Брати Моуглі/Помста Моуглі
| ◀ Пісня Моуглі | Брати Моуглі пер.: Юр. Сірий Помста Моуглі |
Королівський анк ▶ |
|
——————
Потім Акела і Сірий Брат мусіли розповісти про те, як вони допомагали Моуглі заганяти буйволів в яр. Балу виліз аж на гору, щоб почути оповідання про хлопця, а Багіра мало не подряпала всю себе з радощів, що Моуглі так гарно справився із своїм ділом.
Сонце вже давно зайшло, та ніхто й не думав лягати спати. Иноді Вовчиця задерала голову і з насолодою втягала повітря, що доносилося із скелі Ради — пах від тигрової шкури.
— Коли б не Акела, та не Сірий Брат, я нічого не міг би зробити, — сказав під кінець Моуглі. — Ох матінко, матусьо! Коли б ти бачила, як буйволи лізли в яр і кинулися у ворота, коли людська родина почала кидати на мене каміння.
— Я радію, що сього не бачила, — сухо сказала Вовчиця. — Не сила моя було б бачити, як за одним з моїх дітей ганяються, як за шакалом! Далася б я в знаки людям! Помилувала б тільки ту жінку, що давала тобі молоко. Так, тільки її одну!
— Заспокойся, заспокойся, Ракша! — тихо зауважив Вовк. — Наше жабеня повернулося до нас… та ще таким розумненьким, що його власний батько мусить лизати йому ноги. А що значить зайва рана на голові? Дай людям спокій.
— Дай людям спокій, — проказали Балу та Багіра.
Моуглі, що лежав, схиливши голову до боку Вовчиці, задоволено всміхнувся і зауважив, що з свого боку він не бажає ні бачити, ні чути людей, ні нюхати їх.
— Ну, а коли люди не лишать тебе, маленький братіку? Що ти тоді зробиш? — спитав Акела, прислухаючись одним ухом.— Нас п'ятеро, — зауважив Сірий Брат і клацнув зубами.
— Ми також могли би взяти участь в такому полюванні, — сказала Багіра, вимахуючи хвостом та дивлячись на Балу. — Але з якої речі нам тепер, Акело, думати про людей!
— Треба думати, а саме от чому, — відповів самітний вовк. — Після того, як шкура того жовтого розбійника була розстелена на Скелі Ради, я знову пішов до села по нашому сліду, я намагався ще більш заплутати його і заплутав так, що ледве сам знайшов його. В той час лелик Манґ пролетів між деревами, повис над моєю головою і сказав мені:
— »На селі, де живуть люди, що прогнали людську дитину, йде тепер таке гудіння, як в осиному гнізді!«
— Так, я кинув туди величезну каменюку, — промовив з усмішкою Моуглі. Він часто бавився з того, що кидав каміння в осині гнізда, а потім, перш нїж оси встигали вжалити його, поринав у воду.
— Я спитав Манґа, що він бачив. Він сказав, що коло воріт села розквітла червона квітка, а круг неї сидять з рушницями люди. Ну, я вже по собі знаю, — і Акела глянув на старі шрами, що були на боках у нього, — що люди рушниці беруть не для потіхи. Певно тепер, маленький братіку, хтось з людей з рушницею вже відшукує наш слід, а може вже знайшов і йде.
— Але ж на що? Та ж люди прогнали мене. Чого ж їм ще треба? — зауважив Моуглі.
— Ти людина, маленький братіку, — сказав на се Акела. — Не нам, вільним ловцям, поясняти тобі, що і для чого роблять твої брати.
Тільки що вовк встиг одсмикнути лапу, як зненацька ніж Моуглі глибоко застряв поруч з ним. Моуглі кинув ніж так несподівано, що рух його був би непомітним для людського ока, але ж Акела був вовк, а відомо, що навіть собака, який не дуже вже відріжняється від свого предка, дикого вовка, встигає прокинутись і відскочити на бік, перш нїж наскочить на нього колесо від воза.
— В другий раз ніколи не говори одночасно про людей і про Моуглі, — промовив Моуглі спокійно ховаючи ніж.
— Ух! ну та й зуб гострий, — зауважив Акела, обнюхуючи землю в тому місці, де застряв ніж, — але життя між людьми попсувало трохи твої очі, і скорість твоїх рухів. За той час, поки кинув ніж ти, я встиг би убити козу.
Раптом Багіра скочила, витягла шию вгору, приснула й завмерла на місці.
Сірий Брат зараз вже встав за нею і відійшов трохи вліво, щоб бути проти вітру, а Акела відскочив геть далі, припав до землі та так і застиг, як вкопаний. Моуглі дивився з заздрістю на своїх друзів. Хоч нюх мав він дуже добрий, як на людину, але все ж не міг рівнятись до мешканців нетрів. До того ж ті три місяці, що прожив він між людьми, дуже пошкодили йому. А все-ж-таки він послинив палець, потер ним в ніздрях, встав і задер голову.
— Людина, — замурчав Акела, присідаючи на задні лапи.
— Булдео! — сказав Моуглі, сідаючи на своє місце.
— Він іде слідком за нами. Ось гляньте, як вилискується його рушниця проти сонця.
Сонце тільки на одну мить осяяло цівку старої рушниці, але в нетрях ніщо не вилискується так проти сонця, як метальові цівки рушниць. Щось подібного можна бачити тільки під час бурі, коли хмари скоро пливуть під небом. Тоді все — і маленькі калюжі і навіть гладенькі листочки ростин, — все на якусь мить яскраво сяє проти сонця. Але в сей день небо було безхмаре і в повітрі стояла велика тиша.
— Я так і знав, що люди підуть за нами, — урочисто сказав Акела. — Не дурно ж був я такий довгий час головою над нашою родиною.
Четверо вовків, брати Моуглі, не сказали нічого, тільки скоренько сповзли на животах згори і щезли в гущавині тернини.— Куди ж то ви тікаєте, та ще не сказавши ні слова? — крикнув їм Моуглі.
— Цс! Ще не настане південь, а череп його буде тут валятись! — відповів Сірий Брат.
— Верніться! верніться! — гукнув Моуглі.
— Людина не їсть людину!
— А хто тільки що величав себе вовком? Хто кинув на мене ножа за те, що я назвав його людиною? — сказав Акела, а четверо вовків з незадоволенням повернулись на гору і сіли.
— А хіба я повинен поясняти всі мої вчинки? — з гнівом спитав Моуглі.
— От він людина! і говорить так, як людина! — замурчала собі в уси Багіра. — Як раз так говорили люди, що товпились коло наших кліток в Королівському саду в Удайпурі. Нам відомо в нетрях, що людина розумніша за всіх. Але коли вірити своїм вухам, то можна думати, що вона найбільш безглузде створіння на всім світі. — Потім Багіра голосно сказала:
— Але людська дитина має рацію казати так. Люди полюють цілими родинами. Кепська справа вбити одного з них, не знаючи, що вигадають инші. Підемо довідаємося, що задумав той чоловік проти нас.
