене бідного; а я за смуткомъ и світа не бачу; а я іі такъ люблю, якъ ні одинъ чоловікъ на світі не любивъ и ніколи любити не буде.“
„Чи правда, що твоя мати відьма?“ промовила Оксана и засміялася, и коваль почуявъ, що и внутръ ёго все засміялося. Сміхъ той неначе разомъ обізвався въ серці и въ тихо-стрепенувшихся жилахъ, и зовсімъ тимъ и досада запала въ ёго душу, що вінъ не у власті поцілувати такъ приємно засміявшеся лице.
„Що мені до матери? ти въ мене мати, и батько, и все що ні єсть дорогого на світі. Коли-бъ мене покликавъ царь и сказавъ: „Ковалю Вакуло, проси въ мене всёго, що ні єсть найлучшого въ моімъ царстві, все віддамъ тобі. Прикажу тобі зробити золоту кузню, й ти станешъ кувати срібними молотами.“ — „Не хочу,“ сказавъ би я цареві, „ні каменівъ дорогихъ, ні золотоі кузні, ні твого царства: дай лучше мою Оксану!“
„Бачъ, який ти! Тільки мій батько самъ не такий. Побачишъ, коли вінъ не ожениться зъ твоєю матірю!“ промовила, лукаво усміхнувшись, Оксана. Але дівчата не приходять. Що бъ отсе значилося? Давно вже пора колядувати. Мені робиться скучно.“
„Богъ зъ ними, моя красавице!“
„Якъ би не такъ! зъ ними певне прийдуть парубки. Тутъ то підуть бали. Міркую, якихъ наговорять смішнихъ историй!“
„Такъ тобі весело зъ ними?“
„Та вже жъ веселіще, ніжъ зъ тобою. А, хтось стукнувъ; певне дівчата зъ парубками.“
„Чого мені більше ждати?“ говоривъ самъ до себе коваль. Вона глузує зъ мене. Ій я хиба стільки дорогий, що перержавіла підкова. Але коли-жъ такъ, то не достанеться по крайній мірі иншому посміятися надо мною. Нехай тільки я на певне запримічу, хто ій подобається більшъ мене, то я навчу…“
Стукъ у двері и різько загомонівший на морозі голосъ: „отвори!“ перервавъ ёго розмишлюваня.
„Погоди, я самъ отворю,“ сказавъ коваль и вийшовъ у сіни зъ заміромъ обломати зъ досади боки першому, що попадеться.
Морозъ сильнішавъ, а въ-горі такъ зробилось холодно, що чортъ перескакувавъ зъ одного копитця на друге и хухавъ у кулакъ, щобъ скільки-небудь загріти змерзлі руки. Та не дивно и змерзнути тому, хто товчеться відъ ранку до ранку въ пеклі, де звісно, не такъ холодно якъ у насъ зимою, и де, надягнувши колпакъ и станувши передъ огнищемъ, неначе справді кухмистеръ, підсмажувавъ вінъ грішниківъ зъ такимъ удовольствомъ, зъ якимъ звичайно баба смажить на Різдво ковбасу.
Відьма и сама почуяла, що холодно, не вважаючи на те, що була тепло одягнена; и тому, піднявши руки въ гору, відставила ногу, а принявши таку поставу, якъ чоловікъ летучий на лижвахъ, не зігнувшись ні однимъ суставомъ, спустилася по воздуху, наче по ледяній спадистій горі, и прямо въ коминъ.
Чортъ такимъ самимъ порядкомъ відправився у слідъ за нею. Але такъ якъ отсе звірятко проворнішъ усякого франта въ панчохахъ, то не дивно, що вінъ, при самімъ вході въ коминъ наіхавъ на шию своій коханці, и обоє очутилися въ обширній печі межи горшками.
Подорожниця відхилила по-тихоньки заслонку, поглядіти, чи не назпросивъ синъ іі Вакула у хату гостей; але побачивши, що нікого не було, поминувши тільки мішки, що лежали на-середъ хати, вилізла зъ печи, зкинула теплий кожухъ, поправилася, и ніхто-бъ и не пізнавъ, що вона передъ часинкою іздила на мітлі.
Мати коваля Вакули мала відъ роду не більшъ якъ сорокъ літъ. Вона була собою ні гарна, ні погана. Трудно-жъ и бути гарною въ такі літа. Але вона такъ уміла причарувати до себе найважніщихъ козаківъ (которимъ, не завадить міжъ иншимъ замітити, мало було нужди до красоти), що до неі ходивъ и голова, и дякъ Осипъ Микихворовичъ (розуміється, коли дячихи не було дома), и козакъ Корній Чубъ, и козакъ Касянъ Свербигузъ. Та, на честь іі сказати, вона вміла штучно обходитися зъ ними: ні одному зъ нихъ и на умъ не приходило, що въ нёго є соперникъ. Иде бувало набожний мужикъ, або дворянинъ, якъ називають себе козаки, одягнений въ кобенякъ зъ відлогою, въ неділю до церкви, або, коли погана погода, въ шинокъ — то якъ не зайти до Солохи, не попоісти маснихъ зо сметаною варениківъ и не побалакати въ теплій хаті зъ розмовною и вгодливою хозяйкою? И дворянинъ нарошно для сёго робивъ великий клинъ, закимъ дійшовъ до шинку, и називавъ теє — заходити по дорозі. А якъ пійде бувало Солоха у свято до церкви, надягнувши ярку плахту зъ китайковою запаскою, а поверхъ неі синю юпку, на которій зъ-заду нашиті були золоті вуси, и стане прямо близь правого крилоса, то дякъ уже певно закашлювавсь и прискулювавъ мимохіть у ту сторону очи; голова гладивъ вуси, замотувавъ за ухо оселедець и говоривъ до сусіди, що стоявъ коло нёго: „Ехъ, хвацька баба! чортъ-баба!“ Солоха кланялася кождому и кождий думавъ, що вона кланяється ёму одному.
Але охочий мішатись въ чужі діла заразъ помітивъ би, що Солоха була привітливішъ усёго зъ козакомъ Чубомъ. Чубъ бувъ удовець: вісімъ скиртъ хліба завше стояло передъ ёго хатою. Дві пари дужихъ волівъ кождого разу виставляли своі голови зъ городженоі шопи на вулицю и ревали, коли забачили идучу куму, корову, або дядька, товстого бика. Бородатий цапъ вилізъ на саму кришу, и мекекекавъ відтамъ різькимъ голосомъ, якъ городничий, дражнючи ходячихъ по двору индиківъ, и обертався задомъ, коли зуздрівъ своіхъ неприятелівъ, дітваківъ, знущаючихъся надъ ёго бородою. Въ скриняхъ у Чуба водилось багато полотна, жупанівъ и старосвітськихъ кунтушівъ зъ золотими галонами: покойна жінка ёго була щоголиха. Въ огороді, окрімъ маку, капусти, сонішниківъ, засівалося ще кождого року дві грядки тютюну. Все теє, думала Солоха, не лишнє буде прилучити до свого хозяйства, завчасу роздумуючи объ тімъ, який воно прийме порядокъ, коли перейде въ іі руки, и подвоювала свою прихильность до старого Чуба. А щобъ якимъ-небудь побитомъ синъ іі Вакула не підъіхавъ до ёго дочки и не встигъ придбати всёго собі, а тоді-бъ певно не допустивъ ій мішатись ні въ ві-що, вона взялася до звичайного способу всіхъ сороколітніхъ кумочокъ — перечити якъ можъ найчаще Чуба зъ ковалемъ. Може бути, сі самі хитрощі и розторопность іі були виною, що де-куди зачали поговорювати старухи, особливе коли випили де-небудь на веселій східці лишню чарку, що Солоха справді відьма; що парубокъ Кізяколупенко видівъ у неі зъ-заду хвістъ, величиною не більший жіночого веретена; що вона ще въ позапрошлий четверъ чорною кіткою перебігла дорогу; що до попаді разъ прибігла свиня, запіяла когутомъ, надягла на голову шапку отця Кіндрата и втекла назадъ.
Случилося, що тоді, коли старухи толкували объ сімъ, надійшовъ якийсь коровячий пастухъ, Тимішъ Коростявий. Вінъ не занехавъ розказати, якъ літомъ, передъ самою Петрівкою, коли вінъ лягъ спати у хліву, підмостивши підъ голову солому, бачивъ на власні очи, що відьма зъ розпущеною косою, въ одній сорочці, зачала доіти коровъ, а вінъ не мігъ и ворухнутись — такъ бувъ зачарований, и помазала ёго губи чимось такимъ гидкимъ, що вінъ плювавъ після того цілий день.
Але все теє щось сумнінно, тому що самъ тільки Сорочинецький засідатель може вздріти відьму и зъ-за того всі имениті козаки махали руками, коли почули такі речі. „Брешуть сучі баби!“ бувавъ звичайний одвітъ іхъ.
Вилізши зъ печи и поправившися, Солоха, якъ добра хозайка, зачала прятати и ставити все на своє місце; але мішківъ не рушила: се Вакула принісъ, нехай же самъ и винесе! Чортъ міжъ-тимъ, коли ще влітавъ у коминъ, якось невзначай обернувшись, побачивъ Чуба попідручъ зъ кумомъ, уже далеко відъ хати. Мигомъ вилетівъ вінъ зъ печи, перебігъ імъ дорогу, и зачавъ зо всіхъ сторонъ розривати купи замерзлого снігу. Піднялася метіль. У воздусі забіліло. Снігъ метався вздовжъ и поперекъ густою сітю, угрожаючи заліпити очи, ротъ и уха пішоходамъ. А чортъ улетівъ знову въ коминъ, зъ твердимъ переконанємъ, що Чубъ вернеться вкупі зъ кумомъ назадъ, застане коваля и почестує ёго такъ, що вінъ довго буде не въ силахъ узяти въ руки кисть и малювати обидющі карикатури.
Справді, ледве тільки піднялася метіль, и вітеръ ставъ різати прямо въ очи, якъ Чубъ уже й заявивъ розкаянє, и насунувши глибше на голову шапку, частувавъ лайками себе, чорта и кума. Впрочімъ ся досада була вдавана. Чубъ дуже радъ бувъ піднявшійся метелі. До дяка ще оставалося зъ-вісімъ разъ більше тоі дороги, котору вони пройшли. Подорожні вернулися назадъ. Вітеръ дувъ въ потилицю; але крізь метучий снігъ нічого не було видко.
„Стій, куме! ми, здається, не туди идемо,“ сказавъ трохи відійшовши, Чубъ: „я не виджу ні одноі хати. Ехъ, яка метіль! Поверни-ко ти, куме, трохи на бікъ, чи не найдешъ дороги, а я тимъ-часомъ пошукаю тутъ. Кортить же нечиста сила таскатись по такій завірюсі! Не забудь гукнути, коли найдешъ дорогу. Ехъ, яку купу снігу напустивъ въ очи сатана!“
Дороги однакже не було видко. Кумъ, одійшовши на-бікъ, бродивъ у довгихъ чоботяхъ то въ-задъ то на-передъ и наконецъ набрівъ прямо на шинокъ. Ся знахідка такъ ёго врадувала, що вінъ и забувъ все и, зтріпавши зъ себе снігъ, увійшовъ въ сіни, не дбаючи й крихти про оставшогося на вулиці кума. Чубові міжъ-тимъ повиділось, що вінъ найшовъ дорогу. Станувши, взявся вінъ кричати на все горло, але, бачучи, що кумъ не приходить, рішивсь ити самъ. Пройшовши трохи, побачивъ вінъ свою хату. Сугроби снігу лежали около неі и на криші. Хлопаючи ззяблими на студені руками, взявся вінъ стукати въ двері и повелющо кричати на свою дочку, щобъ отворила.
