Бояриня (1918)/II
Світлиця в Степановім дому прибрана по святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по вкраінські, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.
Мати (сідає на ослоні, важко дишучи).
Спочину трохи, поки йти у терем…
стара… не носять ноги…
Оксана (сідає поруч). Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
Мати. Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі… Тут на Москві не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
Ото, стара, а звичаю не тямить!
Оксана. Ви-ж не в тутешніх звичаях зросли.
Мати. То що? Вони, Оксанко, не питають
хто як там зріс… Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий…
Оксана (зо сміхом). Ой лихо!
чи то б то й я по-вовчи маю вити?
Мати. А ти-б як думала?.. Сьогодня в церкві
що шепоту було навколо нас:
„Черкашенки! хохлуши!“
Оксана (трохи посмутнівши). Та… я чула…
гріха десь не бояться: в церкві Божій
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас…
Мати. Так скрізь воно по світі:
„що сторона, то звичай, а що город,
то й норов“, кажуть люде. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
а ми бач не вкриваємо обличча.
Оксана. Чи ми ж туркені?
Мати. Хай Господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж, як ти бояриня московська,
неначе б то воно тобі й годиться
вбіратися по іхньому.
Оксана. А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
Мати. Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагожусь у Божу путь,
то де-ж таки мені міняти вбори
(з лагідним і журливим усміхом):
Неварт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій — нехай царствує! —
в козацькому жупані вік дожив,
так і на смерть його я нарядила —
в мережану сорочку… (втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї).
(Коротке мовчаня).
Оксана. І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був… (зосоромившись, уриває),
Мати (добродушно киває їй головою).
Либонь був до сподоби
тоді комусь… (поважніше)
проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
Оксана. А батько ж…
Мати. Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу і в приказ.
Оксана. Хіба ж то сором,
якби він по козацькому вбірався?
Мати. Не то що сором… От чудна ти, доню, —
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана (смутно). Чому не розумію?…
Мати. Отже бачиш,
я й Ганну по московському вбіраю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну
Оксана. Чому її Степан не взяв з собою,
як був у нас?
Мати. Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люде:
„Поїхала там женихів ловити“.
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося…
Оксана. Та ще дівочий
той шарахван неначе б форемніший,
а що жіночий, такий бахматий,
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Запьясти обличчя?
Мати. Та вжеж не як.
Оксана (помовчавши, ніяково). Боюся я, матусю…
Мати. Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана. Та ніяк мовити…
Мати. Ти не соромся.
Вже-ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана (цілує ій руку).
Так, матінко. То я… собі гадаю…
колиб я не спротивилася часом
Степанові в такій одежі…
Мати (сміючись). От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана. Та тож мені…
Мати. І не вигадуй, дочко!
хібаж таки Степан мала дитина,
що инако вберись, то й не пізнає?
Оксана. Пізнати то пізнає…
Мати (глянувши в вікно). А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
чи не Степан бува?
Оксана. Егеж, то він,
а з ним ще два якісь.
Мати. Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
Оксана. Чого се, хай Бог милує, тікати,
як від татар?
Мати. Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
Оксана (іде за нею).
Ой Господи, якіж се тут звичаї!
Оце-але!
Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і Матері в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання. Я придбала.
Оксана (гречно, але без радощів).
Спасибі, мамо.
Мати. Хочеш подивитись,
або приміряти?
Оксана. Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже-ж нікуди
сьогодня не піду, то ще поспію
передягтися.
Мати. До твоєі волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину,
воно й годиться в свято. (Іде в бічну кімнату).
Ганна (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння).
Ой сестричко,
нащо ті свята потрібні в світі?
Оксана. Ото спитала! Що тобі Біг дав?
Ганна. Та нудно ж, Господи!
Оксана. Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь, погуляй.
Ганна. Куди-ж се я піду? Яка там челядь?
Оксана. А ти хіба товаришок не маєш?
Ганна. Товаришок?.. От де-кого там знаю
з бояришень… та як до іх ходити?
Матуся все не здужають, не хочуть
зо мною йти… а ти ще не пізналась
тут з ними… з замкою сама не хочу,
вона така…
Оксана. Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселіше буде вам без старших.
Ганна. Самій не можна по Москві ходити.
Оксана. Хіба хто нападе?
Ганна. Ні, так, не звичай.
Оксана. Ну, вже ті звичаі отут у вас!
Ганна. Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа. Що з іх за веселість?
Оксана. Чогож ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигонь, або в гай над річку
та заспівали б. Я бувало дома
годинки в хаті не просижу святом.
Ганна. Ба, в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут і зроду не чували, —
співати по гаях!..
Оксана. То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
Ганна. Я мало що Вкраїну памятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
Оксана. Ванька?
Чому ж би не Івась?
Ганна. Так тут зовуть,
то й ми вже звикли. Він і сам так звик.
Мене ж матуся тілько та Степан
зовуть іще Ганнусею.
Оксана. А як же
ти тута звешся?
Ганна. Аннушка.
Оксана. Чи ба!
(Немов ухваляючи). «Ганнушка».
Ганна (поправляючи). Ні бо, „Аннушка“, Оксано
Оксана. Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по московському, хто добре вміє.
А як по іхньому Оксана буде?
Ганна. Аксинья чи Аксюша.
Оксана. Щось не гарно.
Оксана мов би краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
Ганна (лащиться, до Оксани).
Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, Боже,
як брат тебе з України привіз!