— Ми не підемо, — промурчав Сірий Брат.
— Ходи сам на полювання, маленький братіку. Ми знаємо, чого хочемо. Ми встигли б досі вже принести сюди його голову.Моуглі дивився то на одного то на другого свого брата. Груди йому важко здіймалися, а очі були повні сліз. Він виступив наперед, прикляк на одно коліно і сказав:
— А хіба я не знаю, чого хочу? Гляньте на мене!
Вовки нехотя зирнули на нього і в ту ж мить одвели від нього очі, але Моуглі примушував їх дивитися на себе до того часу, аж поки шерсть їх наїжилась, а сами вони затремтіли всім тілом.
— Ну, — нарешті промовив він, — хто ж з нас п'ятьох має бути головою, провідником?
— Ти наш голова, маленький братіку, — сказав Сірий Брат і лизнув Моуглі ногу.
— Коли так, то ходіть за мною, — сказав Моуглі, і всі четверо вовків, підобгавши хвости, пішли за ним.
— От що значить пожити між людьми, — зауважила Багіра, йдучи слідком за ними. — Тепер в нетрях буде панувати инший порядок, Балу.
Старий ведмідь нічого на се не відповів, але багато думок заворушилося в його голові.
Моуглі нечутно пройшов по стежечці назустріч до Булдеа, трошки розвів гилки гущавини і побачив старого Булдео з рушницею за плечима; він біг тим слідом, що два дні тому зробив Моуглі та вовки. Ви, певне, пригадуете, що Моуглі йшовши з села тяг за собою важку Шер-ханову шкуру. Акела та Сірий Брат ішли за ним, і слід їх яскраво відбився на землі. Аж ось Булдео дійшов до того місця, з якого Акела вернувся назад, щоб заплутати слід. Тут старий ловець щось забурчав, трошки присів, кашлянув, потім встав і почав робити по кілька кроків то в один, то в другий бік. Він відшукував загублений слід, а не відчував того, що ті, котрих він шукав, були так близько від нього. Ніхто не може порівнятися з вовком в умінні не виказувати своєї присутности, а Моуглі, хоч вовки і лічили його за неповоротного, міг появлятися і зникати, як тінь. Вовки разом з хлопцем оточили непомітним кільцем старого ловця, як череда дельфинів оточує пароплав, що йде по морю. Вони ввесь час розмовляли між собою цілком спокійно, бо дуже товстих згуків вовчого голоса не чує людське ухо (так само не може почути людина тонкого пищання кажана і гудіння комах).
— Та се краще, нїж убивство, — промовив Сірий Брат, стежучи за тим, як Булдео спинявся, нахилявся і кректів, вишукуючи слід.
— Він схожий на вепря, що заблудив коло річки в нетрях. Що він каже? — спитав вовк, чуючи, як Булдео щось злістно бурчить собі.
— Він каже, що певно цілі череди вовків скакали кругом мене. Каже він, що ніколи ще не бачив подібного сліду. Він каже, що стомився вже, — переказував Моуглі.
— Спочине, поки натрапить на слід, — байдужо зауважила Багіра, бігаючи кругом дерева у великім задоволенні з тої гри, яку всі вони зараз провадили з чоловіком. — Ну, а тепер що робить та худа штучка?
— Або їсть, або пускає з рота дим. Люди завжди щось роблять своїм ротом, — відповів Моуглі. Обережні мислівці побачили, як старий Булдео набив тютюном люльку, запалив її і постаралися гарненько запам'ятати пах тютюну, щоб, коли доведеться, пізнати по ньому Булдео навіть уночи.
На стежці з'явилася невеличка купка вуглярів. Звичайно, вони наблизилися до Булдео; бо слава про його лунала скрізь, як про найкращого мислівця. Всі вони сіли і почали курити. Багіра і инші звірі підійшли ближче і почули, як Булдео з ріжними брехливими додатками почав оповідати історію про Моуглі, чортячого сина. З його слів виходило, що Шер-хана убив він, Булдео, а Моуглі перекинувся у вовка і боровся з ним од самого півдня аж до вечора, а потім знов перекинувся на хлопця і заворожив рушницю Булдео так, що куля, котрою цілив він на Моуглі, убила одного буйвола, що належав йому, Булдео. І от тепер селяне, вважаючи його за найкращого мислівця на всю округу, послали його убити ту чортячу дитину, а тим часом вхопили Месуа і її чоловіка, котрі певно і були батьки того хлопця, замкнули їх в хаті, а двері зовсім заклали. Потім їх будуть мучити, щоб примусити признатися в тому, що вони дійсно відьмак і відьма, Потім їх спалять на вогні.
— А коли ж се має бути? — спитали вуглярі, котрим страшенно хотілося побачити, як будуть палити людей.
Булдео відповів, що се буде після того, як він повернеться, бо селяне хотіли, щоб перш за все убив він того хлопця з нетрів. А потім вже вони справляться з Месуа та її чоловіком, а землю їх і буйволів поділять між собою.
— Тай буйволи ж у них чудові, — зауважив між иншим Булдео. — Конче треба знищити ворожбитів та відьом, а вже звичайно люди, що дають притулок у себе вовченятам з нетрів, найгірші з відьом.
— А що буде коли дізнаються про се англійці? — сказали вуглярі. — Кажуть, що анґлійці зовсім божевільні: вони не дозволяють чесним фармерам убивати відьом.
— Еге, — промовив Булдео, — сельський староста сповістить, що Месуа та її чоловік померли від гадючого жала. Се все вже обмірковано, лишається тільки убити людину-вовча. Чи ви часом не зустрічали його?Вуглярі боязно озирнулися навкруги і подякували Небові, що не зустрічали нічого подібного. Не мали вони сумніву, що коли хто й може знайти ту людину-вовка, то тільки такий відважний чоловік як Булдео. Сонце вже заходить, а вони мають велику охоту дійти до села, де живе Булдео, щоб поглянути на люту відьму. Булдео відповів, що хоча він і повинен убити чортячу дитину, але не може дозволити — щоб люди з голими руками пішли через нетрі, бо тут що-хвилини може з'явитись сей вовк, перекинувшись у сатану. От через що і він піде з ними, ну а коли вже попадеться їм назустріч відьмин син, то він покаже перед вуглярами, як справляється в таких випадках найкращий мислівець з Сеонійських гір. — »Брамин«[1] дав мені такого зілля, що охороняє від усякої напасти, — добавив Булдео.
— Що він каже? Що він каже? Що він каже? — що-хвилини питали вовки у Моуглі, і Моуглі переказував їм усе, що чув, але та частина оповідання, в якій говорилося про ворожбитів та відьом була незрозуміла і для нього; і він тільки сказав, що той чоловік та жінка, що так прихильно і гарно поводилися з ним, вже піймані в тенета.
— Хіба люде наставляють для людей тенета? — спитав Сірий Брат.— Так каже він. Я не розумію того, що він каже. Всі вони, певне, показилися. Що таке зробили їм Месуа та її чоловік, що вони посадили їх через мене в клітку? А що таке говорять вони про червону квітку? Треба довідатись. У всякому разі Месуа нічого не зроблять поки не повернеться Булдео, а тому…
Моуглі замислився, бавлячись колодочкою з ножа; а Булдео з вуглярами відважно попрямував до села.
— В сю ж мить я піду до людей, — промовив нарешті Моуглі.
— Аз сими ж як? — спитав Сірий Брат, дивлячись з жадобою на чорні спини вуглярів.
— А ти заспівай їм такої пісні, щоб вони подалися бігцем додому, — з посмішкою відповів Моуглі. — Я не хочу, щоб вони прийшли до сельських воріт перш, нїж стемніє. Можеш затримати їх.
Сірий Брат призирливо вищирив свої білі зуби.
— Ми можемо примусити їх кружляти, як прип'ятих кіз… відомі досить мені сі люди! — сказав він.
— Сього мені не потрібно! — зауважив Моуглі. — Ти тільки заспівай їм, а то, можливо, що сумно буде їм в дорозі, і заспівай щось дуже ніжне, Сірнй Брате. Ходи Багіро, з ними і поможи їм співати. Коли ж настане ніч, то зустріньте мене коло села… Сірий Брат знає де.
— Нема великої приємности шукати людську дитину. А спати ж коли я буду? — промовила позіхаючи Багіра; та видно було по очах, що вона дуже раділа з такої розваги.
— Мені співати голим людям? Ну, спробую!
Багіра схилила голову і крикнула »доброго полювання«. Вже те одно, що заклик сей розлігся не опівночі а вдень, могло нагнати страху на людей. Моуглі чув, як загремів крик Багіри, то здіймаючись, то падаючи і завмер нарешті жалібним стогоном. Хлопчик засміявся і подався через нетрі: дорогою він побачив, як вуглярі стовпилися усі докупи, а рушниця в руках Булдео тремтіла, як листок на осиці. Потім Сірий Брат прокричав: »Йа-ла-гі! Йа-ла-гі!« — заклик вовчої родини перед полюванням на сарн.
Згуки голосу його здавалося линули з усіх боків, все наближаючись та наближаючись, і нарешті закінчилися коротким криком. Решта вовків, а їх було три, відповіли на голос брата так, що навіть сам Моуглі міг побожитись сміло, що виє разом вся вовча родина. Потім всі четверо затягли чудової ранкової вовчої пісні з ріжними рулядами та прикрасами, розбиваючи тишу, що звичайно панує в нетрях вдень.Трудно переказати те призирство, що вчувалося в голосі вовків, коли вони почули, як затріщали гилля дерев. На них лізли хапаючись люди, а Булдео почав заклинати звірів. Коли вже вовки навилися до схочу, то полягали спати. Як і всі істоти, що живуть з власної праці, вони призвичаїлися до нормального життя, а ніхто не може працювати, не виспавшись як слід.
Тим часом Моуглі пробігав по дев'яти миль за годину. Він дуже радів з того, що не розучився бігати за час перебування свого між людьми. В голові мав він тільки одну думку: як визволити Месуа та її чоловіка з пастки, потім вже він добре віддячить всему селу.
Тільки над вечір він побачив знайомі пасовиська і дерево, під котрим чекав на нього брат в той день, коли він убив Шер-хана. Хоч був він і сердитий на людей, але горло йому стиснуло болем, коли він побачив селянські хати. Він помітив, що селяне вернулися з степу багато раніше, нїж то роблять звичайно. Замісць того, щоб лагодитися до вечері, вони стовпилися під деревом і голосно про щось гомоніли.
— Люди тільки тоді й задоволені, коли роблять один одному пастки, — сказав собі Моуглі; — дві ночи тому, — ох як давно се було! — вони ловили Моуглі, тепер Месуа та її чоловіка. А там, через кілька ночей, знову почнуть ловити Моуглі.
Нечутно пройшов він вподовж стіни до хатини Месуа і заглянув туди в середину.
Месуа лежала на долівці, у неї були зв'язані руки і ноги. Рота їй заткнули ганчіркою. Вона тяжко зітхала і стогнала. її чоловік був прив'язаний до розмальованого ліжка. Двері надвірні з хати були замкнені і з надвору під ними сиділо кілька чоловік, притулившись до дверей спиною.
Моуглі дуже добре знав селянські звичаї та примхи. Він зміркував, що поки вони будуть їсти, розмовляти та курити, то нічого другого робити не будуть. Инша річ, коли вони наїдяться, о тоді вони можуть бути шкодливими. Скоро вже повернеться Булдео і, — коли його товариші зробили що слід, то багато він розкаже цікавого. От чому Моуглі скоренько вліз у вікно хатини. Він нахилився до Месуа та її чоловіка, поперерізував мотузки, якими були вони пов'язані, повиймав з рота ганчірки і озирнувся навкруги, шукаючи, чи нема де молока.
Месуа мало не збожеволіла від болю та страху (ввесь ранок її били, жбурляли на неї каміння). Моуглі ледве встиг притулити руку до її рота, щоб перепинити її крик! Чоловік її був тільки розлютований. Він сів і почав витягати із своєї бороди всяку нечисть, що туда попала.— Я знала… я знала, що він прийде, — ридаючи промовила Месуа. — Тепер я цілком переконана, що він мій син, — додала вона, притискуючи Моуглі до грудей.
До сього часу Моуглі був цілком байдужий, але тут раптом відчув, що ввесь тремтить, і дуже тому здивувався.
— На що сі мотузки? За що вони зв'язали тебе? — спитав він через кільки хвилин.
— Щоб убити нас за те, що приняли тебе, як рідного сина. За що ж инше? — суворо відповів чоловік. — Подивись, я увесь в крови.
Месуа нічого не сказала, та Моуглі і дивився не на неї, а на її рани, і було чути, як він заскреготав зубами, побачивши її кров.
— Се чиє діло? — спитав він. — Дорого ж відплатить той, хто се зробив.
— Се діло цілого села. Я був дуже багатий. Я мав занадто багато скотини. Ну, нас і полічили за ворожбита та відьму тому, що ми пригріли тебе коло себе.
— Я не розумію тебе. Хай Месуа мені про все розповість.
— Пригадуєш, Нату, я дала тобі молока, — соромливо почала Месуа. — Зробила так я тому, що ти мій син, якого украв тигр, і тому я тебе дуже любила. А вони сказали, що я твоя мати, мати чорта, а через те повинна вмерти.— А що таке Чорт? — спитав Моуглі. — Смерть то я бачив.
Чоловік суворо бликнув з під брів на Моуглі, а жінка його засміялася.