„Чого тобі треба?“ сурово закричавъ вийшовший коваль.
Чубъ, пізнавши голосъ коваля, відступивъ трохи назадъ. „Е, ні, се не моя хата,“ говоривъ вінъ про себе: „въ мою хату не забреде коваль. Упять же, якъ придивитися гарненько, то и не ковалева. Чия-бъ отсе хата? Отъ на! и не пізнавъ! отсе-жъ кривого Левченька, що не давно взявъ молоду жінку. Въ нёго одного тільки хата похожа на мою. То-то мені и здавалося зъ-разу трохи дивно, що такъ швидко прийшовъ додому. Однакже Левченко сидить теперъ у дяка, се я знаю; чого-жъ коваль?… Е, ге, ге! вінъ ходить до ёго молодоі жінки! Отъ якъ! гарно… теперъ я все второпавъ.“
„Хто ти такий и чого таскаєшся підъ дверима?“ промовивъ коваль суровіще спершнёго и підходячи ближче.
„Ні, не скажу ёму, хто я,“ подумавъ Чубъ: „а то ще попобє, суклятський виродокъ!“ и, перемінивши голосъ, одвічавъ: „се я, чоловіче добрий, прийшовъ вамъ на забаву поколядувати трохи підъ вікнами.“
„Рушай до чорта зъ своіми колядками!“ сердито крикнувъ Вакула. „Що-жъ ти стоішъ? Чуєшъ, рушай заразъ геть!“
Чубъ и самъ уже мавъ сей розумний заміръ; але ёму досадно було, що примушений слухати приказівъ коваля. Здавалося, що якийсь злий-духъ штовхавъ ёго підъ руку и неволивъ сказати що-небудь на-перекіръ. „Що-жъ ти справді такъ розкричався?“ промовивъ вінъ тимъ самимъ голосомъ: „Я хочу колядувати та й годі!“
„Еге! та ти відъ словъ, бачу, не зхаменешся…“ У слідъ за сими словами Чубъ почуявъ болячий ударъ у плече.
„Та отъ, отсе ти, якъ я бачу, зачинаєшъ уже й битися!“ промовивъ вінъ трохи одступаючи.
„Рушай, рушай!“ гукавъ коваль, нагородивши Чуба другимъ тузаномъ.
„Що-жъ ти!“ промовивъ Чубъ такимъ голосомъ, у которімъ виображалися и біль, и досада, и боязнь: „ти, бачу, не на жартъ бєшся, та ще й боляче бєшся!“
„Рушай, рушай!“ закричавъ коваль и захлопнувъ двері.
„Диви, якъ розходився!“ говоривъ Чубъ, оставшися самъ на вулиці. „Ану попробуй, та прийди! бачъ який! ото велика цаця! Ти думаєшъ, що я на тебе суду не найду? Ні, голубчику, я піду, та піду прямо до комисара. Ти въ мене будешъ знати! Я не подивлюсъ, що ти коваль и маляръ. Але якби подивитись на спину и плечі: я думаю, синці є. Мабуть боляче попобивъ, вражий синъ! Шкода, що студено, та не хочеться скидати кожуха! Погоди-жъ ти, бісівъ ковалю, чортъ побивъ би тебе и твою кузню: ти въ мене потанцюєшъ! Бачъ, проклятущий шибеникъ! Та, атже-жъ теперъ нема ёго дома. Солоха, думаю, сидить сама. Гм… воно, знай, недалеко відсіля — піти-бъ! Часъ теперъ такий, що насъ ніхто не застане. Може и того буде можна… Бачъ, якъ боляче попобивъ, проклятущий коваль!“
Тутъ Чубъ, почухавши свою спину, відправився въ другу сторону. Приємность, що дожидала ёго на-впередъ при зобаченю зъ Солохою, зменшала трохи біль и робила нечутнімъ и самъ морозъ, которий тріщавъ по всіхъ вулицяхъ, незаглушуваний свистомъ завірюхи. Часами на лиці ёго, которого бороду и вуси метіль намилила снігомъ проворнішъ усякого цирульника, що по тиранськи хапає за нісъ свою жертву, показувалася на-півъ солодка міна. Та якби снігъ и въ-задъ и въ-передъ не перехрещувавъ усёго передъ очима, то довго ще можна було-бъ видіти, якъ Чубъ зупенявся, почухувавъ спину, промовлявъ: „Боляче попобивъ, проклятущий коваль!“ и знову відправлявся въ дорогу.
Въ ту пору, коли проворний франтъ зъ хвостомъ и цапиною бородою літавъ зъ комина а потімъ знову въ коминъ, висяча въ нёго зъ-боку на перевязці калитка, въ котору вінъ спрятавъ украдений місяць, якось невзначай зачепившися въ печі, розтворилася; місяць, користуючись симъ случаємъ, вилетівъ черезъ коминъ Солошиноі хати и плавно піднявсь по небу. Все освітилося; метелі якъ и не було; снігъ заяснівъ широкимъ сріблянимъ полемъ и ввесь обсипався криштальними звіздами; морозъ наче потеплівъ; товпи парубківъ и дівчатъ показалися зъ мішками; пісні задзвеніли и рідко-де підъ хатою не товпилися колядники.
Чудно блищить місяць! Трудно розказати, якъ гарно потовктись у таку нічъ поміжъ купою регочучихъ и співаючихъ дівчатъ и поміжъ парубками, готовими на всі жарти и вигадки, які може тількі піддати весело-сміючася нічъ. Підъ пристаючимъ кожухомъ тепло; відъ морозу ще живіще горять щоки; а на збитки самъ лукавий підцьковує зъ-заду.
Купи дівчатъ зъ мішками вломилися въ Чубову хату, и окружили Оксану. Крикъ, регітъ, оповіданя, оглушили коваля. Всі напереривъ квапились розказати красавиці що-небудь нового, випорожняли мішки и чванилися паляницями, ковбасами, варениками, которихъ успіли вже набрати досить за своі колядки. Оксана, здавалось, була въ повнімъ удовольстві и радощахъ, балакала то зъ тою, то зъ другою, и реготалася безъ умовку.
Зъ якоюсь досадою и завистю глядівъ коваль на таку веселость, и на сей разъ проклинавъ колядки, и самъ дурівъ за ними.
„Е, Одарко!“ сказала весела красавиця, обернувшись до одноі зъ дівчать: „у тебе нові черевики. Ахъ, які-жъ гарні! и зъ золотомъ! Добро тобі, Одарко; въ тебе є такий чоловікъ, которий все тобі купує; а мені нікому справити такі славні черевики.“„Не тужи, моя ненаглядна Оксано!“ підхопивъ коваль: „я тобі справлю такі черевики, які рідко-яка панночка носить.“
„Ти?“ сказала Оксана, живо и пишно поглядівши на нёго. „Побачу я, де ти дістанешъ черевики, которі-бъ я могла взути на свою ногу! Хиба принесешъ ті самі, которі носить цариця.“
„Бачишъ, якихъ захотіла!“ закричавъ зо сміхомъ дівочий гуртъ.
„Такъ!“ продовжала гордо красавиця: „будьте всі ви свідками, коли коваль Вакула принесе ті самі черевики, которі носитъ цариця, то отъ моє слово, що вийду заразъ за нёго за-мужъ.“
Дівчата повели зъ собою прибажну красавицю.
„Смійся, смійся!“ говоривъ коваль, виходячи у слідъ за ними. „Я самъ сміюся надъ собою! Думаю, и не можу здумати, куди дівся мій розумъ? Вона мене не любить — ну, Богъ зъ нею! буцімъ тільки на світі одна Оксана. Слава Богу, и безъ неі багато дівчатъ хорошихъ на селі. Та що Оксана? зъ неі ніколи не буде доброі хозяйки: вона тільки майстериця убиратися. Ні, годі, пора перестать дуріти.“
Але въ самъ тотъ часъ, коли коваль готовивсь бути рішущимъ, якийсь злий-духъ проносивъ передъ нимъ сміючийся образъ Оксани, мовлячоі насмішливо: „Дістань, ковалю, царицині черевики, то вийду за тебе за-мужъ!“ Всё въ німъ филювалось, и вінъ думавъ тільки объ одній Оксані.
Товпи колядниківъ, парубки окроме, дівчата окроме, спішили зъ одноі вулиці въ другу. Але коваль ишовь и нічого не бачивъ, и не участвувавъ у тихъ веселощахъ, которі колись любивъ більшъ усіхъ.
Чортъ міжъ-тимъ не на жартъ розніжився у Солохи: цілувавъ іі руку зъ такими вишкірками, якъ засідатель у попівни; брався за серце, охавъ и сказавъ навпростець, що якъ вона не згодиться догодити ёго страсті и, якъ водиться, нагородити, то вінъ готовъ на все: кинеться въ воду, а душу відправить прямо въ пекло. Солоха була не такъ жостока; а до того чортъ, якъ звісно, заходивъ собі зъ нею заодно. Вона таки любила бачити волочившуся за собою юрбу и рідко бувала безъ компаніі. Сей вечіръ однакже думала провести сама, тому що всі знамениті обивателі села запрошені були на кутю до дяка. Але все пішло инакше: чортъ тільки-що представивъ своє бажанє, якъ на-разъ почувся голосъ здоровенного голови. Солоха побігла отворити двері, а проворний чортъ влізъ у лежачий мішокъ.
Голова, зтріпнувши зо свого капелюха снігъ и випивши зъ рукъ Солохи чарку горілки, розказавъ, що вінъ не пішовъ до дяка, тому що піднялася метіль; а побачивши світло въ іі хаті, повернувъ до неі зъ заміромъ, провести вечіръ зъ нею.
Не встигъ голова се сказати, якъ почувся стукъ до дверей и голосъ дяка. „Зховай мене куди-небудь,“ шептавъ голова: „мені не хочеться теперъ стрінутись зъ дякомъ.“
Солоха думала довго, куди спрятати такого груботілого гостя; а-далі вибрала найбільший мішокъ зъ вуглями; вуглі висипала въ кадку и здоровий голова влізъ зъ вусами зъ головою и зъ капелюхомъ въ мішокъ.
Дякъ увійшовъ, похрякуючи и затираючи руки и розказавъ, що въ нёго не було нікого, и що вінъ сердешно радъ сёму случаєві, побавитись трошки у неі, та и метелі не налякався. Тутъ вінъ підійшовъ до неі близче, кашльнувъ, усміхнувсь, доткнувся пальцями іі обнаженоі, повноі руки, и промовивъ зъ такимъ видомъ, у которімъ показувалось и лукавство и самодовольство! „А що отсе у васъ, великоліпная Солохо?“ и сказавши теє, відскочивъ трохи назадъ.
„Якъ, що? рука, Осипе Микихворовичъ!“ одвічала Солоха.
„Гм? рука! хе, хе, хе!“ промовивъ сердешно-довольний своімъ зачаткомъ дякъ и пройшовсь по комнаті.
