Великий Луг запорожський
| Великий Луг запорожський Екатеринославъ: Типо-Литографія Екатерининской железной дороги, 1917 |
|
|
 |
А. КАЩЕНКО.
ВЕЛИКИЙ ЛУГ
ЗАПОРОЖСЬКИЙ.
Видано заходами Комісіі для вивчення місцевого краю при товаристві «Екатеринославское Научное Общество».
Дозволено военною цензурою. Екатеринославъ, 31 декабря 1916 г.
Типо-Литографія Екатерининской жел. дороги.
1917.
Ой Січ мати, ой Січ мати!
А Великий Луг батько!
Ой що в Лузі заробити,
Те у Січі пропити.
Наведений вище невеликий уривок запорожськоі пісні дуже влучно пояснює, як дивилися запорожці на Великий Луг і чим його для себе мали. Вони мали Великий Луг за батька, се б то за те, що давало ім життя.
І, справді, можна упевнено казати, що коли-б не було Великого Лугу, то не було б і запорожців, бо неможливо було б в XV, XVI, XVII і навіть у XVIII сторіччях, на низу Дніпра невеличкій христіянській громаді держатись при тодішніх умовах — серед числених татарських орд.
Але разом з тим наведена пісня зазначає, що Великий Луг був місцем праці запорожців та місцем іхніх заробітків, а щоб краще зрозуміти, через що запорожці звали Великий Луг своім батьком і які мали з нього заробітки, я запрошую читачів оглянути разом зо мною ті місця, що звалися у запорожців Великим Лугом.
Що Великий Луг спокон-віку був місцем надзвичайним, відомим давньому культурному світу, ми знаємо з того, що ще за чотирі віки до Різдва Христова, себ то за 2300 років до наших часів, грецький вчений і письменник Геродот вже описував цю величезну, вкриту лісом, низину, порізану й обмиту протоками Дніпра, котру він звав Гіллеєю.
За часів запорожців Великий Луг починався з того місця, де Дніпр, вихопившись з-поміж скель Карпатського передгірря і перекинувшись через розкидані на його шляху пороги та забори, поділявся зпочатку на дві широкі протоки, що оточають острів Хортицю, а далі зараз же за Хортицею, неначе зрадівши, що вибіг на рівну площину, почав розкидатись по тій площині протоками, відкидаючи іх спочатку все у ліву руку — на південь та схід, далі ж ще й у-праворуч — на захід. Південно-східною межею Великого Лугу од Хортиці йде протока, або річка, Кушугум, а нижче — до лиману Великі Води — річка Кіньська і тільки на невеликій частині головна водотока Дніпра; північно ж західною межею Великого Лугу на протязі 35 верст од Хортиці, йшов головний Дніпр, далі ж до лиману Великі Води ті протоки, що одбиваються од Дніпра у праву руку, а саме: Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Річище, Орлова, Лапинка, Підпільня, Піскувата, Бакай та Бистрик.
Всього Великий Луг од острову Хортиці до лиману Великі Води, міряючи Дніпром, простягся на 110 верст, у поперек же він шириться найбільше на 20 верст, а найменше на 3 верстви. Вся ця величезна площа, що складає більше за 1000 квадратових верст, або більше милійона десятин землі, була вкрита лісом, очеретами та високими травами, скрашена озерами та лиманами і порізана протоками Дніпра, а через це зрозуміло, що була найбезпечнішим місцем для схованки запорожців од татарських загонів.
Татари, як кочевники й степовики, взагалі робили своі походи кіньми і через те завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами й багнищами. Коли б же татари й задумали знайти запорожців у Великому Лузі, користуючись човнами, і заіхали у саму товщу лугу, то так заплуталися б там поміж безліччю озер, річок та лиманів, що не тільки не знайшли б своіх ворогів, а навіть і самі не виплуталися б назад. Через те то запорожці й тулилися з своіми Січами завжди до Великого Лугу, що добути іх там було неможливо.
Самі Січі запорожські ставилися в місцях, з котрих було б легко виходити човнами на Дніпр і кіньми на степ, і через те траплялося не один раз, що вороги добували й руйнували Січ, але захопити й викоренити запорожців ім не вдавалося, бо, побачивши свою несилу, козаки закопували у піски своі гармати й скарби і, випливши човнами у несходимі пущі Великого Лугу, перебували там доти, аж поки вороги одходили геть. Так запорожці зробили року 1557, коли іх, разом з гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило на острові Хортиці стотисячне військо турок, татар та волохів; так зробив і кошовий запорожський Сірко, коли року 1679 до Чортомлицькоі Січі наближалось велике турецьке й татарське військо; коли ж після нещасливих повстань Сулими, Павлюка та Остряниці на знасилене Запорожжя прийшли року 1638 поляки, вимагаючи, щоб запорожці видали ім своі гармати та спалили своі чайки, запорожці закопали гармати у пісках, а чайки загнали у озера і там затопили поміж очеретами; проте коли через десять років Богдан Хмельницький подав гасло, що час козакам повстати за свою волю, то на Січі зразу зьявилися й гармати й чайки, бо запорожці добре памьятали, де саме ховали своі скарби.
Так велося у запорожців аж до останніх часів, і як що року 1775 Війську Запорожському вдалося видертись з облоги великого війська російського генерала Текелія і перейти на Дунай, то знову таки через те, що Січ Покровська стояла, як і всі попередні Січі, на березі дніпровоі протоки Підпільноі, на межі Великого Лугу.
Коли ми поглянемо на карту Великого Лугу, то побачимо, що майже посередині, а саме — у тому місці, де на правому боці Дніпра лежить тепер місто Никиполь (Микитин Ріг), а на лівому село Камьянка (стародавній Камьяний Затон), Великий Луг звужений до трьох верст. Тією вузькою горлянкою він поділявся на дві частини, з котрих низчу, або південну частину запорожці у давні часи звали Базавлугом, через те, певно, що в неі впала з степу річка Базавлук, і тільки північну частину звали Великим Лугом.
Назва Базавлуг у прикладі до південноі частини Великого Лугу збереглася, як у народніх украінських піснях[1], так і у турецьких та російських документах, писаних з приводу свавільного переходу запорожців року 1734 з своїм кошем з татарських Алешок «на Базавлуг»[2]).
До наших часів назва Базавлуг, як і назва Великий Луг, не збереглися, почасти через те, що околиці Великого Лугу після скасування Запорожської Січі були залюднені німцями та кріпаками з Великоросіі, почасти ж через незнаття нащадками запорожців історіі своіх прадідів. Ліси по Великому Лугу й Базавлугу місцеві люде звуть тепер однаково «плавнями».
Запорожці, щоб докладніше зазначати, про яку частину Великого Лугу йде мова, і поділяти його поміж курінями свого товариства, прикладали до всякого кутка лугу окрему назву, наприклад: Сірківка, Паліівщина, Васюриве, Степок, Наливач, Велика Пуща та инші, і окремо звали всякі, навіть найдрібніші, протоки, озера, лимани й острови; довгим же протокам надавали кільки назв, прикладаючи до всякоі частини протоки окрему назву. Так, наприклад, річка Лапинка, що одірвалася од Дніпра біля Микитиного Рогу (Никиполя), через сім верст має назву Бакай, ще через шість зветься Підпільною, а нижче села Покровського (Нової Січі) — Піскуватою; річка Скарбна у південній частині Базавлугу зветься Темною і таке инше. Не всі ці числені назви річок та озер збереглися до наших часів, але ті, що збереглися, я подам тоді, коли буду докладніше говорити про окремі місцевости Великого Лугу.
Які ж давав Великий Луг запорожцям заробітки і як воно могло бути, що запорожці, навіть під ті часи, коли вороги примушували їх покидати свою Січ з усіми надбаними скарбами, любенько знаходили собі готову іжу у свого батька —Великого Лугу?
Коли ми поглянемо на карту степовоі України, то зразу те зрозуміємо. Перше за все Великий Луг був сполучений з Чорним морем широкою та глибокою річкою Дніпром, і завдяки тому що-весни велика сила риби, не маючи собі у морі спокійного та захистного од хвиль притулку, де-б покласти икру, рушала у Дніпр, розходячись по його захистним та спокійним озерам, лиманам та протокам. Найбільше таких спокійних лиманів та озер було на Дніпрі у Великому Лузі, і через те можна вірити оповіданням, записаним ще у XVI сторіччі, що у Дніпрових протоках, під час терки, риба так щільно йшла, що сяк встромити у воду списа, то він не тонув і не хилився на бік, бо його держала риба своєю товщою.
Водилися по водах Великого Лугу велетні Білуги локтів по 13 (З сажні) завдовжки, що ледве шестеро козаків здужали одну підняти на плечі; по-під кручами, по чорторіях ховалися гладкі, товстоголові соми; цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі, зубасті щуки виблискували там проти сонця золотою та срібною лускою; великими табунами грали у воді: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь та марена а од дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки — так часто вона підкидалася з води на повітря. Не важко було до схочу ловити риби не тільки сітью та иншим приладдям, а навіть захожій людині голими руками.
Величезна сила була у Великому Лузі й раків, бо вони дуже люблять спокійні плеса, оточені очеретами й скелями, яких по Великому Лугу дуже багато. Щоб довести, яка була по Дніпрових плавнях сила раків, не треба звертатись до оповідань XVI віку, бо й на прикінці ХІХ віку, коли автор сього оповідання зайшов одного разу з товаришами невеличким волоком на плесі луговоі частини Хортиці, то за один захід було витягнено стільки раків, що іх не вмістили у два великі лантухи, і частину раків довелося вкинути назад у плесо.
Та не тільки вода давала у Великому Лузі іжу запорожцям, не тільки рибою та раками годувалися вони — давали їм іжу ще звірь, птичина й бжоли.
Великий Луг був оточений з усіх боків безмежними степами, з котрих східні степи навіть не мали води, або мали іі обмаль та й то гірку. Захистного притулку для звіря у степах теж не було, і через те ліси Великого Лугу так само приваблювали до себе всяку дичину, як озера його приваблювали до себе рибу. Коли ж в степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже що-осени умисне випалювали посохлу од сонця траву, то ввесь звір і птиця з степів кидалися до Великого
Лугу, де за Дніпровими протоками, між лісами та очеретами, вони були безпечні од пожежи.З звірів у Великому Лузі водилися: вовки, вепрі, олені, дикі кози (сугаки), лисиці, дикі коти, зайці, барсуки, горностаі, хорьки, бобри, куниці й виндихи; нарешті під осінню пору заходили сюди й степові мешканці — тарпани (дикі коні), перебуваючи найчастіше на Томаківському острові.
Найкраще привілля давав Великий Луг і птичині. Ніхто не перешкожав ій тут кублитись і виводити дітей. Од стрекотіння й співів птиці тут ще у ХІХ сторіччі людям трудно було чути один одного. Дніпрові коси колись прямо біліли од баб (пеликанів) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами та качками часом не видно було по озерах води; журавлі, лелеки (аісти) та чаплі велично та спокійно ходили по болотах; береги лиманів були рябі од безлічі куликів, кучеряві ж дерева лугу давали добрий притулок горлицям, зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам, чижам, щоглам та иншій співочій і не співочій птичині, ій спокій котроі тільки й порушали соколи, ястреби, шуліки (коршуни) та велетні орли.
Велика сила була у Лузі й бжоли, що вільно роілася ім на деревах і навіть в очереті, мед же збірала у дупла дерев, у розщілинах скель і навіть просто на землі по ямках між травою.
Після наведеного, мабуть, уже нікого не буде дивувати, що у Великому Лузі запорожці не тільки мали собі готову іжу, а навіть заробіток. Все Військо Запорожське й годувалося на Січі рибою й дичиною, добутими у Великому Лузі, при чому про добування собі харчів повинні були дбати всякий курінь для себе, а щоб козаки не збивалися всі до наймиліших ім урочищ і користувалися всім Лугом однаково, на Січі, в день кожного нового року, курінні отамани тягли жеребки, якому куріню на якому урочищі рибачити й полювати.
Полювання й рибальство тяглося через все літо, а позаяк у Великому Лузі всього було занадто багато і добувалося воно занадто легко, то запорожські громади добували риби й дичини далеко більше, ніж для війська було потрібно, увесь же лишок йшов на продаж через крамарів, котрі приіздили на Січ, у Польшу, Московщину, Німеччину й Туреччину. Для продажу риба солилася або вьялилася, а з звірів на продаж вивозилися самі шкури.
Меду од диких бжіл у Великому Лузі добувалося так багато, що у запорожців він був майже щоденною приправою до соломахи, і чимало меду та воску вивозилося у Цесарщину. Таким чином од продажу риби, шкур, меду та вощини запорожці й мали той заробіток, про котрий згадує наведена мною на початку оповідання пісня.
Запорожське товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу — не винищувало дрібноі риби, не било й молодої дичини, зберегало багацтва лугу до останнього подиху життя своєї Січі у 1775 році і покинуло Великий Луг з сльозами на очах та нудьгою у серці. Руіна й нищення скарбів Великого Лугу почалися лише після того, коли, на прикінці XVIII віку, землі й води його були поділені царицею Катериною поміж великими вельможами, я ті пороздавали й річки, й озера, й ліси в оренду таким людцям, що за часів Запорожжя не сміли б у Великий Луг і носа показати, а ті, коли не всі ліси, то принаймні найдорожчі з них дерева, як дуб, граб та оріх, вирубали на продаж, а право рибачити та полювати передавали окремим рибалкам та стрільцям.
Ввесь XIX вік велося таке грабіжницьке хазяінування у Великому Лузі. Всякий орендарь або управитель намагався, як би найбільше вибрати прибутку з оренди, і без жалю винищував звіря, рибу й птицю, а заможні, й часом вельможні, землевласники мали собі прибутки з того, біля чого не працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мілійон десятин, неможливо було за кільки десятків літ, і ще й у наші часи можна почути од старих людей оповідання про минуле привілля й багацтва Великого Лугу. Наприклад, 116-літній дід Россолода у восьмому десятиріччю XIX віку у селі Чернишівці так розповідав про Великий Луг шановному професору Яворницькому[3]): «А бжоли було тієі? А меду? Мед і по пасіках, мед і по зімовниках, мед і по бурдюгах, так і стоіть, було, у липавниках: скільки хочеш, стільки й бери; більш усього од диких бжіл. Дика бжола скрізь, було, сидить: і на комишах і на вербах; де буркун — у буркуні, де трава — у траві. За нею і проходу не було: то, було, вирубають дупла, де вона сидить. А лісу того? Бузина, свидина, вербина, дубья, грушья! Груш було як напада з гилля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече. А товщина лісу яка була? Верби так, ій Богу, десять аршин у обхват».
«А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки[4]), виндихи — так один за одним і біжать, так і пластують по траві. Вовків така сила була, що їх кийками били, а з іх кож чоботи носили та кожани робили.
А іжака того — іжака!.. І казати нічого. Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові; вони більше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавні яку свиню, то скоріше кидайсь на дерево, а то: хрю! хрю! чмок! чмок! та до тебе, так рилом і пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього, товць рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже птиці було, так, Боже великий! Качок, лебедів, дрохов, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерваків, куріпьят — так хо-хо-хо!»
«І що то за сила тієї птиці була? Як підніметься з землі — сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гилля не видно: самий комьях висе; а як спуститься на землю, то й вона, наче долівка, так і зачорніє. А лебеді, як заведуться битись проміж себе, то піднімуть такий крик, що батько, було, вискочуть з бурдюга та давай на них стрілять, щоб порозгонить, а вони піднімуться вгору та тільки порось-порось-порось!.. Нема тепер і тієі сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не щиталась. Тоді все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвічали. У одну тоню іі витягали стільки, що на ввесь курінь ставало. Та все тоді не так було. Тоді й зіми тепліші були, ніж тепер, — це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас холода[5])».
Так само дуже цікаве оповідання про Великий Луг та сумежні з ним степи записав шановний наш етнограф Я.П. Новицький року 1387 од 88 літнього діда села Кушугумівки Джигиря[6]), котрий міг знати Великий Луг не раніше, як через 40 літ після скасування Війська Запорожського:
«За запорожців», говорив Джигирь, «та ще й за моєі памьяти, у Великому Лузі і в степу багато звіра було всякого, багато й птиці. Степ, де річки Терса, Солона, Вовча, Гайчур і инчі, тоді звали диким степом. Там бабаків було більше, ніж тепер аврахів. Ото, що зостались на цілині густо могилки невелички, — то їх скоти[7]). Як стали — селитись слободи в степах, стало тісно й бабакам!.. Звайлували[8]) вони відсіль в тридцятих годах».
«Ще були, кажуть, дикі коні та дикі свині, та міні іх не довелось бачити: це ще було за запорожців. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як паща[9]). Жила в воді, а иноді вилазила на берег. Були бобри — і ті скоти робили собі в воді. Бобрів і я бачив на своєму віку чимало; все було таскають хмиз у воду. Дикі кози і тепер єсть по плавнях, та мало, а була іх сила! Вони любили пастись там, де мочарь[10]) та дикий хрін».
«З дикоі птиці було багато голубів: водились по лісах та по скелях. Водились ще дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони єсть і тепер, та мало. Водились огарі, тетерваки, баклани. Тепер тетерваків нема й помину, — змандрували, а баклани й досі єсть, та рідко, і то більше на порогах. Вони чорні[11], сідають на каміннях і заборах серед Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів[12]), а тепер і тим місця мало. Не густо тепер і качок стало за вражими стрільцями»...
«Риба, яка була тоді, така єсть і тепер, тільки іі не зосталось і сотоі частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було старі люде кажуть: «Ловіть хлопці рибу, та не переводьте, бо гріх!» Так, було, й робимо: наловимо риби і котра велика — беремо, котра мала, — геть іі у воду і нехай росте».
