| ◀ Згода будує, незгода руйнує | Буковина. Ч. 2 під ред. Сильвестра Дашкевича На сьвятім вечорі (Петро Голота) |
Рада державна ▶ |
|
Настав сьвятий вечір. Скрізь посьвітили каганцї, скрізь вечеряють, тільки Прокіп та Приська ще не починали вечеряти: вони ждуть, не діждуть ся великого до себе гостя — Миколи. Вже люди й повечеряли, а вони все ждуть. Вже хрещеники та хрещеницї й сьвяту вечерю своїм хрещеним батькам та матїрам почали розносити, а Миколи все немає.
— Щось нема Миколи, мабуть не прийде, — сказала Приська.
— Еге, мабуть щось помішало прийти, бо прийшов би... він же обіцяв прийти, — сказав Прокіп.
— А може він і зовсїм не хтїв прийти.
— Чи вже-ж ми так нещасливі, що й бідні нами гнушають ся... чи не піти-б хиба в друге єго попросити!
— Та може він ще прийде, — сказав Прокіп. Коли ось рипнули сїнешні двері і в хату ввійшов Микола.
— Здрастуйте! 3 сьвятим вечером будьте здорові, — сказав він, поклавши на стіл три колачі в старенькій хустинцї і віддаючи Присцї білу чубату курку.
— Ой, Боже-ж мій! Не треба, не треба, — сказала Приська. — Ви-ж бідні.
— Нї, нї, візьміть, — сказав Микола.
— Та візьми вже, Присько, — сказав Прокіп. — Ти-ж знаєш, що дає біндний чоловік, то того не треба цурати ся, бо воно дорожше золота.
— От спасибі вам! — сказав Микола, зітхнувши. — Нехай вас Бог нїколи не забуде, що ви мене бідного отсе тепер не забули.
Взяла Приська курку, розвявала їй ноги та, звязавши їй клоччям крила, пустила їй під піч.
— А я хїів було отсе знов та звати вас, — сказав Прокіп,
— Нехай вам Бог дає всего, чого ви тільки у него попрохаєте за вашу ласку до мене, — сказав Микола. Він ще щось нїби хтїв казати, але замовк, бо щось у горлї в него наче здавило.
— Ми думали, що ви вже й не прийдете до нас, — сказала Приська.
— Коли-к дїти! Поки-то їх повкладав спати...
— А чом же ви нїкого з дїтий з собою не взяли? — спитала Приська —Нехай би прийшло було котре небудь, повечерило-б і воно в нами.
— Нехай уже сплять... сказав Микола.
— Ну, будемо-ж вечеряти, — сказав Прокіп.
Швидко Приська запалила воскову страстну сьвічку і поставила її перед образами, потім вигорнула в запічку жару, поклала єго в покришку і, поверх того жару насипавши ладану та смирни, що принесла з собою колись з лаври, ходила до Києва на прощу, почала ним курити понад столом та поперед образами, що були пообвішувані білими гарно пообшиваними заполочию рушниками. Потім, висипавши той жар з покришки знов у запічок, вона почала з Прокопом молити ся до образів, а Микола впав на вколїшки і почав бити поклони.
Сїли вечеряти.
Перед вечерею, як і скрізь водить ся, Прокіп налляв з бутлї, що стояла на столї, чарку горівки і випив єї до Миколи, як до гостя — до дорогого чоловіка.
— Ну, будьмо здорові, —сказав він до Миколи. — Дай вам, Боже, щастя, та щоб ви здорові були, а помершим душам пошли, Господи, царство небесне!
— Дай, Господи.. дай, Мати Божа! — сказав Микола, і на очах єго показали ся слези.
— Тай перетерпіли ви, мабуть, тодї, як ото ви нездорові були. Як згадаю, як ви тоді мучились, то аж на серцї тяжко робить ся. Па- мятаете, як ото я до вас колись заходив? Ви тодї лежали, та молили ся Богови, що Він на вас смерть надіслав...
— Ой, Боже мій! потерпів я тодї муки. Як би не батюшка, то може-б у землї і зогнив би досї. Такі муки були, що здавалозь, як би хто ніж у серце засадив, то лекше було-б. Нехай батюшку Господь не оставить, як вони мене не оставили: вони для мене десь і дохтора вистарали ся. Усї тоді для мене були забули, сестри рідні — і ті мене тодї були покинули, тільки батюшка та ви про мене тодї й не забули... Нехай вас Господь не забуде на сїм і на тім сьвітї. Як би ви не сказали були батюшцї про мої муки, то, кажу, був би я давно уже на тім сьвітї, а дїти круглими сиротами позістали ся-б і пішли-б по сьвіту старцювати, — сказав Микола і по єго обличчю скотили ся дві слезини. — Спасибі вам, спасибі вам... По вік за вас молити мусь ... і простїть минї, що я перед вами дуже винен...
— Не винні ви передо мною, а хоч може чим колись і провинились, то я не памятаю сего і вам прощаю.
— Ох, винен.. дуже винен...
— Ну, годї про се балакати, бо вечеря застине. Тай не такий завтра день, щоб про се тепер балакати. Молїть ся Богу. що він підвів вас. — Ну, будьмо-ж здорові. Нехай нам усїм і добрим і злим добре живеть ся.
— Дай Боже! — сказав Микола, тяжко вітхнувши.
Випив Прокіп чарку горівки, випив Микола, випила й Приська всю чарку ради сьвятого вечора, бо в инший час вона зовсїм не пила горівки.
Почав вечеряти.
— Спасибі вам, Миколо, що ви отсе прийшли до нас. Ми вами дуже рад, ми щасливі... сказала Приська, кінчаючи вечерю.
— Ви раді, ви щасливі, а як би то ви знали, як то минї тяжко на серцї... Як би то ви знали. — сказав Микола, поклавши свою ложку, і почав рукавом утирати свої слези. — Як би то ви знали....
— Що се з нами сегодня стало ся? спитав Прокіп. — Якесь у вас горе лежить на серцї. Може нам чого треба, то ви скажіть, і ми вам з великою охотою запоможемо.
— Запоможемо! Нї, моєму горю нїхто не запоможе, окрім Бога єдного, та він тепер зовсїм від мене одвернув ся, бо я грішник, тяжкий грішник. І не сегодня минї тільки тяжко: минї тяжко від того часу, як умер ваш, Прокопе, батько, а ще тяжче менї стало від того часу, як ви, спасибі вам, запомогли менї тодї, як я був слабий, дуже мучив ся, а сегодня, з того часу, як ви мене до себе позвали на отсю вечерю, менї найтяжче, стало. Бо ви добрі, добрі до свого порога.. Як би отсе був живий ваш батько, то менї лекше було-б. Я-б перед ним у всему признав ся, і може тодї полекшало-б, а то єго тепер немає... Нехай над ним легко земля держить ся! Добрий він чоловік був, та я був Іване, прости менї, — сказав Микола, призиваючи Прокопового батька. — Дай тобі, Боже, царство небесне! — казав він, заливаючись слїзьми. — Дозвольте вже зза стола вставати, — дякувати.. Богови молити ся.
— Ну, звиняйте! — сказав Прокіп та Приська і вставли зза столу.