„А отсе що у васъ, дражайшая Солохо?“ промовивъ вінъ зъ такимъ самимъ видомъ, приступивши до неі знову, хвативши іі зъ-легка рукою за шию, и такимъ самимъ порядкомъ відскочивши назадъ.
„Ніби ви не видите, Осипе Микихворовичъ!“ одвічала Солоха: „шия, а на шиі намисто.“
„Гм! на шиі намисто! Хе, хе, хе!“ и дякъ знову пройшовсь по комнаті, затираючи руки.
„А отсе що у васъ, несравненная Солохо?…“ Незвісно, до чого-бъ теперъ діткнувся дякъ своіми довгими пальцями, якъ на-разъ почувся стукъ у двері и голосъ козака Чуба.
„Охъ, Боже мій, чужа особа!“ закричавъ зъ жаху дякъ. „Що теперъ, якъ застануть особу моєго звания? Дійде до отця Кіндрата!…“
Але обави дяка були иншого роджаю: вінъ боявсь більшъ того, щобъ не пізнала ёго половиця, котора й безъ того страшною рукою своєю зробила зъ ёго здоровоі коси тонесеньку. „Ради Бога, добродітельная Солохо!“ говоривъ вінъ, дріжачи всімъ тіломъ: „ваша доброта, якъ говорить писаниє Луки, глава трина… трин… Стучаться, ій Богу, стучаться! Охъ зховайте мене куди-небудь!“
Солоха висипала въ кадку вуглє зъ другого мішка, и неконче объємистий тіломъ дякъ влізъ у нёго и сівъ на саме дно, такъ що на-верхъ нёго можна було насипати ще зъ-півъ мішка вугля.
„Здорова була, Солохо!“ сказавъ, входячи въ хату, Чубъ. „Ти може й не дожидала мене, га? правда, що не дожидала? Може я перешкодивъ…“ продовжавъ Чубъ, показавши на лиці своімъ веселу и значущу міну, котора завчасу давала пізнати, що необоротлива голова ёго трудилася одпустити який-небудь колючий и вигадливий жартъ. „Може ви тутъ забавлялися зъ кимъ-небудь!… Може ти кого-небудь зховала вже, га?“ И, втішений такою заміткою своєю, Чубъ засміявся, внутрішно торжествуючи, що вінъ одинъ тільки користується прихильностю Солохи. „Ну, Солохо, дай теперъ випити горілки. Я думаю, въ мене горло замерзло відъ суклятського морозу. Піславъ же Богъ таку нічъ передъ Різдвомъ. Якъ зхопилася, чуєшъ, Солохо, якъ зхопилася… ехъ, окостеніли руки: кожуха не розіпну! якъ зхопилася завірюха…“
„Отвори!“ розлягся на вулиці голосъ, и стукъ у двері.
„Стучить хтось!“ сказавъ, зупенувшись, Чубъ.
„Отвори!“ загукало сильнішъ спершнёго.
„Се коваль!“ промовивъ, ухопивши за шапку, Чубъ: „Чуєшъ, Солохо, куди хочешъ, дівай мене; я ні за що на світі не хочу показатися сему проклятущому виродкові, щобъ ёму, дияволському синові, набігло підъ обоіми очима по пузирю зъ-копицю за-вбільшки!“
Солоха, налякана сама, кидалась якъ опарена, и, забувшися, дала знакъ Чубові лізти въ той самий мішокъ, у которімъ сидівъ уже дякъ. Бідолашний дякъ не смівъ навіть ні кашлемъ ні хряканємъ заявити болю, коли сівъ ёму майже на голову здоровий мужикъ и помістивъ своі намерзлі на морозі чоботи по обохъ бокахъ ёго висківъ.
Коваль увійшовъ, не мовлячи ні слова, не здіймаючи шапки, и майже поваливсь на лавку. Прикметно, що вінъ бувъ зовсімъ не свій.
Въ ту саму пору, коли Солоха заперла за нимъ двері, хтось застукавъ знову. Се бувъ козакъ Свербигузъ. Сёго вже годі було сховати въ мішокъ, бо и такого мішка годі було найти. Вінъ бувъ заважніщий тіломъ відъ самого голови а вищий ростомъ відъ Чубового кума. И тому Солоха вивела ёго въ огородъ, щобъ вислухати відъ нёго все те, що вінъ ій хотівъ сказати.
Коваль забудьковато обзиравъ угли своєі хати, прислухуючись часами далеко розносившимся піснямъ колядниківъ; наконець зупенивъ очи на мішкахъ. „Чого тутъ лежать отсі мішки? іхъ давно пора-бъ забрати відсіля. Черезъ те дурне коханє я одурівъ зовсімъ. Завтра свято, а въ хаті й досі лежить усяке смітє. Однести-бъ іхъ до кузні!“
Тутъ коваль присівъ до величезнихъ мішківъ, завязавъ іхъ міцнішъ, и забиравсь завдати собі на плечі. Але прикметно було, що ёго гадки буяли, Богъ зна куди; инакше вінъ би почувъ, якъ зашипівъ Чубъ, коли волосє на голові ёго прикрутила завязавша мішокъ верівка, та и здоровенний голова зачавъ було икати досить чутно.
„Не вже-жъ не вибється мені зъ ума отся негідна Оксана?“ мовивъ коваль. „Не хочу думати объ ній, а все думається, и, якъ нарошно, объ ній одній тільки. Відчого се такъ, що думка противъ волі лізе въ голову? Який чортъ, мішки стали буцімъ тяжчі, ніжъ завпершъ! Тутъ певне вложивъ хто що-небудь иншого опрічъ вугля. Дуренъ я! я й забувъ, що теперъ мені все здається тяжче. Перше, бувало, я мігъ зігнути и розігнути въ одній руці мідяний пятакъ и кіньську підкову, а теперъ мішківъ зъ вуглємъ не підійму. Далі буду відъ вітру валитись. Ні!“ закричавъ вінъ, помовчавши и осмілившись: „або я баба! Не дамъ нікому сміятись надъ собою. Хочъ и десять такихъ мішківъ — усіхъ підниму.“ И жваво завдавъ собі на плечі мішки, которихъ не піднесли-бъ два дужихъ чоловіка. „Взяти-бъ и сей,“ продовжавъ вінъ, піднимаючи маленький, на дні которого лежавъ зкулившись чортъ. „Тутъ, здається, я вложивъ свій струментъ.“ Сказавши теє, вінъ вийшовъ геть зъ ними, посвистуючи пісню:
Шумнішъ и шумнішъ розлягалися по вулицяхь пісні и крики. Товпи товкучогося народу збільшилися ще приходжими зъ чужихъ селъ. Парубки збитошникували и казились у волю. Часто, проміжъ колядками, чутись було якоі-небудь веселоі пісні, котору тутъ-же встигъ зложити хто-небудь зъ молодихъ козаківъ. То иноді який зъ юрби, замість колядки, пустивъ щедрівку и ревівъ на все горло:
Щедрикъ, ведрикъ!
Дайте вареникъ!
Грудочку кашки!
Кільце ковбаски![3]
Коваль зупенився зъ своіми мішками. Ёму причувся у товпі дівчатъ голосъ и тоненький сміхъ Оксани. Усі жижки въ німъ затрусились; кинувши на землю мішки, такъ-що находячийся на споді дякъ заохкавъ відъ розшибу а голова икнувъ на все горло, побрівъ вінъ, зъ маленькимъ мішкомъ на плечахъ, вкупі зъ юрбою парубківъ, що ишли слідомъ за дівочою юрбою, міжъ которою ёму почувся голосъ Оксани.
Такъ, се вона! стоіть, якъ цариця, и блищить чорними очима! Ій розказує щось якийсь парубокъ; певне щось забавне, бо вона сміється. Неначе мимовіль, самъ не розуміючи якъ, пропхався коваль крізь товпу и ставъ біля неі.
„А, Вакуло, ти тутъ! Здоровъ бувъ!“ сказала красавиця зъ тою самою усмішкою, котора ледве зъ ума Вакулу не зводила: „Ну, багато наколядувавъ? Е, який маленький мішокъ! А черевики, которі носить цариця, діставъ? Дістань черевики, то вийду за-мужъ!“ И засміявшись побігла зъ гуртомъ.
Якъ укопаний стоявъ коваль на однімъ місці. „Ні, не можу, нема силъ більше…“ промовивъ наконець. „Але, Боже ти мій, відчого вона такъ дідьче гарна? Іі поглядъ, и мова, и все, ну, отъ такъ и палить, такъ палить… Ні, не въ моготу вже пересилити себе! Пора положити конець усёму: пропадай душе! піду утоплюся въ полонці, и поминай якъ звали!“
Тутъ рішущимъ крокомъ пішовъ вінъ напередъ, здогонивъ товпу, порівнявсь зъ Оксаною и сказавъ твердимъ голосомъ: „Прощавай, Оксано! Шукай собі якого хочешъ жениха, дури кого хочешъ, а мене не побачишъ уже більше на сімъ світі.“
Красавиця здавалася здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнувъ рукою и побігъ.
„Куди, Вакуло?“ кричали парубки, видячи біжучого коваля.
„Прощавайте, братці!“ кричавъ въ одвітъ коваль: „дасть Богъ побачимося на тімъ-світі, а на отсімъ уже не гуляти намъ вкупі. Прощавайте, не поминайте лихомъ! Скажіть отцю Кіндратові, щобъ відправивъ панахиду по моій грішній душі. Свічокъ до иконъ Чудотворця и Божоі-Матери, грішний, не обмалювавъ за світськими ділами. Все добро, яке найдеться у моій скрині, на церкву! Прощавайте!“
Промовивши теє, коваль взявся знову бігти, зъ мішкомъ на спині.
„Вінъ збожеволівъ!“ говорили парубки.
„Пропаща душа!“ набожно пробормотала проходяча мимо старуха: „пійти-бъ розказати, якъ коваль повісився!“
Вакула міжъ-тимъ пробігши зъ-кілка вулиць зупенивсь віддихнути. „Куди бо я справді біжу!“ подумавъ вінъ: „Буцімъ то уже все пропало! Попробую ще одинъ спосібъ: піду до пузатого Запорожця, Пацюка. Вінъ, кажуть, знає всіхъ чортівъ и все зробить, що зхоче. Піду; атже-жъ душі все таки прийдеться пропадати!“
При отсімъ чортъ, которий довго лежавъ безъ усякого руху, підскочивъ у мішку відъ радости; але коваль подумавши, що вінъ якъ-небудь зачепивъ мішокъ рукою, и самъ наробивъ сей рухъ, ударивъ по мішку здоровеннимъ кулакомъ, и потрясши ёго на плечахъ, пішовъ до пузатого Пацюка.
Сей пузатий Пацюкъ бувъ справді колись Запорожцемъ; але чи ёго вигнали, чи вінъ самъ утікъ изъ Запорожя, сёго ніхто не знавъ. Давно вже, літъ зъ десять, а може и зъ-пятнадцять, вінъ живъ у Диканьці. Зъ-початку вінъ живъ, якъ справдешній Запорожець; нічого не робивъ, спавъ три четвертини дня, івъ за шістёхъ косарівъ и випивавъ за однимъ разомъ майже по цілому відру; впрочімъ було де и зміститися, бо Пацюкъ, не вважаючи на невисокий ростъ, въ ширину бувъ досить замашистий. До-того шаровари, що вінъ носивъ, були такъ широкі, що хоча-бъ вінъ зробивъ крокъ незнати-який великий, то нігъ зовсімъ не було помітно, и здавалося що якась виннича кадка сунулась по вулиці. Мабуть и те саме подало повідъ, прозвати ёго пузатимъ. Не минуло и кілька неділь після прийстя ёго въ село, якъ усі вже й знали, що вінъ знахарь. Чи занедужавъ хто, заразъ покликавъ Пацюка; а Пацюкові треба було тільки пошептати кілька словъ, то недугъ неначе-бъ рукою однявъ. Чи трапилось, що голодний дворянинъ подавився рибиною кістю — Пацюкъ умівъ такъ штучно ударити кулакомъ у спину, що кість и відправлясь куди ій слідує, не зробивши ніякоі шкоди дворянському горлу. Послідніми часами ёго рідко вида́ли де-небудь. Причина сёму була мабуть лінивость, а може и те, що пролізати въ двері ставалось для нёго зъ кождимъ рокомъ труднішъ. Тоді миряне мусіли до нёго ходити самі, якъ мали до нёго потребу.
Коваль не безъ боязни отворивъ двері и вздрівъ Пацюка, сидячого на землі, по-турецьки, передъ невеликою кадчиною, на которій стояла миска зъ галушками. Ся миска стояла, якби нарошно, на-рівні зъ ёго ротомъ. Не рушивши й одного пальця, вінъ нахиливъ зъ-легка голову до миски, хлебтавъ юшку и зхапувавъ иноді зубами гамушки.
„Ні, отсей,“ подумавъ Вакула про-себе, „ще лінивішъ самого Чуба: тотъ бодай ість ложкою, а сей и руки не хоче підняти!“
Пацюкъ певне кріпко занятий бувъ галушками, бо, здавалося, зовсімъ не помітивъ приходу коваля, которий, ледве ступивши на порігъ, відваживъ ёму низесенький поклонъ.
„Я прийшовъ до твоєі милости, Пацюку!“ сказавъ Вакула, кланяючись знову.
Товстий Пацюкъ піднявъ голову, и знову зачавъ заідати галушки.„Ти, кажуть, не у гнівъ будъ сказано…“ сказавъ, зібравши духъ, коваль — „я веду объ сёму річъ не для-того, щобъ тебе зобидити — трошки посвоячений зъ чортомъ.“
Промовивши отсі слова, Вакула напудився, подумавши, що виразився все ще по-просту и мало змягчивъ кріпкі слова, а сподіваючись, що Пацюкъ, ухопивши кадчину вкупі зъ мискою, пішле ёму прямо въ голову, вступивсь трохи на-бікъ и закрився рукавомъ, щобъ горяча юшка зъ галушокъ не обризкала ёму лиця.
Але Пацюкъ подивився и знову зачавъ заідати галушки.
Осмілений коваль рішивсь продовжати: „Прийшовъ до тебе, Пацюку, дай Боже тобі всёго, добра всілякого въ-волю, хліба въ пропорціі! (Коваль иноді вмівъ укинути модне слово: вінъ привикъ до сёго ще за свого побутку въ Полтаві, коли малювавъ сотникові дощатий парканъ). Пропадати приходиться мені, грішному! ніщо не помогає на-світі! Що буде, то буде, приходиться просити помочи у самого чорта. Що-жъ, Пацюку,“ промовивъ коваль, бачучи незмінне ёго мовчанє: „що мені робити?“„Коли треба чорта, то й иди до чорта!“ одвічавъ Пацюкъ, не підіймаючи на нёго очей и продовжаючи вбирати галушки.
„Тому то я и прийшовъ до тебе,“ одвічавъ коваль, відважуючи поклонъ: „окрімъ тебе, думаю, ніхто на-світі не знає до нёго дороги.“
Пацюкъ ні слова, и доідавъ останні галушки.
„Зроби ласку, чоловіче добрий, не відкажи!“ настававъ коваль. „Чи свинини, чи греччаноі муки, ну, чи полотна, чи пшона, чи чого иншого, въ случаю потреби… акъ звичайно міжъ добрими людьми водиться… не пожалую, лишъ розкажи, якъ, примірно сказать, попасти до нёго на дорогу?“
„Тому не треба далеко ходити, у кого чортъ за плечима,“ промовивъ рівнодушно Пацюкъ, не зміняючи свого положеня.
Вакула вліпивъ у нёго очи, неначе-бъ на лобу ёго написане було поясненє сихъ слівъ. „Що вінъ говорить?“ мовчки запитувала ёго міна; а на-впівъ отвертий ротъ готовивсь пролигнути, мовъ галушку, першуще слово.
Але Пацюкъ мовчавъ.Тутъ помітивъ Вакула, що ні галушокъ, ні кадчини передъ нимъ не було; а замість того на полу стояли дві миски; одна повна варениківъ, а друга сметани. Думки ёго и очи мимоволі впялились на ті страви. „Побачимо,“ сказавъ вінъ самъ до себе, „якъ істиме Пацюкъ вареники. Нахилятись вінъ певне не зхоче, щобъ хлебтати якъ галушки; та й годі-жъ, треба вареникъ перше помачати въ сметану.“
Тільки що вінъ встигъ отсе подумати, Пацюкъ роззівивъ ротъ, подививсь на вареники и ще білшъ роззівивъ ротъ. Въ ту пору одинъ вареникъ виплеснувся зъ миски, плюснувъ у сметану, перевернувсь на другий бікъ, підскочивъ у-гору, и якъ-разъ попавъ ёму въ ротъ. Пацюкъ зъівъ и знову роззівивъ ротъ, а вареникъ такимъ самимъ порядкомъ відправився знову. На себе тільки приймавъ вінъ трудъ жвякати и пролигати.
„Бачъ, яке диво!“ подумавъ коваль; роззівивши зъ диву ротъ, и заразъ помітивъ, що вареникъ лізе и до нёго въ ротъ и вже й помазавъ губи сметаною. Відтрунувши вареникъ и обтерши губи, коваль зачавъ розмишляти объ тімъ, які чудеса бувають на світі, и до якихъ мудрощівъ доводить чоловіка нечиста сила, бачучи притімъ, що одинъ тільки Пацюкъ може помогти ёму.
„Поклонюсь ёму ще, нехай розтолкує гарненько… Але, що за чортъ! атже-жъ сёгодня багата кутя, а вінъ ість вареники, а вареники скоромні! Що бо я справді за дурень: стою тутъ и гріха набираюсь! Иду геть!“ и набожний коваль метю вибігъ зъ хати.
Але чортъ, що сидівъ въ мішку и завчасу радувався, не мігъ витерпіти, щобъ вимкнулася зъ рукъ ёго така славна здобичъ. Якъ тільки коваль зпустивъ мішокъ, вінъ вискочивъ зъ нёго и сівъ ёму верхомъ на шию.
Морозъ пішовъ по шкурі коваля; налякавшись и побліднівши, не знавъ вінъ що робити, вже хотівъ перехреститися… Але чортъ, нахиливши своє собаче рильце ёму до правого уха, сказавъ: „Се я — твій приятель; всё зроблю для товариша и друга! Грошей дамъ, скільки хочешъ,“ писнувъ вінъ ёму у ліве ухо. „Оксана таки сёгодня буде наша,“ шепнувъ вінъ, завернувши свою морду зновъ до правого уха. Коваль стоявъ, роздумуючи.
„Добре,“ сказавъ вінъ наконець, „за таку ціну готовъ бути твоімъ!“Чортъ плеснувъ у долоні и зачавъ відъ радощівъ gалопувати на шиі коваля. „Теперъ то попався коваль!“ думавъ вінъ про-себе, „теперъ то я відомщу на тобі, голубчику, всі твоі малюваня и небилиці, що ти збагавъ на чортівъ! Що теперъ скажуть моі товариші, коли дознаються, що найнабожніщий чоловікъ зъ усёго села въ моіхъ рукахъ?
Тутъ чортъ засміявся відъ радости, нагадавшии, якъ казитиметься кульгавий чортъ, що змічавъ себе міжъ усіми за першого на видумки.
„Ну, Вакуло!“ пропищавъ чортъ, все таки не злізаючи зъ шиі, якби обавляючись, щобъ вінъ не втікъ: „ти знаєшъ, що безъ контракту нічого не роблять.“
„Я готовъ!“ сказавъ коваль. „У васъ, чувавъ я, підписуються кровю; погоди-жъ, я дістану зъ кешені цвяхъ!“
Тутъ вінъ заложивъ назадъ руку — и хвать чорта за хвістъ.
„Бачъ, який збитошникъ!“ закричавъ, сміючись, чортъ: „ну, годі, досить вже жартувати!“„Стрівай, голубчику!“ закричавъ коваль: „а отъ отсе якъ тобі сподобається?“ При отсімъ слові сотворивъ вінъ хрестъ, и чортъ зробився такий тихий, якъ ягнятко. „Стрівай же,“ сказавъ вінъ, зтягаючи ёго за хвістъ на землю: „ти въ мене знатимешъ, якъ підъучувати на гріхи добрихъ людей и чеснихъ Християнъ.“
Тутъ коваль вскочивъ на нёго верхи и піднявъ руку для хрестного знамения.
„Помилуй, Вакуло! жалібно простогнавъ чортъ: „всё, що тобі треба, всё зроблю; пусти тільки душу на покаянє: не клади на мене страшного хреста!“
„А, отъ якимъ голосомъ запівъ, проклятущий Німець! Теперъ я знаю, що зроблю. Вези мене заразъ на собі! чуєшъ, неси, якъ птиця!“
„Куди?“ промовивъ сумний чортъ.
„У Петербурхъ, прямо до цариці!“ И коваль обімлівъ відъ страху, чуючи себе підіймаючимся на воздухъ.
Довго стояла Оксана, роздумуючи о дивнихъ речахъ коваля. Въ унутрі щосъ ій говорило, що вона трохи жостоко поступила зъ нимъ. „Що, якъ вінъ справді рішиться на що-небудь страшне? Біда не спить! може вінъ зъ горя здумає закохатися въ другу, и зъ досади стане називати іі першою красавицею на селі! Але ні, вінъ мене любить. Я така гарна! Вінъ мене ні за що не проміняє. Вінъ жартує, прикидується. Не мине зъ десять минутъ, якъ вінъ певне прийде подивитись на мене. Я, справді, строга. Треба ёму дати, ніби нехотячи, поцілувати себе. Тожъ то вінъ урадується!“ И вітренна красавиця вже жартувала зъ своіми подругами.
„Стрівайте,“ сказала одна зъ нихъ: „коваль забувъ мішки своі; дивіть: які страшенні мішки! Вінъ не по нашому наколядувавъ: я думаю, сюди по цілій четвертині барана кидали; а ковбасамъ и хлібамъ певне й щоту нема. Роскішъ! цілі свята можна наідатись.“
„Се ковалеві мішки?“ підхопила Оксана: „затащімо іхъ швидче до мене въ хату, и розгледімо хорошенько, що вінъ сюди наховавъ.“
Всі зо сміхомъ одобрили такий предлогъ.
„Але ми не підіймемо іхъ!“ закричала на-разъ вся товпа, силкуючись рушити мішки.
„Погодіть,“ сказала Оксана: „побіжімо швидче за санками, та відвеземо на санкахъ!“
И товпа побігла за санками.
Плінникамъ сильно навкучилося сидіти въ мішкахъ, не вважаючи й на те, що дякъ пробивъ для себе пальцемъ порядну діру. Якби ще не було народу, то вінъ може й найшовъ би спосібъ вилізти; але вилізти зъ мішка при всіхъ, показати себе на сміхъ… се здержувало ёго и вінъ рішився ждати, зъ-легка тільки похрякуючи підъ невіжливими чоботами Чуба. Чубъ самъ не менше бажавъ свободи, чуючи, що підъ нимъ лежить щось таке, на чімъ сидіти страхъ не вигідно було.Але якъ-скоро почувъ рішенє своєі дочки, то вспокоівся и не хотівъ уже вилізти, розмірковуючи, що до своєі хати треба було ити по крайній мірі кроківъ зо сто а може й другихъ стільки, а якъ вилізти, то треба и поправити на собі, застегнути кожухъ, підвязати поясъ — скільки роботи! та й шапка зосталася въ Солохи. Хай же лучше дівчата довезуть на санкахъ.
Та лучилося зовсімъ не такъ, якъ сподівався Чубъ: въ ту пору, коли дівчата побігли за санками, худощавий кумъ виходивъ зъ шинку маркотний та невеселий. Шинкарка ніякимъ побитомъ не хотіла ёму повірити на довгъ, такъ хотівъ-було дожидати, чи не прийде який-небудъ набожний дворянинъ та почастує ёго; але якъ нарошно всі дворяне оставались дома, и якъ чесні християне іли кутю посередъ своіхъ домівниківъ. Роздумуючи о зопсованю обичаівъ и о деревянімъ серці жидівки, що продавала горілку, кумъ набрівъ на мішки и зупенився здивований. „Бачъ, які мішки хтось кинувъ на дорозі!“ сказавъ вінъ, обзираючись по бокахъ: „мабуть тутъ и свинина є. Полізло жъ комусь щастє наколядувати стільки всячини! Які страшенні мішки! Положімъ, що вони набиті гречаниками та коржами, и то добре; хочъ би й були тутъ самі паляниці, то й те въ-шмакъ: Жидівка за кожду паляницю дає осьмуху горілки. Затягти-бъ швидче, щобъ ніхто не побачивъ.“
Тутъ завдавъ вінъ собі на плечі мішокъ, зъ Чубомъ и дякомъ, але почуявъ, що вінъ трохи тяжкий. „Ні, одному буде тяжко нести,“ промовивъ вінъ; „а ось, якъ нарошно, иде ткачъ Шапуваленко. Здоровъ, Остапе!“
„Здоровъ,“ сказавъ, зупенившись, ткачъ.
„Куди йдешъ?“
„Отъ такъ, иду, куди ноги идуть.“
„Поможи, чоловіче добрий, мішки занести! Хтось колядувавъ, та й кинувъ на-середъ дороги. Добромъ поділимося по половині.“
„Мішки? а зъ чимъ мішки, зъ книшами чи паляницями?“
„Тутъ, думаю, всёго єстъ.“
Тутъ вибрали вони на-швидці изъ плота коли, поклали на нихъ мішокъ и понесли на плечахъ.
„Куди-жъ ми понесемъ ёго? въ шинокъ?“ спитавъ дорогою ткачъ.„Воно-бъ и я такъ думавъ, щоби въ шинокъ, але знай проклятуща жидівка не повірить, подумає ще, що де-небудь вкрали, а до того-жъ я тільки-що зъ шинку. Ми занесімъ ёго въ мою хату. Намъ ніхто не перешкодить: жінки нема дома.“
„Та чи певне нема дома?“ спитавъ осторожний ткачъ.
„Слава Богу, я не зовсімъ ще здурівъ,“ сказавъ кумъ: „чи чортъ принісъ би мене туди, де вона. Вона, думаю, проволочиться зъ бабами до самого досвітку.“
„Хто тамъ?“ закричала кумова жінка, почувши гомінъ въ сіняхъ, якого наробили зъ приходомъ своімъ два приятелі, и отворила двері.
Кумъ остовпівъ.
„Отъ тобі й на!“ промовивъ кумъ, опустивши руки.
Кумова жінка була такого роджаю скарбомъ, якихъ чимало на білому світі. Такъ само, якъ и іі мужъ, вона майже ніколи не сиділа дома, и майже кождий день перебувала у кумочокъ и зажиточнихъ бабусь, хвалила и іла зъ великимъ апетитомъ и билась тільки ранками зъ своімъ чоловікомъ, бо тільки въ ту пору и бачила ёго иноді. Хата іхъ була у двоє старішъ відъ шароваръ волосного писаря: криша на кількохъ місцяхъ була безъ соломи. Зъ плота видко було самі оста́нки, бо кождий, що виходивъ зъ дому, ніколи не бравъ бука на собакъ, надіючись, що буде переходити поузъ кумового городу и вирве який-небудь изъ ёго плота. Въ печі не топилось по три дні. Все, чого ні напрохала дбаюча дружина у добрихъ людей, ховала якъ-можъ найдальше відъ свого мужа а часто самоуправно одбирала въ нёго здобичъ, коли вінъ не встигъ іі пропити въ шинку. Кумъ, не вважаючи на всігдишнє холоднокровиє, не любивъ уступати ій, и відъ-того майже завше виходивъ зъ дому зъ лятарнями підъ обоіма очима, а дорога половиця, охаючи, плелась розказувати бабусямъ о ледачости свого мужа и о перетерпленихъ нею відъ нёго битяхъ.
Теперъ можна собі представити, якъ були заклопотані ткачъ и кумъ такою не сподіваною появою. Опустивши мішокъ, вони заступили ёго собою и закрили полами; але вже було за пізно; кумова жінка, хочъ и кепсько бачила старими очима, однакже мішокъ запримітила. „Отъ отсе гарно!“ сказала вона зъ такимъ видомъ, въ которімъ прикметна була радость яструба: „отсе гарно, що наколядували стільки! Отъ такъ завше роблять добрі люде: але ні, я думаю, що ви де-небудь підціпили. Покажіть мені заразъ, чуєте, покажіть заразісенько мішокъ вашъ!“
„Лисий чортъ тобі покаже, а не ми,“ сказавъ, поважніючи, кумъ.
„Тобі що до того?“ сказавъ ткачъ: „ми наколядували, а не ти.“
„Ні, ти мені покажешъ, негідний пянице!“ закричала жінка, ударивши високого кума кулакомъ у підбородокъ и продираючись до мішка.
Але ткачъ и кумъ мужно оборонили мішокъ и заставили іі податись назадъ. Не встигли вони віддихнути, якъ дружина вибігла въ сіни вже зъ кочергою въ рукахъ. Проворно потягнула кочергою мужа по рукахъ, ткача по спині, и вже стояла коло мішка.
„Що ми допустили іі?“ сказавъ ткачъ зхаменувшись.
„Е, що ми допустили! а чого ти допустивъ?“ сказавъ холоднокровно кумъ.
„У васъ кочерга, бачу, желізна!“ сказавъ після короткого мовчаня кумъ, почухуючи спину. „Моя жінка купила торікъ на ярмарці кочергу, дала півкопи; та нічого… не болить…“
Міжъ-тимъ торжествуюча дружина, поставивши на землі каганець, розвязала мішокъ, и заглянула въ нёго.
Але певне старі очи іі, которі такъ хорошо зуздріли мішокъ, на той разъ помилились. „Е, та тутъ лежить цілий кабанъ!“ зкрикнула вона, плеснувши відъ радости въ долоні.
„Кабанъ! чуєшъ, цілий кабанъ!“ штовхавъ ткачъ кума: „а всё ти виненъ!“
„Що-жъ робити!“ промовивъ, стискаючи плечима, кумъ.
„Якъ що? чого ми стоімо? одберімъ мішокъ! ну, приступай!“
„Рушай геть! рушай! се нашъ кабанъ!“ кричавъ, виступаючи, ткачъ.
„Рушай, рушай, чортова бабо! се не твоє добро!“ мовивъ, приближаючись, кумъ. Дружина взялася знову до кочерги, але Чубъ у ту пору вилізъ зъ мішка и ставъ на-середъ сіней, протягаючись якъ чоловікъ, що тільки-що пробудивсь изъ доброго сну.Кумова жінка зкрикнула, вдаривши объ поли руками, и всі мимовольне пороззівляли роти.
„Що-жъ вона, дурна, гаворить: кабанъ! Се-жъ не кабанъ!“ сказавъ кумъ, випуливши очи.
„Бачъ, якого чоловіка кинуло въ мішокъ!“ сказавъ ткачъ, відступаючись відъ переляку. „Хочъ що хочъ говори, хочъ трісни, а не обійшлось безъ нечистоі сили. Атже-жъ вінъ не пролізе въ вікно?“
„Се кумъ!“ зкрикнувъ, придившись кумъ.
„А ти думавъ, що хто?“ сказавъ Чубъ, усміхаючись. „Що, славну я викинувъ надъ вами штуку? А ви, небійсь, хотіли мене зъісти замість свинини? Стрівайте-жъ, я васъ порадую: въ мішку лежить ще щосъ, коли не кабанъ, то певне порося, або инша живность. Підо мною безъ перестанку щось ворушилось.“
Ткачъ и кумъ кинулись до мішка, хозяйка вчепилася зъ другого боку и бійка була-бъ поновилася знову, коли-бъ дякъ, побачивши теперъ, що ёму нікуди втаітися, не видрапавсь зъ мішка.
Кумова жінка, остовпівши, випустила зъ рукъ ногу, за котору зачала-було тягнути
дяка зъ мішка.„Отъ ще и другий!“ закричавъ зо страхомъ ткачъ: „чортъ зна, якъ стало на світі… голова крутиться… не ковбаси и не паляниці, а людей кидають у мішки!“
„Се дякъ!“ промовивъ, здивувавшись більшъ усіхъ, Чубъ: „отъ тобі й на! ото Солоха! посадити въ мішокъ… То-то я й дивлюсь, чого въ неі повна хата мішківъ… Тепертъ я все знаю: въ неі у кождому мішку сиділо по два чоловіка. А я думавъ, що вона тільки мені одному… отъ тобі й Солоха!“
Дівчата трохи здивувались, не заставши одного мішка.
„Нічого робити, буде зъ насъ и сёго,“ щебетала Оксана.
Всі взялись за мішокъ и звалили ёго не санки.
Голова рішивсь мовчати, розмірковуючи, що коли вінъ закричить, щобъ ёго випустили и розвязали мішокъ — дурні дівчата розбіжуться, подумають, що въ мішку сидить дідько, а вінъ останеться на вулиці може й до завтра.
Дівчата міжъ-тимъ, дружно взявшись за руки, полетіли якъ вихоръ зъ санками по скрипучому снігу. Деякі зъ нихъ, збиткуючи, сідали на санки; другі вилізали на самого голову. Голова рішивсь зносити все.Наконець приіхали, отворили на-остіжъ двері въ сіняхъ и въ хаті, и зъ реготомъ втащили мішокъ.
„Посмотрімо, щось тутъ лежить,“ закричали всі, кинувшись розвязувати.
Тутъ икавка, котора не переставала мучити голову черезъ цілий часъ, якъ вінъ сидівъ у мішку, такъ змоглася, що вінъ зачавъ уже икати и кашляти на все горло.
„Охъ, тутъ сидить хтось!“ закричали всі и зъ перелйку кинулись геть у двері.