«Раніше і ліс був густий по плавнях: дуби товсті та гильчасті, осокори, лоза непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, окуга, осока. Тепер, як глянеш — мов не той край: все попсовано та сплюндровано...»«За запорожського уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була іх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше у Великому Лузі. За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя, — пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубати ліс, то й пугачам місця не стало. Про це єсть козацька пісня, дуже жалібна на голос:
Ой не пугай пугаченьку,
В зеленому байраченьку!
— Ой як міні не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А міні нігде та прожити,
Нігде міні гнізда звити,
Малих діток виглядіти....
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку...”
Багато таких оповідань, як оповідання діда Джигиря, доводилося й міні чути од дідів у своі молоді роки, та, на превеликий жаль, я тоді не розумів тієі величезної ваги, яку має народнє слово, і не записував тих оповідань. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себ то у ті часи, коли, як казав дід Джигирь, «все вже було попсовано та сплюндровано», а проте він робив на мене вражіння надзвичайного привілля. Ліси ще стояли неначе нерухомі, красуючись своєю ріжномаітністью. По-де-куди дерева стояли щільною стіною, по-де-куди ж чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у ріст людини, травою. Часом по таких, галявинах, були розкидані або поодинокі дуби та велетні осокори, або груші, кислиці тя купами бузина, що надавало галявинам надзвичайної краси.
З звірів по плавнях міні траплялися тільки свині і то, напевне, не дикі, а здичавілі свійські. Щоб не годувати свиней, селяне з берегів Великого Лугу, одвозили у ті часи свиней у плавню і там лишали аж до зіми. За довгий час свині дичавіли, виводили у плавні поросят, котрі, виростаючи, ставали вже зовсім дикими і навіть кидалися на людей. Під всяку зіму селяне намагалися загнати свиней у села, а на тих, що не давалися до рук, лаштували облави й полювання, як на диких.
Вовків та лисиць у моі часи ще було чимало, зайців же була велика сила. Останнє я знаю з оповідань місцевих людей, котрі розказували, як під час повіді зайці ратувалися на високих місцях і збивались у такі гурти, що іх можливо було брати руками у човни. Про диких кіз я чув од стрільців, ніби вони у 1880—1888 роках, ще були у плавнях, але сам я іх не бачив, бо й не шукав: я не був стрільцем і хоч носив з собою по Великому Лугу рушницю, та тільки виключно проти вовків.
Дуже часто, переходячи ліси, міні доводилось потрапляти на озера. Береги тих озер здебільшого були вкриті очеретами й осокою, з котрих, мов чабани з-поміж отари овець, маячіли високі верби, купаючи своі гнучкі віти у воді. Де траплялися піскуваті галявини, то вони були вкриті незходими шелюгами лоз, вохкі ж бзлісні місця вкривалися здебільшого осокою аршинів у три заввишки та очеретами заввишки сажнів до трьох. Величезні, срібноруді китиці очереток хвилювались, як море, поверх же того моря красувалися чорноруді, мнякі, мов боброве хутро, султани.
Страшно було заходити у гущу таких очеретів, з поміж котрих не видно було навіть неба, та зате там можна було назбірати надзвичайну силу ожини.
Коли міні траплялось обережно продратись через такі очерета до озера або протоки, я завжди застазав на воді диких качок, иноді навіть такі великі табуни іх, що за качками тільки по-де-куди виблискувала вода та виглядали білі та жовті квітки водяних лілій.
З водяної птиці міні не довелося вже бачити лебедів, дикі ж гуси вже так були налякані, що я бачив іх лише у повітрі під той чає, коли вони перелітали з одного озера на друге. Останньоі птиці я бачив чимало: баклани й морські чайки були й на Дніпрі і по лиманах, качки, як я казав — по озерах та протоках, цаплі й лелеки — скрізь по заводях, поміж осокою.
Дивує мене, що діди Розсолода й Джигирь не згадали у своїх оповіданнях про бабу-птицю, себ то пеліканів, а проте у Великому Лузі вони траплялися цілими зграями. У роках 1880—1884 я бачив іх і на піскуватих косах Дніпра між Олександрівськом та Никиполем і на озерах Базавлугу, а між роками 1870 та 1380 навіть на камінях по-біля скель Сагайдачного, вище Великого Лугу, і тільки у останню мою подоріж по Великому Лугу, року 1916, я не тільки не побачив ні одного пелікана, але чув од стрільців, що ця птиця, на жаль, вже давно не залітає на Дніпр.
Що до співочого й не співочого повітряного птаства, то його у вісімдесятих роках XIX віку була ще у Великому Лузі надзвичайна сила. Горлиці, зозулі, удоди й ракші голосно й весело перекликались через лісові галявини, а од співів та щебетання соловейків, чижів, шпаків, щоглів та ремезів у вухах лящало.
Риби, у моі часи, у Великому Лузі ще було доситьпри чому соми, коропи й щуки траплялися ще дуже великі; що ж до осетрів та білуг, то іх було вже небагато. Найкраще збереглися у Великому Лузі ракі, і я вже згадував, яка була ще іх сила за моі часи.
Найдовше й найчастіше з околиць Великого Лугу міні доводилось пробувати у городі Олександрівську, у селі Чернишівці біля Томаківського острова, у Никиполі, на межі з Базавлугом та у с. Покровському на місці Нової Січі, і я можу сказати всім, хто хоче оглядати Великий Луг, що робити це пішки зовсім неможливо через числені протоки, котрі хоч у літню й осінню пору здебільшого й неглибокі, а проте перебродити іх дуже забарно й неприємно; робити ж огляд Лугу найзручніше на човні, з котрого способно вийти на берег у всякому цікавому місці. У надбережних селян та рибалок мало не у всякого є каюк (душогубка), і у такому каюці, набравши з собою харчів, я іздив по Великому Лугу, не вертаючись иноді до оселі по кільки день. Такі каюки дуже легкі, добре слухаються навіть одного весла; ними можливо проіздити по найдрібніших, мілких протоках і неважко перетягати іх з одноі протоки на другу, як то буває потрібним. Але робити подорожі по Великому Лугу треба обережно, найкраще з доброю картою під рукою, або з місцевою людиною, бо можна заплутатись у протоках та озерах так, що й назад не потрапити. Перешкодою такому дослідуванню Великого Лугу стає тільки бистра, по де-яких | протоках, течія, проти котроі на одному веслі буває важко вигребтись.
Під час своіх мандрівок по Великому Лугу, я не шукав собі подорожніх товаришів, бо вони були міні небажані. Міні любіше було вештатись по пущах сього надзвичайного і чарівного місця насамоті з своіми думками та з своїм жалем за славним минулим запорожського Великого Лугу. До того ж у своіх подорожах я не хотів бути зьязаним волею й бажаннями подорожнього товариша, а хотів залежати тільки од самого себе.
Часом мені було моторошно серед очеретів, шелюгів та лісових пущ, та я примушував себе перемагати погане й почуття страху і заходив у самі нетрі. Найсумніше бувало, коли мене застигала ніч за кільки верст од житла. Тоді я привьязував свого човна серед якоі-небудь спокійноі протоки або озера до затопленої водою лози, або очерету, щоб ні гад ні звірь не порушив уночі мого спокою і лягав спати на дні каюка; коли) ж на дні каюка було не зовсім сухо, то я вирізував тут же серед води кільки пучечків очерету і вистилав іми дно каюку у кільки шарів і таким чином мав гарну, мняку постелю, через котру вода не скоро доходила до мого боку.
А які чудові незабутні переживання давала ніч серед безмежноі плавні! Після заходу сонця веселе птаство, що удень розважало мою самотність, замовкало й засипало. Червона од вечірньоі зорі пелена озерця потроху темнішала, а одночасно з тим невидима рука запалювала на небі, а разом і на воді, яскраві зірки. Понавколо все тихшало, і нарешті наставала урочистатиша, і з близького, вкритого темрявою, берега тільки цвіркуни подавали своі одноманітні, сонливі голоси, та очерет, коливаючись та тручись своіми китицями, неначе шепотів про щось таємне. Тільки час од часу поміж деревами розлягалося пугукання сичів або незрозумілий поклик деркача, і знову всі згуки завмірали,
Аж ось серед тієі тиші зненацька вчувався з берега передсмертний зойк зайця або жахливий скрик дикоі качки, а часом жалісне веріщання невеличкоі пташки, нагадуючи, що серед урочистоі тиші темноі, теплоі ночі навколо вас відбувається драма життя: сонного зайця знайшов під кущем вовк; лисовин підкрався до спокійного таобуна качок; пташку ж наглядів поміж листям жовтоокий
нічний хижак — пугач.Прокинешся, було, з несподіваного крику, але втомлене за день тіло вимагає покою, і скоро сон знову бере вас у своі солодкі обійми.
А ранок у плавні! Чи може ж бути що чарівніше? Небо на сході починає біліти — світлішають разом з ним і води протоків та озер, що уночі були темні, як домовина. Далі схід починає червоніти, одбиваючи в собі промінь невидимого ще сонця і посилаючи той промінь на вкриті ще ранковим туманом води та вохкі дерева й очерета. От бліді протоки й озера зачервоніли ніжними колірами ранковоі зорі, і, нарешті, крізь віти сумних, похилих верб та струнких осокорів проглядає промінь сонця, граючи золотом — спочатку по деревах, а далі й по вкритій росою траві галявин, одбиваючись у кожній іі краплі, цілує мнякі китиці очерету і вкриває золотим килимом озера й протоки Великого Лугу.
Птаство прокидається, розправляє своі потерплі за ніч крила і починає гомоніти — спочатку стиха, неначе не наважуючись від разу збудити тишу ночі, але скоро розмова його стає виразніша, голосніша... птахи зриваються з місця, і купаючись у свіжому повітрі літнього ранку, збу-жують непорушну плавню... Починається денне життя з його радістью й піснями.
За запорожців Великий Луг починався з острова Хортиці та його околиць: Сагайдачного і балок Верхньоі Хортиці, Середньоі Хортиці, прозвайої пізніше Бабуркою, та
Нижньоі Хортиці, або Капустянки. Ще на карті генерального штабу 1865 року всі ці місця зазначені вкритими лісом, але у наші часи в Сагайдачному та на горішній частині острову Хортиці ліс винищено зрештою, а на перелічених балках лишилися лише невеличкі дубові гаі. Через те початком Великого Лугу треба мати нижню частину острова Хортиці, у середній же його частині зберігся лише сухий пень од величезного дуба, що жив, по переказам дідів, 2000 років і мав 9 аршинів навкруги, Тут на острові Хортиці[13]), як писав ще Візантійський імператор Костянтин Багрянородний, славьяне, пропливши дніпрові пороги, справляли моління й офіри (жертви) і одпочивали на дальнішу путь до Царьгороду. Народні перекази говорять, що вони перепочивали саме під тінью того дуба-велетня. Через кільки ж віків після славянських походів на Царьгород у холодку під велетенським дубом любили збіратись на ради запорожці. Дуб-велетень, свідок язичеських офір і христіянського моління, що захищав своїм гиллям од сонця киівських князів Олега й Святослава, а пізніше чубатих запорожців, полюбив синів вільноі волі і не хотів пережити іхньоі смерти. Після скасування Запорожського Війська почав він хиріти, а через 96 літ після тіі подіі усохла остання його гилка. Чужа німецька рука зрубала сухого велетня, і тільки пень од нього лишила, та й то, певно, через те, що викорчувати той пень коштувало б немало грошей.
В історіі народів: украінського, польського й турецького острів Хортиця відогравав велику ролю, бо лежав на шляху з Польши й Украіни у грецькі, а пізніше тугрецькі землі й Царьгород, а також на устя річок Дону, Міусу й Кальміусу. У давні часи, коли шляхами були стільки річки, поуз Хортицю, Дніпром, ходили у славьянські землі, по торгових справах греки, далі Венеціанці й Генуезці, а пізніше гурки, Всі вони вивозили з Украіни, здебільшого хліб, мед та хутро. Навпаки славяне ходили, й Дніпром у Чорне море здебільшого з зброєю у руках. Через цей же самий острів або через околиці його сунулись з сходу на захід орди диких народів, котрі зброєю прокладали собі шлях. У руських літописців острів Хортиця вперше згадується під роком 1103, коли руські князі збіралися
на ньому з усіх князівств, щоб іти далі у степи на Половців. Вдруге року 1224 тут же біля Хортиці зійшлися руські князі: Мстіслав Романович Киівський, Мстіслав Удалий Галицький, Мстіслав Святославович Чернигівський, Мстіслав Ярославович Німий, Михайло Всеволодович, Данило Романович Волинський, Олег Ігоревич Курський і инші, щоб од Хортиці йти разом у степи на татар, з котрими вони й зійшлися біля річки Калки (тепер Кальчик), і мало не всі полягли од татарськоі зброі. Не один раз острів Хортиця був місцем бойовищ і за часів Запорожжя, і через те не дивно, що у верхніх шарах землі сього острову і на дні Дніпра навкруг нього ще й у наші часи люде знаходять всяке військове знаряддя: зброю, гармати, човни і навігь кораблі. Найбільше ті речі стосуються до часів Запорожжя, але чимало є й з часів більше давніх[14]).
Починаючи з середини XVI віку і до останньоі чверти XVIII сторіччя, себ то більше двох віків, Острів Хортиця був власністью Війська Запорожського.
План голови остр. Хортиці[15]).
У роках 1552—1557 гетьман Вишневецький стояв на Хортиці не тільки з запорожцями, а ще й з городовими українськими та підвладними Москві Путівльськими козаками. Через те побудовані ім на Хортиці городки захопили землі далеко більше, ніж звичайно осягала запорожська Січ, і були роскидані по всій північній половині острову. Вишневецький мав широкі заміри: він намагався з Хортиці держати під своєю рукою весь південний край теперешньоі Росіі; та тим він роздратував могутнішу у ті часи Турецьку державу, і року 1557 султан, зібравши проти нього біля 100.000 війська (турецького, татарського й волошського), атакував Хортицькі городки Вишневецького не тільки пішим військом, а ще й узброєними гарматами галерами. Козаки чотирі місяці змагалися з ворогами, але коли за той час король польський та царь московський ніякоі помочі Вишневецькому не подали, то запорожці допомогли гетьману вийти з городовими козаками на Україну, самі ж, не зважаючи на турецькі галери, перепливли човнами за Дніпр і зникли у протоках Великого Лугу.
Проте й туркам не вдалося вдержатись на Хортиці і року 1558 Вишневецький знову хазяінував на ній, загнавши турків у Очаків, а татар за Перекоп.
На двадцять років пізніше Вишневецького Хортиця знову була осередком Запорожжя, бо відомо, що гетьман Запорожського Війська Шах у роках 1577 та 1578 городки на острові Хортиці поновляв і чинив з нього напади на татар та турків, а пізніше й на поляків, помщаючись за те, що король зрадливо скарав на смерть славного козацького лицаря Івана Підкову, або Серпягу.
Ще через сорок літ пізніше, а саме року 1617, коли гетьман Сагайдачний, повернувшись з одного з своіх морських походів, знайшов Січ запорожську, що була тоді на Базавлуцькому острові, зруйнованою турками, став кошем у західному кутку голови острову Хортиці, де й до наших часів збереглися ознаки окопів, січових курінів та церкви.Збудована Сагайдачним на Хортиці Січ пробула там до 1625 року, коли через утиски з боку поляків, запорожцям знову довелося переходити з Січчю у більше захистне місце — у товщу Великого Лугу. Після того, до самого скасування Запорожського Війська, всім кошем Запорозжське Військо на Хортиці не стояло, а держали там запорожці тільки залогу, щоб оберегати од татар Кічкаський перевіз.
З північного кінця острів Хортиця починається височенними сторчовими скелями сажнів у 30 заввишки, далі
ж на південь скелі нижчають, а береги робляться пологшими і врешті кінчаються скелями острову Малоі Хортиці, у правій протопі Дніпра, та Нижньою Головою на лівому; далі вони переходять у низину, вкриту лісом, озерами, очеретами та шелюгами, як і всі низини Великого Лугу.
Проти острову Хортиці у праву його протоку, або «Річище», падає три річки Хортиці, котрі запевне відогравали у війнах запорожців з татарами чималу ролю, бо тільки ними можливо було підступити до перевозівна Хортицю непомітно через те, що всі три річки Хортиці були вкриті великими дубовими гаями. По ціх коротеньких, та проте дуже рибних, річках ще з початку XVII віку запорожці, як і на самому острові Хортиці, сиділи зімовниками. Але після скасування запорожськоі Січі, величезні площі Запорожжя були поділені царицею Катериною поміж найближчими до неі вельможами, а одночасно з тим на Запорожжя було закликано з Німеччини німців хліборобів; між иншим ім було подаровано острів Хортицю (2.500 дес. землі). Під той час вся верхня частина Великого Лугу, разом з землями по обох його берегах, указом цариці Катерини була пожалувана князю Потьомкину, ініціатору скасування Війська Запорожського. Од нього ця земля, разом з запорожцями, що по ній жили, перейшла у спадщину до племенниці його графині Скавронської (по чоловіку Літто), ця ж остання частину тих земель, а саме 12.223 десятини по річках Середній та Нижній Хортиці, згодом продала Миклашевському. Купивши іі по кільки копійок за десятину, останній продав ту землю року 1802 німцям по 72 коп. за десятину на серебро. Так само зробив Миклашевський і з землею, що купив у останнього гетьмана України Розумовського й фельдмаршала Каменського нижче Хортиці (села Розумівка та Біленьке). Він купив 60.000 десятин по 7 коп., а продав німцям по 57 коп за десятину[16]).Про долю запорожських сиднів, що жили зімовниками по Хортицях, після скасування (Січі, відомий наш етнограф Я. П. Новицький записав дуже цікаві оповідання з народних уст[17]). Так року 1890 у селі Вознесенці, що між Кічкасом та Олександрівськом, діл Власенко говорив йому таке:
«На бальці, що звемо Бабуркою (Середня Хортиця). жив запорожець Бабура. Там, кажуть, і річка була глибока та очеретувата; була риба і раки, було звіра і птиці багато. Біля Бабурки і на Хортицькому острові жили запорожці: Шевці, Довгалі, Громуха, Кучугура, Головко та ще де-які. Як закупили німці Бабурську землю[18]), то котрі хазяєвиті козаки —перебрались в слободу Вознесенку та в кріпость[19]), а котрі бурлаки та рибалки — зажили вік біля Дніпра».