— Бачиш! — сказала Месуа до чоловіка. — Я знала і сказала тобі, що він не ворожбит. Він син мій… мій син!
— Чи син чи ворожбит, не все однаково для нас? — відповів він. — Ми вже присуджені до смерти.
— Ось дорога в нетрі, — сказав Моуглі показуючи в вікно. — Маєте вільні і руки і ноги. Ідіть туда.
— Ми не знаємо, синку, так нетрів, як ти їх знаєш, — зауважила Месуа. — Не маю надії я далеко зайти.
— А люди кинуться навздогін за нами і приволочуть нас назад, — добавив її чоловік.
— Гм! — сказав Моуглі, приторкуючись кінчиком ножа до долоні. — Не хотів би я робити кому-небудь з них шкоду, але… Та я не думаю, щоб вони перешкоджали вам вийти звідси. Через кілька хвилин матимуть вони про що подумати… Ага, — сказав він, підіймаючи голову і прислухаючись до того, як на улиці тупотіли ногами і кричали.
— Виходить, що Булдео вже повернувся додому.
— Його послали сьогодня, щоб убив він тебе, — закричала Месуа. — Чи зустрів він тебе?
— Так… ми… я зустрів його. Він має, що розповісти, а поки буде він оповідати, ми багато де чого встигнемо зробити. Тільки перш за все треба довідатись мені, що вони вигадують. А поки-що зміркуйте, куди вам найкраще втікти, тоді скажете мені, як повернуся до вас.
Він виплигнув у вікно і знова нечутно пройшов попід стіною до того місця, звідки можна було чути все, що будуть говорити ті люди, що зібралися під деревом.
Долі лежав Булдео. Він кашляв і стогнав. Всі зібралися навкруги нього і розпитували його. Волосся йому розпатлалося і розвівалося по плечах, руки й ноги були подряпані від того, що дрався він на дерева. Він ледве міг говорити, але почував всю вагу свого становища. Коли не коли вимовляв він кілька слів про диявола, про того диявола, що співає, про ворожбитів і робив все для того, щоб натовп міг гадати, які страховища почує від нього. Нарешті, попрохав він води.
— Фе! — сказав Моуглі. — Базікання! Базікання і більш нічого! Люди однієї крови з малпами. Тепер йому треба вимити водою рота, потім випустити дим і вже тільки після того почне він говорити. Ну й розумні ж істоти сі люди! Вони забудуть стерегти Месуа в той час, коли Булдео буде точити їм брехеньки. Але ж здається і я роблюся таким ледачим, як і вони!
Він стрепенувся і почав крадькома пробиратись назад до хатини. Як раз в той мент, коли він наблизився до вікна, відчув, що хтось лизнув йому ногу.
— Матусю, — промовив він, бо язик сей був йому добре відомий, — ти що тут робиш?
— Я почула, як співали мої діти в лісу і пішла за тим, кого найбільше люблю. Мені, жабенятко моє, хочеться побачити ту жінку, що давала тобі молока, — промовила Вовчиця.
— Люди зв'язали її і хотять убити. Я поперерізував мотузки, і вона з чоловіком піде в нетрі.
— І я піду з ними. Хоча я і стара, але зуби ще маю.
Вовчиця зіп'ялася на задні лапи і заглянула у вікно, де панувала темрява.
Через мить вона нечутно скочила на землю.
— Я перша годувала тебе молоком, — промовила вона, — але Багіра каже правду: людина завжди повертається до людей.
— Можливо, — відповів Моуглі. (Вираз неприємности відбився у нього на обличчі). — Але сьогодня я дуже далекий від сього.
Пожди тут, тільки не показуйся перед нею.
— А ти ж ніколи мене не боявся, жабенятко моє, — зауважила Вовчиця, прямуючи у високу траву і ховаючись у ній.
— А тепер, — весело сказав Моуглі, заглянувши в хату, — вони сидять всі круг Булдео, котрий плете їм всякі дурниці. Коли скінчить він свої оповідання, то певно всі вони прийдуть сюди з червоним вогнем і спалять вас обох. На чому ви порішили?
— Я переговорила з моїм чоловіком, — сказала Месуа. — Канхивара звідси за тридцять миль, і певно там зможемо ми зустріти англійців.
— Се що за родина? — спитав Моуглі.
— Не знаю. Вони білі, і кажуть, що вони керують нашою країною і не дозволяють бити і палити людей без свідків. Коли на ніч настигнемо туди, то будемо живі… А ні — то помремо.
— Ну то живіть. Сьогодня ні одна людина не вийде за ворота. Що то він робить там?
Чоловік Месуа прикляк в куточку і щось пильно вигортав.
— Тут трошки грошей, — сказала Месуа.
— Більше ми не можемо з собою взяти.
— Ах так. Се ті річи, що переходять з рук до рук і ніколи не нагріваються. А хіба вони потрібні ще десь крім сього місця? — спитав Моуглі.
Чоловік Месуа суворо подивився на хлопця.
— Дурень він, а не чорт, — пробурчав він.— За гроші я можу купити коняку. Нас так побили, що не сила йти далеко і селяне доженуть нас через годину.
— Кажу тобі, що вони не підуть за вами. А про те ти розумно кажеш про коняку, бо Месуа справді таки зморена.
Чоловік Месуа встав і сховав останню рупію в поясок. Моуглі поміг Месуа вилізти у вікно. Прохолода ночи освіжила її, але нетрі при сяйві зірок здавалися страшними і суворими.
— Вам шлях відомий до Канхивари? — шепнув Моуглі.
Обоє хитнули головами, що так.
— Гаразд; пам'ятайте-ж, не бійтеся нічого і не йдіть дуже скоро. Тільки… тільки иноді ви будете чути виття.
— Невже ти гадаєш, що ми пішли б вночи через нетрі, коли б не боялися, що нас спалять? Хай краще звірі порозривають нас, нїж люди повбивають, — сказав чоловік Месуа, а вона глянула на Моуглі і осміхнулася.
— Кажу ж вам, що ні один зуб в нетрях не вищириться проти вас, ні одна нога на вас не тупне. Ні людина, ні звір не займе вас, поки не дістанетеся ви до Канхивари. Вас будуть оберігать.
Він хутко повернувся до Месуа і промовив:
— Він не йме мені віри, але ж ти повіриш.
— О, звичайно, сину мій! Хто б ти не був, чи людина чи привид, чи вовк з нетрів — я йму тобі віри.
— Він злякається, як почує спів моєї родини. Ти ж зрозумієш, що то значить. Ідіть і не поспішайте, ніякої потреби немає поспішати. Ворота замкнені.
Месуа ридаючи припала до ніг Моуглі.
Він хутко відвів її і затремтів.
Тоді вона припала до його грудей, голублючи всякими словами, які тільки знала.