„Що за чортъ! куди ви течетесь, якъ опарені?“ сказавъ, входячи въ двері, Чубъ.
„Ей, батьку!“ промовила Оксана: „въ мішку сидить хтось?“
„Въ мішку? а де ви взяли отсей мішокъ?“
„Коваль кинувъ ёго на-середъ дороги!“ сказали всі на-разъ.
„Ну, такъ чи не казавъ я?…“ подумавъ про-себе Чубъ. „Чого-жъ ви налякались? посмотримо: а ну-ко, чоловіче, прошу не прогніватись, що не називаємо по имени и отчеству, вилізай зъ мішка!“
Голова вилізъ.„Авъ!" закричали дівчата.
„И голова влізъ туди-жъ.“ говоривъ про-себе Чубъ, здивований, мірячи ёго зъ голови до нігъ: „Бачъ якъ!… Е!…“ більше вінъ нічого не мігъ сказати.
Голова самъ бувъ не менше змішаний и не знавъ, що зачати. „Мабуть на дворі студено,“ сказавъ вінъ, обертаючись до Чуба.
„Морозець є,“ одвічавъ Чубъ: „а позволь запитати тебе, чимъ ти мастишъ твоі чоботи, смальцемъ чи дёгтемъ?“ Вінъ хотівъ не те сказати; вінъ хотівъ запитати: „якъ ти, голово, залізъ въ отсей мішокъ?“ але самъ не розумівъ, якъ вимовивъ зовсімъ що инше.
„Дёгтемъ лучше,“ сказавъ голова. „Ну, прощавай, Чубе!“ и насунувши капелюхъ, вийшовъ зъ хати.
„На що зпитавъ я зъ-дуру, чимъ вінъ маститъ чоботи?“ промовивъ Чубъ, позираючи на двері, въ которі вийшовъ голова. „Ото Солоха! такого чоловіка засадити въ мішокъ!… Бачъ, чортова баба! А я дурень… та де-жъ той проклятущий мішокъ?“
„Я кинула ёго въ кутъ, тамъ більшъ нічого нема,“ сказала Оксана.„Знаю я отсі штуки, нічого нема! Подайте ёго сюди: тамъ ще одинъ сидить! Зтрясіть ёго гарненько… Що, нема? Бачъ, проклятуща баба! А подивіться на неі — якъ свята, неначе скоромного ніколи и въ ротъ не брала.“
Але покиньмо Чуба виливати у зайвий часъ свою досаду, та вернімся до коваля, бо вже на дворі певне зъ-девята година.
Зъ-разу страшно було Вакулі, коли піднявся відъ землі у таку висоту, що нічого вже не мігъ видіти въ-низу, и пролетівъ якъ муха підъ самимъ місяцемъ, такъ що, коли-бъ не зхилився трохи, то-бъ зачепивъ ёго шапкою. Однакже, трохи зъ-годомъ, вінъ посмілішавъ и вже ставъ піджартовувати надъ чортомъ. Въ вишині все було ясно. Воздухъ, въ легкімъ сріблянімъ тумані, прозорився. Все було видко, и навіть можна було запримітити, якъ вихромъ понісся мимо нихъ, сидячи въ горшку, чарівникъ; якъ звізди, зібравшися въ купу, гралися въ жмурки; якъ хмарою клубився на стороні цілий рій духівъ; якъ танцюючий при місяці чортъ, знявъ шапку, побачивши коваля, скачущого верхомъ; якъ летіла вертавшася назадъ мітла, на которій мабуть тільки-що іздила, куди треба, відьма… багато ще дрантя зустрічали вони. Все, зуздрівши коваля, на хвилю зупенялось, щобъ подивитись на нёго, а потімъ знову неслось дальше и робило своє; коваль все летівъ, и наразъ заблестівъ передъ нимъ Петербурхъ, увесь въ огні. (Тоді була зъ якоісь оказіі илюминація). Чортъ, перелетівши черезъ рогатку, перекинувся въ коня, и коваль побачивъ себе на шпаркімъ бігуні середъ вулиці.
Боже мій! стукъ, грімъ, блескъ; по обохъ бокахъ копичаться чотире-пятрові мури; стукъ кінъськихъ копитъ и колісъ відзивавсь громомъ и ролягався зъ чотирохъ сторонъ; доми росли и ніби зъ землі підіймались на кождімъ кроці; мости дріжали; карети літали; повозники, форейтори гукали; снігъ свистівъ підъ тисячею летячихъ зо всіхъ сторонъ саней; пішоходи давились и тиснулись по-підъ доми, нанизані лямпами, а величезні тіні іхъ мелькали по мурахъ, досягаючи головою коминівъ и кришъ.
Зъ задивомъ обзирався коваль на всі боки. Ёму здавалося, що всі доми встремили на нёго своі незлічні огняні очи и дивилисъ. Панівъ, у критихъ сукномъ шубахъ, вінъ побачивъ такъ багато, що не знавъ передъ кимъ и шапку здіймати, „Боже ти мій, скільки тутъ панства!“ подумавъ коваль: „я думаю, кождий, хто ні перейде по вулиці, то и засідатель, то и засідатель! а ті, що возяться у такихъ чуднихъ бричкахъ зо склами, ті, коли не городничі, то певне комисари, а може ще й більшъ.“ Ёго слова перервані були питанємъ чорта: „чи прямо іхати до цариці?“ — „Ні, страшно,“ подумавъ коваль: „тутъ десь, не знаю, прибули Запорожці, которі переізджали осеню черезъ Диканьку. Вони іхали зъ Січи зъ паперами до цариці; все-бъ таки порадитись зъ ними. Гей, сатано! полізь-ко мені въ кешеню, та веди до Запорожцівъ!“
Чортъ въ одну минуту похудівъ и зробився такимъ маленъкимъ, що й безъ труду влізъ ёму въ кешеню. А Вакула не встигъ й обіздрітись, якъ очутивсь передъ великимъ домомъ, увійшовъ, самъ не знаючи якъ, на зходи, отворивъ двері и подавсь трохи назадъ відъ блеску, побачивши вбрану комнату; але посмілішавъ трохи, пізнавши тихъ самихъ Запорожцівъ, которі переізджали черезъ Диканьку, а теперъ сиділи на шовковихъ диванахъ, підогнувши підъ себе намазані дёгтемъ чоботи, и курили дуже міцний тютюнъ, що звичайно бакуномъ називають.„Здорові були, панове! Боже вамъ помагай! отъ де побачились!“ сказавъ коваль, підійшовши ближче, и відваживши поклонъ ажъ до землі.
„Що то за чоловікъ?“ спитавъ одинъ, сидячий передъ самимъ ковалемъ, другого, що сидівъ оподалшъ.
„А ви не пізнали?“: сказавъ коваль: „се-жъ я, Вакула, коваль! Якъ переізджали осеню черезъ Диканьку, то прогостили, дай вамъ Боже всякого здоровя и довголітя, мало не два дні. Я нову шину тоді положивъ на переднє колесо вашого воза!“
„А!“ сказавъ той самъ Запорожець: „то той самий коваль, що такъ малює важно. Здоровъ, земляче! зачимъ тебе Богъ принісъ?“
„Отъ такъ, захотілося подивитись; говорять…“
„Що-жъ земляче,“ сказавъ, поважніючи, Запорожець и хотячи показати, що вінъ вміє говорити и по-московськи: „што, балшой gо́родъ?“
Коваль и себе не хотівъ повстидати и показатись новикомъ; а ще-жъ, якъ мали способность довідатись вище, вінъ знавъ и письменну мову. „Gубернія знатная!“ одвічавъ вінъ рівнодушно, „нєчево сказать, доми балшущіє, картіни вісятъ скрозь важния. Многіє дами́ испісани буквамі изъ сусальнаво золота до чрезвичайності. Нєчево сказать, чудная прапорція!“
Запорожці, почувши коваля, такъ свободно объясняючогося, вивели поключку, дуже для нёго вигідну.
„Після потолкуємо зъ тобою, земляче, білшъ; а теперъ ми ідемо заразъ до цариці.“
„До цариці? А будьте ласкаві, панове, возьміть и мене зъ собою!“
„Тебе?“ промовивъ Запорожець зъ такимъ видомъ, зъ якимъ говорить дядько до чотирелітнёго свого годованця, которий просить посадити ёго на справдешнёго, на великого коня. „Що ти будешъ тамъ робити? Ні, не можна.“ При отсімъ на лиці ёго виразилася значуща міна. „Ми, брате, будемо зъ царицею толкувати про своє.“
„Возьміть!“ настававъ коваль. „Проси!“ шепнувъ вінъ тихо чортові, ударивши кулакомъ по кешені.Не встигъ вінъ сёго сказати, якъ другий Запорожець и промовивъ: „Возъмімъ ёго, справді, братці!“
„То возьмімъ!“ промовили другі.
„Надягай же одежу таку, якъ и ми.“
Коваль зхопився, натягнувъ на себе зелений жупанъ, якъ на-разъ двері отворились и, увійшовши, якийсь зъ галонами чоловікъ сказавъ, що пора іхати.
Дивно знову показалося ковалеві, якъ вінъ понісся въ величезній кареті, колихаючись на рессорахъ; якъ зъ обохъ боківъ мимо нёго втікали назадъ чотире-пятрові доми, и брукъ, гремячи, здавалось, самъ котився конямъ підъ ноги.
„Боже ти мій, яке світло!“ думавъ про-себе коваль: „у насъ и въ денъ не буває такъ ясно.“
Карети зупенились передъ палатою. Запорожці ввійшли, вступили въ пишні сіни и зачали йти въ-гору по блискучихъ сходахъ.
„Що за сходи!“ шептавъ про себе коваль: „ажъ жаль ногами топтати. Які оздоби! Отъ кажуть: брешуть казки! де зъ-біса брешуть! Боже ти мій, що за поручя! яка робота! тутъ самого желіза рублівъ зъ на пятьдесять пішло!“
Вже, вийшовши по сходахъ, Запорожці перейшли першу салю. Боязько ишовъ за ними коваль, обавляючись за кождимъ крокомъ поховзнутися на паркеті. Перейшли три салі, коваль все ще не перестававъ дивуватись. Вступив и у четверту, вінъ мимовільно підійшовъ до висячого на стіні образа. Се була Пречиста Діва зъ Младенцемъ на рукахъ.
„Що за образъ! що за чудне малёванє!“ міркувавъ вінъ: „отъ, здається, заговорить! здається, жива! А Дитя Святеє! и ручки притиснуло и усміхається, бідолашне! а краски! Боже ти мій, які краски! тутъ вохри, я думаю, й за копійку не пішло: все ярь та баканъ; а синя такъ и горить! Славна робота! Мабуть, грунтъ наведений бувъ блейвасомъ. Але скільки ні дивовижні отсі малёваня, то отся мусянжова ручка,“ продовжавъ вінъ підходячи до дверей и мацаючи замокъ: „ще гідна більшого диву. Бачъ, яка чиста робота! Отсе все, я думаю, німецькі ковалі за дуже дорогі гроші робили…“Може ще довго роздобарювавъ би коваль, коли-бъ локай зъ галонами не штовхнувъ ёго підъ руку, и не нагадавъ, щобъ вінъ не приоставався за другими. Запорожці перейшли ще дві салі и зупенились. Тутъ звелено імъ було дожидатись. У салі товпилося зъ кілька gенералівъ въ вишиванихъ мундирахъ. Запорожці поклонилися на всі боки, и стали въкупу.