На підставі архивних документів та оповідань німців колонистів Я. П. Новицький подає ще такі відомости:
«Балка ся прозвана Бабуркою через те, що у ній жив запорожець Бабура. Наші батьки (німці колонисти року 1789 застали його тут недалеко Дніпра. Він був заможний і всі останні запорожці та рибалки ставилися до нього з великою пошаною. Жив він у добрій хаті. прикрашеній зброєю, і мав добре господарство. Убірався по козацькому, мав пишні вуси і на голові оселедець. Як прибула на Хортицю перша партія менонитів[20]), він прибув познайомитись з ними і другого ж дня прислав старості на хазяйство по парі гусей, качок та курей, а проте лишився при німцях на Середній Хортиці не довго, а, випродавши коней та худобу, подався на Чорноморря. За ним пішло чимало й инших козаків, що доти пробували у Великому Лузі. У той час берегами Дніпра та по байраках було покинуто багато запорожських осель з добрими садочками, з котрих німці брали молоді дерева до своіх садів. Під час заселення німців по бальці Бабурці текла, хоч і вузенька, та глибока, річка Середня Хортиця, багата рибою і вкрита з берегів очеретами»[21]).
Запорожця Громуху теж згадують німці. Він жив на південь од Бабурки і ставився до німців по-сусідському — дуже приязно. Степ у ті часи (р.р. 1803—1810) був ще вкритий високою травою й кущами і іздити уночі було небезпечно, як через вовків, так і через лугарів. Так от було хто з німців спізниться до своєі оселі, то завжди заіздив до Громухи. і той охоче приймав всіх таких подорожніх на ніч.
Проте є відомости й про зовсім инші відносини запорожців до німецьких колонистів. У творах д. АфанасьєваЧужбинського[22]) та д. Яворницького[23]) можна прочитати, як лугарі[24]) нападали на німецькі оселі, билися з ними і грабували іх. До того д. Афанасьєв-Чужбинський додає, що лугарі били німців не за змагання, а за те, що вони насміли осісти на вольностях Війська Запорожського.
Сумно тепер дивитись на кручі й скелі Середньоі Хортиці: де колись кублилася запорожська воля, тепер стоять цегельні будинки з розмальованими побіля них барканами аж чотирьох німецьких колоній: Нейостервик, Кронсталь, Розенгарт та Бурвальд. Так само сумно бачити й на річці Верхній Хортиці цілий німецький город з десятком всяких заводів замість лісів та несходимих терників, що вкривали всю цю місцевість.
Нижче балки Бабурки, саме де кінчається острів Хортиця, у Дніпр впала невеликим лиманом глибока балка Капустяна з річкою по ній Нижньою Хортицею. Тут, по дослідам Я. П. Новицького, після скасування Січі доживали віку запорожці: Попович, Задерака, Нечіпай, Самарський та инші, пробуваючись рибальством, полюванням, бжільництвом та скотарством. Але року 1780 тут уже була слобода князя Потьомкина Любимівка. Року 1783 та слобода дісталася графині Скавронській; року 1801, як уже згадано, була продана Миклашевському, а од нього дісталася німцям, і на місці запорожських зімовників по Нижній Хортиці зьявилося три колонії: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустяна) та Нижня Хортиця, слободу ж Любимівку переведено року 1800 на лівий бік Великого Лугу у инші маєтности племениці Потьомкина графині Скавронськоі.
За дві верстви од Дніпра у балку Капустянку, або річку Нижню Хортицю, впала дуже красива балка Колюча, а над нею з лівоі руки досі збереглися окопи на невелику кількість війська. До яких часів належать ті окопи, ще того не дослідувано.
Нижче устя р. Нижньоі Хортиці високі гори правого берегу Дніпра трохи одхиляються од нього, лишаючи біля берегу, найбільше по устях байраків, низини до верстви завширшки, і на ті низини спокон-віку перекинувся з Великого Лугу ліс. За першим таким лісом лежить згадане вже село останнього гетьмана Украіни, графа Кирила Розумовського, Розумівка, що він разом з 35.275 десятинами грунту дістав у подарунок од цариці Катерини після зруйнування Січі. Пізніше це село він збув практичному Катеринославському губернатору Миклашевському по 25 к. за десятину. Проти Розумівки року 1916 я застав перевіз через Дніпр на поронах, котрих року 1883 ще не було. Це є покажчиком на скільки за той час побільшало людей з обох боків Великого Лугу, що в самому Лузі зьявилася потреба у перевозі з одного боку Лугу на другий —з Нижньоі Хортиці й Розумівки на село Балабине.
Нижче Розумівки ліс тягнеться по-над Дніпром верстви чотирі. ховаючи за собою піски: це урочище Біляй, прозване так од козака Біляя. Оглядаючи це урочище, де колись були надзвичайно гарні дерева, я року 1916 застав, що всі дорогі, тверді дерева: дуб, граб, клін, береста ясен вирубано; покинуто з них тільки те, що не здатне на будову та вироби, себ то низьке та криве, але верби, осокори, явори й инша мняка рослина ще стояла у всій своїй красі.
Нижче Біляя, після невеликих пісків, біля устя байраку Канівського і по самому байраку є ще ліс, хоч і не густий, а нижче нього знову піски, Як на пісках у Біляях так і на пісках ближче до Крутого Яру, є ознаки стародавнього або військового стану: печища, черепья та маслаки, вугласті кінці стріл, кулі, креміння, а часом гроші[25]). До якої епохи належать всі ті речі, ще ні не дослідував, з того ж, що д. Новицький року 1887 знайшов тут амфору дуже штучного виробу, треба гадати що тут пробували люде ще за часів Візантійського царства.
Неможна не пошкодіти про байдужість наших археологів до сього місця, бо всі стародавні речі тут хутко розтягають, а було іх ще на початку ХІХ сторіччя дуже багато, як розповідав д. Новицькому року 1885 дід Джерелівський. «За Канівським», говорив він, «ближче до Розумівки, на пісках багато печищ, а біля них знаходили здоравенні, червоні тикви; ці тикви не схожі на наші: вони заввишки аршин або й більше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люде й становляли на землю...»
Як зміг я помітити, за сорок літ, що я не бачив Вликого Лугу, берегом Дніпра між устям Нижньоі Хортиці та Лисою Горою все менче стає лісу та все більше пісків, і долю правого берегу Великого Лугу нетрудно гадати.
Найчарівнішим місцем між Хортицею та Лисою горою треба вважати Крутий Яр. Глибокі, вкриті дубовим лісом та терниками, кручі сього Яру неначе ховають у собі таємницю минулого життя сих місць, криниці ж з джереами холодноі, мов лід, і прозірноі, мов кришталь, води надають йому вигляд привітного затишку. По оповіданням дідів, після: зруйнування Січі запорожці ще довго ховалися тут од кріпацтва, живучи по землянках, і позакопували тут та у Канівському байраці і по всіх Хортицях великі скарби.
Давно колись — кажуть діди — в Крутому Ярі щось тужило, — сумно було, а тепер сумують та тужать по козаках пугачі!..
Ліс з Крутого Яру у давні часи виходив на гору і стлався по степу, до року ж 1916 він додержався тільки в самому байраці; по-біля лього ж горою лишилися тільки поодинокі груші.
Нижче Крутого Яру йде берегом добрий ліс, а далі високий берег знову підсунувся до Дніпра і випьявся горою у 50 сажнів заввишки, прозваною Лисою через те, що на самому версі іі, над зеленим лісом, жовтіє сипучий пісок. Лисою звав іі у своїх записках навіть Еріх Ласота, посол німецького цісаря, що пропливав поз неі Дніпром року 1594.
Лису гору видко дуже здалеку: з городу Олександрівську (18 верст), з острову Хортиці і навіть з гори, що на захід од Кічкасу (28 верст). Лиса гора уявляє з себе дуже цікаве зьявище. На версі, що досить великий, вона має кільки глибоких розлогих ям, і в одній з таких ям з-під коріня осокора, з піску, вибивається чимале джерело. Криниця, що складається з того джерела, ніколи не висихає і ні в які зіми, як говорить д. Яворницький[26]), не замерзає. Народні перекази свідчать, що сю криницю викопав апостол Андрій, коли, ідучи Дніпром з Царьгорода хрестити Русь, де-який час пробував тут. Околишні люде ще й тепер мають воду сієі криниці за святу й цілющу.
По Лисій горі, як кажуть люде, чимало трапляється гостряків од стріл, стремен та иншоі зброі. У давні часи як кажуть старі люде, од Дніпра до Лисоі Гори було сажнів 50 берегу з лісом, коли ж я проіздив тут року 1916, то ввесь той ліс уже було змито Дніпром, і навіть підрізана була водою й сама гора сажнів на 10. Можливо, що через кільки десятків літ і верх гори з криницею рущиться у Дніпр.
Од Хортиці до Лисоі Гори скелі ще не покидають Дніпра і роблять під правим його берегом де-кільки забору Велику Розумівську, Терлівську та Домаху. З островів же на сій частині Дніпра чималих два: Старик — під лівим берегом, зараз нижче Розумівки, та Крутоярський — посередині Дніпра, проти устя Крутого Яру. Про инші острови нема чого згадувати, бо іх то насипає водою, та знову змиває.Нижче Лисоі Гори на три верстви простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лісом. Зветься вона «Наливачем», певно, через те, що у повідь наливається водою. Проти Наливача на середині Дніпра лежить забора Просередівська.
Од одного стрільця, котрого я здибав біля Лисоі Гори, я чув, що по лісах, навкруг Лисоі Гори, ще у XX сторіччі водилися дикі кози, але до 1916 року іх винищено зрештою. Винищено вже навіть вовків, і у «Наливачі» тепер найбільшим звірем лишилася лисиця. Полювати на лисиць, до Лисоі Гори зьіздяться пани поміщики з усіх околиць, і через те, треба гадати, що й сього дорогого звіря скоро тут не буде.
Нижче наливача берег підходе до Дніпра невисокою горою, а велика річка підмиває ту гору і рушить землю у воду і, перенісши іі на кільки сот сажнів, насипає коси та острови. Казна витрачає великі гроші, аби одвернути Дніпр од правого берегу, та це не вдається. За півтори верстви од Наливача лежить велике село Миклашевського[27]) Біленьке. Прозване воно так од балки Біленькоі, що прямує поз нього. Купивши тут землю од генерал-поручика Каменського, Миклашевський року 1803 придбав у графа Кирила Розумовського, у Гадячському
повіті, на Полтавщині, кріпаків і переселив іх у Біленьку[28]), а до того зібрав сюди ж таки всіх запорожців, що лишалися по його землях од часів зруйнування Січі.Над селом Біленьким на високій горі є сила могил. Найбільша з них, що зветься Товстою, була року 1860 розкопана д. Забіліним, при чому було знайдено шматки од давньоі колесниці та кіньську зброю. Глибоко у середині могили знайдено три домовини, а у одній з тих домовин, під дошками й соломою, були чотирі кіньських кістняка з вуздечками срібного набору. Дві инші домовини були вже невідомо коли пограбовані, і тільки у тій печері, що іі прокопали і нею лізли злодіі, було знайдено погублену золоту бляшку та шматок меча[29]).
У селі Біленькому я року 1916 застав перевіз на поронах, котрого раніше не було. Нижче Біленького під лівим берегом Дніпра є великий вкритий добрим лісом острів, Тарабаш, відбитий од берегу широкою протокою Грузькою. Ще нижче лежать аж три низьких острови. Проти третього з них з правоі руки у Дніпр впала балка Червона, що межує землі Миклашевського од земель Струкова. Вона крутобока, красива і вкрита дубами та грушами. Зараз нижче устя балки Червоноі висока гора над берегом репається, осідає лавами і сунеться до Дніпра разом з деревами й кущами, котрими вкрита. Ця місцевість зветься у селян «Заломами» і, певно, колись була запорожцям місцем доброі схованки, бо має багато глибоких та широких розщілин та печерь.
Недалеко тих Заломів є дивне місце, що старі діди звуть «Гульбищем». Це вузенький ріг гори, що йде до Дніпра, оточений кручами, вкритими лісом. З гульбища чарівний краєвид на Дніпр та Великий Луг. Добродію Яворницькому старі діди розказували[30]), ніби колись на сьому розі стояв камьяний стіл з камьяними лавами навкруги, а під кручою був у запорожців льох з горілкою та медом, і що се місце було найлюбішим місцем іхньоі гульні. Тепер ні стола ні лав немає, і трудно вірити тому, щоб у запорожців для гульні було якесь призначене місце; певніше, що стіл та лави були памьяткою більше давніх народів, як і «ліжко Сагайдака» у (Сагайдачному, що вище Хортиці[31]), і неможна ще раз не пошкодіти, що наші вчені не дослідували Великого Лугу раніше.
Скоро за Заломами, по-над Дніпром і протокою його Тарасом, лежить село Верхнєтарасівське, По переказам селян, протока Тарас і село прозвані так од запорожського військового старшини Тараса, що сидів тут зімовником ще задовго до скасування Січі, а саме з року 1740.
Після скасування (Січі Верхнетарасівка з околицями дісталася казні, а 1783 року була пожалувана царицею Катериною статес-дамі Браницькій. Браницька продала ті землі з селом Лессію, а останній року 1802 перепродав іх Струковій, рід котрої володіє Верхнєтарасівкою й досі[32]). Проти села на Дніпрі є кільки островів, вкритих шелюгами та дрібним лісом. Тут же є перевіз поронами у Великий Луг і лугом шляхи на лівий берег до сел Благовіщенського та Балки.В селі Верхнетарасівка селяне не чисті украінці, бо власники села, ще за часів кріпацтва, маючи тут винницю та сукновальню, переселяли сюди своіх кріпаків з Московщини[33]).
За Верхнетарасівкою вигляд правого берегу Великого Лугу зразу одміняється: надбережні гори з 60 сажнів знижуються до 44—46 і одходять на 5—6 верст од Дніпра, а через те балки, що падають у Великий Луг, вже мають ні такі сторчові боки.
Неначе зрадівши, що можна розлитись ще ширше Дніпр зразу починає одкидати протоки у праву руку, під ходячи таки до самих гір. Біля самого Верхнєтарасівського одбігла од нього протока Тарас, трохи нижче — Нажора, а через пьять верст зразу дві великі протоки: Перебій та Бугай.
Слідом за протоками на правий бік Дніпра починає переходити й Великий Луг, так що од Верхнєтарасівки аж до нижньої Лисої гори, що біля Никиполя, Дніпр течі оточений плавнями з обох боків, і з пароплаву тільки подекуди, по-над деревами, видко по-під крутою горою з пьять верст поміщицькі оселі: Олексіівку, Миколаівку Анастасіівку та німецькі колонії: Нейндорф, Марііндорф врешті невелике село Підгородню.
Року 1916, ідучи Великим Лугом, я застав, що білі Верхнєтарасівки річку Тарас перегачено камьяною греблею (певно, щоб не розбігалася вода з Дніпра), проте він уже промив собі хід і човном можливо в нього заіхати.Ліси по зазначених раніше річках: Тарас, Нажора, Перебій та Бугай збереглися до наших часів досить добре за винятком міцноі рослини, навпаки — по лівому боці Дніпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсім оголені од лісу плавні, з самою лозою та очеретами.
Річка Бугай, пробігши упоперек плавні біля пьяти верст і взявши в себе Перебій, Нажору й Тарас, вибігає до слободи Підгородньоі, а нижче неі приймає з півночі круту балку Березувату. Власниця землі, що мій річкою Бугаєм та балкою Березуватою, Яковліва, охрестила сей поріг «Мисом Доброі Надіі». Коли піднятись нагору од іі маєтку до чотирьох могил, то можливо побачити чарівний краєвид: під ногами стететься безкраім зеленим килимом Великий Луг з поплутаними по ньому протоками та озерами, а на заході, над лісами, піднимається високою шанкою Томаківський острів: стародавнє запорожське гніздо.
Зразу за слободою Підгородньою Бугай знову випускає з себе річку Тарас, тільки вже не у праву, а у ліву руку, сам же, прийнявши назву Джугана, одкидає у праву руку велику затоку, біля котроі лежить село великого князя Михайла Миколаєвича Гола Грушівка. По високому оберегу Джугана та Бугая ще недавно траплялося чимало хрестів над домовинами запорожців, похованих за часів новоі Січі (1739—1775 роки) і пізніше.
На місці, де тепер село Гола Грушівка, за часів запорожжя завжди були оселі старих січовиків, пасічників. Була туту них навіть капличка. Прозивалась ця місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди впала велика й довга балка Грушівка, «наголо» вкрита колись на протязі 30 верст самим грушевим лісом. Теперешні селяне не так пояснюють назву «Гола Грушівка». Нашу Грушівку, кажуть вони, через те звуть «Голою», що ми й самі голі й босі, а голі ми через те, що не маємо землі.
Коли запорожські землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку піднялася велика сварка по-між князем. Вяземським, князем Прозоровським, графом Чернишовим та Толстим. Всякому бажано було захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкин погодив вельмож і присудив землю Толстому[34]), від котрого вона через кільки рук перейшла у рід великого князя Михайла Миколаєвича.
На запорожському кладовищі Голоі Грушівки, недалеко од теперешньоі церкви, ще досі збереглося де-кільки запорожських хрестів.
На розі, що випьявся у Великий Луг між Джуганом та Річищем, помітні окопи, хоч, певно, вони не запорожських рук, бо для запорожського нечиєленого війська вони були б дуже просторі: як би ті окопи витягнути, то було б верст девьять.
На південь од окопів є низина, по котрій розкидані пасіки. Та низина зветься Сірківкою через те, що там останні роки свого життя пробував славний кошовий отаман Війська Запорожського Іван Сірко. Як відомо з історії, Іван Сірко, захворівши тут року 1680 на своій пасіці, першого августа того ж року помер. Тіло його запорожське товариство другого ж дня дуже урочисто перевезло річками на військовому байдаці у Січ, що була тоді на усті Чортомлика, і по запорожському звичаю поховало там з пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу.
Нижче Голоі Грушівки Джуган, що туг вже зветься Річищем, себ то, старим ходом Дніпра, робить велике коліно, врізуючись у плавню низьким місцем, що зветься Пеклом. Повертаючи далі на північ, а далі на захід, прямує до Томаківського острову. Тут Річище відкидає од себе у праву руку річку Ревун, котра обходе Томаківський острів з півночі, і, прийнявши в себе з степу річку Томаківку, падає разом з нею у Чернишівський лиман. Тим часом Річище прямує до того ж Чернишівського лиману з південного краю того ж Томаківського острову.
На північ од Томаківського острову, біля устя річки Томаківки, є чимале озеро Калиновське. Те озеро разом з Чернишівським лиманом і численими затоками Річища у недалекі ще од нас часи дивували силою риби, що в них ловилася. Тепер тут риби у кільки раз менше, хоч все таки вона ловиться добре.
Недалеко Томаківського острову лежить велике село Чернишівка, перехрещене урядом у Красногригоровку, поділене Чернишівським лиманом на дві половини. На місті південної Чернишівки ще за часів Старої Січі сидів зімовником запорожець Черниш, імьям котрого й прозване, як село Чернишівка, так і лиман, що до того села підходе, і балка, що впала до Чернишівського лиману з степу. З часом понавколо зімовника Черниша залюднилося таке велике село, що частина його перекинулася на північний бік лиману.
Опріч балки Чернишівки, до Чернищівського лиману підходе довга балка Камьянка та річка Томаківка. Всі ці балки й річка скелюваті й похмурі на вигляд, а хрести над домовинами запорожців, рясно колись розкидані по над балками, доводять, що запорожці любили сю місцевість і тулилися з своїми зімовниками до Томаківського острову. Та воно й не дивно, бо острів той, відомий з історіі під назвою Буцького, з XVI віку не один раз був осередком Запорожського Війська.
Перші відомости про те, що на Томаківському острові була Запорожська Січ, маємо з польських джерел, з оповідань, писаних про подоріж шляхтича Самійла Зборовського на Томаківський острів, де він, року 1583 і був на січовій раді обратий гетьманом, шановний же наш історик Костомаров гадає, що Січ була тут ще з року 1568. Це цілком можливо, бо Томаківський острів дуже придатний для існування на ньому козацької громади. З заходу його одрізняє од степу Чернишівський лиман, через котрий тодішні гармати ніяк не могли б достати запорожців, бо він має біля трьох верст уширь; з півночи до нього трудно
було доступитись через озеро Калинове та цілу низку річок, що ідуть у кільки рядів, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, та Томаківка; з сходу ж та з півдня він був оточений несходимими пущами Великого Лугу та Річищем. Сам острів досить високо піднімався над околицями, був по байраках вкритий грушовим та лубовим лісом, наверсі ж мав степ з найкращою степовою травою, а це мало для запорожців величезну вагу, бо давало іх можливість навіть під час облоги випасувати своіх консіі біля самої Січі. Ввесь острів має навкруги шість верст містить 350 десятин грунту.
У наші часи околишні селяне звуть острів Буцький або Томаківку—Городищем через те, що на ньому добі збереглися руїни окопів Запорожськоі Січі. Заховалисі вовки у найдальніщому од степу кутку острову, за чотирма могилами, над крутим берегом Річища, при чому Січ мала окопи тільки з боку степу, од річки ж або іх зовсім не було, або вони за чотирі віки підмиті водою. Остання гадка цілком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882, то бачив, що трохи на південь од Січі весняна повідь Річища так дуже підмила крутий берег, що він зсунувся у Річище разом з деревами й кущами, що на ньому росли.
Поводатарі моі — хлопці з Чернишівки, показували міні під кручою Річища велику печерю, котру вони звали, норою, кажучи, що там була у запорожців скарбниця. Печеря та од води мала біля 1½, сажня заввишки і стільки ж уширь, але скоро вужчала; поділялася на три нори, а третя, вузька, як щілина, повертала праворуч. Коли я трохи всі ці нори є робота дощовоі води, котра проходила сюди з січових окопів. Це була підготовка до такого самого залому берегу, який трохи раніше стався на кільки десятків сажнів вище. Проте Чернишівці, не тільки діти, а й старі, упевнено кажуть, що тут був у запорожців льох.
Окопи, що збереглися од Січі, мають упродовж 300 сажнів з ворітьми посередені, зі сходу 156 сажнів, з заходу — 86. По-де-куди по-над окопами є неглибокі ями, що натякають на якусь бувшу там будову.
Січ Запорожська була на Томаківському острові не тільки у XVI сторіччі, а й у XVII, саме під час найтяжчоі боротьби козацтва з поляками, у роках 1625—1638, у котрому, певно, з примусу польського уряду, Січ було перенесено на нездатний до оборони Микитин Ріг. Проте щей після того, як Січі на Томаківці не стало, сей острів все ж таки завжди лишався одним з осередків запорожського бурлацтва і з історії відомо, що Богдан Хмельницький, зратувавшись року 1645 з польської Чигиринської вьязниці на Запорожжя і, не наважуючись іти зразу на Січ, бо там у ті часи стояла польська залога з комендантом, знайшов собі притулок на Томаківському острові, де здибав аж три сотні запорожських козаків. Тут же на старому городищі завжди пробували ватаги запорожських рибалок.
Опріч окопів, на Томаківському Городищі ще є ознаки запорожського кладовища біля могил у східній частині острову. Хрести на тому кладовищі, як кажуть Чернишівці, додержувалися до 1870 років, тепер же всі вже побиті й розібрані темним людом на будову. Як чув я од Чернишівців у 1883 році, на Томаківській Січі була запорожська церква, та тільки ще не за іхню памьять іі підрізало Річище і понесло за водою.
За останні роки околиці Томаківського острову занадто одмінились. По горі над обома Чернишівками, перерізуючи балки Камьянку й Чернишівку, протяглася друга Катерининська залізниця і по руінах запорожськоі Січі та лиманах і протоках Великого Лугу розлягаєтьсй луна од гудків важких паровиків, що бігають по залізним коліям. Недалеко Чернишівки покопані рудниці і сюди навезено чимало чужосторонніх робітників і зібрано багато всякого захожого люду. Побувати тепер на острові Томаківці дуже не трудо — треба тільки встати на станції Катерининськоі залізниці «Марганець», од котрої всього 1½, версти до Чернишівки, а з останньої цілком зручно переїхати на Городище човном.
Нижче Чернишівського лиману Річище разом з плавнею одходе далі од берегу, до нього ж підливається довгий лиман, порізаний носами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882, заіхавши у цей лиман од Чернишівки каюком по річці Прогній, я так заплутався (поміж островами, що й ночував на лимані, та й на другий день не зумів виплутатись назад до Прогною. Два дні довелося мені пробути між чайками (мартинами), куликами та дикими качками і тільки тим я зратувався, що сажнів на сто перетяг каюка по траві з лиману у Річище, і вже Річищем повернувся у Чернишівку зовсім знесилений, бо іжи вже не вистачило, а гнати човна довелося проти води.
Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Новопавлівським, над котрим під нижньою Лисою Горою розляглося село Новопавлівка. Проти того села Новопавлівський лиман сполучається кількома протоками з Річищем і разом з ним падає проти Лисоі Гори в Дніпр.
З Лисоі Гори, що кручами спадає до Дніпра, величний краєвид на околиці: під ногами Дніпр, острів Орлова та Великий Луг до самого Камьяного Затону (Камьянки); на захід Никиполь з його будинками й пристанями, а на схід ціла низка лиманів і, як на долоні, острів Томаківка, до котрого просто вісім верст. Коли на Лису Гору зійти під час повіді, то здається, що стоіш серед моря, на стільки вся площа Великого Лугу залита водою, і тільки зелені дерева, що виглядають своїм гиллям з води, нагадують, що незабаром вода спаде і замість моря знову тут будуть зелені острови.
Головне русло Дніпра, підійшовши з плавні до Лисоі Гори, знову поділяється на дві протоки, що оточають майже круглий острів Орлову. При тому Дніпром зветься ліва протока, права ж зветься Орловою. Над цією Орловою, що разом з річкою Лапинкою оточають великий ріг, Микитин, року 1638, при кошовому отамані Війська Запорожського Лутаі, запорожці сіли кошем і упорядкували тут Січ. Сталося це, треба гадати, з примусу. Задавивши цілу низку козацьких повстань, що були під приводом Сулими, Павлюка, Остряниці й Гуні, поляки добралися до самої Січі, що була на Томаківському острові, а позаяк те нелегко ім далося, то вони тільки на тій умові повернули Війську Запорожському його порядки, щоб кіш перейшов з острову на берег, де польському урядові було далеко легше мати за ним догляд. Запорожці збудували Січ недалеко свого давнього гнізда, на Микитиному Розі, а поляки зразу ж зробили поручнеі свою фортецю, у котрій і поставили біля 1000 жовнірів з комендантом пооляком.
Проте скоро виявилося, що обрате під Січ місце зовосім до того не придатне, бо річка Орлова дуже підмивала під Січчю берег і рушила січові будинки у воду. Через це Січ на Микитиному розі пробула тільки 14 років, до року 1652. хоч слава іі велика, бо тут у році 1648, на сіочовій раді, Військо Запорожське ухвалило дати поміч Богдану Хмельницькому і одностайно з ним стати в обоорону прав козацтва та волі украінського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом і надано йому од війська клейноди і, які знайшлися, заховані по пісках гармати.
Після переходу Січі року 1652 на устя Чортомлика, на Микитиному Розі, аж до скасування війська у році 1775 лишалася запорожська залога, і уряд запорожського перевозу через Дніпр на татарський берег до Камьяного Затону, до котрого од Микитина Рогу біля трьох верст. За часів Новоі Січі у Микитині було 40 хат, де жили урядові старшини: шафарь, підшафарій, писарь, підписарій і товмач, по околицях же Микитиного Рогу було розкидано аж 300 запорожських зімовників.
З часом Орлова все дужче підрізувала Микитин Ріг, і, нареші, великою повідью 1846 року обвалилися у воду і решта січових окопів і каплиця, що стояла на місні січовоі перкви, і січове кладовище разом з кістками запорожського лицарства.
З памьяток Запорожжя у Никиполі досі єсть запорожський зімовник, невеличка гармата, знайдена недалеко Никиполя у Великому Лузі року 1872, хрест з запорожськоі церкви та ще чимало церковних речей у самому соборі[35]).
Ліси по околицях Никиполя та на острові Орловому переведено й понівечено, мабуть, дужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916 никипольські стрільці хвалились мені, що на Орловому острові у них найкраще полювання.
Далеко менше памьяток запорожського життя лишилося по лівому, або південно-східному берегу Дніпра. Це цілком зрозуміло, бо той берег ще від часів татарськоі руіни і до часів Новоі Січі лишався татарським. На лівому боці Дніпра запорожська влада була дійсна тільки між річками Орелью й Самарою. Пізніше вона захопила ще річку Вовчу й Кальміус, хоч татари раз-у-раз порушали козацькі права на ці річки і любенько кочували берегами іх з своїми кіньми й худобою. Що ж до річок Московки та Кіньськоі, що впадають в Дніпр у верхній частині Великого Лугу, то перша — була татарською до року 1739, остання ж майже до кінця істнування Запорожського Війська[36]).
Проти верхнього краю Великого Лугу і нижнього краю Хортиці у Дніпр впали дві річки з назвою Московок: вище — Суха, що підходе до слободи Вознесенськоі, і нижня — Мокра Московка, що, падаючи в Дніпр біля городу Олександрівську, сплуталася з дніпровою протокою Кушугумом.
Устя обох тих річок за часів Запорожжя були вкриті гарним дубовим лісом, і тут же, користуючись з того, що на острові Хортиці завжди стояла запорожська залога, де-хто з запорожців, не вважаючи на те, що Московки були татарськими, сиділи на іх устях зімовниками. Року 1738 російський генерал Мініх, під час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику кріпость на тому місці, де тепер середина городу Олександрівська. Та кріпость зараз же після війни була росіянами покинута, а натомісць року 1770, під час новоі війни Росіі з Туреччиною, при усті Мокрої Московки російський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а між обома Московками велику кріпость, котра мала бути головною кріпостью новоі Українськоі линіі кріпостів.При тих будованнях було знищено багато найкращих дубів, як по Московках, так і у Великому Лузі. З приводу вирубання лісу Кіш Війська Запорожського посилав скарги російським генералам і навіть цариці Катерині II, та тільки ті скарги лишилися без наслідків, і ліс і надалі рубали не тільки на будову, а й на дрова.
Мая 21, року 1771, коли велика Олександрівська кріпость ще не була закінчена, привідця російськоі арміі повів військо своє з Олександрівську по-над Великим Лугом на устя річки Кіньськоі. Закінчена була Олександрівська кріпость в 1775 році, саме коли прийшов кінець і Січі Запорожській, а року 1797 вона, як уже непотрібна, була скасована, москалі ж, що пробували у кріпости, були оселені біля городу Солдацькою слободою, що істнує й досі.
Самий город Олександрівськ дуже довго скидався на село, і тільки після збудування поз нього залізниць почав зростати. Тепер він став значним містом з гарними просвітними будинками. Од нього Великим Лугом ходять пероходи через Никипіль до Херсону.
З запорожських памьяток у Олександрівську можна зазначити тільки домовину останнього кошового отамана Задунайськоі запорожськоі Січі Осипа Михайловича Гладкого, що року 1825 проміняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора російського війська. Домовину його можна й зараз бачити на старому кладовищі недалеко церкви. Над могилою надгробок, постановлений онуками[37]).Про місцевість, де тепер город Олександрівськ, дід Нагірний, що мав року 1884 девьяносто шість літ, розказував Я. П. Новицькому, між иншим, таке:
«Річка Московка була глибока і по ній було багато звіря й птиці. Жили й тут запорожці. Як не було ще тут кріпости, то в плавнях і скрізь по-над Московскою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе, а як пригнали 40.000 лапотників копать вали (будувати кріпость), то вони все за одну зіму звели».
Там, де річка Московка падає в Дніпр, од неі одбивається протока, що сполучається з Дніпром і зараз же одбивається од нього у ліву руку. Та протока зветься Кушугумом. Одбившись од Московки й Дніпра, Кушугум тече до німецької колоніі Шенвиза, а далі по-під степовими горами на південь до сполучення з річкою Кіньською. Ширина Кушугуму невелика, але глибочина у весняну повідь досягає трьох сажнів, так що в нього заходять навіть берлини за вагою. У першу повідь (март місяць) вода з Московки тече Кушугумом у Дніпр; у другу ж повідь (апріль—май) Кушугумом тече Дніпрова вода. У осени Кушугум подекуди пересихає і розбивається на плеса.
Згаданий вище дід Нагірний так оповідав д. Я. П. Новицькому про Кушугум[38]).
«Кушугум річка взялась з Московки; вона вузенька та глибока була спрежду, — така вона й тепер. Колись по ній ріс очерет, як ліс, і водились бобри й виндихи. Біля Кушугума, над кручами, де тепер німецький Шенвиз, — (колонія) жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бурьяну, трави, листя та й зімує. Це давно діялось: як ще гряниця турецька була по Оріль річку. Там, де тепер огороди й хати Шенвиза, над Кушугумом, було турецьке й кладовище. Запорожці, як зігнали турка — оселились скрізь по плавнях, де високі гряди. У них була велика сила коней, скоту, а де-які діди-сидні дуже кохались у бжолах. І козацьке кладовище було, кажуть, в кінці Шенвиза, по-над Кушугумом, біля турецького[39]).
Там же д. Я. П. Новицький доводить, що німці в Шенвизі часто знаходили по своіх огородах та дворах, копаючи ями, російські гроші часів, коли відбувалися походи російські на Крим, а саме Ганни Іванівни, Ялизавети Петрівни та Катерини другої. Знаходили німці ще й глиняні боклаги й инші речі.
Ідучи по-над Кушугумом по залізниці, що прямує з — Олександрівську на Севастополь, проминемо зразу слобооду Миколаівку, а далі, переіхавши балку Суху, доідемо до балки Виноградноі. Про сю балку старі діди розказували д. Новицькому так:
«Тут ріє дикий виноград, а запорожці сиділи хуторами і розводили садки. Тут були і терни густі, де стояли козацькі пасіки. В тім годі, як межували землю панам, в Круглику, (ліс біля устя Виноградноі) жив запорожець. Як почув він, що земля панська, покинув свою хату та пасіку і подався за Дунай під турка».
Через дві верстви од Виноградноі лежить село Балабине (Петровське), на місці котрого, як доводе д. Яворницький[40]), у запорожців була капличка, в котрій ніби одправляв службу чернець з Самарського манастиря.
Ще на три верстви нижче, — там, де з степу впала у Великий Луг балка Дубова, лежить село Кушугумівка, або Велика Катеринівка. -
Ввесь цей куток Великого Лугу належить графу Канкрину[41]).
Біля Балабиноі залізниця перерізує куток Великого Лугу. Місцевість тут дуже чарівна, а найбільше у велику воду, коли Луг залитий. Для всякоі водяноі птиці тут велике привілля, і з вікна вагону здається, що поізд біжить серед моря, оздобленого рослинами.
Нижче Кушугумівки надбережні гори стають вище красивіше. Од балки Сухоі та до Дубовоі протяглася сажнів у сорок заввишки гора, котру старі люде звуть «Шпиль Горою». Про цю гору д. Я. П. Новицький чув у Кушугумівці року 1385 од старого діда Орла таку легенду:
«Од слободи Кушугумівки аж до Сухоі балки потяглась Шпиль-гора. Розказували старі люде, що як задумав Потьомка зігнать запорожців, то вислав генерала з військом на Шпиль-Гору і давай подихати з холостіх пушок у Кучугури[42]).
