Брати-місяці

Брати-місяці

Михайло Коцюбинський

Казка

Cердиться Березень, вітром бурхає,

Аж голі дерева стогнуть та гнуться.

Землю замерзлу вдень дощиком мочить,

А на ніч морозом дужим стискає.

Хмари збирає з усіх закутків неба,

Що нікуди сонцю й глянуть на землю...

Ринуть веснянії води рікою,

Дороги та греблі всюди руйнують,

Мокра ж хуртеча на полі і в лісі

Билину зелену снігом вкриває...

Сердиться Березень: серце віщує,

Що скоро вже, скоро йому доведеться

Квітню квітчастому, меншому брату,

Своє королівство - землю віддати,

І він замишляє ось що зробити:

Квітня квітчастого, меншого брата,

Ніби покликать до себе у гості...

От зараз хмари роздмухав по небі,

А сам поклонився сонцю ясному:

Просить він в сонечка помочі з неба

(Буйнесенькі стануть теж у пригоді):

Землю сушити, травицею вкрити,

Первоцвітом, рястом гай уквітчати.

Тільки що глянуло сонечко з неба -

Вже й стежка біленька в'ється болотом,

Пташка щебече в повітрі прозорім,

Травиця зелена з снігу вилазить.

Бачить, що сонечко щиро працює,-

Пташок посилає Березень хитрий,

Тих, що то з вирію просто летіли,-

В гостину до себе брата прохати.

Квітень, почувши запросини тії:

- Поїду,- зрадівши, каже,- до брата!-

Й очі веселі від щастя засяли.

Зараз почав він ладнатись в дорогу:

Лаштує чумацького воза; на пашу

Рясту, фіалок готує для коней,

А сам надягає шати зелені.

- Гов! А куди це ти, братику, їдеш?-

Хтось крикнув йому голосочком дитячим.

Квітень оглянувсь та, скинувши оком,

Молодшого брата - Травня побачив.

Травень був хлопчик на диво вродливий:

Як небо, очиці сині-блакитні,

Шати на ньому із квітів веселих,

Аж пахощі гарні віють від нього;

В пишній короні росинки перлисті

Так грають на сонці, немов самоцвіти.

Скаже він слово, то так і здається,

Що то соловейко в лузі співає.

Квітень вітається з Травнем та й каже:

- До Березня в гості, братику, їду!-

Травень відразу чогось засмутився.

- Знаєш що,- каже,- друже мій милий?

Скажу тобі нишком дивнії речі:

Матінка наша, Весна запашная,

Бувало, малого мене пригортає

Та часом зітхне і промовить тихенько:

"Трьох вас, синів, я у світоньку маю,-

Березень, старший,-дитина лукава..."

Як візьмеш на воза ще човен та сани,

Тоді рушай сміло до Березня в гості! -

Слухає Квітень розумної ради

Й на воза складає човен та сани...

От обнялися брати на прощання,

Рушили коні - і Квітень поїхав.

Хутко біжать коненята ситенькі.

Дорога суха, аж курява в'ється,

Збоку зелені лани простяглися,

Немов оксамит той, сяють на сонці,

Небо безхмарне високо синіє,

А долі первоцвіт лісом послався.

Пташка щебече в повітрі веснянім.

Радісно в Квітня тріпоче серденько,

З грудей його пісня сама так і ллється,

Полем лунає, лісами, лугами,

До неба злітають звуки чудові...

Довго вже їде так місяць щасливий.

Як от хтозна-звідки хмари взялися,

Небо вдягнули у чорнії шати,

На землю спустились дощиком, снігом,

Холод повіяв, вітри забурхали.

Пристали в болоті коні ступати.

Що цe? Шумить щось в долині так грізно...

Ось ближче... ще ближче... клекіт вже чути...

Видно, як котяться хвилі шалені,-

То річка у повідь враз розлилася.

Бачить сполоханий Квітень, що лихо,-

Спускає він хутко човен на воду,

Сани на човна бере й коненята,-

В руках його дужих вгинаються весла.

Хвилями річка на човен аж скаче -

Відскакують з плюскотом хвилі од човна

Криги здорові пливуть звідусюди,

А вітер із снігом в очі шмагає...

Бореться Квітень веслом з бистриною,

Сили останні свої добуває -

Й з розгону наскочив човном на берег.

Гляне - аж степ весь снігом біліє!

Вдарився Квітень руками об поли,

Та нічого діять - гірш вже не буде,-

Коні впрягає у сани і їде.

В глибоких заметах брьохають коні,

Хуга снігами вкриває дорогу.

Глянеш навколо - світа не видно!

На ніч мороз як потисне страшенний -

Понівечив, лютий, ряст та фіалки

Ті, що то Квітень взяв коням на пашу,

Й самого крізь шати Квітня доймає.

Змерз подорожній, аж труситься, бідний..

На ранок немов потеплішало трохи,

Минається сніг вже, всюди болото.

От як зайнявся край неба на сході

Й червоними стали хмари скраєчку,

Березень встав і пішов оглядати

Своє королівство - землю побиту.

Став край дороги, на палицю сперся,

Сердиті у простір втупивши очі,

Сам весь червоний од вітру та злості.

Гляне й аж крикнув:

- Он Квітень вже їде! -

Вітер бурхливий раптом ущухнув,

Хмари одразу розбіглися з неба,

І сонце братів двох зустріч осяло.

Слухає Березень Квітня пригоди,

Як Травень порадив їхать в гостину,

Слухає пильно, а далі як скрикне:

- Я ж тобі, братику Травню, віддячу!

Скрикнув так грізно і, парою знявшись,

Полинув в оселю чорної хмари,

Квітню квітчастому, меншому брату,

Своє королівство - землю залишив...

Й досі ще Березень гнівний на брата.

Залізе уранці нишком в садочок,

Квіти та зілля морозом потопче,

Аж довго Травень плаче росою...