Чоловік її сумно подивився на степ і промовив:
— Як тільки пощастить мені дістатися до Канхивари та примусити анґлійців вислухати мою скаргу, то я буду домагатись суду над брамином, дідуганом Булдео і рештою і знищу все село. Дорого вони заплатять мені за нескошене поле, за ненагодованих верблюдів. Я буду вимагати правди.
Моуглі зареготався.
— Не знаю, що то таке правда, але… приходь сюди, коли почнуться дощі і побачиш, що лишиться тут.
Вони пішли в напрямку нетрів, а Вовчиця вискочила з трави.
— Йди слідком за ними, — сказав Моуглі, — і доглядай, щоб не було їм перешкод. Сповісти про се всі нетрі. Хотів би я, щоб ти покликала Багіру.
Почулося довге грубе виття. Моуглі побачив, як чоловік Месуа затремтів увесь і вже повернувся ніби то наміряючись тікати до своєї хати.
— Ідіть наперед!… — весело гукнув Моуглі. — Я ж сказав, що вам доведеться чути співи. І будете чути його, аж поки дійдете до Канхивари. Се дари, що дають вам нетрі.
Месуа ублагала чоловіка йти далі, і через який час вони і Вовчиця поринули в пітьму ночи.
Потім, майже коло ніг Моуглі встала з землі Багіра. Вона тремтіла від радощів, що наступає ніч, котру так дуже люблять всі мешканці нетрів.
— Мені сором за твоїх братів, — промурчала Багіра.
— Чому? Хіба вони не добре співали ради Булдеа? — спитав Моуглі.
— Надзвичайно гарно! Надзвичайно гарно! Вони примусили мене забути всю мою гордість. Божусь тим палацом, з якого визволилася я, що співала я ніби вітаючи прихід весни! Хіба ти не чув нашого співу?
— Я мав иншу справу. Спитай Булдео, як подобалися йому ваші співи. Але де ж мої брати? Я хочу, щоб ні одна людина не вийшла сьогодня за сельську браму.
— Нащо потрібні тобі брати твої? — сказала Багіра переступаючи з ноги на ногу. Очі її горіли. Вона мурчала дужче, нїж звичайно.
— Я сама можу затримати сих людей, маленький братіку. Ну що ж, чи настав вже, нарешті, час полювання? Співи і люди, що поздиралися на вершечки дерев, досить добре підготовили мене. І що таке людина — се голе, смугляве, не волосате, беззубе сотворіння, що оре землю і їсть її, — що се за сотворіння, щоб ми журилися про нього? Цілий день я йшла слідком за ними… Навіть в південь при білому сояшному світлі. Я гонила їх, як вовки череду буйволів гонять. Я, Багіра! Багіра! Багіра! Як тепер танцюю я з моєю тінню, так танцювала я з сими людьми. Дивись.
Велика пантера підскочила, як кішка, коли вітер крутить над нею в повітрі сухий листок, б'ючи при тім по повітрю лапами; потім нечутно спустилася на землю і знову кілька разів підскочила. Мурчання її ставало все дужчим та дужчим і переходило в виття.
— Я — Багіра… я в нетрях… вночи… і сила моя за мною. Хто може спинити мене? Людська дитино, голова твоя розскочиться від одного мого вдару.
— Так бий! — сказав Моуглі мовою, якою говорять в селі, а не в нетрях.
Почувши людську мову, Багіра раптом спинилася, і присіла на задні лапи, що дуже тремтіли. Голова її опинилася нарівні з головою Моуглі. Він глянув прямо їй в очі, таким поглядом, як дивився на братів своїх, коли вони обурилися проти нього. Палкий погляд її раптом погас в зелених очах, як гасне світло на далекому маяці. Багіра заплющила очі і схилила голову. Все нижче та нижче хилилася голова її, аж поки Моуглі не відчув на нозі дотик її червоного шерсткого язика.
— Брате! Брате! Брате! — шепотів хлопчик, гладючи пантеру то по шиї, то по спині.
— Заспокойся! Се не твоя вина, а вина ночи.
— Се від пахощів ночи, — з каяттям промовила Багіра. — Вони з ума мене зводять. Як же ти міг про се дізнатись?
Кругом індуського села можна чути ріжні пахощі, і звірі, що мають нюх кращий за инші чуттєві орґани, казяться від тих пахощів все одно, як люди від музики. Моуглі ще тілька хвилин лащив пантеру, а Багіра лежала як кішка, що гріється коло вогню, підобгавши під себе лапи і прищуривши очі.
— Ти хоча і в нетрях живеш, а все-таки не наш, — промовила нарешті Багіра. — А я тільки чорна пантера. Але-ж я люблю тебе, маленький братіку.
— Одначе, як довго розмовляють вони там під деревом, — промовив Моуглі, не звернувши уваги на останні слова пантери. — Певне Булдео багато де чого розповів їм. Скоро надійдуть вони, щоб витягти з сільця чоловіка та жінку і положити їх на червону квітку. А сільце як раз вже порожне. Ха! ха! ха!
— Ну, слухай, — сказала Багіра. — Я вже заспокоїлася. Нехай вони знайдуть там мене! Мало хто насмілиться вийти з дому після зустрічи зо мною. Мені не первина бути в клітці і я гадаю, що вони не насміляться зв'язати мене вірьовкою.
— Ну, будь розумною! — сміючись промовив Моуглі. Він почував себе таким відважним, як і пантера, що крадькома пролізла в хатину.
— Ху! — сказала Багіра. — Тут дуже пахне людиною, та за те стоїть така постіль, як та, на котрій я спочивала в клітці королівського саду в Удайпурі… Ну, я лягаю. — Моуглі почув, як затріщало ліжко від ваги великого звіря. — Божуся палацом, що визволив мене, вони будуть уявляти, що впіймали гарну дичину. Ходи сюди і сядь поруч мене, маленький братіку, ми гарне справимо сьогодня полювання.
— Ні, я маю в шлункові иншу думку. Людська родина не повинна знати, що в сьому ділі брав я участь. Полюй сама. Я не маю охоти їх бачити.
— Про мене, хай буде по-твоєму, — промовила Багіра. — А ось і вони.Нарада під деревом становилася все голоснішою та голоснішою і нарешті закінчилася диким криком. На улиці з'явився натовп чоловіків і жінок. Вони бігли вимахуючи дрюччям, бамбуковими ломаками, серпами та ножами. Перед вели Булдео і брамин. Чулися вигуки: »Ворожбит та відьма! Подивимося, чи примусить їх вогонь признатись! Підпаліть над їх головами дах! Ми їм покажемо, як давати пристановище вовкулакам! Ні, перш за все треба віддубасити їх. Смолоскипів! Як найбільше смолоскипів! Булдео заряжай рушницю!