Оксана. Ти ще мене, Ганусенько, не знаєш,
а може ж я лиха…
Ганна. Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: „погуляй,
забався, не сиди!“ А ти б почула,
як инші всі боярині спиняють
своіх сестер та дочок. Ій же Богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться).
Оксаночка… ріднесенька… я маю
тебе щось попрохати…
Оксана. Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена).
Хотіла б може що з моіх уборів?
Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
ще й коси у дрібушки заплету,
вберу тебе неначе гетьманівну.
Ганна (смутно). Та ні, сього матуся не дозволять…
Я не об тім… Я хочу попрохати,
щоб ти… пішла зо мною у садок…
Оксана. Ото й всього? Було про що просити.
Ходім хоч зараз.
Ганна. Ні, не зараз, потім…
Оксана. Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Ганна. Та бач… самій отам в садку сидіти
мені неможна…
Оксана. Вже й сього неможна?
Ганна. А з мамкою піти — вона розплеще
усім про те, чого я там сижу.
Оксана (сміючись). А ти ж там що ворожиш?
От хитруха!
Ганна. Та я нічого… тілько виглядаю,
чи не проїдуть вулицею часом
царські стрільці. Вони над вечір іздять.
Оксана. Либонь царський стрілець тобі устрелив
дівоче серденько?
Ганна. Та я ж, Оксано,
заручена.
Оксана. За царського стрільця?
Ганна. А вже ж.
Оксана. То чом же він до нас не прийде?
Ганна. Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?
Я в теремі, а він там у світлиці.
Оксана. То вам і бачитись неможна?
Ганна. Де ж там!
Оксана. Прилюдно — ні, а тілько крадькома?
Ганна. Ні, як то крадькома?
Оксана. А ти ж хотіла
до нього вийти у садок.
Ганна. До нього?
Ні, я ще сорома не загубила!
І як се ти подумати могла,
що я тебе просила проважати
мене на сходини?… Невже, Оксано,
вважаєш ти, шо я така нечесна?
Оксана. Та Бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дівчина постоіть на розмові
з своім зарученим, то вже й нечесна?
Ганна. А вже ж, тут так.
Оксана. Навіщож ти виходиш
туди в садок?
Ганна. Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проіздить.
Инакше ж я його нігде не бачу,
хіба що в церкві.
Оксана. Де ж ви розмовляли?
Ганна. Нігде.
Оксана. А як же він тебе посватав?
Ганна. Як? Через сваху. Як звичайно всі.
Оксана. Я щось не разберу.
Ганна. Бо ти не знаєш
тутешніх звичаів. Нехай лиш мати
тобі роскажуть, бо всього достоту
і я не знаю.
Оксана. Ніби то виходить,
що ви отак, не мовивши ні слова,
і поберетесь?
Ганна. Так найпристойніше.
Оксана. Чудна тут молодь!.. (Усміхається якимсь спогадам мовчки. Потім стиха, мрійливо)
Я ж було що-вечір
вихожу до Степана на розмову.
Ганна. Як заручились?
Оксана. Та… як заручились…
Ну, раз стояла з ним не заручившись,
инакше хто ж засвататися може?
Ганна (закриваючись). Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Ганна. А твоя матуся
не знає й досі про твоі стрівання?
Оксана. Чому не знає?
Ганна. Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
Оксана. Та за що, Ганно?
Сами ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.
Ганна. Оксано!
Що тілько ти говориш? (Знову закривається).
Оксана (сміється). От дурненька!
Степан (увіходить поспішно).
Оксаночко, передягнися швидче
в московське вбрання. Там прийшли бояре.
Оксана. Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.
Степан. Бачиш, любко,
ти маєш тілько іх почастувати,
та й знов у терем вернешся.
Оксана. Отак?…
А як же частувати іх, Степане?
по нашому чи може як инакше?
Степан. Та винесеш їм на тарелі меду, —
матуся прилаштують, як там треба, —
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста…
Оксана. Степане! що ти кажеш?
Мене бояре цілувати мають?!
Чи се мені причулося?
Степан. Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого, —
то тілько звичай!
Оксана. Се ще также звичай!
Нехай йому аби-що! не піду!
Степан (понуро). Як хочеш, тілько ти нас тим загубиш.
Оксана. Таке вигадуєш!
Степан. Ба, ти не знаєш,
які тут люде мстиві… За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу —
он син його ще молодий, — вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готове «слово й діло».
Оксана. Ти не жартуєш?
Степан (ще понуріше). Як тобі здається?
Оксана (з жахом). Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська?
Степан. Я й не казав тобі, що тута воля.
Та як би ми не гнули тута спини,
то на Україні либонь зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи… Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
«холопом Стьопкою» себе взивати
та руки цілувати як невільник,
то се нічого?
Оксана. Боже мій… Степане!
Хто ж каже, що нічого?
Степан. От же бачиш…
Та що я тут розвожуся? Там дяк
мене чекає. То кажи, Оксано,
ти вийдеш?
Оксана. Я не знаю…
Мати (виходить з кімнати) Вийди, доню,
голубонько! І я тебе прошу!
Не дай мені старій на очі бачить
Степанової згуби!
Ганна. Ой сестричко!
як би ти знала, що за лютий дід
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! не загуби ж ти нас
(ридаючи, кидається до Оксани).
Оксана (до Ганни, холодно, якось над міру спокійно).
Я вийду. Дай мені московське вбрання.
(Ганна кидається до скрині).
А ви, матусю, наготуйте меду.
Іди, Степане, бав тим часом гості.
(Степан, похиливши голову, виходить).
(Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика).