Веселымъ людямъ на втиху!/Дурный Иванъ
| ◀ Писня про козака Мороза | Веселымъ людямъ на втиху! Дурный Иванъ |
Козацька брехенька ▶ |
|
Жылы у одній станыци чоловикъ та жинка и нажылы воны соби багато усякого добра въ хазяйстви, бо занималысь хлиборобствомъ и плодылы багато скотыны и овець, та тильке черезъ те йимъ була бида, що у йихъ бувъ тильке одынъ сынъ та и той уродывся не такый, якъ у добрыхъ людей, бо хочъ и здоровый винъ вырисъ, та мало, якъ кажуть, ума вынисъ. Велыке горе та бида була батькови й матери, черезъ того сына Ивана, бо що-бъ воны його не заставылы, куда-бъ не послалы, усе винъ переплутае и наробыть такои шкоды, що людямъ смихъ, а батькови й матери — стыдъ и соромъ. Черезъ таку велыку дуристь уси сусиды прозвалы його дурнымъ Иваномъ. Пойихавъ разъ дидъ у поле орать и Ивана съ собою узявъ; отъ, якъ уже добре поробылысь и захотилось йисты, заходывсь бувъ дидъ кашу варыть, колы роздывывсь ажъ воны таганкивъ изъ дому не взялы. Отъ дидъ и пославъ Ивана за таганкамы додому. А иты було недалечко, бо воны пахалы блызько коло станыци. Пишовъ Иванъ, та щобъ не забуть, чого йому треба, иде та дорогою усе выгукуе:
— Таганы! Таганы! Таганы!..
А тутъ недалеко пахавъ одынъ чоловикъ поганенькымы волыкамы; робота у його дуже була плоха, бо волы поморылысь и ніякъ плуга не потягнуть. Почувъ винъ слова дурного Ивана та подумавъ, що той на його волы каже: погани, погани; розсердывсь той чоловикъ, бросывъ пахать та й давай дурака быть; вырвавсь одъ його Иванъ, прыбигъ до батька та й плаче.
— Чого ты плачешъ? Пытае батько.
Розказавъ йому Иванъ, за що його той чоловикъ побывъ.
— Дурный ты! — каже батько. — Ты-бъ лучше знявъ шапку, поздоровкавсь, та й сказавъ-бы тому чоловикови: „Боже вамъ поможы святу землю пахать!“ Отъ-бы винъ тебе и не бывъ, а ще-бъ и спасыби сказавъ.
Пишовъ Иванъ упьять назадъ; иде дорогою, колы дывытьця, у одного чоловика конячка зъ повозкою загрузла у калюжу и ніякъ винъ йійи видтиль не вырятуе; поривнявся Иванъ зъ тымъ чоловикомъ, знявъ шапку, поздоровкавсь, та й каже:
— Боже вамъ поможы святу землю пахать!
Розсердывсь той чоловикъ та й давай його быть. Утикъ упьять Иванъ до батька, та й плаче.
— Чого ты плачешъ? — пытае знову батько.Розказавъ Иванъ, якъ його другый разъ побылы.
— Охъ, и дурный-же ты! — каже дидъ. — Ты-бъ лучше сказавъ тому чоловикови: „Эхъ, бида вамъ, дядьку!“ Та пидійшовъ-бы до його та й пидсобывъ-бы йому повозку вырятувать.
Пишовъ Иванъ назадъ за таганкамы. Иде та й иде, уже пидходыть до станыци, колы назустричь йому йиде чоловикъ, везе пшеныцю у ссыпку на продажъ; повнисинька гарба накладена мишкивъ, — всылу кони везуть! Пидійшовъ Иванъ до того чоловика та й каже:
— Эхъ, бида вамъ буде, дядьку, зъ оцымъ хлибомъ!
Та тоди узявъ та й учепывся иззаду за колесо, неначе пидсобляе, а кони и сталы. Розсердывся чоловикъ на Ивана, изскочывъ зъ гарбы, та й давай його стьобать батогомъ! Дывытьця Иванъ, що упьять лыхо та й знову утикъ назадъ до батька. Иде та й плаче.
— Чого це ты упьять плачешъ? Пытае батько.
Розказавъ йому Иванъ, якъ його чоловикъ батогомъ бывъ.