Натовп зустрів перепону в дверях: вони були міцно замкнені, але люди зірвали з петельок їх. Сяйво смолоскипів увірвалося в кімнаті і осяяло Багіру. Чорна, як безодня, страшна, як демон, лежала вона в ліжку, простягшись у весь зріст і схрестивши лапи. Наступила мить повного мовчання, невимовного жаху. Люди, що стояли спереду, почали з напруженням пролазити назад. В сю мить Багіра підвела голову і позіхнула, позіхнула виразно, з старанням, спокійно, ніби бажаючи образити рівних собі. Оторочені вусами губи розтулилися; червоний язик коливався; щелеп нижча одвисла так, що було видно частину гарячої пельки, величезні зуби вищирилися всі до одного, а потім замкнули пельку і клацнули так, як ключ в замкові, коли замикають залізну скриню. За мить кімната була порожною. Багіра виплигнула у вікно і стала поруч з Моуглі, а вулицями з галасом і криком нісся потік людей. Опановані жахом вони розбігалися по своїх хатах.
— Ну тепер до ранку вони й не ворухнуться, — спокійно промовила Багіра. — А потім що?
Здавалося, що село тонуло у сні, але коли Багіра та Моуглі прислухалися, то почули, як торохтять скрині з збіжжям. То селяне присували їх до дверей. Багіра казала правду: селяне не насмілювалися до ранку виходити з хат. Моуглі сидів мовчки, а лице йому робилося все сумнішим та сумнішим.
— Хіба я щось негарне зробила? — спитала Багіра, лащучись до хлопця.
— Тільки гарне. Постережи їх до ранку. Я спати піду.
Моуглі побіг в нетрі, впав коло скелі на землю, заснув і спав ввесь день і цілу ніч. Коли він прокинувся, то поруч з ним лежала Багіра, а перед нею тільки що забита сарна. Багіра з цікавістю стежила, як Моуглі справляється з ножем, потім як він наївся, напився і знов ліг підперши голову руками.
— Твої чоловік та жінка безпечно дісталися вже до Канхивари, — промовила вона. — Твоя мати се переказала через Чілі. До півночи пощастило їм знайти коняку, і вони поїхали дуже скоро. Ну, хіба се не гарно?— Дуже гарно, — сказав Моуглі.
— А твоя людська родина не ворушилася аж поки сонце ген-ген підбилося. Потім вони поснідали, спробували вийти на вулицю і знову поховалися.
— Чи не вгледіли вони часом тебе?
— Можливо. Я перед ранком качалася в пиляці коло воріт і співала сама собі. Ну, маленький братіку, тепер нам вже нема чого тут робити. Ходім разом з Балу на полювання. Він хоче показати тобі нові вулиці, а ми всі хочемо, щоб ти повернувся до нас і жив, як і перше. Не дивився більше тим поглядом, що лякав навіть і мене. Чоловіка та жінку тепер не вкинуть в червону квітку і в нетрях все гаразд. Правда-ж? Забудьмо про людську родину.
— Забудьмо… через якийсь час. Де тепер пасеться Газі?
— Де надумає. Хто може відповідати за »Мовчазного!« А нащо він тобі? Що може зробити Газі, чого не можемо зробити ми?
— Попрохай його, щоб прийшов сюди з своїми трьома синами.
— Але ж, маленький братіку, якось то… не личить казати Газі: «приходь сюди«, »йди туди«. Пригадай — він же голова над нетрями і перш, нїж змінився твій погляд після того, як пожив ти між людьми, він вивчив тебе одному головному вислову.— Се мені байдуже. Тепер я знаю головний вислов для нього. Попрохай його прийти до Моуглі жабеняти. Коли він не зверне уваги на мої перші запросини, то скажи йому, що я прошу його зайти побалакати про спустошення степів Буртпора.
— Спустошення Буртпорських степів, — сказала кілька разів Багіра. — Піду. Найгірше, що може з сього бути — се те, що Газі розгнівається, а за те, щоб довідатись про вислів, якого послухає Мовчазний, я б не полювала цілий місяць.
Вона пішла, а Моуглі почав з завзяттям стромляти свого ножа в землю. Моуглі не доводилося ніколи бачити людської крови до того часу, поки не побачив її, а ще важніше поки не відчув паху її на Месуа в тих місцях, де стягали тіло мотузки. А Месуа була до нього ласкава, і Моуглі настільки міг любив Месуа так, як ненавидів решту людей. Та хоч ненавидів він людей за їх жорстокість, язикатість і страхопудство, а все-таки ні за що в світі не зміг би вбити людину і почути ще раз паху людської крови. Він намалював собі плян простіший і усміхнувся пригадуючи, що Булдео сам навів його на сю думку одним своїм оповіданням.
— Дійсно се головний вислів, — шепнула йому над ухом Багіра, що якраз повернулась. — Вони паслися коло річки і в ту ж мить послухали мене, як буйволи. Подивися, он вони йдуть!
Газі з синами своїми, мовчазний, як і завше, з'явився на шляху. Річковий намул ще був на їхніх боках, а Газі замислено жував зелену гильку молодого дерева. По вигляду його Багіра помітила, що в сей час не був він володарем над нетрями, а звірем, що боязько йде на розмову з тим, хто не має ніякого жаху. За ним ішли троє синів його, притулившись один до одного.
Моуглі ледве підняв голову, коли Газі промовив: »Доброго полювання!« і слон довго стояв, похитуючись та топцюючись, поки хлопець забалакав, та й то не до нього, а до Багіри.
— Я скажу, що я чув від ловця того, що ти сьогодня лякала, — промовив Моуглі. — Мова йде про одного старого слона, що попався в пастку. Якийсь загострений кілок, що стерчав на дні тої ями, поранив його так, що на тілі йому лишився слід від п'яти аж до плеча.
Моуглі показав на Газі, котрий повернувся так, що місяць освітлював на його сірому боці великий шрам.
— Люди прийшли, щоб взяти його з ями, — провадив далі Моуглі, — але він порвав вірьовки, бо мав велику силу, пішов геть і сховався до того часу, поки загоїлася поразка. Тоді переповнений ввесь гнівом, пішов на ниви тих ловців. Тепер я пригадую, що мав він трьох синів. Се трапилося давно, давно, багато дощів випало з того часу, і було се далеко звідси, — на степах Буртпорських. Що трапилося, Газі, з посівом на тих степах в тому році?
— Я і мої троє синів вижали його, — промовив Газі.
— А як же потім обробляли ті ниви, — спитав Моуглі.
— Їх зовсім не орали, — відповів Газі.
— А люди, що жили коло тих степів, що з ними сталося?
— Вони пішли геть.
— А ліжка, де вони спали?
— Ми рознесли на шматки, а нетрі проковтнули їх.
— А потім що було? — спитав Моуглі.
— Нетрі поглинули всю площу, яку я можу пройти з заходу на схід за дві ночи з півночи на південь за три ночи. Нетрі, дякуючи нам, заволоділи п'ятьома селами і на всю країну нема тепер ні пасовиська, ні нив, і ні одна людина не добуває із землі собі їжи. От як ми, — я та мої троє синів, — спустошили Буртпорські степи. А тепер скажи мені, людська дитино, як ти про се довідався?
— Один чоловік сказав мені про се. Тепер я бачу, що навіть Булдео може говорити правду. Діло було зроблено добре, Газі, а в другий раз буде зроблено ще краще, бо провадитиме його людина. Ти знаєш село людської родини, що прогнала мене? Вони ледачі, безтямні і жорстокі, люблять працювати тільки ротом і вбивають тих, хто слабіший за них не ради їжи, а ради забавок. Коли вони не голодні, то можуть вкинути в червону квітку таки кого-небудь із своїх же. Я сам се бачив. Воші не повинні тут жити. Я ненавижу їх!
— Так убий, — сказав найменший з трьох синів Газових. Він вирвав кущ трави, обтер ним передні ноги і одкинув геть. Його маленькі червоні очиці зиркали крадькома навкруги.
— Навіщо мені їх білі кістки? — з запалом одповів Моуглі. — Хіба я вовченя чи що, щоб гратися проти сонця голою головою? Я вбив Шер-хана і шкура його гниє на скелі Ради, але… але не відомо мені, куди поділося м'ясо Шер-ханове, і шлунок мій порожній. Тепер хочу я зробити щось такого, що можу бачити і до чого можу доторкнутися: Віддай се село в подарунок нетрям, Газі!
Багіра вся затремтіла і зщулилась. При инших обставинах вона з радістю пробігла б улицями по селу, роздаючи вправо і вліво стусани своєю лапою, або з'явилася б смерком і напалась на людей, що йдуть за плугом, але плян цілковитого знищення цілого села, так щоб воно зовсім щезло з очей, лякав її. Тепер вона зрозуміла, нащо Моуглі посилав її по Газі. Тільки старий слон, що бачив на своєму довгому віку багато всього, міг виконати таке доручення.
— Примусь їх втікти, як повтікали Буртпорці. Хай сама тільки дощова вода буде розпушувати ту землю, що орали вони плугами, а шум дощовий замінить дзижчання веретена. Тоді я з Багірою зроблю собі пристановище в попівській кімнаті, а сарни будуть пити воду з корита, що за церквою! Зроби се, Газі!
— Але ж я… чи то ми, не сварилися з ними, а треба поскаженіти від якої-небудь болісти, або з серця, щоб зважитись руйнувати ті місця, де сплять люди, — промовив Газі, нерішучо хитаючись.
— Хіба в нетрях тільки ви одні їсте траву?Пошли туди всі родини. Хай сарни, безрогі и инші твари займуться сим ділом. Самим вам і з'являтися не треба, поки не оголіють степи. Пусти туди нетрі, Газі!
— А вбивати не треба? Ікли мої почервоніли від крови на Буртпорських степах і не хотілося б знову чути сей пах.
— І мені також. Я не хочу навіть, щоб їх кістки лежали на нашій чистій землі. Хай шукають собі нового лігва. Тут вони не можуть лишатись! Я бачив кров, чув пах крови від тої жінки, що годувала мене… Коли-б не я, вони убили б її. Тільки пахощі трави на тих місцях, де стоять їх хати, можуть заглушити ту кров. Пах крови горить в моїм роті. Пусти туди нетрі, Газі!
— Ох, — промовив Газі. — Так само горіла рана від кілка на моїй шкурі, поки не побачили ми, як вимерло все село і місце те вкрилося зеленою травою. Я розумію тебе. Твоя війна буде нашою війною, ми впустимо туди нетрі.
Моуглі ввесь тремтів від злости і зневаги. Він не встиг огледітись, як слони зникли. Багіра з жахом дивилася на нього.
— Божуся палацом, що визволив мене! — промовила Багіра. — Невже се та гола істота, котру я, коли ми були всі молодими, захищала перед вовчою родиною? Голово нетрів, захисти мене, коли щезне моя сила… Захисти Балу… захисти всіх нас! Ми всі перед тобою діти. Гилки, що тріщать і домагаться під погою, що наступає на них! Сарни, що розгубили дітей своїх!
Бачучи Багіру налякану, як сарна, Моуглі, що був і без того знервований, цілком загубив владу над собою. Він зареготався так, що ледве не похлинувся, потім заридав і знову засміявся і нарешті плигнув у воду, щоб заспокоїти свої нерви. При місяшнім сяйві він плавав і впірнав не гірше за свою тезку жабу.
А тим часом Газі з трьома синами своїми рушили в дорогу і розійшлися в ріжні сторони: один на північ, другий на південь, третій на схід сонця і один на захід. Два дні йшли вони нетрями і кождий ступінь їх, найменший рух хоботом помічався і обговорювався Мангом та Чілем, родиною малп і всіма птицями. Потім слони спинилися на цілий тиждень в одному місці і почали собі там годуватись. Газі та його сини в одному схожі були на Коа, пітона, що жив на скелі: вони так само любили поїсти і не поспішали під час їжі.
Через якийсь час, невідомо звідки — по нетрях пройшла чутка, що десь то єсть така долина, що можна знайти найкращу пашу й найкращу воду, яка тільки єсть на світі. Кабани, що за доброю пашою ладні йти хоч на край світа, перші рушили туди, переходячи через скелі. За ними рушили сарни і дикі маленькі лисиці, що годуються падлом. Важкі гіпопотами пішли поруч з сарнами, а дикі буйволи з болот ішли позаду всіх.
Найменша причина могла-б повернути всі оті отари назад, але кожного разу, коли наступала якась трівога, з'являвся хто-небудь і заспокоював звірів, і вони потихеньку йшли все наперед, спиняючись коло води, та пасучись ідучи. Иноді, коли починалося заворушення, Саґі — дикун оповідав про чудову пашу, що можна знайти трохи туди далі, иноді Манг, крилата миша, спускалася на гилку і сповіщала весело, що тут вся паша вже з'їдена. Иноді Балу з повним ротом коріння з'являвся коло черід і, тяжко ступаючи, йшов поруч з ними, то жартуючи з звірів, то лякаючи їх, і таким чином примушував їх повертати на справжній шлях. Де-які із звірів відстали, инші повтікали геть, або згубили терпець, але все ж таки багато залишилося таких, що все йшли наперед. Через десять днів було вже таке: отари сарн, кабанів та буйволів рухались по площі, що буде впоперек миль на 8 — 10, сю площу величезним кільцем охопили хижі звірі і все зужчували се кільце, а посеред нього було село. Навкруги сього села вже вистигав хліб і місцями було видно високі площі, збудовані з гильок на чотирьох палях. Люди злазили туди, щоб полохати птицю та инших злодюг. Тепер сарнам не можна було вернутися назад хоч би вони того й хотіли: хижі звіри йшли слідком за ними і підганяли їх.
