Вальдшнепи/VI
| ◀ Розділ V | Вальдшнепи Розділ VI |
Розділ VII ▶ |
|
|
Звести Аглаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля флоберівські дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчули Ганна.
— Чого це ви так цураєтесь громади? — спитала Аглая, беручи під руку дружину Карамазова.
— Відкіля це ви взяли? — в свою чергу підвела брови Ганна.
— От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?
— Ганна страшенна індивідуалістка, — пожартував товариш Вовчик.
Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась дрібненьким і негарним смішком.
— А я от думаю, що тут зовсім інша причина, — сказала Аглая. — Ти, Дімі, як думаєш?
Карамазов іздригнув. Він зовсім не чекав, що Аглая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.
— Я вас прослухав, — червоніючи сказав він. — Про що ви там?
— Цебто я?
— Ну да, ви!
— Ти подумай, тьотю Клаво, — засміялась Аглая. — Він уже до мене звертається на “ви”.
— Ха, ха! — знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга флоберівська дама.
Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.
— Ви Дмитрія не зрозуміли, — раптом спокійним голосом сказала Ганна. — Він під цим “ви” мав на увазі й вас, і мене.
— Ти, Дімі, підтверджуєш це? — спитала Аглая і уважно, навіть з деякою повагою подивилась на Ганну.
— Звичайно, — зрушив плечима Дмитрій і вийняв портсигара.
Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.
— Так от що, — сказала Аглая. — Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?
— Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? — спокійно спитала Ганна.
— Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далі.
— Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.
— Ну, а як узнаєте — тоді ризикнете?
Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:
— Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то, значить, міщанки… Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого гатунку.
Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла праву руку “під козирок”.
— Рад стараться, ваше-ство! — чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.
Знову утворилось ніякове становище. Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.
— Давайте покинемо ці розмови, — сказав товариш Вовчик.
— Навіщо це робити? — промовила Аглая. — Ця тема дуже цікава… Ти, Дімі, як гадаєш?
Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.
— Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.
— Це ж ти куди збираєшся втекти? — не без іронії сказала Аглая.
— Нікуди я не думаю тікати, — грубо кинув Карамазов. — Я йду в буфет води напитись.
— А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?
— Так, і я хочу води, — сказала Карамазова.
— Ну, так тоді ходімте всі, — незадоволено кинув Дмитрій.
Вони вже стояли посеред базару, недалеко від “буфету найкращих фіалок І. Л. Карасика”. Саме в цей буфет і рушили вони.
— Я думаю, — сказала Аглая, сходячи на ганок, — що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіалкою, але й святою водою?
— Про що ви говорите, баришня? — спитав крамар, люб'язно усміхаючись.
— Я говорю про святу воду, цебто про горiлку.
— Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіалки, продаю ще й горілку з-під поли? — ображено сказав І. Л. Карасик.
— Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.
Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом заметушився біля столиків.
— Ну, коли ви так певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?
Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись?
— Ми серйозно будемо пити горілку? — сказав Карамазов (він хотів сказати “ти серйозно думаєш пити” і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).
— Звичайно, серйозно! — сказала Аглая. — Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п'янку?
Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аглая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.
— Дімі — страшенний чудак, — говорила Аглая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. — Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється,
Ганна холодно подивилась на Аглаю.
— Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, — сказала вона.
— Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.
— А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.
— Ви зовсім не п'єте?.. Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?
— Чому ж не п'ю? — вимушено всміхнулась Ганна. — Іноді і я п'ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п'ють горілки.
Аглая знову взяла Карамазову за руку і з співчуттям подивилась на неї.
— Що духота, то це ви правдиво говорите, — сказала вона. — Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе-таки важко — вам, комуністам.
— Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте.
— Невже вам можна пити горілку? — з робленим здивуванням спитала Аглая.
— Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як то кажуть, у міру.
— Словом, золота серединка? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною “в міру”.
Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім, підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.
— Я теж думаю, що зараз не варто пити, — сказав товариш Вовчик. — І справді духота страшенна.
— Ну от, і цей тієї ж співає… А що ти мені вранці говорив?
Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рішучий крок до крамаря.
— Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? — спитав він.
— Як так нема! — ні з того ні з сього образився I Л. Карасик.
— Так би й давно! — сказала Аглая і, здається, п'ятий раз узяла Ганну за руку. — Чудачок цей Дімі, страшенно неврівноважена натура… Ви вже давно з ним живете?
Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.
— Ви мені, їй-богу, подобаєтесь, — сказала вона. — Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.
— Я вас не розумію! — кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом відчула себе зацькованим звірком.
— Ну, як же так? — промовила тьотя Клава. — Хіба це гарне поводження, коли він тільки сьогодні спромігся вивести вас на люди.
— Тут Дмитрій ні при чому. Я сама нікуди не хотіла виходити.
— Сама? Ну, це інша справа. Товаришка Ганна, очевидно, відпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це — зовсім непогано.
Вони вже сиділи в кабінеті, біля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якісь півгодини він був похмурий, то тепер на його обличчі ввесь час грала весела усмішка і він щедро розкидав дотепи та сентенції. Аглаїн цинізм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарівною водою і дало йому, так би мовити, “наплювательський” настрій. Він добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що флоберівські дами не дадуть їй спокою, і, нарешті, знав, що вже, можливо, недалеко навіть до скандалу, але все це вкупі не тільки не тривожило його, все це вкупі підштовхувало його робити те, що іншого разу він би, безперечно, не зробив. Він згадував сьогоднішній ранок, згадував Аглаїне тіло, і йому хотілось мучити Ганну — мучити за те, що вона не дає йому взяти це тіло… і взагалі так уперто стоїть йому на дорозі.
— Ну, і хто ж буде пити? — безпорадно махнув рукою лінгвіст, коли крамар наповнив келихи.
— Хіба ти не думаєш? — сказала Аглая. — Ну так тоді давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?
— Не буду.
— Добре… Який же нам тост придумати?.. Avancez un peu[1], — знову звернулась вона до Ганни.
— Я погано розумію французьку мову.
— Вона каже, — неохайно і з почуттям власної гідності кинула тьотя Клава, — щоб ви трохи подвинулись.
— Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m'installer[2].
Аглая раптом перехилила келих і випила свою горілку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.
— А тепер можна й тост придумати, — сказала Аглая після другого келиха. — Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у соррентівського міщанина Пєшкова, — я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів… Ви мене, Ганно, розумієте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я — нова людина нашого часу. Я — одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком'ячейок і яких ви не помічаєте. Дмитрій Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказав би Гоголь, хто сидить перед тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі… Давайте ще вип'ємо за безумство.
Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонілось, і очі блищали химерним блиском. Карамазов із захопленням дивився на дівчину.
— Іще я хочу сказати, друзі мої, що хоч це й дивно, а породив мене не хто інший, як ваша ячейка. Це моя рідна мама… Ну, от уявіть собі. Росте десь, в якомусь, скажемо, “вузі” дівчина. Дівчина, що називається, кров із молоком. Від природи її покликано до кипучої діяльності — не тієї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповіддю чи то “собачим завулком”, а тієї, що, скажемо, Перовська. І от кличе її ячейка і каже: “так от що, свідома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?” А на чорта мені це походження? Не я ж робила батька? А він мене зробив!
— Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, — сказав товариш Вовчик.
— А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?
— Я думаю, що мені вже пора додому, — сказала Ганна й підвелась із стільця.
— Ні, почекайте! Я ще не скінчила. — Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. — Так от. Що ж мені робити? Ви розумієте — мене від природи покликано до кипучої діяльності, і я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову випила келих горілки), а так, як її творили хоробрі на протязі тисячі років… Ви, звичайно, кажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії — хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми — я й тисячі Аглай у спідницях та штанях — не можемо далі жити без повітря.
— Вам, мабуть, дуже душно! — раптом зіронізувала Ганна.
— Parbleu, j'etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d'air[3].
— Я вам уже говорила, що я погано розумію французьку мову.
— Вона говорить, — зі злістю сказала тьотя Клава, — що вона задихається і просить вас відчинити вікно.
— А, це зовсім інша справа, — знову зіронізувала Ганна.
Карамазов раптом зірвався з місця і підійшов до дружини.
— Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? — різко сказав він. — Так я можу провести тебе.
— Я зовсім не п'яна й тепер уже додому не збираюсь, — спокійно промовила Ганна.
— Так я збираюсь! — кинув Карамазов. — Ходім!
Тьотя Клава й Вовчик теж підвелись. Підвелася й Аглая.
— Я передчувала, що з цієї зустрічі нічого гарного не вийде, — сказала тьотя Клава.
— А що ж мусило вийти? — наївно спитав лінгвіст.
Дама легенько посіпала його за ніс і подала свою руку для поцілунку. Вона нарешті заспокоїлась і сказала йому, щоб він завтра приходив до них із Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кілька годин. Словом, треба ще познайомитись із К. Поїздка, мабуть, буде цікава, бо година прекрасна й потім, на пароплаві можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тоді тьотя Клава взяла під руку Карамазова і зробила і йому таку ж пропозицію.
Дмитрій теж погодився і, скинувши на плече тьоті Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: і та, і друга цілу дорогу йшли мовчки.
— А все-таки весело жити “на етом свєтє, господа”, — сказала Аглая. — Це, здається, твої, Дімі, слова?
Карамазов мовчав. Він замислився. Він думав про те, про що недавно говорила Аглая, і мислі йому наздоганяли одна одну. Він і справді стикнувся з цікавою дівчиною. І йому тепер уперто лізло в голову, що ця зустріч може скінчитися маленькою драмою і що в цій драмі головними особами будуть, очевидно, троє: він, Аглая та Ганна.
— Товариство, — сказав товариш Вовчик. — А хто з вас розплачувався з І. Л. Карасиком?
Лінгвістові відповіла мовчанка: очевидно, ніхто про це й не подумав.
— Ну, таке відношення до крамаря я можу назвати тільки свинством.
— Нічого подібного, — сказала тьотя Клава. — За І. Л. Карасика нічого турбуватись: коли він сьогодні не взяв, то візьме завтра. І завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.
— А воно й правда! — погодився лінгвіст. — Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього ніколи не додумається.