За хвилю ввійшовъ, въ товаристві цілоі світи, величного росту, досить грубий чоловікъ, у гетьманському мундирі и жовтихъ чобіткахъ. Волося на нёму було розчухране, одно око трохи криве, на обличю виражалася якась надута величавость, у всіхъ рухахъ видко було привичку повелівати. Всі gенерали, що прохожались-було досить пишно въ мережанихъ мундирахъ, засуятились и зъ низькими поклонами ловили кожде ёго слово и навіть найменший рухъ, щобъ заразъ летіти сповняти ёго. Але гетьманъ не звернувъ навіть уваги на все те, ледве кивнувъ головою и підійшовъ до Запорожцівъ.
Запорожці всі поклонилися въ ноги.
„Чи всі ви тутъ?“ запитавъ вінъ, протяжно, вимовляючи слова трохи въ нісъ.„Та всі, батьку!“ одвічали Запорожці, кланяючися знову.
„Не забудьте говорити такъ, якъ я васъ учивъ.“
„Ні, батьку, не забудемо.“
„А отсе царь?“ спитавъ коваль одного Запорожця.
„Куди тобі царь! отсе самъ Патёмкінъ,“ одвічавъ той.
Въ другій комнаті почулись голоси, и коваль не знавъ, куди діти своі очи відъ множества увійшовшихъ дамъ, въ атласовихъ сукняхъ зъ довгими хвостами, и придворнихъ въ мережанихъ золотомъ каптанахъ и зъ вузликами на-заді. Вінъ тільки бачивъ самъ блескъ и більше нічого.
Запорожці на-разъ всі упали на землю и закричали въ одинъ голосъ: „Помилуй, мамо, помилуй!“
Коваль, не видячи нічого, розтягнувсь и самъ, зо всімъ усердиємъ, на помості.
„Встаньте!“ прозвучавъ надъ ними повелющий а разомъ и приємний голосъ. Деякі зъ придворнихъ засуятились и штовхали Запорожцівъ.
„Не встанемо, мамо! не встанемо! умремо, а не встанемо!“ кричали Запорожці.
Патёмкінъ кусавъ собі губи; а-далі підійшовъ самъ и повелющо шеннувъ одному зъ Запорожцівъ. Запорожці піднялись.
Тутъ осмілився и коваль підняти голову, и вздрівъ стоячу передъ собою невеликого росту жінку, трохи навіть дородну, напудровану, зъ синіми очима а за-разомъ и зъ велично-усміхаючимся видомъ, которий такъ умівъ покоряти собі все и мігъ тільки приналежати самій царюючій жінці.
„Світлійший обіцявъ мене познакомити сегодня зъ моімъ народомъ, которого я досі ще не видала,“ говорила дама зъ синіми очима, розглядаючи зъ цікавостю Запорожцівъ: „чи хорошо васъ тутъ приймають?" продовжала вона, підходячи ближче.
„Та спасибі, мамо! провіянтъ дають хороший, хочъ барани тутешні зовсімъ не
те, що на Запорожі, — чому-жъ би не жити якось?…“Патёмкінъ поморщився, видячи, що Запорожці говорять зовсімъ не те, чому вінъ іхъ учивъ…
Одинъ изъ Запорожцівъ, набундюжившись, виступивъ на передъ: „Помилуй, мамо! чимъ тебе твій вірний народъ прогнівивъ? Хиба держали ми руку поганого Татарина; хиба згоджалися въ чімъ-небудь зъ Турчиномъ; хиба здрадили тебе діломъ або помишленємъ? За що-жъ немилость? Перше чули ми, що приказуєшъ усюди будувати фортеці відъ насъ; після чули, що хочешъ перевернути въ карабинери; теперъ чуємо нові напасті. Чимъ завинило Запорозьке войсько? Чи тимъ, що перевело твою армию черезъ Перекопъ, и помогло твоімъ онораламъ порубати Кримцівъ?…“
Патёмкінъ мовчавъ и недбало чистивъ невеликою щіточкою своі брилянти, которими були унизані ёго руки.
„Чого-жъ ви хочете?“ запопадно спитала Катерина.
Запорожці значущо зглянулись про-міжъ себе.„Теперъ пора! цариця питається, чого хочете?“ сказавъ самъ до себе коваль, и якъ-разъ повалився на землю.
„Ваше царськеє величество! не звеліть карати, звеліть милувати! Изъ чого, не у гнівъ будь сказано вашій царсъкій милості, зроблені черевики, що на ногахъ вашихъ? Я думаю, ні одинъ швець, ні въ однімъ государстві на світі, не зуміє такъ зробити. Боже ти мій, що, коли-бъ моя жінка взула такі черевики!“
Государиня засміялась. Придворні засміялись тежъ. Патёмкінъ хмурився и усміхався вкупі, Запорожці зачали штовхати коваля підъ руку, думаючи, чи не зъ ума вінъ зійшовъ.
„Встань!“ сказала ласкаво государиня. „Коли тобі такъ хочеться мати такі черевики, то отсе не трудно зробити. Принесіть ёму заразъ черевики найдорожчі, зъ золотомъ! Справді, мені дуже подобається така простодушность! Отъ вамъ,“ продовжала государиня устремивши очи на стоячого подальше відъ другихъ пана, зъ новнимъ але трохи бліднимъ лицемъ, которого скромний каптанъ зъ великими перловоматичніми гудзиками показувавъ, що вінъ не приналежить до числа придворнихъ, „предметъ, гідний остроумного пера вашого!“
„Ви, ваше императорське величество, занадто милостиві. Тутъ треба, по крайній мірі, Ляфонтена!“ одвічавъ, поклоняючись, панъ зъ перловоматичніми гудзиками.
„По честі скажу вамъ: я й досі безъ тями відъ вашого „Бриgадира.“ Ви на-вдивожу гарно читаєте! Однакже,“ продовжала государиня, обертаючись знову до Запорожцівъ, „я чувала, що на Січі у васъ ніколи не женяться.“
„Якъ же, мамо! атже чоловікові, сама знаєшъ, безъ жінки годі жити,“ одвічавъ той самий Запорожець, которий розмовлявъ зъ ковалемъ, а коваль ажъ здивувався, що той Запорожець, знаючи такъ гарно письменний московський язикъ, говорить зъ царицею, буцімъ нарошно, грубою, та якъ звичайно кажуть, мужицькою мовою.
„Хитрий народъ!“ подумавъ вінъ самъ собі: „мабуть, не дармо вінъ се робить.“„Ми не черці,“ продовжавъ Запорожець, — „а люде грішні. Похінні, якъ и все чесне Християнство, до скоромного. Є въ насъ немало такихъ, которі мають жінокъ, тільки не живуть зъ ними на Січі. Є такі, що мають жінокъ у Польщі; є такі, що мають жінокъ въ Украіні і є такі, що мають жінокъ и въ Туреччині.“
Підъ сей часъ ковалеві принесли черевики.
„Боже ти мій, що за оздоба!“ ажъ крикнувъ вінъ зъ радости, вхопивши черевики: „ваше царськеє величество! що-жъ, коли черевики такі на ногахъ, а въ нихъ, надісь, ваше благородиє, ходите и на лідъ ховзаться, які-же десь мають бути и самі ніжки? Думаю, принаймні, зъ чистого цукру.“
Государиня, котора справді мала дуже зграбні и принадні ніжки, не могла не усміхнутись, чуючи такий компліментъ изъ устъ простодушного коваля, которий у своій запорозькій одежі мігъ злічатись красавцемъ, не вважаючи на смуглеє лице.
Урадований такою ласкавою уважностю, коваль хотівъ уже було розпитати царицю гарненько про все: чи правда, що царі ідять тільки самъ мідъ та сало, и таке инше; але почуявши, що Запорожці штовхають ёго підъ боки, рішивсь замовчати, и, коли государиня, обернувшись до дідівъ, зачала розпитувати, якъ у нихъ живуть на Січі, які обичаі водяться, вінъ одішовши назадъ, нагнувсь до кишені и сказавъ тихо: „Виноси мене відсіля швидче!“ та й якъ-разъ очутивсь за рогаткою.
„Утонувъ! ій Богу, втонувъ! отъ, щобъ я не рушилась зъ отсёго місця, коли не втонувъ!“ цокотіла товста ткачиха, стоячи проміжъ купою Диканьськихъ бабъ, на-середъ вулиці.
„Що-жъ, хиба я брехачка яка! хиба я въ кого-небудь корову вкрала? хиба я наврочила кого, що не ймуть мені віри!“ кричала баба въ козацькій свитці зъ фіолетовимъ носомъ, розмахуючи руками: „отъ, щобъ мені води не захотілось пити, коли стара Переперчиха не бачила на власні очи, якъ повісився коваль!“
„Коваль повісився? Отъ тобі й на!“ сказавъ голова, виходячи відъ Чуба; зупенивсь и пропхався ближче до розмовляючихъ.
„Скажи лучше, щобъ тобі горілки не захотілось пити, стара пянице!“ одвічала ткачиха: „треба бути такою божевільною, якъ ти, щобъ повіситись! Вінъ утопивсь! утопився въ полонці! Се я знаю такъ, якъ те, що ти оттеперісенько була въ шинкарки.“
„Паскуднице! бачъ, чимъ стала дорікати!“ гнівно відрізала баба зъ фіолетовимъ носомъ. „Мовчала-бъ, негіднице! Хиба я не знаю, що до тебе дякъ ходить кождого вечера.“
Ткачиха розлютилась. „Що дякъ? до кого дякъ? що ти брешешъ?“
„Дякъ?“ запіяла, пхаючись проміжъ сварячихся, дячиха, въ шубі зъ заячоі шкури, покриваній синёю китайкою: „я дамъ тобі дяка! Хто отсе говорить — дякъ?“
„А ось до кого ходить дякъ!“ сказала баба зъ фіолетовимъ носомъ, показуючи на ткачиху.
„Такъ отсе ти, суко,“ сказала дячиха, підступаючи до ткачихи, „такъ отсе ти, відьмо, напускаєшъ на нёго туманъ, та поішъ нечистимъ зілємъ, щобъ ходивъ до тебе?“
„Відвяжись відъ мене, сотоно!“ казала, відступаючи ткачиха.
„Бачъ, суклятська відьма, щобъ ти не діждала дітей своіхъ бачити, негіднице! тъфу!…“ тутъ дячиха плюнула прямо увъ очи ткачисі.Ткачиха хотіла зробити те саме, але замість того плюнула въ небриту бороду голові, которий, щобъ лучше все чути, підобравсь ажъ до самихъ сварячихся.
„А, поганюща бабо!“ закричавъ голова, обтираючи полою лице и піднявши нагайку. Сей рухъ заставивъ усіхъ розійтись, зъ лайками, въ різні сторони: „Яка погань!“ повторявъ голова, втираючись дальше. „Такъ коваль утопився!… Боже ти смій, а який важний маляръ бувъ! Які крепкі ножі, серпи та плуги умівъ виковувати! Що за сила була! Та,“ продовжавъ вінъ, задумавшись, „такихъ людей мало въ насъ на селі. То-то я, ще сидячи въ проклятущімъ мішку, запримічавъ, що бідняга бувъ крепко не свій. Отъ тобі й коваль! бувъ, а теперъ и нема! А я збиравсь-було підкувати свою рябу кобилу!…“ и будучи повенъ такихъ християнськихъ мислей, голова тихо побрівъ у свою хату.