Там, кажуть, був іх стан. Запорожці посідлали коней і всі сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала окремо, а попереду ватажки так і заграли кіньми. Генерал обвів військо очима й каже: — «Ну, братця, забірайте своє добро та виходьте на Дністровські лимани, бо тут будуть селиться слободи». — Повісили запорожці голови та й подалися до курінів...— «Бодай, кажуть, Потьомко, твоі діти стіко заслужили, як ми в тебе!»
Запорожці, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: — «Прощай, батьку, Великий Луже! Не звели ми тебе, — не зведе ніхто, поки світ сонця»!
«Так думали запорожці, та не по іхньому вийшло: земля пішла в поділ, і за старих панів ліс ще держався, а як настали молоді — все вирубали, все пішло димом. У инчих панських плавнях по десять год і більше риндували ліс явреі і палили його на вугалля, а тепер од того лісу й сліду не зосталось: все попсовано та сплюндровано».
За Кушугумівкою Севастопольська залізниця йде по долині між горами й річкою Кушугумом, а за слободою Канкриновкою (Мала Катеринівка) перерізує плавню саме де річка Кіньська падає у Великий Луг і бере в себе Кушугум.
Річка Кіньська дуже характерна. Вода у ній, коли порівняти з жовтою водою Дніпра, здається зовсім синьою й прозірною. Маючи неначе зовсім окрему істоту, Кіньська, впавши мимо волі у протоки Дніпра, не хоче з ним єднатись, а коли місцевість примушує іі до того, то вона незабаром знову одбивається од нього, і так іде аж до самого Дніпрового лиману. У весняну повідь Кіньська тече злита з Дніпром, а проте все-таки визначається своєю окремою синьою течією.
Річка Кушугум зараз після зустрічі з Кіньською повертає од неі у товщу Лугу, а східною межею Великого Лугу, до самого його південного краю, стає річка Кіньська,
На усті Кіньськоі у Великий Луг розляглося велике село Царицин Кут, або Підстепне. Лежить воно вже на бувпому татарському березі Кіньськоі, і через те запорожських памьяток тут шукати нема чого, хоч після зруйнування Січі розігнані запорожці селилися й тут.
Через три верстви нижче устя Кіньськоі у неі падає з степу річка Янчокрак, а ще на три верстви нижче — річка Карачокрак. Обидві ці річки відомі з історіі походів російського війська на Крим у XVIII сторіччі, бо на ціх річках, які на Кіньській, російське військо завжди ставало табором на перепочинок. Тут же ставали й запорожці, що брали участь у тих походах.
За устям Карачокраку річка Кіньські Води повертає свою течію на захід і по-над крутим берегом підходе до села Скельки, а далі, звужуючи Великий Луг, підходе до устя балки Маячки і села тогож ймення. Од Маячки надбережні гори повертають знову на південь, річка ж Кіньська йде прямо, наближаючись до Дніпра і лишаючи у ліву руку од себе широку низину, вкриту цілою низкою озер та лиманів, котрі, запевно, були колись іі водотокою. По-над сими озерами під горою лежать села: Златотіль, Павлівка, Балки та Лизаветівка, що були залюднені вже після зруйнування Січі.
Далі Кіньська повертає ще більше на північ і, проминувши містечко Благовіщенське та село Іванівське, увіходе у великі піски, що високими кучугурами підступили до неі з лівоі руки, і протяглися аж до села Водяного на 15 верст. Піски тут пересипаються з місця на місце і ходять, як хвилі на морі, збігаючись у чималі кучугури, вкриті по-де-куди шелюгами.
Місцевість ця колись не була така мертва та піскувата, бо у ямах поміж кучугурами иноді трапляються ознаки перебування тут людини, а саме черепья од посуду, маслаки і мідяні гостряки од стріл.
Ще починаючи од Маячки, річка Кіньська, збіраючи з Великого Лугу все більше протоків Дніпра, все ширшає і, добігши до Благовіщенського стає вже широкою і дуже красивою річкою. За селом Іванівським вона відкидає од себе протоку Перебій, а сама, маючи з лівоі руки піски, а з правоі ліси Великого Лугу, добігає до урочища Паліівщина і тут падає у головну течію Дніпра. Тільки сполучення тут Кіньськоі з Дніпром сталося не на довго, бо через шість верст вона знову одкидається од Дніпра на південь і спочатку під назвою Перевал, а далі під своім власним йменням, добігає до села Водяного і падає у лиман, з котрим підходе до села Камьянки (малоі Знамьянки), щоб знову впасти в Дніпр біля окопів стародавнього урочища Камьяний Затон. На сьому місці й кінчається Великий Луг і почичається Базавлуг.
Камьяний Затон був відомий запорожцям спочатку істнування Запорожського Війська. Де-хто з дослідувачів гадає, що саме тут був головний город татарського ханства Саміс. За часів Запорожжя тут завжди стояла татарська залога й митннця, щоб брати мито з крамарів, котрі через Микитино та Камьяний Затон іздили у Крим. Ще у пізніші часи, а саме року 1696, по указу царя Петра I, тут було збудовано кріпость на велику докуку запорожцям, котрі ще раніше зігнали татар з сього місця і мали Затон своєю власністью.
Добродій Афанасьєв-Чужбинський, що дослідував цю місцевість біля 1858 року[43]), говорить, що на засипаній пісками площі од перевозу через Дніпр і до Камьянки, ще багато траплялося черепьяних орнаментів од будинків колишнього бувшого тут городу, а діди в його часи ще памьятали поміж кучугурами пісків ознаки бруку, напів занесені камьяні огорожі та рівчаки, викладені камнем. «Після бурі», пише він, «ще й тепер на місці городища трапляються мідні й золоті гроші та шматки золотіх, речей, і не дуже давно одшукано було тут силу таких речей, та всі вони пішли у непевні руки, Року 1916, оглядаючи Камьяний Затон, я ледве зміг вже розпізнати кріпость, збудовану по наказу царя Петра, настільки вали ії засипані пісками.
На південь од Камьяного Затону та села Камьянки розлігся Білозерський лиман, у котрий з півдня впала річка Білозерка. За тим лиманом розляглося величезне село Велика Знамьянка, що уславилася своїм виноградом та иншою садовиною. Ця місцевість відома ще з давніших часів, ніж Камьяний Затон. Над Знамьянкою є гора, що місцевість збереглися од запорожців оповідання, неначе спід горою біля Білозерського лиману був великий город франків (генуезців) Білозерка. Під час татарськоі руіни, коли до Білозерки наступав хан, що звався Мамаєм, Білозерська цариця покинула свій город і переіхала за Дніпр, а Мамай, захопивши порожній город, упорядкував у ньому свою столицю.
Під час розкопок біля Великоі Знамьянки знаходять речі епох скифськоі та татарськоі.
Заглянемо тепер у саму товщу Великого Лугу, починаючи знову од Хортиці та Олександрівську. Од Хортиці й до села Кушугумівки, що на східньому його березі, Великий Луг йде нещшироким закутком всього у дві-три верстви од краю до краю. Тут ще нема чого боятись, щоб заплутатись у нетрях, а проте і цей невеликий закуток Лугу оглянути пішки неможливо, бо й на сій вузькій площі чимало покрутилося протоків та озер.
Од місця, де в Олександрівську стоїть пароходна пристань, з Дніпра одбивається на схід глибока річка Закутна[44]), котра весняноі доби, та й у літо, вся застановлена берлинами. Через пів-верстви од устя Закутна, прийнявши в себе протоки од річок Московки й Кушугуму, повертає на південь і тече чотирі з половиною верстви, маючи з правоі руки за півтори верстви Дніпр, а з лівої за верству — Кушугум. Що далі, Закутна ширшає і наприкінці переходе у лиман.
Ввесь цей закуток Великого Лугу між Кушугумом, Закутною й Дніпром я памьятаю ще з сьомидесятих років. Він у ті часи був рясно вкритий добрим лісом. Чимало було тут навіть дуба. Закутна й ії лиман були вкриті очеретами; протоків дрібних було тут безліч і ходити можливо було тільки роздягненому. Року 1916 я застав у цьому кутку велику одміну: ліс дуже порідчав, дубів немає зовсім, очерета що-року вирізуються і вже не виростають такі високі, як колись, і сам закуток стратив свій дикий вигляд і став місцем для гулянок мешканців городу Олександрівську. Устя річки Закутноі поширене й поглибшене черпалкою і зветься «Оріховою бухтою». З одного боку цієі бухти стоять вагони залізниці та лежать навернуті бунти всякоі ваги й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетні осокори по 15 сажнів заввишки, та зелені верби. Вони купають у воді свої гнучки віти, нагадуючи про давню величність Великого Лугу.
Одпливаючи одного ранку 1916 року з Олександрівську у Херсон пароходом, саме під час сходу сонця, я, стоючи на чердаці пароходу, прямо зачарувався краєвидом на устя Закутноі, захищене зеленими вербами та осокорами, на острів Хортицю — стародавній притулок запорожців, що прямо проти пристані розлягався довгим високим кряжем, і широкою пеленою Дніпра, що рожево-золотим килимом од ранковоі зорі простягалася на піввіч до похмурих скель Сагайдачного і на південь до лісів Великого Лугу.
Опріч зазначених річок в сьому закутку Великого Лугу, а найбільше ближче до Дніпра, є кільки чималих озер. У низ од Оріховоі бухти, майже до річки Бандури та й за нею, ліс лівим берегом Дніпра майже совсім вирубано на дрова. Взагалі треба сказати, що дорожнеча палива під час, великої війни дуже спричинилася до знищення Великого Лугу.
На верству нижче устя р. Нижньоі Хортиці од Дніпра у лівий бік одривається річка Бандура. Пробігши плавньою пів-верстви, вона поділяється на дві протоки, з котрих одна, дуже плутаючись в обіруч, простує упоперек Великого Лугу і за півтори верстви нижче Закутного лиману сполучається з Кушугумом; друга, повернувши на південь, сполучається річкою Домахою, що вийшла з Дніпра на дві верстви нижче Бандури, проти острову Розумівського, і теж падає в Кушугум.Ще на дві верстви нижче з-по-за острову Розумівського у лівий бік Дніпра одбігає річка Мирошник, що, перерізавши Великий «Луг упоперек, падає в Кушугум двома протоками — однією нижче села Балабине, а другою вище Кушугумівки, де станція Севастопольськоі залізниці Кушугум.
Ввесь сей куток Великого Лугу, починаючи од Закутного Лиману і до р. Мирошник, надзвичайно заплутаний протоками. є такі протоки, що, одбившись од більшої річки і пробігши небагато, кінчається озером або болотом. Через це перейти упоперек Лугу од Дніпра до Балабиноі або Кушугумівки ще у вісімдесятих роках було зовсім неможливо — хоч і недалеко; тепер же у Розумівці у літню пору є через Дніпр перевіз і од того перевозу упорядковано шлях на Балабине, хоч у повідь його й заливає. Ліси у сій частині Лугу збереглися трохи краще, ніж у самій горішній. Східний край сій частини плавні нижчий за західного і довше буває вкритий весняною водою.
Хоч і трудно майже до осени переходити через всі горішні плавні пішки, та зате дуже легко проіздити через них човном. Коли кому-небудь треба переіхати з Розумівки у Балабине або Кушугумівку, то замість того, щоб іхати Дніпром до Олександрівську, а звідтіля по залізниці до ст. Кушугум і зробити більше 20 верств, можна з Дніпра проіхати туди ж човном річками: Бандурою, Домахою й Мирошником всього три-чотирі верстви. Можливо проплити й упродовж всього горішнього кутка Великого Лугу, бо всі зазначені річки одна з одною сполучені. Для сього треба вьіхати з Дніпра у р. Закутну, а доіхавши до Закутного Лиману, повернути у Кушугум та, пропливши по р. Бандури, повернути у Домаху, а з, Домахи у Мирошника; останньою ж річкою, або виіхати знову в Дніпр або в село Кушугумівку.
З озер в сьому закутку Великого Лугу треба зазначити Оріхове, що лежить трохи вище села Балабина. Зветься воно так через те, що у ньому багато росте водяних оріхів. На вигляд ті оріхи схожі на бараболю, тільки з корінцями, мов у цибулі. Їсти їх можна печені й варені. Озер з назвою Оріхове у Великому Лузі дужє багато, і оріхи ростуть по них ще й у наші часи. Останні озера горішнього кутка (а іх чимало) звуться здебільшого по прізвищах тих запорожців, що осіли побіля них на грядах[45]). З після зруйнування Січі, наприклад: Тригубівське, Цимбалове, Сухинине, Тарасівське Бережнівське, Кононове й инші.
Коли запорожці, що до зруйнування Січі сиділи зімовниками понавколо Великого Лугу по балках та байраках, довідались після зруйнування Січі, що грунти іхні помезжовані вже на панів і що діти іхні будуть кріпаками, вони покидали свої хати й перейшли у Великий Луг, маючи надію, що там пани іх не знайдуть, але пани знайшли іх і там, а позаяк запорожці нізащо не хотіли визнавати себе кріпаками, то пани погодилися здебільшого на тому, що віддали сухі гряди Великого Лугу, по котрих запорожці вже побудували собі хати, — ім у оренду за невеликі гроші, і старі діди доживали там віку, рибачучи та викохуючи бжіл, По прізвищах тих дідів околишні селяне й почали звати річки, озера й гряди або урочища. Проте збереглися ще по Великому Лугу і стародавні назви, напр., річка Кушугум, озеро Лукновате[46]), річка Домаха й инші.
За Кушугумівкою Великий Луг починає поширятись і проти устя з лівого боку річки Янчокрак досягає найбільшоі широкости — 20 верств. У горішньому кутку поширеноі частини Великого Лугу треба спинити увагу на цілій купі озер, що звуться .Лебедовими. Всіх Лебедових озер пьять. Найбільше з них тягнеться на півтори верстви. Лежать вони верств на пьять од Кушугумівки між річками Бистриком та Кушугумом, оточені великою вохкою низиною, вкритою несходимими очеретами, поміж озерами ж росте рясна діброва. Це дуже характерний закуток Великого Лугу, що був колись притулком доогошиїх лебедів. Тепер про лебедів у Великому Лузі вже й не згадують, і по Лебедовим озерам плавають тільки дикі качки та чайки-риболови.
Не на багато нижче Лебедових озер лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них уявляє з себе неначе затоку Дніпра, одбившись од котрого версти за дві вище крутоярського острову йде у товщу плавні кількома колінами на три з половиною верстви. Уширь це озеро має всього од кількох десятків до півтораста сажнів. Друге Гриве озеро лежить на дві верстви нижче першого і сполучається з ним маленькою протокою. Воно дуже вугласте і лежить неначе чотирі пальці руки, у верству довжини вся
Вище першого Кривого озера, між Дніпром та річкою Бистрик, проти маєтку пана Миклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на трьохверстній карті генерального штабу «Кичищем». Од Дніпра воно захищене добрим лісом, з боку ж Бистрика одкрите. Це досить висока гряда, на котрій є ознаки хат і перебування людей. Можливо, що тут були запорожські рибальські заводи. Старі рибалки говорять, що «тут було запорожське кишло», себ то, постійне зборище, але не січ, бо руіни всіх січей нащадки запорожців звуть городищами.
Недалеко од Лебедових озер, як чув д. Я. П. Новицький од дідів Стогнія у Краснокутівці та Чорновола у Кушугумівці, на двох височенних, гиллястих дубах запорожці робили башти, а на тих баштах, як треба було скликати козаків, запалювали вогонь[47]).
«Баштові дуби», казав дід Чорновол, «були біля озера Лебедового, а потім далі верстов на шість--на Великій гряді, що від межи пана Попова, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь, щоб скликать козаків ночноі доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків. Оце як прийде звістка яка від кошового або повертаються козаки з розьізду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через увесь Великий Луг. Там, де слобода Янчокрак, через Кіньську був татарський міст, одбитий козаками».
Це оповідання ясно доводе нам, як Великий Луг — ця укрита лісом од степу низина — мала з ним зьязок, а через степ і з Січчю. Тим зьязком було світове гасло. З нього ж бачимо, що Великий Луг, котрий річкою Кіньською межувався з татарськими землями, запорожці не лишали без оборони, а держали у ньому «цілі бурси», себ то, виділи свого війська (залоги).
Що до битого шляху упродовж всього Великого Лугу, то, певно, по ньому іздили тільки під зімню пору, коли річки вкривалися кригою. Літом же навряд чи те було можливо, та й потреби у такому шляхові не могло бути, бо з півночі й з півдня Великого Лугу текли глибокі річки Дніпр та Кіньська, возити по котрим вагу було далеко зручніше, ніж на возах по пущах плавень. Але про цей шлях посвідчують два оповідача, допитані д. Новицьким, та й мені самому доводилося про нього чути, Дід Стогній дуже докладно казав: «од тих (баштових) дубів шлях, кажуть, ішов плавнею скрізь до Кучугур і далі — де тільки жило запорожське військо, аж до Микитиного перевозу». Він пояснює навіть, коли счез той шлях: «як зруйнували Запорожжя — дуби ще довго стояли, а шлях заріє травою й лісом.
Нижче Кривого озера, по-над Дніпром, проти Лисоі Гори, аж до річки Лопушки, що нижче села Біленького, на 12 верств протягся добрий ліс, псрізаний упоперек річками Здурмівка, Музурман та Клокушка. Всі ці річки дуже дрібні і під суху осінь по ним проіздити не скрізь можна. Опріч річок є тут де-кільки довгих заток з Дніпра і чимало озер, з котрих найбільше — Розсоховате, що взяло під себе найменше —квадратову верству.
На зазначеній великій площі плавні є такі видатні урочища:
Над річкою Лопушкою за пьять верств од Дніпра й острову Тарабоша є стародавнє городище. Те городище має навкруги 760 кроків, але по всьому знать, що багато з того городища змито Дніпром і що колись воно було далеко більшим. Стоїть воно серед дикоі пущи, оточене з усіх боків низиною, вкритою вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор під самим городищем з глини. Це упевняє мене у тому, що бугор,на якому помітні стародавні окопи, був колись частиною правого берега Дніпра іі одмитий од нього водою Дніпра так само, як одмите од нього старе Городище проти слободи Капулівки (Баторієва Січ). Зважаючи на те, що це знайдене д. Я. П. Новицьким городище найліпше укрите од берегів, треба покладати, що на ньому була найдавніша запорожська Січ у ті часі, коли Запорожське Військо не мало сили змагатись з татарами і мусило ховатись од них, як, наприклад, ховалося року 1557.
Цікаве оповідання про це городище записав д. Я. П. Новицький у селі Біленькому од діда Пазюка року 1887.
«В плавнях Попова єсть городище, котре ми звемо Великим, а на пьять верст далі, в плавнях Бродського, «Мале». На обох городищах жили колись турки, а потім запорожці, бо й досі в землі находять багато людських голів та кістяків. До великоі води в сорок пьятому році (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й четвертоі частини немає — знесло водою. Що-году, як прибуває весною вода, воно стоіть, мов острів. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькі горщики, а год двадцять назад чоловік викопав невеличку мідну вазу. Викопав та й продав шинкареві. Находили тут і гроші срібні, тоненькі та довгі. За старих годів найшов і я раз шагів зо три мідних, а між ними один з хрестом посередині[48])».
«В тридцятих роках (1830) коло «Великого Городища» і в плавнях Матлаша жило багато панських утікачів. Тоді люде тікали од лютих панів, а найбільше од лютих прикащиків, котрі знущались над ними. Тікали по одному, тікали й сімействами. Тут буди лози, очерета й терни несходимі, а в тіх пущах були їхні куріні й землянки Утікачі і всяка бурлачня жили тут літо й зіму. Як випаде, було, холодна зіма, то баби з дітьми, було, і просяться до людей у слободу (Біленьку), а мужики так і пропадали на дворі. Розведуть було огонь, та й гріються день і ніч. Тут утікачі жили, тут діти родились і женились. В слободу не показувались — боялись. Був у них і свій піп з утікачів. Було як жене инчий сина або дає заміж дочку, то й кличуть того попа. Він обведе молодих кругом дуба тричи, проспіва «отче-наш» — от і все вінчання»!..
От як жила воля у Великому Лузі пів-віку після зруйнування Січі!
Оглядаючи Великий Луг року 1916, я не зміг побувати на лугових городищах, але бачився з одним давнім знайомим орендатором пана Миклашевського, Коробцевим, що живе у селі Біленькому. На моє запитання про городища, він мені розповів: «я часто ходю на полювання побіля річок Лопушки та Змійки. Місцевість там дуже дика. Знаю обоє давні городища — на них збігаються зайці та лисиці під час повіді. Велике Городище од р. Лопушки пів-верстви на схід, а «Мале» між Змійкою та Лопушкою за пьять верств од першого». Таким чином обидва стародавні городища ще істнують і іх можливо бачити й у наші часи.
На площі Великого Лугу, що між Дніпром, Кривим озером, Лопушкою та річкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер з Кушугума, доживало вік чимало запорожців. Дід Джигирь у розмові з Я. П. Новицьким так характеризував іх:
«Як почали ділити землю панам та під слободи, то перше порізали степи на правому боці Дніпра, а потім і на лівому. На правому боці, під Лисою горою, жили запорожці — Джерелівський, Кавунник і Посунько. Добре було ім там жити, а як почули, що степ став панський, — взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й віку дожили. Де-які запорожці жили більше ста год на світі і були між ними великі характерники. Джерелівський сам кував рушниці і вмів заговорювати іх. Великий стрілець він був і не боявся ні тучи ні грому: йому дикий жеребець вухо одкусив, і як би не зліз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звіря; а то раз як налізло десятків півтора вовків в капкани, — взяли й затягли їх в Дніпро».«Джерелівський завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться: «Пусти, діду, спочить!» — Спочивайте, добрі люде! — Годує іх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: «Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!» Вернеться хлопець, дід і пита «А що?» — Воші бьють! — «Ну ще, каже, будуть жить». Через день, другий опьять посилає: «А що тепер роблять?» — Латаються! — «Ну, тепер, каже, скоро підуть». Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та й ідуть з Богом».
«Жили ще запорожці Канцибери; іх було три брати. Силачі були великі. Один з них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було й запорожське кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталосі, і сліду, — змив Дніпро. Грошовиті люде були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Біленьке), а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки — давай гулять... Нагуляються, наспіваються до схочу, заплатять шинкареві і гайда до дому. Жонатий Канцибера був великий галдовник[49]) — загалдував своі гроші і іх ніхто не візьме».
Другий оповідач — дід Орел про урочище Канциберівщина і озеро Канциберівське говорив так[50]):
«Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла полома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало і вило на всю плавню».
По східному боці Великого Лугу, починаючи од Лебедових озер і до устя річки Лопушки, що впала у Кіньську, проти села Маячки, розкинуто безліч озер, а з них найбільші, починаючи згори: Царьград, Глибоке, Довге, Криве[51]), Розкопанка, Глухе, Осикове, Білоцерковне, Орлове, Річище, Прошеск, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому найбільше збіралося баб (пеліканів). Опріч озер, по-над Кіньською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Крутоватий і инші.
Багаго ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дикоі птиці, але найбільше цікавого уявляє з себе у сій частині Великого Лугу урочище «Кучугури». Простяглося воно серед плавні високим, піскуватим кряжем, почавшись проти залізнодорожноі станції Поповоі на північ, на вісім верст, до озера Довгого і навіть далі за нього.
На сьому місці неодмінно істнував колись великий город, бо ще за часів Новоі Січі поміж кучугурами чимало було мармурових стін та підмурків, а цегли, то скільки хочеш. Про се збереглися навіть документи в архивах останньоі Січі. Під час будування Олександрівськоі кріпости, російський генерал хотів брати з Кучугур цеглу й мармур, але кіш запорожський рішучо проти того запротестував; не дозволив брати мармур і написав генералові, що Військо Запорожське давно знає про руіни у Великому Лузі давнього городу і має думку, як тільки скінчиться тогочасна війна (роки 1769—1774), збудувати з мармуру та иншого матеріалу, що є на руінах городу, нову та велику церкву у Січі.
Ця оборона запорожцями своіх прав на Великий Луг була зарахована Військові, як змагання з царською владою, і не була йому подарована.
До наших часів руіни давнього городу почасти вже використувані поміщиками на будування своіх економій, почасти ж позасипувані пісками. Ніхто досі докладно не дослідував Кучугур, і через те досі невідомо, якому народові той город належав. Народні перекази пристосовують його до турків, на мою ж думку, запорожці на початку XVI віку не могли застати у Великому Лузі такого великого турецького городу, а коли б і застали, то не змогли б одвоювати його, а через те руіни городу на Кучугурах треба мати за зруйнований татарами генуезський город як і на Білозерці.
Дід Джерелівський подав Я. П. Новицькому про це урочище такі відомости:
«У Великому Лузі насупроти слободи Василівки єсть Кучугури, а поміж ними глибокі ями[52]). Ці кучугури такі високі та круті, що не всякий на них і зійде; а ями глибокі й заросли березою[53]), кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звір живе всякий і виховуються злодіі та душогуби. Як жили запорожці у Великому Лузі, то тут було іх кишло[54]). В сьому місці ніяка б сила не звоювала війська. Кучугури єсть і ближче — біля слободи Підстепноі, де кінчаються плавні пана Попова і починаються Канкринські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на Канкринській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й каміня з фундамента. Цегла міцна, як камінь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і становили по них цеглові дворці. Срібні гроші, мов рибьяча луска, і невеличкі мідні люде находять і тепер. Ще недавно в цих могилах люде викопували чавунні турецькі казани і якісь мідні труби. Казани й тепер єсть у підстепнянських людей. Вони широкі і мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловіка десять-пьятнадцять.
Чому ж це, де помітні руїни стародавніх городів, там тепер обовьязково піскуваті кучугури? Для мене це цілком зрозуміло: мешканці городів вирубали понавколо городу ліс на будову й на дрова, а позаяк грунт по всьому Великому Лугу піскуватий, то вітри з часом і наганяли піски на городи.
Найлегше підьіхати до Кучугур од залізнодорожноі станції Поповоі човном, Кіньською, а далі річкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882 і можу ствердити слова діда Джерелівського: «сумно на Кучугурах і страшно» — я не зміг примусити себе, щоб зайти у Кучугури глибше, як сажнів сто; вони ж упоперек мають більше двох верств. Коли спуститися з кучугури у яму, кругогляд так зменшується, що видно тільки небо та перед очима кущі, коли ж піднімешся на кучугуру, то бачиш навкруги безкраі ряди таких самих кучугур, на котрих ноги грузнуть у пісках, а одежа дереться об кущі. По цих Кучугурах ще іх довго матимуть притулок вовки й лисиці.
На схід од річки Лопушки і до Верхнєтарасівського перевозу, вздовж Дніпра, тягнеться добрий ліс. Од перевозу упоперек всього Великого Лугу, що звузився тут до 12 верст, ідуть двоє шляхів: один до Струківського хутору та села Балки, а другий до села Благовіщенського, що на Кіньській. Обома шляхами пройти дуже цікаво, бо вони обминають чимало озер та переходять багато річок. Проте доброго лісу по-над шляхами вже мало.
З річок та озер, що розляглися на площі, обмеженій на півночі Жніпром, на сході річкою Лопушкою, на півдні Кіньською і на заході зазначеними шляхами, найвидатніші: річка Митрик, що тече з Дніпра у озеро Піскувате, приймаючи в себе і викидаючи з себе безліч протоків; р. Змійка, що вибігла з Дніпра, справді, неначе гадючка, плутається по плавні, переходячи поуз де-кільки озер й врешті, серед плавні, падає в лиман Семеновий. Далі й Змійка й Митрик, переплутавшись протоками і взявши назву Плетенихи, добігають до Кіньськоі. Ближче до Кіньськоі ще єсть річки: Закопаічка, Кривий Бакай, Санчина та Масюкова.
З озер тут найбільші: Копилове, Плоське, Оріхове (друге), Кушировате, Близнеці, Карасевате, Піскувате, Лиман Семенів, Лиман Гнилий, Довгеньке, Клинувате, Котове, Попове та Затони: нижній і верхній.
Опріч цих великих озер, по всій плавні розкидано кільки сот дрібніших, здебільшого сполучених з річками протоками. Ся частина плавні найбільше вохка, найдужче порізана протоками і у ній найлегше зблудитись. По сій плавні теж чимало запорожців доживало свого віку і од сучасних рибалок можливо ще почути чимало про них оповідань.
Далі на схід од Верхнєтарасівського шляху та річки Плетенихи, Великий Луг хутко звужується і перекидається на правий бік Дніпра; на лівому ж боці з Дніпра у Кіньську пробігає ще тільки одна річка Прогной, озер же: хоч багато, та вони не сполучені поміж себе протоками, і через те оглядати сю частину плавні трудно.
Самий західний куток лівобережноі частини Великого Лугу є одним з найчарівніших міст. Річка Кіньська, що розбилася тут на кільки протоків, порізала його на пьять островів, вкритих добрим та величним лісом. На найбільшому з островів лежать двоє великих озер: Загинайко та Царьград, а нижче, біля самого Дніпра, одрізані од плавні Річищем, лежать троє островів Томаківських з рибальськими заводами.
Кінчається ся частина Великого Лугу урочищем Паліівщина. По народнім переказам тут жив один з видатніших представників козацтва, Семен Палій. Звідсіля він по заклику польського короля Яна Собеського у році 1681 вийшов на Україну і почав на Фастовщині поновляти винищене під час Великоі Руіни козацтво. Міцно осівши у Фастові, Палій все своє життя зброєю обстоював за права козацтва і взагалі украінського народу. Все життя його повне величезного трагизму, і у памьяти народу він лишився й досі, як певний лицарь і народній оборонець. Урочище Паліівщина і недалеке од неі урочище Сірківка[55]) — дорогі памьятки про двох великих представників Запорожжя. Гарно й захистно у Паліївщині, і рибалки показують навіть скелю, де любив сидіти Палій.
Про ту частину Великого Лугу, що перекинулася на правий бік Дніпра, я майже все розказав в оповіданні про правий берег Великого Лугу і до того можу додати дуже небагато. Найширший цей куток Великого Лугу проти Томаківського Городища (біля 8 верст), а найвужчий (21, верстви) саме проти Сірківки. З озер, починаючи з сходу, найбільші тут: Кругле, Головате, Лопуховате. Савка, Оріхове, Рогозовате, Піскувате та цілі десятки лиманів у бік Никиполя. Річки всього цього кутка: Бугай, Тарас, Джуган, Ревун, Річище та Цимбал далеко ширші і бистріші, ніж річки південноі частини Великого Лугу.
Тут же в сердині Лугу найкраще збереглися ліси. Саме проти Паліівщини лежить по-над Дніпром урочище, що зветься Велика Пуща. Такого лісу, як був у пущі ще року 1883, не одшукати було по всьому Великому Лугу. Величезні, у чотирі обхвати, дуби з розлогим гиллям, що могло б захистити од дощу цілий курінь запорожців, височенні, у 15 сажнів, осокори, лопасті клени, стрункі ясени, здається, шикували один перед одним, вихваляючись, хто темніше захищає землю од проміння сонця, а груші, кислиці та шовковиці сперечилися про те, хто рясніше закидає землю своіми ягодами. Тяглася Велика Пуща од устя Кіньської пьять верств на схід, до протоки Куми, та стільки ж на захід, переходячи за устя Перевал; упоперек же вона мала од півтори до чотирьох верст.
Року 1916, пливучи упродовж Великоі Пущі пароплавом, я вже не бачив ні дубів ні иншого твердого дерева, але взагалі ліс по Великій Пущі був високий і майже найкращий у всьому Великому Лузі. Невеликий шматок сієі пущі, проти Томаківських островів та устя Річища, одрізано найкрасивішою, здається, на всьому Дніпрі протокою, що зветься Дніприщем.
За Микитиним Рогом, або Никиполем, починається Базавлуг. Дніпр викидає тут з себе чимало води у праву руку річкою Лапинкою, а сам, звужений, пробігши три веретви до Камьяного Затону, починає виробляти великі коліна і все дужче нахилятись на південь. За Камьяним Затоном з Дніпра у ліву руку знову вибігає Кіньська і, прямуючи на південь, зразу поширяє долину Дніпра між Лапинкою й Кіньською до 15 верств.
Року 1916 я знайшов тут, що річку Кіньську перегачено камьяною греблею, щоб вдержати більше води в Дніпрі, та вона не хоче коритись інженерам і, обминаючи греблю, іде таки у свою давню течію.
Ввесь час поки пароход іде до річки Павлюка, що одбивається од Дніпра через 12 верств нижче Никиполя, з нього час від часу видно високий правий берег Дніпра з Никиполем, селом Лапинкою й иншими, нижче ж Павлюка, де Дніпр круто повертає на південь, з-поміж високих осокорів почина визирати лівий берег з горами Мамай Сурки. Перед р. Павлюком Дніпр розбитий на дві великі протоки, а між ними лежить великий острів Братан, проти ж початку Павлюка лежить острів Сулима з руінами стародавнього городища. Таким чином у сьому кутку Великого Лугу сполучені ймення двох нещасливих украінських гетьманів Сулими й Павлюка, що у роках 1635 та 1637 піднімали з запорожцями повстання проти польськоі влади і обоє загинули у Варшаві од рук катів. Руіни на острові Сулимі зовсім ще недослідувані — невідомо навіть, до якої епохи вони належать.
На південь та схід од острову Сулими, між Дніпром та Кіньською, лежить чимала площа Великого Лугу. Річка Кіньсько, обминувши піски Камьяного Затону та Білозерський лиман, підходе до великого села Знамьянки, про котру було вже говорено раніше, і, пробігши по-під горами Мамай Сурки, повертає на захід, а чероз 20 верств після виходу з Дніпра, біля урочища Карай Дубина, знову сполучається з Дніпром. Ввесь куток, що лишився між Дніпром та Кінською, 20 верств упродовж та до 8 упоперек, не зважаючи на сусідство колись татарських городів, що були у Камьяному Затоні та за Білозерським лиманом, з давніх часів належав запорожцям, як і всі останні площі Великого Лугу. Північна частина сього кутка майже зрештою знівичина: ліси вирубані, тепер зводять шелюги та очерета, і недовго сподіватись того часу, коли плавні по річках Мельничисі та Лебедишці обернуться на такі ж піскуваті кучугури, які розляглися на місці Камьяного Затону.
Середня частина сієі площі до річок Сириці й Чайки збереглася трохи краще. Вона вкрита ще лісом і великим числом озер та затоків од річки Кіньськоі. Тут є кільки озер з назвою Закутних, озеро Піскувате, Глибоке, Хрящувате, Лозовате, Кваша, Бідне й чимало инших, Продратись тут упоперек плавні поміж тими озерами ніяк неможливо — вся площа поміж ними заросла очеретами та лозою.
У цей озерний куток з Дніпра увійшла річка Лебедиха і, одрізавши острів верстви у три завдовжки та дві завширшки, знову впала в Дніпр, Цей острів, зазначений на трьохверстній карті урочищем Степаково, за часів Запорожжя звався од річки Лебедихою. З історіі він відомий тим, що коли року 1679 велике турецьке й татарське військо, погрожуючи Січі, наблизилось аж до річки Базавлук, то славний кошовий запорожський Сірко, виступивши з запорожським товариством назустріч ворогам і не маючи певної надіі здолати турків, перевіз на сей острів з Чортомлика січову канцелярію з усіма січовими скарбами й церквою. Але коли турки, побачивши на сім боці Базавлуку храбре запорожське військо, не насміли на нього напасти, кіш запорожський знову покинув Лебедиху і вернувся до Чортомлицькоі Січі.