— Охъ, лыхо мени съ тобою! Ты-бъ же лучше поздоровкавсь съ тымъ чоловикомъ та й сказавъ: „Щастлыва вамъ дорога, дядьку! Дай Боже возыть — не перевозыть, носыть — не переносыть!“ Отъ-бы той чоловикъ тоби и подякувавъ.Пишовъ упьять Иванъ додому. Пидходыть винъ уже до станыци, зривнявся съ кладовыщемъ, колы назустричь йому несуть мертвого. Изнявъ винъ шапку та й каже до тыхъ людей:
— Счастлыва вамъ дорога! Дай Боже носыть — непереносыть, возыть — неперевозыть!
Выскочывъ изъ кучкы людей одынъ чоловикъ, попавъ дурного Ивана за волосся тай давай йому чубрія задавать на уси бокы! Насылу вырвався Иванъ та й побигъ назадъ до батька. Иде та ище гирше плаче. Уже й батькови стало сердыто, що такый у його сынъ дурный.
— Чого ты ревешъ, чортивъ дурыло?!
Розказавъ Иванъ, якъ його за чуба мнялы.
— Що мени робыть съ такымъ дурнемъ! Це наказаніе Господне! Скильке не учы, а мабуть тебе дурака николы не научышъ! Ты-бъ же поривнявся съ покойныкомъ, изнявъ шапку, перехрестывся та й сказавъ-бы: „Царство небесне помершій души! А вамъ, добри люде, канунъ та ладанъ!“ Отъ-бы нихто тебе и не займавъ, а ище-бъ и кануномъ нагодувалы!
Пишовъ упьять Иванъ. Уже зовсимъ дойшовъ винъ до станыци безъ лыха, ставъ иты по улыци, колы напротивъ його иде свайба. Попереду йдуть молоди, а за нымы цила куча людей и уси якъ выдно пьяненьки; идуть та спивають, а якъ яки такъ ще й прытанцьовують. Поривнявся зъ нымы Иванъ, знявъ шапку, перехрестывся, та якъ крыкне, щобъ усимъ було чуть:
— Царство небесне помершій души! А вамъ, добри люде, канунъ та ладанъ!
Почулы пьяни люде дуракови слова та й сталы сміятьця, а дали пидскочылы де-яки, та зачалы його быть у потылыцю та лаять на всю улыцю. Заробывъ упьять дурный Иванъ! Иде винъ дорогою назадъ до батька, та реве на увесь степъ, якъ бугай. Розсердывсь старый дидъ, що нема зъ дурного Ивана толку, а тутъ уже и вечиръ наступывъ, — такъ и вернулысь воны зъ оранкы додому не йившы!
Сколотыла одынъ разъ маты дуже багато масла, та й послала дурного Ивана на базарь, щобъ продавъ. Узявъ Иванъ горщокъ зъ масломъ та й пишовъ на базарь. Иде та й иде; треба йому було перейты ричку по льоду. Зійшовъ винъ на лидъ, а винъ не дуже бувъ крипкый, та й зачавъ трищать пидъ ногамы, а Иванъ и каже самъ соби:
— Матинко! Якъ же и страшно отутечкы иты! Якъ провалытьця лидъ, такъ я ще й утоплюся! Лучше буду замазувать трищыны та диркы у льоду, щобъ не провалытьця, отъ и перейду на той бикъ.
Якъ надумавъ дурный Иванъ, такъ и зробывъ та чысто усе масло и вымазавъ по льоду; а тоди роздывывся, що продавать уже ничого, такъ винъ и вернувся додому. Прыйшовъ у хату, а маты и пытае:— А що, Иване, чы продавъ масло?
— Эге, де тамъ продавъ, колы чуть не втопывся!
— А масло де-жъ ты дивъ?
— Та я иду по льоду, колы винъ тильке: трись, трись, трись! Такъ я и давай трищыны та диркы у льоду замазувать; та ище тильке до середыны ричкы дійшовъ, а масла уже и не хватыло; отъ я и вернувся додому.
— Охъ, дурный же ты, дурный! Де-жъ ты бачывъ, щобъ лидъ масломъ замазувалы? То винъ тильке такъ трищыть, а ты-бъ соби ишовъ та й ишовъ потыхеньку, такъ-бы и перейшовъ на другый бикъ. По тому льоду умниши за тебе ходять та не завалюютьця! Охъ, и бида жъ намъ съ тобою! Пиды-жъ теперъ на базарь, та купы мени десять штукъ горшкивъ. Та не бійся черезъ лидъ иты, винъ хочъ и трищыть, а не завалытьця!