Оксана змішалася , якъ до неі дійшли такі вісті; вона мало вірила очамъ Переперчихи и толкаитъ бабъ: вона знала, що коваль за-надто набожний, щобъ рішивсь погубити свою душу. Але що, коли-бъ вінъ справді пішовъ собі зъ заміромъ ніколи до села не вертатись? А ледве чи й въ иншімъ місці найдеться такий молодець, якъ коваль. А вінъ такъ любивъ іі! Вінъ довше усіхъ зносивъ іі прибаги! Красавиця всю нічъ підъ своімъ покриваломъ оберталася зъ правого боку на лівий, зъ лівого на правий, и не могла заснути. То, розкинувшись въ очарющій наготі, котору нічний мракъ зкривавъ відъ неі самоі, вона майже на-голосъ проклинала себе; то, притихнувши, постановляла ні объ чімъ и не думати — а все думала, и вся горіла, и до ранку закохалася по уха въ коваля.
Чубъ не заявивъ ні радощівъ ні смутку о Вакулиній долі. Ёго думки заняті були однимъ: вінъ ніякъ не мігъ забути віроломства Солохи и, сонний, не перестававъ лаяти іі.
Наставъ ранокъ. Вся церква ще передъ досвіткомъ була повна народу. Старушні жінки, въ білихъ наміткахъ, у білихъ суконнихъ свиткахъ, набожно хрестились коло самого входу церковного. Дворянки, въ зеленихъ и жовтихъ корсетахъ, а инші навіть у синіхъ кунтушахъ зъ золотими на-заді вусами, стояли на-вперідъ нихъ. Дівчата, въ которихъ на головахъ намотаний бувъ цілий крамъ стяжокъ, а на шиі намистівъ, хрестівъ и дукачівъ, старалисъ пропхатися ще ближче до иконостаса. Але на-впередъ усіхъ стояли дворяне и прості мужики зъ чубами, зъ грубими шиями, и тільки-що вибритими бородами, усі найбільше въ кобенякахъ, зъ-підъ которихъ визирала біла, а въ иншихъ и синя свитка. На всіхъ обличяхъ, куди ні глянь, видко було свято. Голова облизувався, увображаючи, якъ то вінъ розговіється ковбасою; дівчата помишляли объ тімъ, якъ вони будуть ковзаться зъ хлопцями на леду; старухи, усерднішъ ніжъ коли-инде, шептали молитви. На всю церкву чути було, якъ козакъ Свербигузъ бивъ поклони.
Одна тільки Оксана стояла неначе не своя; молилась и не молилась. На серці въ неі згорнулося стільки розмаітихъ чувствъ, одно другого досаднішнъ, одно другого сумнішъ, що обличє іі виражало одну тільки смуту; слёзи дріжали на очахъ. Дівчата не могли піймити, яка сёму причина, и ані підозрівали, щобъ виною бувъ коваль.
Одначе не сама Оксана занята була ковалемъ. Усі миряне запримітили, що свято — неначе не свято; що буцімъ усе чогосъ нестає. Якъ на лихо, дякъ, після подорожи въ мішку, захрипъ и мекекекавъ ледве чутнімъ голосомъ; правда, приізджий півчий славно бравъ баса, але куди-бъ то вже лучше, якби и коваль бувъ, которий завсігди бувало, якъ тільки співали „Отче нашъ“ або „Иже херувими,“ виходивъ на крилосъ и виводивъ відтіля тимъ самимъ напівомъ, якимъ співають у Полтаві. До того-жъ вінъ самъ виконувавъ обовязокъ церковного титаря. Вже відправилася утреня; після утрені відправилася обідня… та куди-жъ отсе справді запропастився коваль?
Ще жвавішъ у послідній часъ ночи нісся чортъ зъ ковалемъ назадъ, и духомъ очутивсь Вакула біля своєі хати. Въ ту пору запіявъ когутъ.
„Куди?“ загукавъ коваль, хапаючи за хвістъ хотівшого втікати чорта: „погоди, приятелю, ще не все: я ще не подякувавъ тобі.“
Тутъ, ухопивши хворостину, вліпивъ вінъ ёму три рази, и бідолашній чортъ пустивсь на втікача, якъ мужикъ, которого тільки-що випаривъ засідатель. И такъ, замість того, щобъ звести, соблазнити и одурити иншихъ, ворогъ людського роду самъ бувъ одурений.
Після сёго Вакула ввійшовъ у сіни, зарився въ сіно и проспавъ до обіду. Прокинувшись вінъ ажъ злякався, якъ побачивъ, що сонце вже високо: „Я проспавъ утреню и обідню!“
Тутъ благочестивий коваль погрузився въ смутокъ, розмірковуючи, що отсе певне Богъ нарошно, въ покараннє за ёго грішний заміръ погубити свою душу, наславъ сонъ, которий не давъ навіть ёму бути, въ таке урочисте свято, у церкві. Та однакже, вспокоівши себе тимъ, що слідуючоі неділі висповідається объ сімъ попові, и таки зъ нинішнёго дня зачне бити по пятьдесять поклонівъ черезъ цілий рікъ, заглянувъ вінъ у хату; але въ ній не було нікого. Видко, Солоха ще й не верталась.
Бережно виймивъ вінъ зъ-за пазухи черевики, и знову дивувавсь дорогій роботі и чудній появі минувшоі ночи; умився, одягнувсь якъ мога найлучше, надягнувъ ту саму одежу, яку діставъ відъ Запорожцівъ, виймивъ зо скрині нову шапку зъ Решетилівськихъ смушківъ зъ синімъ верхомъ, котороі не надягавъ ще ні разу зъ того часу, якъ купивъ іі ще побуваючи у Полтаві; виймивъ такожъ новий усіхъ цвітівъ поясъ; положивъ усе те вкупі зъ нагайкою въ хустку, и пішовъ просто до Чуба.Чубъ випучивъ очи, якъ увійшовъ до нёго коваль, и не знавъ надъ чимъ дивуватись: чи надъ тимъ, що коваль воскресъ, чи надъ тимъ, що коваль смівъ до нёго прийти, чи надъ тимъ, що вінъ одягнувся такимъ щоголемъ та Запорожцемъ. Але ще більше здивувався вінъ, якъ Вакула розвязавъ хустку и положивъ передъ него новісеньку шапку и поясъ, якого не видати було на селі, а самъ повалився ёму въ ноги и промовивъ благаючимъ голосомъ: „Помилуй, батьку! не гнівись! отъ тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь самъ, всёго каюся; бий, та не гнівайсь тільки! Ти-жъ колись братався зъ покійнимъ батъкомъ, вкупі хлібъ-сіль іли и могоричъ пили.“
Чубъ не безъ тайного удовольства бачивъ, якъ коваль, которий нікому на селі въ вусъ не дувъ, згинавъ у руці пятаки и підкови, якъ греччані блини, той самий коваль лежавъ у нігъ ёго. Щобъ іще більше не втерятись, Чубъ узявъ нагайку и вдаривъ ёго три рази по спині: „Ну, буде зъ тебе, вставай! старихъ людей завсігди слухай! Забудемо все, що було міжъ нами! Ну, теперъ кажи, чого ти хочешъ?“„Віддай, батьку, за мене Оксану!“
Чубъ трохи подумавъ, погледівъ на шапку й на поясъ: шапка була чудна, поясъ тежъ не зховавсь передъ нею; нагадавъ о віроломстві Солохи и сказавъ рішущо: „Добре! присилай сватівъ!“
„Ай!“ ажъ крикнула Оксана, переступивши черезъ порігъ и побачивши коваля, та й втопирила зъ дивомъ и радостю у нёго очи.
„Подивись, які я тобі принісъ черевики!“ сказавъ Вакула: „ті самі, що носить цариця.“
„Ні, ні! мені не треба черевиківъ!“ говорила вона, махаючи руками и не зводячи зъ нёго очей: „я й безъ черевиківъ…“ дальше вона не договорила а почервоніла.
Коваль підійшовъ ближче, взявъ іі за руку; красавиця и очи потупила. Ще ніколи не була вона такъ чудно гарна. Захвачений коваль тихо поцілувавъ іі, а обличє іі ще гірше загорілось, и вона стала ще краща.
Проізджавъ черезъ Диканьку блаженоі памяти архиєрей; хваливъ місце, на якімъ стоіть село и, проізджаючи по вулиці, зупенивсь передъ новою хатою.
„А чия отсе така малёвана хата?“ звідавсь преосвященний у стоячоі коло дверей красивоі жінки зъ дитятемъ на рукахъ.
„Коваля Вакули!“ сказала ёму, кланяючись, Оксана, бо се именно була вона.
„Славно! славна робота!“ сказавъ преосвященний, обзираючи двері и вікна. А вікна всі були обведені кругомъ червоною краскою; на дверяхъ же всюди були козаки на коняхъ зъ люльками въ зубахъ.
Але ще більше похваливъ преосвященний Вакулу, коли дізнавсь, що вінъ відбувъ церковне покаяниє и вималювавъ дармо ввесь лівий крилосъ зеленою краскою зъ червоними квітками.
Се однакже не все: на стіні зъ-боку, якъ увійдешъ въ церкву, намалювавъ Вакула чорта въ пеклі, такого гидкого, що всі плювали, якъ проходили мимо; а баби, якъ тільки розплакалось у нихъ на рукахъ дитя, підносили ёго до образа и говорили: „онъ бачъ, яка кака намалёвана!“ а дитя, вдержуючи слёзоньки, забочилося на образъ и тиснулось до грудей матери.
——————
- ↑ Обичай колядованя відбувається въ самъ день Рождества Христового, вечеромъ. На передодні Рождества Христового Украінці вечеряють зъ особливою урочистостю и за вечерею ідять кутю, відъ чого и ввесь тотъ день и вечіръ називається кутею. Колядованє въ нічъ передъ Різдвомъ було-бъ такимъ дикимъ зъявищемъ, якъ христосованє въ страстну суботу. Гоголь въ отсімъ, якъ и въ другихъ принадкахъ, заявивъ незнанє народнёі жизни въ Украині. Багато вгадувавъ вінъ чутємъ великого таланта, але за те єсть у нёго невибачні противорічия зъ обичаями и звичаями Украінцівъ. — П. Кулішъ.
- ↑ Колядувати у насъ, значиться співати підъ вікнами на передодні Різдва пісні, що називаються колядками. Тому, хто колядує, завше кине въ мішокъ хозяйка або хозяінъ, або хто остається дома, ковбасу, або хлібъ, або мідяний грішъ, чимъ хто богатий. Говорять, що бувъ колись болванъ Коляда, которого приймали за бога, и що буцімъ відъ того пішли и колядки. Хто ёго знає? Не намъ простимъ людямъ объ сімъ толкувати. Прошлого року отець Осипъ запрітивъ-було колядувати по хуторахъ, мовлячи, що буцімъ тимъ народъ угоджає сатані. Однакже, коли сказати правду, то въ колядкахъ и слова нема про Коляду. Співають часто про різдво Христове, а при кінці віншують здоровя хозяінові, хозяйці, дітямъ и всему дому. — Замітка пасічника.
- ↑ Отсю пісню співають на передодні Нового Року, коли, замість колядованя, щедрують. — П. Кулішъ