Крайній між річкою Лебедихою та Кіньською закуток плавні ввесь порізаний озерами протоками й затоками. Між озерамитут є одно з назвою Лебедове. Треба гадати, що ця місцевість, як і згадана нами раніше місцевість у Великому Лузі, була найбільше укохана лебедями. Протоки й затоки порізали сю місцевість на чимало островів, котрі з давних давен уславилися добрими пасовиськами для коней. З тих островів найбільш видатні Хмельницький та Кіньський, за котрі часто були у запорожців змагання з татарами.
Про цю місцевість д. Я. П. Новицький записав цікаве оповідання, з котрого подаємо уривки, що добре обмальовують відносини запорожців і татар:
«Як гетьманував над казаками Хмельницький, то вище урочища Карай Дубини, з правого берега Кіньськоі, була і його плавня. Біля Карай Дубини був перевіз, були й броди козацькі, де з турецького берега перегоняли коней цілими табунами. В Хмельницькій плавні паслась, кажуть, така сила коней, що ніхто ім і щоту не знав. Сюди іх гнали пасти і з Туреччини. Як під добру ласку, то козаки не брали за се грошей з татар та ногайців, бо й самі пасли коней на іх суміжній землі».
«В Тавріі, біля урочища Мамай Сурки, жив турецький (татарський) хан Мамай. Дуже лютий був собака, і таке ж кляте було і його військо. Було, спуску не дає ні запорожцям ні чумакам: де пійма, там ім і амінь. А у Січі був кошовим Сірко. Давай Мамай загравати з Сірком... Раз піймав запорожця, зняв з голови волосся з шкурою та й пустив, „Іди, каже, до свого Сірка, та скажи, що я йому хвоста увірву“. Кошовий Сірко, як почув се, так і скипів... Сів на коня та як свиснув, як свиснув! Збіглись запорожці. „А нуте, каже, хлопці, сідлайте коней та махнем до Мамая в гости“. Посідлали козаки коней і подались. Мамай зібрав військо і вискочив назустріч. Сірко до нього: Ну, каже, попробуєм, хто кому хвоста увірве!.. — і давай колошматить... Побили Мамая, побили його військо, забрали добро і були такі...“
Нижче Лебедихи, в урочищі Карай Дубина, Дніпр підійшов до самих гір лівого берегу і знову вбрав у себе Кіньську. Краєвид на село й гори Карай Дубини кращий, здається, над усі краєвиди Базавлугу, а проти села Карай-Дубини на правому березі Дніпра, в урочищі Петровщина, додає краєвиду краси, хоч і молодий, але рясний ліс.
Через дві верстви Кіньська знову випручалася з обіймів Дніпра, але зовсім не на довго, бо, одмежувавши з лівоі руки острів Погряничний, вона знову впала в Дніпр. Нижче Погряничного, під горою лівого берега, притулилося село Ушкалка, а нижче неі, теж над Дніпром — Бабине. Звідціля Дніпр повертає на захід і кількома колінами наближається до південного краю лиману Великі Води, сполучившись на дві верстви нижче нього з устям Базавлука.
Ліс на нижньому кінці Базавлугу дуже понищено і на місці колишніх пущів та несходимих нетрів тепер хлібороби любісенько викохують капусту, і якось дивно бачити поміж очеретами й осокою грядки огородини і тут же між капустою довгоногу чаплю, що, стоячи на одній нозі, неначе сумує за минулим привіллям цих міст.
Щоб не сплутатись у середині Базавлугу, треба знову повернутись у Никипіль і почати огляд його, йдучи правим берегом, як ми вже пройшли лівим.
Річка Лапинка, одбившись од Дніпра зараз за Никиполем, йде на захід, навертаючи трохи до півночі. По-над нею степом тягнеться високий кряж, рясно засіяний могилами. За часів Запорожжя, берегами Лапинки скрізь рясно стояли по лощинках запорожські зімовники. Місцевість ця була завжди забезпечена од татарських наскоків, і через те тут були найзаможніші запорожські сидні. Тепер по-над сією річкою на 12 версвт щільно протяглися великі села Лапинка, Сулицьке-Лиманське й инші, що щільно сполучилися з Никиполем.
По кряжі над сими селами йдуть двоє шляхів: один стародавній, що ще за часів Запорожськоі влади йшов з Чортомлицькоі та Покровськоі Січі на Микитин Ріг та у Крим, другий — залізнодорожний, Катерининськоі залізниці. З старого шляху видно, як на долоні, майже ввесь Базавлуг з його лісами, річками й озерами, з залізниці ж, на жаль, нічого того не видно, бо вона йде по північній стороні кряжа. З нього видно тільки розлогі степи і, сидячи в поізді, трудно навіть уявити собі, що всього в трьох верствах од вас лежить така Божа краса, як Базавлуг.
Пробігши під горою всього півтори верстви, р. Лапинка відкинула од себе річку Шарай, що побігла упрорез пьять верств нижче Шарая Лапинка випускає з себе цілу низку дрібних протоків та річок: Велику Скажену, Малу Скажену й Биєстрик. Ті річки поділяються скоро на ще дрібніші протоки і вкривають сей куток Базавлугу протоками неначе павутинням. Нарешті проти села Неплюєво останні води Лапинки поділяються на дві річки Бакай та Коканю, котрі, оббігши дугою кільки верств, повертають круто на південь і впадають у лиман Сулицький, а вийшовши з нього під одною назвою Бакай, йдуть на сполучення з степовою річкою Чортомлик.
Останні, що вийшли з Лапинки річки: Бистрик та Скажені, зазнають на своіх шляхах чимало одмін: Бистрик, одбившись од Лапинки, проходе біля озер Коровчи-ного та Кочковатого, далі переходе через озеро «Свиняче море» і падає у Бакай, річки же Скажені, сполучившись через дві верстви од Лапинки, знову розбиваються вже на чотирі річки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, котрі всі йдуть до устя Чортомлика, зробивши з цієі степовоі річки широкий, але й довгий лиман.
З озер, окрім уже перелічених, треба згадати у сьому кутку Базавлугу Піскувате, Кремсо, Василеве, Лиман Великий на урочищі Мурове і нарешті Рачне між річками Скарбною та Павлюком.
Перша з сих річок вийшла з Дніпра проти острову Братана, а Павлюк нижче урочища Криве Коліно, проти острову Сулими. Обидві вони біжать до устя Чортомлика і, збігшись тут з Бакаєм та цілою павутиною дрібних, згаданих вище, річок, складають невеликий лиман, серед котрого, проти Чортомлицького рогу й слободи Капулівки, лежить невеликий, але славний в історіі Запорожжя острів
Перші історичні відомости про Базавлуцький острів маємо од року 1594. У ту добу римський папа та німецький цісарь воювали з Туреччиною і, шукаючи собі спільників, послали послів до запорожців. Посланець цісаря Еріх Ласота, що лишив про свою подоріж певні записки, знайшов Запорожську Січ року 1594 на Базавлуцькому острові. Острів сей дуже змитий тепер водами (Скарбноі Підпильноі та Павлюка, вже й у ті часи був невеликий. Се можливо бачити з того, що коли Кіш запорожський скликав раду, щоб вислухати цісарського посланця і обміркувати його пропозіції, то запорожське товариство, через тісноту у Січі, мусило персіздити на берег, де на зеленому степу й відбулася рада.
Базавлуцька, або, як іі історік Скальковський назвав, «Баторієва Січ», була першою офіціальною Січчю, бо вся организація Війська Запорожського разом з виборною старшиною була затвержена королем польським Степаном Баторієм року 1576 по проханню гетьмана Якова Богданка (Ружинського) саме тоді, коли Січ містилася на острові Базавлуцькому. Вона була свідком розцвіту й найбільшоі слави Війська Запорожського. Звідсіля гетьман Сагайдачний року 1606 розпочав своі надзвичайні морські походи. З Базавлуцькоі Січі запорожці плавали через Чорне море, громили Варну, руйнували Сіноп та Трапезунт, палили околиці Царьграду, сплюндрували велику турецьку кріпость у Криму Кафу, визволяли що-року з турецькоі неволі десятки тисяч христіян, кільки раз одверто нападали на великі турецькі фльоти і громили іх у край, так що нагнали на турків такого жаху, що султанське військо доводилося загонити на кораблі батогами. Ввесь світ тоді знав про запорожців і мав їх за найславніших лицарів.
При Сагайдачному ж Базавлуцька Січ була зруйнована. Сталося се у осени року 1617, коли турецька фльота з Ибрагимом пашою підстерегла, що Сагайдачний з запорожцями поплив руйнувати Анатолійський берег, піднялася (Дніпром угору до самоі (Січі і спалила церкву й куріні. Сагайдачний тоді став кошем на голові острову Хортиці.
Проте місцевість Базавлуцькоі Січі приваблювала до себе запорожців і, пробувши кільки років на Хортиці, вони перейшли ближче до Базавлуцької Січі на острів Томаківку, з Томаківки року 1638 на Микитин Ріг, а з Микитиного Рогу року 1652 знову таки повернулися на Базавлуг і стали кошем на розі, проти руін Баторієвоі Січі (сучасного городища).
Тут біля устя р. Чортомлика були од поля покопані глибокі рівчаки й насипані високі вали на 100 сажнів у продовж і з баштою біля воріт у 20 сажнів навкруги; з боку ж Чортомлика й Скарбноі була зроблена стіна з двох високих тинів, забитих глиною. У тій стіні було зроблено 8 пролазів, щоб козакам ходити по воду, над пролазами були бойниці для пальби з рушниць. Окопи на старому Городищі теж було поновлено, і на ньому відбудована нова церква.Чортомлицька Січ істнувала до року 1709, себ то 57 літ. Перша доба іі істнування до 1650 року була уславлена полковником, а далі кошовим отаманом Іваном Сірком. Не було року, щоб запорожці не виходили з Січі на кріваві й славні походи. Кільки раз у цю добу запорожці набігали на Крим, прокладали собі шлях через стіни Перекопу і руйнували ввесь Крим, заганяючи татарського хана за гори. Сірко стільки за сю добу пролив татарськоі
крови, що орда вже не мала змоги відродитись та поновитись і незабаром дійшла до розпалу. Бачила Чортомлицька Січ у своїх окопах навіть турецьких яничарів, що разом з татарами потайно приходили помститись на запорожцях за іхні напади, та Сірко зратував Січ і поміж курінями вигубив 13500 душ турецьких яничарів.
Але року 1680 Сірка не стало. Я вже згадував, що він помер на своій пасіці у Сірківці, недалеко теперешнього села Голоі Грушівки.
Коли Сірко помер, запорожці перевезли тіло свого славного кошового на прославлену ім Чортомлицьку Січ і урочисто поховали на січовому кладовищі. Могила його з надгробком, поновленим після повороту Війська Запорожського з устя Дніпра, з Алешок на Базавлуг, стоіть і зараз трохи вище од руін січових окопів серед слободи Капулівки на 20 верств нижче Никиполя.
Надгробок на могилі кошового Сірка у селі Капулівці.
З смертью Сірка почався занепад Запорожжя, і Чортомлицька Січ жила тільки попередньою своєю славою. Тільки иноді були ще вибухи стародавньоі слави Запорожжя, але вони дуже скоро згасали. Аж на початку XVIII віку на Запорожжі зьявився енергійний і освічений кошовий отаман Кость Гордієнко, що мріяв оживити й піднести запорожську славу на давню високість і, змагаючись за стародавню волю й права Запорожського Війська, розпочав оружну боротьбу з військом царя Петра I. Та сили були занадто нерівні. Російське військо під приводом полковника Яковліва та запорожського зрадника Гната Галагана весною 1709 року підступило до Січі. Гордієнко з Запорожським Військом був під той час на Полтавщині і не зміг поспіти на поміч кільком стам запорожців, що лишалися на Січі, і вони, хоч і завзято під приводом наказного кошового Якима Богуша обороняли «свою «неньку», але врешті решт москалі добули спочатку Чортомлицьку Січ, а через два дні і старе Городище з скарбницею й церквою.
Розлютовані завзятим змаганням запорожців, Галаган та Яковлів не лишили в Січі камня на камні: куріні були попалені, з церкви винесли тільки іконостас, саму ж церкву теж спалили. Не лишили цілим навіть кладовища — на ньому побили всі надгробки й каплиці.
У наші часи Базавлуцький острів, або Городище, дуже змито водою. Невеликий у XVI віці, він тепер став вже зовсім малим, а з ознак січовоі будівлі на ньому лишилася тільки яма з шматками битої цегли од підмурків січової церкви та ледве помітні ознакі окопів. Од Чортомлицькоі Січі збереглися на березі, трохи вище Городища, січові окопи, позастроювані тепер хатами слободи Капулівки, а вище тих окопів у дворі селянина Мазая у пошані стоіть поновлена за часів Новоі Січі могила кошового Івана Сірка.
Нижня половина Чортомлицькоі Січі змита річками, так що певного плану Січі неможливо собі уявити.Руіни обох зазначених Січей у пізніші часи, коли Січ була на Підпільній, звалися одним йменням: «Стара Січ».
У селі Капулівці згадки про запорожців і найбільше про кошового Сірка дуже ще живі, і розказувати про нього буде охоче всякий селянин; тільки, на жаль, всі оповідання селян крутяться понавколо характерства Сірка. Ви обовьязково почуєте, що Сірко вмів наводити па ворогів ману, так що вони запорожців не бачили, або бачили зовсім не там, де вони справді були; що його ні куля ні шабля не брала, що навіть після його смерти запорожці побивали ворогів, як що тільки була з ними Сіркова рука, і таке інше. Сі оповідання тільки доводять, що подіі й життя Сірка, повні рухливости й завзяття, могли бути, на думку млявого теперешнього покоління, тільки наслідком чарів.
Коли вийти за село Капулівку на гору, або на старе запорожське кладовище, то можливо побачити один з найкрасивіших краєвидів на Базавлуг. Чортомлицький ріг вліз майже в середину плавні: скільки оком глянь на схід, захід і південь, простяглися зелені, просторі луги, помережані блискучими протоками Дніпра. Ті протоки то збіраються до купи в озера й лимани, то знову розбігаються у ріжні боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами. Тут на очах ваших притулок звіря, птиці й риби з йогоча рівним повітрям, з пахощами води й рослини — те, що ми звикли звати раєм; хоч зрозуміло, що в сьому запорожському раі є й неприємні за для людини подарунки, а-саме: у місяці маі — мошкара, а у літо комарі.
У весняну повідь Бачавлуг з Чортомлицького рогу здається морем, по якому високі урочища стоять островами, і тільки на півдні, по-біля колишньоі Мамай Сурки, бованіють степові могили.
Саме Городище Старої Січі, звідсіля, здається, потопас серед зеленоі пущи та натовпу річок, що збіглися до нього. До року 1709 золотий хрест січовоі церкви звеселяв всю сю місцевість, тепер же острів дивиться пусткою і має досить сумний вигляд.
Місцевість по-над Великим Лугом відгравала велику ролю не тільки у запорожців, алє й у попередніх мешканців по-над — дніпрових степів. Вище по Чортомлику за 16 верств од староі Січі, біля Чортомлицьких хуторів, поміж степовими могилами є одна найбільша — Чортомлицька, що мала 9 сажнів заввишки та 165 сажнів навкруги. На версі тієі могили стояла колись велика камьБяна баба. Коли ту могилу року 1862 розрили під доглядом вчених, то виявилося, що під могилою був похований скифський царь, а поруч нього в окремій домовині цариця. Навкруг тих двох домовин були поховані всякі царські прислужники й коні з сідлами й зброєю. Хоч всі домовини були вже пограбовані у давні часи, а проте по них всеж таки було знайдено багато золотих, срібних і инших речей, що дали науці великі скарби і досвід про те, як жили народи, що заселяли у давні часи околиці Великого Лугу.
З усіх тих річок, що збіглися до Староі Січі, склалася річка Підпільна. Вона прямує на захід сонця до села Покровського, на місці котрого з року 1734 до року 1775 була остання на Дніпрі Запорожська Січ. Од слободи Капулівки до села Покровського шість верств. Тут залюбки можна дійти пішки навіть дівчині або жінці, бо ввесь час шлях дуже веселий: з лівоі руки за річкою ввесь час тягнеться зелена плавня, з котроі досягають навіть співи птахів. Недалеко Покровського Підпільня робе глибоке коліно і на очах ваших виникає великий, як і на Чортомлицькій Січі, ріг, на котрому запорожці 41 рік сиділи своім кошем. Сталося се так:
Коли Чортомлицька Січ була зруйнована, запорожці згуртувалися на усті річки Камьянки біля Козацького річища Дніпра, коли ж російське військо і відсіля іх зігнало, то по умові з турецьким султаном вони перейшли на устя Дніпра, на урочище Алешки, і упорядкували собі Січ біля річки Кіньськоі та Кардашівського лиману. Та сумно було запорожцям без свого «батька Великого Лугу». Не хотілося ім жити в Алешках на пісках, і скоро вийшло так, що там була тільки Січ та пробувала запорожська старшина, все ж товариство жило на своіх стародавніх вольностях: по Великому Лугу, на Хортиці, у Дніпрових порогах, по р. Самарі та на Бузі. Так протягся час до року 1728, поки татарський хан дуже скривдив запорожців, захопивши зрадою півтори тисячі з них у неволю. Тоді запорожці покинули в обурінні Алешки і повернулись знову на Базавлуг, на місце, де була Стара Січ. Та недовго ім тут довелося жити, бо й Росія й Туреччина не згодились лишити іх недалеко своіх кордонів. Через ви-моги сусідів запорожці в осени 1730 року перейшли на який час на устя річки Камьянки; коли ж року 1734 почалася війна між Росією й Туреччиною, Військо Запорожське передалося на бік Росіі і, повернувшись на Базавлуг, стало кошем біля річки Підпільноі на розі в шістьох верстах од Староі Січі, де од названої річки одходе р. Сисина.
Іван Малашевич, що був тоді кошовим отаманом, скоро окопав січові будівлі глибокими окопами. Зараз за передніми окопами з боку степу у Січі було дві башти. Січові ворота були на захід і виводили на торгове передмістя Шамбаш. Униз од Шамбашу з річки Підпільноі була затока, що звалася „Ківш“. Сюди приіздили з крамом турецькі й найбільше грецькі кораблі. Од Ковша і до Підпільноі було зроблено другий ряд окопів, позад котрих стояли церква й паланка, себ то будинки старшини й канцелярія. З східного боку Січі, скоро після збудування іі, російська влада насипала ретраншемент, у котрому
містилася російська залога. Поперед того ретраншементу, опріч валів та рівчаків, були ще покопані вовчі ями.
Всі полічені окопи й вали збереглися й до наших чаосів, хоч значна частина іх забудована хатами й покопана огородами.
На другому березі Підпільноі теж були зроблені окоши, певно, на випадок скрутного становища Січі.
Року 1775, за часів кошового Калнишевського, цариоця, Катерина II через змагання запорожців за своі стародавні права й вольности (землі) звеліла зруйнувати запорожську Січ, а саме Військо Запорожське скасувати навіки. Зробити те вона доручила генералу Текелію. Маючи і проти 10.000 запорожців біля 120.000 російського війська, Текелій оточив Запорожжя з усіх боків, захопив несподівано всі полкові паланки і серед ночі підступив до Січі.
Хоч запорожці й дуже пізно зрозуміли ворожі заміри текелієвого війська, а проте озброілись і хотіли змагатись, і тільки січовий священик умовив іх скоритись волі цариці і не проливати братньоі крови.
Врешті, після заколоту, старіші козаки та старшина 5.000 козаків, переправилася за річку Підпільню, у Базавлуг, і, обравши там нову старшину, виплила річкою Сисиною в Дніпр, переплила Чорним морем на Дунай і з дозволу султана осіла кошем, спочатку на Дністровському лимані, а пізніше на Дунаі, де Запорожське Військо і пробуло у майже незалежному становищі до 1828 року.
На місці зруйнованої Покровськоі Січі скоро стало село Покровське. У церкві того села збереглося досі чимало речей, що були колись у січовій церкві, а по околицях Січі та по окопах іі ввесь час знаходили і досі знаходять чимало всяких запорожських речей: зброю, посуд чавунний та черепьяний, люльки, гроші та дьоготь у бочках; найбільше ж цінною знаходкою були тут дві запорожськи чайки. Іх бачив у річці Скарбній Д. І. Яворницький. Одна з тих чайок була в 6 сажнів завдовжки, друга ж трохи менша. Вони лишилися невитягненими з річки й досі.
Про запорожських кошових часів Нової Січі збереглося на місці названоі Січі менше згадок, ніж про кошового Сірка, хоч останні кошові були майже на сто літ пізніше відомого славного рицаря. Наприклад, про останього кошового Калнишевського, хоч люде ще й згадують, та не прославляють його, як Сірка, а тільки сумують про його долю, бо Текелій закував його у кайдани, і Калнишевський скінчив своє життя у тяжкому засланні в Соловецькому манастирі, на Білому (північному) морі.
За Покровським рогом Підпільня повертає на північ і, як раніше річка Лапинка, починає викидати з себе річеки: Похилу, Шаршаву та Піскувату. Всі ті три річки йдуть на сполучення з степовою річкою Базавлук, од котрого, певно, взяв свою назву і Луг Базавлуг, у котрий ся річка впала.
Річка Базавлук була на Запорожжі одною з найбільше славних та укоханих запорожцями річок. У давні часи вона довго була межею між землями запорожськими та татарськими, і навіть у пізніші часи, коли межа перейшла на Камьянку та Буг, все-таки до Базавлука татари часто проходили неначе по своій землі.
За часів Олешківськоі та Новоі Січі по Базавлуку було багато запорожських зімовників, а найбільше на розі балки Камьянки та Базавлука, де тепер село Шолохово,та нижче, де тепер село Грушівка. Після скасування (Січі всі землі по-над Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великі Води і майже ввесь Базавлуг, кількістью біля двохсот тисяч десятин землі, були подаровані царицею Катериною князю Вяземському. Од князя вони року 1802 перейшли до барона Штіглиця, а од оєтаннього до великого князя Михайла Миколаєвича. Ці зміни власників дуже одмінили по сіх землях мешканців, і врешті од запорожців по околицях Базавлугу, понад кручами та байраками його, лишились тільки камьяні хрести над іхніми домовинами, та й тих з усяким днем меншає.
Од місця сполучення Базавлука з річкою Скарбною Колотівською межа Базавлугу йде протоком Базавлука Бакай до великого села Маріїнське, а далі до р. Бистрик і лиману Великі Води. Сей лиман, зібравши до себе річки з усього Базавлугу, покриває водою величезну площу у 15 квадратових верст. Упродовж лиман Великі Води має й верств, а упоперек тільки дві верстви, на кінцях же ще вужчає.
Біля горішнього кінця лиману, під високою горою, вкритою великою кількістью могил, лежить село Ново-Воронцовка. З гори села та од могил, що над селом, на схід розлягається найчарівніший краєвид на Великі Води і взагалі на Базавлуг. На заході од Великих Вод до Базавлугу підходе з стену чимала балка Осокорівка, по котрій за пізніший вік Запорожжя було чимало запорожських зімовників. Краєвид на сю балку теж дуже гарний.
Що до товщи Базавлугу — то вона відбиває більшим простором і неначе веселіша, ніж товща Великого Лугу. Таке вражіння на мою думку робиться у мандрівника від того, що протоки Дніпра, котрі перерізують Базавлуг, ширші, ніж протоки Великого Лугу. Так, наприклад, річки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Підпільня, Сисина та Скарбна Колотівська--це зовсім великі річки і мають у поперек од 50 до 100 сажнів, та й, опріч них, по Лугу багато є річок, що мають завширшки од 20 до 50 сажнів, як Щарай, Мельниха, Лебедиха, Скажена, Дніприще, Шахова, Темна, Миколина і чимало инших.
Друга окромішність Базавлугу та, що тут хутчіш біжать річки, і через те зблудитись у Базавлуці трудніше, ніж у Великому Лузі — треба тільки памьятати, що всі річки течуть тут на захід, до лиману Великі Води. Таких річок, щоб текли й пропадали у озерах або болотах тут менше; майже зовсім нема й таких, щоб не знать було, куди вони течуть, як у Великому Лузі.
Рослини у Базавлуці однакові з рослинами Великого Лугу: ті самі дуби, явори, осокори, велетні верби, берест, ясень, клен, кислиця, груша, шовковиця, бузина, величезні площі лози, очеретів, оситнягу і велетенські, більше трьох аршинів заввшики, трави.
Під час весняноі повіді, серед Базавлугу, як і у Великому Лузі, лишаються де-які високі гряди, по котрих були запорожські кишла. З них найвидатніші такі.
Між річками Павлюком, Дніпром, Скарбною та Темною островом лежить урочище Васюрине. На Запорожжі, певно, був дуже уславлений козак Васюра, бо, опріч названого урочища, його йменням прозваний був один з запорожських курінів Васюринський, і про Васюринського «коларлюгу» згадується у пісні про руйнування Січі.Далі униз по-над Дніпром ідуть урочища: Петровщина, Марково та Степок. Останнє майже ніколи не заливається і вкрите чудовим лісом та гарною, майже степовою травою.
Друге урочище з тою ж назвою «Степок» лежить між річками «Шахова», що вийшла з Скарбноі і біжить до Великих Вод, та Білобородчиною, що з тієї ж Скарбноі впала у річку Темну. Близько од сього Степка, між річкою Тихінкою та Старим Ревуном, лежить невелике урочище Панидине, відоме тим, що після скасування Січі на ньому сидів і «плодив бжолу» запорожський дід «Усатий». Того; «Усатого» знав ввесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий вус і що він кував коня підковами назад. На місці його кишла досі живуть люде і держать пасіку.
Як кажуть діди, по всіх грядах Базавлугу спокон віку жили запорожці, рибачили тут і розводили бжіл. І як поділили Базавлуг на панів, то й після того ще запорожці довгий час жили тут вільно, а далі здебільшого почали платити панам аренду.
У селі Покровському, як каже шановний Д. І. Яворницький, люде переказують, що коли москалі оточили Січ, то запорожці закопали своі скарби у Базавлузі і, тікаючи на Дунай, лишили тут у плавні двох товаришів, щоб доглядати того скарбу. Довго ті запорожці так жили, сподіваючись, поки товариство повернеться, і вже зовсім постаріли, дожидаючи, а все не хотіли виявити, де саме закопаний той скарб. Як не мали вони вже сили самі собі: іжу добувати, то приходили у Покровське з торбами, випрошуючи собі харчів, та й знову ховалися у Лузі, не маючи навіть хати, а живучи по дуплах, та так і померли, не виявивши, де закопані запорожські скарби».
Чимало по Базавлуці розкидано й озер. Про озера й лимани, що по лівий бік Дніпра та у кутку між річками Лапинкою й Павлюком, я вже говорив; тепер же треба ще сказати про останню товщу Базавлугу од Павлюка до Великих Вод. Поміж річками Підпільною та Скарбною най- більші озера: Гредчине, Довге та Домаха. Останнє з них найбільше. Далі ж на південь, біля річки Темноі, майже кругле озеро Закутне, а біля річки Ревуна — лиман Вассюринський і недалеко од нього озеро Оріхувате.
Між річкою Сисиною та Базавлуком лежить лиман Ревин і цілі низки лиманів по низах річок: Піскуватоі, Шаршавоі та Похиловоі. Далі між Базавлуком та Великими Водами лежить на дві квадратові верстви озеро Підстепне, сполучене з річкою Бакай, а на південь од нього озера: Литвинове, Мілке, Піскувате, Велике, Вхідне, Кругле, знову Велике, Прогнойне, друге Вхідне, Гречане, Святе, Доменьковське, друге з назвою Домаха, Бакланове (улюблене бакланами), Лебедине одне й друге, друге Закутне, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срібне і безліч инших.
Я вже говорив, що всі річки Базавлугу біжать до лиману Великі Води і у той куток, де той лиман зійшовся з Дніпром. У сьому ж кутку збилося найбільше озер. Устя річок та озер порізали той куток на силу островів, між котрими, майже на усті Базавлука у Дніпр, лежить острів, що має ймення давнього гетьмана Скалозуба, котрий біля року 1599 загинув під час морського походу на Азовське море. Остров той невисокий і у велику воду заливається, а проте з своєю назвою переживає пьяте сторіччя.
Скалозубовим островом і кінчається Луг Базавлуг, а разом з ним і ввесь Запорожський Великий Луг. Хоч Дніпр ще й далі, до самого Чорного моря відкидає од себе у береги протоки, і Кіньська так само не хоче бігти сполученою з ним, а все відкидається од нього у ліву руку, та вже протоки обох річок не захоплюють таких великих просторів, як між островом Хортицею та лиманом Великі Води, а біжать більш вузькою долиною, ліси ж по тій долині часом зовсім уриваються та зміняються пісками. Та й близкість турецьких городів XVI та XVII віків: Аслама, Тавані та Кизикерменя робила для запорожців неможливим держати у своій владі дальніщий низ Дніпра.
Як бачимо, по Базавлугу збереглося далеко більше стародавніх запорожських назв річок та урочищ, сполучених з йменням видатних українських діячів та привідців українського народу, а саме: під той час, як у Великому Лузі ми знайшли тільки Сірківку та Паліівщину, в Базавлузі ми маємо острови: Хмельницького, Сулими та Скалозуба; річки Павлюк, Шахова, що вдержала ймення одного з славних запорожських кошових Шаха, та урочище Васюрине.
На прикінці мусю зазначити, що чимало урочищ Великого Лугу й Базавлугу ще дожидають своіх дослідувачів і можуть бути зовсім знищені, лишившись назавжди невідомими науці. Досить, наприклад, згадати, що на малому Городищі у пущах Великого Лугу та на Городищі острову Сулими, на котрих, по переказам дідів, були навіть запорожські Січі, ще не побував ні один дослідувач. Давні дослідувачі вже постаріли але час би взятися за сю справу молодчим, і я був би щасливий, коли-б оце моє оповідання заохотило до дослідування рідного нам Великого Лугу хоч одну рухливу людину.
——————
- ↑ Дума про Хведора Безрідного:
„Ой та ідь ти по-над лугом та Базавлугом
Та по-над Дніпром Славутою…“. - ↑ Відомо, що запорожці осіли тоді не на річці Базавлук, а на Скарбній та Підпільній, себ то на північній межі Лугу Базавлугу.
- ↑ З оповідання Россолоди, уміщеного Д. І. Яворницьким в його книжці „Запорожье въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа“, ч. II стр. 1-8, я подаю виключно те, що торкається Великого Лугу.
- ↑ Чи не шакали?
- ↑ Може воно й не так — старому завжди холодніше, ніж молодому (авт.).
- ↑ Я. П. Новицький. Малороссійская и Запорожская старина, стор. 12—18.
- ↑ Нори.
- ↑ Вийшли.
- ↑ Дрібний собака
- ↑ Дрібний собака
- ↑ Не зовсім чорні, а мають пірья і чорні і сірі. Баклан щось середнє між качкою й гускою, живе по берегах Чорного моря, водиться й досі у Великому Лузі (авт.).
- ↑ Коростель.
- ↑ Що за часів Візантіі звався островом Св. Георгія.
- ↑ Докладніше про це дивись у книжці Д. І. Яворницького „Запорожье“ Ч, І, стор. 238.
- ↑ Пояснення: 1) Запорожська Січ і церква часів Сагайдачного; 2) Окопи часів князя Вишневецького; 3) Шанці російськ. з часів походів Мініха; 4) Мала Хортиця з окопами часів Сагайдачного; 5) Три скелі „Стовпи“; 6) Дві скелі „Стоги“; 7) Дурна скеля; 8) Середня скеля; 9) Дубовий острів; 10) Вшива скеля; 11) Сучасне село Вознесенка; 19) Царська пристань; 13) Верхня Хортиця; 14) Кичкас, де був татарський перевіз; 15) Міст залізниці у наши часи.
- ↑ Я. П. Новицький. Народня память, Стор. 9—10.
- ↑ Я. П. Новицький. „Народная память объ урочищах Запорожкья, стор. 6—7.
- ↑ Року 1809 од Миклашевського.
- ↑ Олександрівську.
- ↑ Року 1789.
- ↑ Нема нічого дивного у тому, що запорожський полковий старшина Бабура покинув своє привілля на Середній Хортиці. Німець, як кажуть, „чужого не візьме — свого не подарує“. Яке було німцям діло до того, що Бабура на своєму займищі жив кільки десятків літ? Вони купили його грунти й ліси у пана Миклашевського, до того ж, як те привілля перейшло од Війська Запорожського до Потьомкина, а далі до Миклашевського, ім було зовсім байдуже, і за його приятельську зустріч вони скоро горадили йому іти з іхньоі землі.
- ↑ Очерки Днѣпра.
- ↑ „Запорожьє“.
- ↑ Запорожці, що лишились після зруйнування Січі у Велкому Лузі.
- ↑ Я. П. Новицький: „Народная Память“.
- ↑ „Запорожье“ Ч. I, стор. 271.
- ↑ Селяне звуть його Матлашем.
- ↑ Яворницький. „,Запорожье“ Ч. І, стор. 273.
- ↑ Девріен „Россія“, Т. XIV.
- ↑ „Запорожье“, Ч. I, стор. 275.
- ↑ Згадки про Сагайдачне. А. Кащенко.
- ↑ Яворницький.„Запорожье“, Ч. I, стор. 227.
- ↑ Афанасьевъ-Чужбинскій. Очерки Днѣпра, стр. 157.
- ↑ Яворницький. „Запорожье“, ч. I, стор. 282.
- ↑ Докладно дивись: Яворницький „Запорожье“, ч. II, стор. 47.
- ↑ Одна з балок, що падають у Московку, біля котроі була оселя мого батька, і досі зветься Мечетною через те, що біля ще у XVIII сторіччі була татарська мечеть.
- ↑ Див. А. Кащенко: „Згадки про Сагайдачне та його околиці“.
- ↑ Я. П. Новицький. „Народня памьять“.
- ↑ Очевидячки, козацьке кладовище було там пізніше турецького (авт.).
- ↑ Запорожье. Ч. II, стор. 269.
- ↑ Кушугумівка визначилася тим, що коли вмерла власниця іі, графиня Літто (Скавронська), а по тім і граф (у 1830 роках), і обьявився якийсь новий спадкоємець, то Кушугумівці почал бунтуватись, вимагали собі волі і навіть посилали депутатів до наказного отамана Азівського козачого війська (бувшого Задунайського Запорожського), щоб прийняв іх у військо. Та Гладкий не мав влади іх прийняти, і Кушугумівців дуже було за все те покарано.
- ↑ Урочище у Великому Лузі, верст за 15 од Шпиль-Гори.
- ↑ Очерки Днѣпра, стор. 357.
- ↑ Од слова „закуток“, яким справді є ця частина Великого Лугу. На трьохверстній карті генеральн. штабу вид. 1909 р. вона названа „Заклятою“.
- ↑ Сухі місця.
- ↑ Себ то, що поросло лукном (куширем та иншою водяною рослиною).
- ↑ Очевидячки, се були запорожські „хвигури“.
- ↑ Гроші часів польського короля Жигмонта III.
- ↑ Чарівник, характерник.
- ↑ Я. П. Новицький „Запорожье“, стор. 28.
- ↑ Це вже третє з назвою Криве
- ↑ Певно, там повикопувані підмурки давніх будинків.
- ↑ Колючі кущі з червоними ягідками.
- ↑ Осередок, житло.
- ↑ Чотирі верстви черев Дніпр.
- ↑ А. Базавлуцька Січ. Б. Яма, де була січова церква. В. Чортомлицька Січ Г Ретраншемент. Д. Січове кладовище. Е. Могила Кошового Сірка.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |