Вальдшнепи/III
| ◀ Розділ II | Вальдшнепи Розділ III |
Розділ IV ▶ |
|
|
— Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає!
Товариш Вовчик розшаркався так галантно, ніби він і справді був славетним ловеласом.
— Доброго здоров'я, mon ami[1], — сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла його під руку.
Та женщина, що її лінгвіст назвав Аглаєю, поки що не думала фамільярничати з Вовчиком і тільки запропонувала йому одколоти та використати одну із запашних троянд, що висіли на її груді. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, і вони поволі пішли згорілою і порожньою вулицею заштатного городка.
— Ви сюди надовго приїхали? — спитала тьотя Клава.
— Товариш Вовчик уже говорив нам, — сказала Аглая. — Він теж приїхав на два місяці.
— Так, — підтвердив лінгвіст. — Ви не помиляєтесь, Але…
Він хотів щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, він не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава — вона говорила з ним так розв'язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.
— А як ви думаєте, — сказала тьотя Клава. — Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?
— Цебто який… роки? — Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці “роки”, але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.
— Ви не косноязичний? — поцікавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що “нічого подібного”. Він просто не чекав такої симпатичної поінформованості в справах дому Карамазових.
— Тоді, може, ви знаєте, — сказала тьотя Клава, — як думає провести Дімі (вона так і сказала “Дімі”) ці два місяці? Цебто — біля Ганниної спідниці чи біля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що відповідати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.
— Так би й давно! — з полегшенням зітхнувши, сказала тьотя Клава. — Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.
— Ви хочете, щоб я зараз… негайно привів Дмитрія? — спитав недогадливий лінгвіст.
— Ах, Боже мій, — сказала Аглая. — C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve[2].
— Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, — підтвердила і тьотя Клава.
Тоді товариш Вовчик кинувся з усіх ніг до хвіртки, і дами самі залишились під провінціальними акаціями.
— От що, — сказала тьотя Клава, — Вовчика я беру собі, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрій.
— Я не заперечую, — кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акації.
Вже майже зовсім стемніло. Витикались зорі. З недалекого моря пішов теплий вітер. Аглая виводила на піску своєю голубою парасолькою якісь ієрогліфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлі, і пудрилась мініатюрною пуховкою.
— Дозвольте взнати, скільки вам років? — усміхнулась сама собі тьотя Клава.
— Очевидно, не більш двадцяти семи, — сказала Аглая.
— Ти вгадала, мені двадцять сім. І як пікантно, що я вже тьотя і що в мене така доросла племінниця… Тобі, здається, двадцять три?
— І ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спеціальним олівцем брову й засвистіла арію з “Баядерки”. Потім дами ще перекидались легкими фразами і раз у раз позирали в той бік, куди пішов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш, в її світло-сірому погляді зовсім нема того ледве вловимого зайчика впертості й рішучості, що зрідка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солідніш.
Аглая вийняла з ридикюля маленьку папіроску, запалила її й спитала:
— Ти сказала Жені (справа йшла про чоловіка тьоті Клави), що ми раніш першої не прийдемо?
— Звичайно, сказала… Я від нього взагалі нічого не ховаю.
— І все-таки не ревнує? — усміхнулась Аглая.
— І все-таки… не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчі одне, а на серці, може, щось інше.
Потім тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, піймала поглядом срібно-синій слід метеора й промовила:
— Ти, Аго, не думай, що Женя взагалі нездібний переживати душевних драм. У наш вік, кажуть, навіть корова вміє зітхати.
— Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мій Дмитрій підтверджує це на кожному кроці. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляційно сказала “мій Дмитрій”, що навіть тьотя Клава всміхнулась.
— А ти, Аго, рішуча людина, — відзначила вона, — ще не встигла як слід познайомитись із ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловіка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?
— Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!.. У наш вік за два тижні не тільки сходяться, але й розходяться. А втім — досить! — і Аглая махнула парасолькою в той бік, де вже вирисовувалась фігура Карамазова.
Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю і наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тільки Дмитрія. Він ішов до них своїми нервовими кроками, і постать його то вибігала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозі. Тоді десь ударила гармошка, й зорі висипали на куці бульвари заштатного городка. Десь гоготала республіканська молодь. Тоді і на протилежних кварталах ударила гармошка.
Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрія, і вони підходили до веселих (так принаймні одразу ж визначив лінгвіст) і симпатичних дам.
— Ну… — зупиняючись, почав лінгвіст і розвів руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собі Вовчика як трохи мамулувату людину і тому, не довго думаючи, взяла його під руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорів шпацірувати з ним… і потім, вона дуже зрадіє, коли Вовчик для неї буде таким цікавим співбесідником, яким став для її племінниці Дмитрій. За кілька хвилин процесія (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрієм. Дистанція між першою і другою парою була приблизно на півтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто він, що він, як він. Словом, вимагала, щоб лінгвіст у деталях розповів їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала від свого кавалера: такі розмови з ним були два тижні тому. Вона відколола з своєї груді останню троянду й держала її на обличчі Дмитрія. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерізали провінціальний ринок і увійшли в коло піднавісних огників, Аглая запевняла Дмитрія, що тут їй пахне Флобером і навіть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вілйона?.. І потім, він не може не любити гоголівську фантастику. Аглая певна, що можна геніально стилізувати нашу сучасність.
Дмитрій говорив щось невпопад. Тоді Аглая поклала на його рот свою запашну долоню і сказала:
— Який ти чудак, Дімі! Справжній провінціал!
— Ти вже з Дмитрієм на “ти”? — повертаючись, кинула тьотя Клава. — 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.
Тьотя Клава так дзвінко зареготала, що провінціальна парочка (здається, колишній столоначальник і пристаркувата дочка місцевого кавалера Червоного прапора), що йшла їм назустріч, поспішно одлетіла вбік і дала дорогу веселій компанії.
Тоді почав реготати й товариш Вовчик. Він так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сісти на землю й зупинити компанію. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, він тільки й міг вимовити: “провінціал”.
— Ну… добре! Ну… провінціал!.. але де ж тут сіль?
Тоді, нарешті, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це — найобразливіше слово, і що він і уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.
— І зовсім нічого нема тут смішного! — різко шпурнула Аглая і взяла Дмитрія під руку.
Тьотя Клава теж найшла, що смішного тут дуже мало, й найшла навіть потрібним (очевидно, на правах тьоті) прочитати лінгвістові невеличку нотацію. Вовчика, як і треба було чекати, страшенно збентежив такий несподіваний фінал, і він хотів навіть прохати пробачення за свою некоректність. Тоді тьотя Клава поправила йому краватку фамільярним жестом, міцно притиснулась до нього і зробила дистанцію на три кроки.
— Ти, Дімі, може, й справді образився на мене? — спитала Аглая.
— Нічого подібного! — всміхнувся Карамазов. — Я тільки не зрозумів… тебе.
Він з якимось надзвичайним задоволенням сказав “тебе”: ця химерна дівчина, що так скоро перейшла з ним на “ти” і якось враз заволоділа ним (коли правду говорити, він не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допіру Вовчикові, що хоче зійтися з Аглаєю), — зовнішністю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумні й страсні були ці мигдалеві очі, й надто вже привабливо коливались ці молоді груди, щоб він міг прийняти її як звичайну женщину. Сьогодні навіть постало в нім якесь неясне передчуття й солодкий біль, і сьогодні він хотів би ходити з нею цілу ніч.
— Чого ти не зрозумів? — спитала Аглая. — Чому я тебе назвала провінціалом?
— Так!
— Це ж, милий, ясно. Я ще тоді, на пароплаві (пам'ятаєш нашу суперечку?), я вже тоді подумала, що ти провінціал. Це по всьому видно: й по рухах, і по поводженню з передовою жінкою… як зі мною от… Чому ти так чудно вимовив “тебе”? Чи, може, ти хотів сказати “вас”? Вас іст дас? Ну? А потім ти й формально провінціал… Хіба ти живеш не в провінції?
— Я, як тобі відомо, живу в столичному граді! — усміхнувся Карамазов.
— Де це? — зареготала Аглая. — Чи не в тому, що на Лопані?
Ця дівчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився і спитав:
— А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Умані?
— Вас це серйозно цікавить? Коли так, то прошу: мій столичний град і моя країна — хай буде вам відомо — дуже далеко відціля.
— Франція? Італія? Іспанія?
— Московія, моє серденько! — сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.
Московія? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрій підтверджує? Тоді він і йому не вірить. І справді; які ж вони московки? — Ні, це нісенітниця! Словом, хай це підтвердить тьотя Клава, і тільки тоді він може повірити. Словом, коли Аглая й справді серйозно говорить, — Вовчик остаточно розгубиться.
Нарешті говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навіть корінні, бо змалку живуть у Москві. Вулиця така-то, номер такий-то, трамвай дев'ять. Коли потрібний телефон, то можна й це сказати. Чоловік тьоті Клави (ви його знаєте — мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюз!. Аглая — сирітка (знаєте таку зворушливу кінофільму про часи Французької революції), і вона живе у тьоті Клави. Вона на останньому курсі Московської консерваторії.
— Але відкіля ж ви так добре знаєте нашу мову? — здивовано спитав лінгвіст.