Пишовъ Иванъ на базарь, купывъ горшкивъ тай вертаетьця назадъ. Иде коло одного двора, а тамъ багато стоить надъ дорогою закопаныхъ стовпивъ; мабуть якый-сь чоловикъ горо́дъ городывъ, та дила не кончывъ, — дощокъ не попрыбывавъ. Побачывъ ти стовпы Иванъ та якъ заплаче:
— Бидни, бидни вы хлопци! У васъ и уши померзлы на такому морози и нихто вамъ шапокъ не купыть! Такъ и стоите бидни безъ шапокъ!
Узявъ та й понадивавъ на йихъ горшкы. Остався тильке одынъ горщокъ, такъ винъ и прынисъ його додому.
— Що-жъ ты, Иване, купывъ горшкивъ? — Пытае маты.
— А якъ-же, звисно купывъ!
— А де-жъ ты йихъ подивавъ, що тильке одынъ прынись?
Розказавъ Иванъ, якъ винъ горшкы на стовпци понадивавъ.
— Охъ, лышенько намъ съ тобою! И колы ты уже, Иване, порозумнишаешъ? Якый здоровый вырисъ, а идоси дурный, якъ мала дытына!
Одынъ разъ напалась стара баба на дида:
— Старый! Чы довго нашъ Иванъ дурный буде? Давай лучше його оженымъ, може, винъ хочъ трохы поумнишае! А то докы мы зъ нымъ отакъ будемъ мучытьця?
— Я и сам давно такъ думаю, — каже дидъ. — Може, хочъ одъ жинкы винъ трохы ума наберетьця.
Отъ и оженылы стари дурного Ивана, та взялы йому жинку Хвеську, гарну та розумну дивку; бо звисно, якъ воны булы богатеньки и усього до-воли малы, то вона и пишла замижъ за дурного Ивана. Купывъ старый батько Иванови хороше дворыще, постройивъ нову хату та й оддилывъ його; бо думка у старыхъ така була, що, може, Иванъ займетьця зъ жинкою своимъ хазяйствомъ та скорише коло свого дила порозумнишае.Сталы жыть молоди своимъ хазяйствомъ, та тильке мало выйшло зъ того толку! Пидходять риздвяни святкы, а Хвеська посилае Ивана до його батька та й каже:
— Пиды, Иване, до батька, нехай намъ дадуть мняса, бо я чула, що воны учора телыцю заризалы.
Прыйшовъ Иванъ до батька у хату, та тильке ставъ на поригъ, та заразъ и каже:
— Здорови булы! Казала Хвеська, шобъ вы мняса далы!
Давъ йому батько мабуть изъ пудъ мняса, узявъ його Иванъ на плечи та й несе додому. Побачылы на улыци собакы мнясо, та такъ кружка и обступылы Ивана, а винъ йихъ и пытае:
— А що, собачкы, може, мнясця хочете?
А собакы ище дужче до його зблыжылысь. Узявъ винъ, поризавъ мнясо на кускы та й покыдавъ собакамъ, а самъ пишовъ додому. Прыходыть у свою хату, а Хвеськы не було дома, — пишла до кумы прясты. Прыбигае Хвеська та й пытае:
— Ну що, Иване, чы далы батько мняса?
— А вже-жъ що далы!
— А де-жъ воно?
— Хто?
— Та мнясо!
— Де мнясо?
— Эге.
— Собакамъ оддавъ!
— Оце лыхо! На що жъ ты його собакамъ оддавъ?— Та я иду по улыци, а собакы: гыръ, гыръ, гыръ! Такъ я узявъ, поризавъ на кускы те мнясо та й оддавъ собакамъ.
— Ахъ ты жъ, дурный-дурный! Ты-бъ лучше прынисъ мнясо додому, порубавъ його, та й склавъ у дижечку, а тоди посолывъ-бы його та й кружечкомъ накрывъ, а зверху каминючкою прыдавывъ. Отъ-бы и хватыло намъ того мняса на вси святкы.
— Эге, було-бъ же раньше такъ казать! Нехай же я теперь такъ и буду робыть.
— Ну, пиды-жъ, Иване, до батька, може, воны тоби ище що небудь дадуть.
Прыйшовъ Иванъ до батька, увійшовъ у хату та й каже:
— Здорови булы! Казала Хвеська, щобъ вы ище щось далы!
— Що-жъ йому дать? — пытае батько у матери. — Давай дамо йому свыту, бо у йихъ мабуть свыты нема.