Була темна ніч, коли Газі з трьома синами вийшли з нетрів і виломили хоботами високі палюги, що повалилися, як стебла з квітками. Люди попадали з палюк і з жахом почули слонячі реви. Тоді передні ряди знервованих сарн кинулися на степи й на луки. За ними слідкували кабани і своїми важкими копитами нищили те, що лишалося після сарн, іноді тічки вовків вривалися в табуни, і перелякані тварини з розпукою розбігалися на всі боки, толочили молодий овес і затоптували береги рівчаків, що були покопані для поливки степів. Перед ранком більша частина травоїдних тварин, під натиском хижих звірів, що йшли ззаду, кинулася до воріт на південь. Тільки більш смілі поховалися в нетрях, щоб уночи знову попастися.
Але діло було вже зроблено. Ранком селяне побачили, що врожай їх згинув, і зрозуміли, що смерть чекає на них, бо инших засобів до життя вони не мали. Вони вигнали пастися буйволів, та коли ті побачили, що паші немає, то повтікали в нетрі і прилучилися до своїх товаришів, диких буйволів. А смерком селяне знайшли в своїх стайнях трьох чи чотирьох шкап своїх неживими. Тільки Багіра могла зробити їм таку капость, тільки вона могла насмілитись витягти тулуб конячий і кинути його серед улиці.
Селяне не мали сміливости розвести багаття на ніч в степу, і Газі з своїми синами знищив те, що там ще лишалося, а де вже пройде Газі, там трудно щось знайти з ростин. Селяне постановили годуватися торішнім хлібом, якого ще дещиця лишилася, поки підуть дощі, а там думали найнятись в робітники. Та поки скупщик хліба думав, які призначити ціни на зерно, гострі ікли Газі розломили ту стіну його хижки, під котрою стояла велика посудина з зерном, порозламували ту посудину і знищили зерно.
Тоді заговорив брамин. Він молився своїм богам. Можливо, що селяне несвідомо образили якогось бога з нетрів, — казав він, — бо вже видно, що нетрі йдуть грізно на нас.
Послали за головою одної дикої родини гондів, що мандрує в нетрях. Сі маленькі смугляві ловці живуть в глубині нетрів і походять від первістних мешканців сеї країни. Селяне пригостили гонда чим тільки могли, коли він прийшов до них. Стоячи на одній нозі з луком в руці, та з пучком отруйних стріл, заткнутих в закручене волосся, гонд дивився на стурбованих селян і на спустошені степи з призирством і з жахом. Вони розпитували його, чи не розгнівались на них старі боги, його боги, і що слід зробити їм, щоб задовольнити тих богів. Гонд нічого не відповів, а тільки мовчки зірвав гильку крученого дерева корели, що родить гіркі дикі гарбузи — і простяг ту гильку від дверей їх церкви до червоного идола. Потім він махнув рукою в напрямі Канхивари і пішов в нетрі. Він знав, що коли посунуть нетрі, то спинити їх можуть тільки білі люди.
Селянам не було чого більш розпитувати його.
Скоро гарбузи виростуть на тім місці, де вони молилися свому богові, а їм лишається одно, — тікати геть, тікати яко мога швидче.
Але тяжко людям одірватися від того місця, до якого вони звикли. Вони жили поки була хоч яка-небудь можливість добувати їжу; пробували збірати в нетрях орішки, але тіні з огненими очима слідкували за ними там, навіть серед білого дня. Налякані вони тікали назад до своїх стін, а на стеблах дерев, що були в цвіту ще п'ять хвилин тому, була вже обідрана кора і видно було відбитку якоїсь величезної лапи.
Що далі, то все смілішими робилися звірі, котрі гралися й ревіли на пасовиськах коло річки Вайн-Ганги. Селяне втратили бажання лагодити ті хліви, що виходили до нетрів. Кабани топтали й нищили їх; сучковаті кручені ростини вкривали руїни і розстилалися скрізь по землі, а за ними п'ялася, як щетина, трава. Перш за все порозбігалася селянська молодь і рознесла всюди звістку, що село засуджено до загибелі. »Хто може боротися проти нетрів і їх богів, — говорили вони, — коли навіть священа кобра вилізла із своєї нори з-під дерева і кудись щезла?« Згодом всякі зносини селян з людьми, що жили навкруги їх, припинилися; стежки позаростали і заглухли. Через якийсь час люди перестали жахатись, слухаючи як свистять в ночі Газі та його троє синів: їм не було вже куди йти. Степи вже перетворювалися в нетрі. Селянам лишалося тільки одно: йти до Канхивари просити ласки у анґлійців.
По звичаю своєму люди відкладали час відходу все на далі, аж поки настали дощі.
Потьоки дощові бурхнули через зруйновані дахи і пасовиська позаливало водою, а молодняк почав розростатись після літньої спеки з неймовірною скорістю.
Тоді всі чоловіки, жінки і діти одного теплого ранку, коли дощ як з відра лив, пішли геть, але якось то мимоволі вони спинилися, щоб подивиться в-останнє на свої попередні оселі.
Коли вийшла остання родина за ворота, то за стінами почувся страшенний тріск від кроков що падали. Люди побачили щось блискуче чорне коло солом'яних осель. Воно раптом щезло, і почувся знову тріск, а за ним і реви. Газі зривав оселі з хат все одно, як ми зриваємо водяні ненюфари, і в той час одна з бантин ударила його. Тільки сього й бракувало, щоб довести його до лютости та надати йому надзвичайної сили, а в нетрях нема страшнішого руйнувателя, як розлютований слон. Він ударив задніми ногами в глиняну стіну, стіна та розвалилася: жовта глина змішалася з дощовою водою і попливла улицею. Потім він повернувся і з скаженим ревом кинувся вузькими вулицями, розкидаючи хати, що траплялися йому по дорозі, і розбиваючи старі двері.
Троє його синів плюндрували слідком за ним все з такою лютістю, як і на Буртпорських степах.
— Нетрі проковтнуть увесь сей смітник, — промовив хтось спокійним голосом. — Треба зруйнувати зовнішні стіни.
І Моуглі, ввесь мокрий, з потьоками води, що текла по руках і ногах, сплигнув з стіни, як зморений буйвол.
— Все в свій час, — хекаючи, промовив Газі.
— Ох, якими червоними були мої ікли в Буртпорі! До зовнішньої стіни, сини мої! Вдарьте головами! Всі разом! От так!
Усі четверо разом кинулися на стіну. Вона захиталася, тріснула і частина її впала на землю. Селяне, що заніміли майже з жаху, побачили, як через величезну пробиту дірку дивилися страшенні вимазані в гразюку голови. Позбавлені домівок і їжі, вони кинулися тікати яко мога далі від свого зруйнованого села.
А через місяць вся місцевість була вкрита молодою ніжною зеленою травою, а коли закінчився дощовий час, то почувся страшенний звіриний рев там, де півроку ще тому жили люди й обробляли свої ниви.
- ↑ Паганський піп.