Ах, Боже мій! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються відпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так і сказала — “музичної”). Аглая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навіть оригінально. А втім, тьотя Клава далі не буде говорити, в деталях його може поінформувати Аглая і, можливо, Дмитрій. Власне, під впливом своєї племінниці вона й зробилась такою цікавою московкою.
— Прекрасно! — з хрустом давив свої пальці товариш Вовчик і нарешті цілком серйозно звернувся до Карамазова: — Знаєш, Дмитрій, їхні портрети обов'язково треба вмістити в одному з наших журналів.
— Як виключні екземпляри?
— Покинь жартувати, — махнув рукою лінгвіст. — Для руської публіки, для… як би це сказати… для “поощрєнія”.
— Для заохоти, — поправила Аглая. — Так буде багато ближче до вашої мови.
— От так московка! — сказав Карамазов. — Чи не почуваєш ти себе трохи ніяково, пане лінгвісте?
Товариш Вовчик спалахнув. Він хотів щось доводити, згадав чомусь (і зовсім не до речі) Прованс, провансальську літературу, згадав XIX вік, Жана Жансемена, Теодора Обанеля і т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцію в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лінгвіста було ще багато тут недоговореного, навіть інтригуючого (хіба мало московських дачників мандрує по Україні?), але він сподівався поговорити з приводу цього з Карамазовим і від нього й узнати в деталях історію знайомства московських дам із південною культурою.
— Так, значить, ти кінчаєш нову поему? — спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.
Карамазов зупинився і зробив незадоволене обличчя.
— Я тобі, здається, не один раз говорив, що я працюю в економічному органі. Мене цікавить зараз питання про зниження цін.
— Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цін не можна зробити поеми?
— Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нічого не маю спільного.
— Коли тільки це, то я рада, — промовила Аглая, замислюючись. — Саме таких людей і бракує вашій нації. Мені здалося, що ти не так хотів сказати. Ти розумієш мене? Я гадаю, що без великого ентузіазму не може бути справжніх економістів.
— Цілком справедливо! — погодився Карамазов. — Кіл, очевидно, вибивають колом, і “закобзарену” психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайаватизованим “Капіталом”.
— Це не в брову, а в око! — з захопленням сказала Аглая. — Без якогось Лонгфелло і справді не зробити вам своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що Маркса ти зовсім даремно припрягаєш сюди.
— Це справа переконання, — незадоволено сказав Дмитрій.
— Не думаю. Бо Маркс є зовсім чужорідний елемент для вашої країни. А тобі відомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тіло не встигає навіть приторкнутись до цієї мішанини — одразу ж виникає вибух і… вода. А втім, не будемо сперечатись. Мене цікавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої нації?
— Я мав на увазі й віршомазів взагалі, і його зосібна.
— За що ж ти Шевченка так ненавидиш?
— За що я його ненавиджу? — Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв — навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. — А за те я його ненавиджу, — надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, — що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім'я йому легіон? Хіба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати “по-катеринячи”, бунтувати “по-гайдамачому” — безглуздо та безцільно — й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: “а ти, Матюшо, все-таки талант”. Саме цей іконописний “батько Тарас” і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза.
— Прекрасне визначення! — з захопленням сказала Аглая і тут же чомусь іронічно усміхнулась. — Але…
— Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, — кинув Дмитрій: йому, по-перше, не подобалась Аглаїна похвала (“навіщо ця цукерка, коли він зовсім доросла людина?”), і потім він раптом зловив себе на дешевій патетиці.
Тоді Аглая враз обірвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й лінгвіста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побігти наввипередки й передала Карамазову свій ридикюль та парасольку. Але потім бігти не захотіла й сказала йому, щоб він витяг з ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли він зробив це, спитала, чим вона пахне.
— Чим вона пахне?.. Очевидно, жіночим тілом.
— Прекрасно!.. і цей запах тобі, мабуть, подобається?
— Як би тобі сказати, — промовив Карамазов, — можливо, подобається, а певніше — ні.
Аглая не повірила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої і без того великі очi, стала ними ласкати свого супутника.
— Брехунька! — сказала вона. — Ти неправду говориш. Я знаю, що тобі цей запах подобається. Тому що… тобі не подобається… Ганна.
— Ти про мою дружину?
— Так. Чому ти досі не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому він мовчить? Він, звичайно, зробить це. Він нарешті познайомить Аглаю з Ганною.
Але він думає, що вона все-таки якась чудна дівчина, й потім думає, що дружина мала рацію назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспішати в його інтимні закутки. Невже цього Аглая не розуміє?.. І потім, відкіля це вона дізналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, і тому він так нервово запалив сірника.
Вона одразу ж зрозуміла його й поспішила перейти на іншу тему. В цей момент вони підходили до кручі.