Прынисъ Иванъ додому свыту, а Хвеськы упьять не було дома, пишла на ричку сорочкы полоскать. Узявъ Иванъ сокыру, порубавъ свыту на кускы, склавъ у дижечку, посолывъ, а зверху кружечкамы та каминюкою прыдавывъ, та й сыдыть-радіе, що добре справывсь. Прыйшла Хвеська зъ ричкы та й пытае:
— Що-жъ ты, Иване, прынисъ що небудь одъ батька?
— Та далы щось таке, такъ я його порубавъ та й у дижечку склавъ, такъ якъ ты казала.Кынулась Хвеська до дижкы, ажъ тамъ новенька свыта на кускы порубана та ще й силью прысолена. Такъ и сплеснула рукамы Хвеська, якъ побачыла таку шкоду!
— Чы ты не здуривъ зовсимъ, Иване? Чы у тебе розуму и зроду не було? Де-жъ ты бачывъ, або чувъ, щобъ добри люде отаке робили?
— А ты жъ сама казала!
— Такъ я тоби за мнясо казала, а ты новисиньку свыту порубавъ! Охъ, якый же ты дурный! Горенько мени съ тобою та й тильке! Ты-бъ же лучше прынисъ ту свыту додому та й повисывъ на килочокъ, а у празныкъ до церкви-бъ надивъ, отъ-бы ты и молодчына бувъ!
— Э, такъ-бы ты и раньше казала! Нехай же я теперъ такъ и буду робыть.
— Иды-жъ ты упьять до батька, може ище що небудь дадуть.
Прыйшовъ Иванъ до батька, увійшовъ у хату та й каже:
— Здорови булы! Казала Хвеська, щобъ ище щось далы!
А у старыхъ хто-сь до хаты пидкынувъ малу дытыну. Отъ стара баба и каже дидови:
— Давай, старый, оддамо йимъ оцю дытыну, а то, може, у йихъ дитей не буде.
— Та вже жъ, лучше йимъ оддамо, бо куды-жъ намъ старымъ зъ нею няньчытьця! Нехай лучше Хвеська йійи выняньчыть.Узявъ Иванъ ту дытыну, прынисъ додому та й повисывъ йійи на килочокъ, а вона й задушылась! А Хвеськы упьять дома не було, — до кумы за диломъ ходыла. Прыйшла Хвеська додому та й пытае Ивана:
— А що, чи давъ тоби батько що не будь?
— Та далы дытыну!
— Дытыну? А де жъ вона?
— А онъ на килочку высыть!
Кинулась Хвеська до дытыны, а вона уже не жыва. Такъ и заголосыла Хвеська на всю хату!
— Ой, Боже мій, Боже мій! Що-жъ ще ты, дурню, наробывъ? Це ты дытыну задушывъ! Ну, колы ты, Иване, порозумнишаешъ? Охъ, гирка моя доля съ тобою! Де-жъ такы ты бачывъ, або чувъ, щобъ дитей на килкы вишалы?
— А ты-жъ сама казала!
— Я тоби, дурню, за одежу казала, а ты дытыну на килокъ повисывъ! Ты-бъ йійи лучше на пичь посадывъ та кашкою нагодувавъ, отъ и була-бъ тоби помичь, якъ бы дытына выросла.
— Эге, було-бъ же давнишъ такъ казать! Теперъ такъ и буду робыть, якъ кажешъ.
— Иды-жъ ты упьять до батька, може ище що дадуть.
Прыйшовъ Иванъ до батька та й каже:
— Здорови булы! Казала Хвеська, щобъ ище щось далы!Давъ йому батько корову. Прывивъ Иванъ корову додому, а Хвеськы упьять дома не було, — пишла по воду; завивъ винъ корову у хату та й ставъ на пичь изсажувать, та ніякъ не зсадыть, бо дуже важка, та и самъ, хочъ дурный, а роздывывся, що вона на пичи не вмистытьця. Отъ винъ и каже самъ соби:
— Грець йійи и ссаде, отаку здорову чортяку на пичь! Нехай Хвеська прыйде, та сама и ссажуе!
Доставъ винъ кашу и мыску, щобъ корову нагодувать; та не вспине положыть ложкою каши у мыску, а корова — лызь языкомъ, та й нема, лызь — та й нема! Колы ось и Хвеська прыходыть та й пытае:
— Де це ты корову узявъ?
— Батько мени далы!
— На що жъ ти йійи у хату завивъ?
— А хиба-жъ ты не бачышъ? Щобъ кашою нагодувать! Та тильке грець йійи нагодуе!
Хвеська якъ зарегочытьця!
— Ой, Иване, и смихъ и плачъ съ тобою! Чы ты-жъ бачывъ де, щобъ скотыну кашою годувалы? Ты-бъ поставывъ корову биля яселъ, та й синця положывъ! Пиды-жъ до батька, нехай ище що небудь дадуть.
Пишовъ Иванъ до батька, а той давъ йому кобылу. Прывивъ винъ кобылу до себе у двиръ, прывьязавъ до яселъ та й синця положывъ. Выйшла жинка съ хаты, побачыла, що Иванъ хазяйнуе, та й зрадила, що чоловикъ йійи хочъ трохы на розумъ наскочывъ!
Прыйшлы Святкы, а Хвеська и каже:
— Запрягай, Иване, кобылу у дрогы, та пойидемъ до мого батька у гости.
Прыйихалы до Хвесьчыного батька, роспряглы кобылу та й пишлы у хату. А Хвеська и каже Иванови:
— Ты, Иване, якъ буде батько добре угощать, такъ не йижъ, а все пышайся: покуштуй та й сыды, щобъ не подумалы, що у насъ дома йисты ничого.
Посидалы вечерять усе симейство, а зъ нымы и Иванъ зъ жинкою; отъ уси вечеряють, якъ слидъ, а Иванъ сыдыть, пышаетьця, тильке попробуе, та ничого й не йисть. Просять його батько й маты:
— Йижъ, сыночку, контетуйся, такъ якъ и дома!
— Эге, я и дома найився!
Такъ и уставъ Иванъ зъ за столу голодный! Полягалы спать, а Иванови не спытьця, бо йисты хочетьця. Качавсь-качавсь винъ коло жинкы, а дали якъ закрычыть:
— Ой, Хвесько, йисты! Ой, Хвесько, йисты!
— Та цыть, самосійный, чого ты крычышъ!
— Та йисты-жъ, кажу, хочу!
— Оце лыхо! Хиба-жъ ноччу йидять, бодай тебе пранци ззилы! Пиды отамъ у запичку есть вареныкы у макитри, я бачыла, якъ маты туды ставыла; визьмы йихъ та й пойижъ.
А у запичку саме кишка кошенятъ въ ту ничъ навела; не найшовъ Иванъ вареныкивъ, а налапавъ у запичку ти кошенята тай пойивъ йихъ за мисто вареныкивъ, а тоди вернувсь до жинкы та й лигъ спать.
Устала Хвеська утромъ, заглянула у макитру, ажъ вареныкы цили, отъ вона и пытае Ивана:
— Чы ты йивъ учора вареныкы?
— А вже-жъ що йивъ!
— Де-жъ ты йихъ узявъ?
— А отамъ у запичку! Ты-жъ сама мени сказала, щобъ я йихъ тамъ узявъ. Та яки вареныкы хымерни: слызьки-слызьки та щей дряпаютьця! Насылу йихъ пойивъ! Оце тильке визьму вареныкъ та-кусь його, а винъ — нявъ! Я його — кусь, а винъ — нявъ!
— Тю на тебе, дурный! Хиба-жъ то вареныкы?
— А то-жъ що?
— То кошенята, — мабуть кишка навела!
— Хи! А я думавъ, що то вареныкы таки! Тамъ йихъ було штукъ съ четверо, такъ я йихъ уси й пойивъ!
— Ой, Боже мій! Ой, лышечко! Якый-же ты дурный! Бижы-жъ скорише побань рукы та выполощы у роти, бо ты теперъ такый гыдкый, що до тебе и прыступыть брыдко!
— А де-жъ тутъ вода?
— Та отамъ у синяхъ на лави у глечыку.Пишовъ Иванъ у сины, застромывъ обыдви рукы у глечыкъ, а видтиль не вытягне. Винъ тоди пишовъ за хату, щобъ розбыть глечыкъ объ стовпъ, а тамъ пидъ хатою чогось старый батько сыдивъ; винъ подумавъ, що то стовпъ, та якъ лусне батька по голови, так и розбывъ глечыкъ, а батько тильке — охъ! Злякався Иванъ та тикать видтиль, прыбигъ до кобылы, ставъ йійи запрягать, та й надивъ хамутъ замисто головы та на хвистъ; мучывся-мучывся съ кобылою, насылу кой-якъ запригъ; тильке выйихавъ на греблю, а кобыла бокомъ, бокомъ та зъ моста у ричку — гуръ-гуръ! Такъ и утопывся дурный Иванъ умисти съ кобылою!
Александръ Пивень.