Бондарівна (Карпенко-Карий, 1916)/IV
| ◀ Дїя трета | Бондарівна Дїя четверта |
|
1-ший запорожець. Спішили ми з усеї сили, щоб весїлє нам тут відбути скорше, — поспіли-ж як-раз на похорон.
2-гий запорожець. Еге. Мене найбільше в досаду вводить, що ми тих іродів тут не зустріли! Приїхалиб ми були хоч годину скорше, то сього не було би, бо й молодиця була ще тепла, коли увійшли в хату. Виходить, що недовірки успіли тільки зникнути, як ми у двір вїхали.
1-ший запорожець. А певно так. Нам тільки слїд знати би, то не сховають ся вони й у хмарах!
2-гий запорожець. Старого жаль менї, а молода може й сама пійшла — жіноча, сказано, порода!…
1-ший запорожець. Ну, видумай ще що! Тебе ми знаємо: ти і сьвятому не повіриш. Коли пійшла охотою, на що-ж то вбито молодицю? Вона не на ланцуху сидїла — пійшлаб і так.
Всї. Правда, правда!Тарас. А що, панове-товариші, не привели ще наймитів і доси?
2-гий запорожець. Та тільки що пійшли за ними.
Тарас. Біжіть ще з трох в коршму і на руках сюди їх принесїть — ми їх розбудимо скорійше тут. (Кількох людий скоро виходить). Не видержав старий страшенної урази: руки й ноги відняло і мову стратив!… Тетяно, Тетяно! О, встаньте всї замучені і научіть, як пімстити ся за горличку мою!… Чого-ж вони так довго бавлять ся? Не маю сили більше ждати!
2-гий запорожець. Угамуй ся! Ще рано — і перші півнї не співали.
1-ший запорожець. Смертельно пяні лежали в коршмі, водою їх на силу відляли, але й тепер, здаєть ся, ще без памяти вони.
Тарас. Яка-ж нечиста сила вас підмовила напити ся так смертельно?
Наймит. Нас жид Мордохай закликав на могорич. Я випив тільки зо три чарки і память стратив.
Тарас. Не обійшло ся тут без жида — я так і знав! Чорти зробили ся жидами і тим живуть, що всїм людським гріхам пекольно помагають. І всїм гидким учинкам панським служать на радість сатани!… Панове-товариші! Тягнїсть сюди із коршми жида, вогнем, а нї — так золотом дізнати ся треба, куди Тетяну повезли.
2-гий запорожець. Ходїмо у двох, Трохиме: ми знаємо, як жида лоскотати, щоби розсказав всю правду. (Пійшли).
Тарас. Скорше, скорше! Хвилина кожда дорога! Вони далеко ще заїхати не вспіли, сеї-ж ночи нам треба їх знайти. Для кого-ж більше, як не для ляха, служив в такім дїлї жид? Вони, вони так люто наругали ся над тим, що сьвятостю ми уважаємо! Розпутні!… Нема в вас віри в Бога! Не тільки честь чужа, дївоча честь, але й своя, як забавка дитяча, забавою вам служить!… О, дїти Ірода самого над честю наругати ся гірше не змогли! Тетяно, голубко чиста моя! Де-ж ти, горличко, що звити менї й собі гнїздочко бажала так? Гнїздоч-ко… Може тепер знущаєть ся який поганець над тобою, і я не можу душу вирвати з нього і розірвати її в своїх руках! Погані гадюки! Кров у жилах замерзає від думки самої, що з нею зроблять там ті людоїди, хробаки!… О, дайте-ж жида! Чому жида не ведуть? Я жили витягну всї з нього!
Тарас (кидаєть ся на нього, як тигр, і потрясає). Де ти дїв Тетяну?… Кажи, Юдо, зараз! Як нї — дїтий твоїх і жінку при тобі поріжу, а потім і тебе самого гачком горячим за ребро повішу і на вогни зісмажу. Ну-ж кажи!… Мовчиш? О, о! діявол! Ти заговориш зараз! (Вихоплює до половини шаблю, жид падає на колїна). Нї, не так… (Перемагає себе, піднимає жида і ласкаво). Ну, годї, не лякай ся! Нїчого я тобі не зроблю, скажи-ж, скажи менї: ти певно знаєш — де Тетяна, хто вкрав її?
Мордохай (тихо). Її взяли до ясновельможного пана старости…
Тарас (скипівши). Не кажи так, падлюко! Кипячою смолою твої слова капають у моє серце! Не взяли до старости ясновельможного, а душогубством, силою її для нього вкрали! (Знову перемагає себе). Де-ж вони її подїли? Ти все повинен знати, кажи скорше!
Мордохай. Їй-Богу, я не знаю!
Тарас. Не бреши, бо задушу зараз! Душа твоя запродана чортам, — не вірю, аби ти не знав!
Мордохай. Я тільки чув, що вельможний пан староста дуже покохав Тетяну і звелїв підручному свойому шляхтичови Чеславу її за всяку цїну зманити, чи ласкою, чи силою украсти. Більше я нїчого не знаю, хоч зараз вбийте.
Тарас. О, гадино! з смердячим від розпусти тїлом! І в нього, у людоїда, є коханє до чистої, як херувим, Тетяни!… І він посьміє до неї доторкнути ся… Осьмілить ся… До моєї горлички… До моєї Тетяни?! О, о, о!… Душа моя болить, неначе хто вогню там насипав!… Що-ж я зроблю йому? Що-ж я зроблю йому? Живого закопаю в землю, кипячою смолою напою! Мало, мало, мало!… Не знаю муки я такої, щоб сорок день він умирав, і щоб тїло його болїло все так, як тепер болить мене душа!… Панове-товариші! Знайдїть такі кари й муки, щоб найзапеклїйший з нас не міг перенести, і зараз — в замок! Там всїх замучити, поки Тетяни не знайдемо! І жида взяти зі собою!
Денис (вбігає). Знайшов я шлях! Я знаю, де Тетяна!
Тарас. Знаєш? Так кажи-ж, кажи скорше!
Денис. Тут недалеко, в Данилівськім гаю, є замок, де староста частенько проживає. У той замок Тетяну відвезли і поставили там із двайцять челядинцїв, щоб стерегли її. Я тепер відтам тільки що сюди доїхав, як стрінув коло церкви пана старосту — мабуть там поїхав. Коли поїдемо ми скоро, то певно доженемо його.
2-гий запорожець. Веди нас, Тарасе, куди хочеш, — ми трупом ляжемо!
Всї. Трупом ляжемо!
Тарас. О, вся лютість, яку я перше мав на ворогів, тепер вже виросла стократно! Її у мене більше, нїж я можу вмістити в собі! У кождім волоску на моїй голові одно — пімста, пімста, пімста!… І тисячу трупів вражих за один палець Тетяни — мало! Я пекло все здивую своєю лютістю на ворогів… За мною, товариство, — ми зробимо свого розправу!…
Всї. Веди нас, Тарасе, ми трупом ляжемо!
Герцель. Дивись, як тут гарно, Тетяно! Чого-ж ти лютуєш? Лютуй вже, не лютуй — відси тобі назад нема дороги.
Тетяна. О, не лякай мене, поганий! Я знаю — є дорога: вона веде на той сьвіт, — її я знайду, аби змію таку, як ти, не допустити до себе!…
Герцель. Яка ти, їй-Богу, чудна! Ну, годї вже дитячим розумом на все дивити ся!… Тебе сюди я привіз не для себе, а староста вельможний пан наш, так звелїв!
Тетяна. Староста?… Не вірю я, щоб пан вельможний був такий розпустний як ти, і не соромив ся з тобою рядом стати, щоб розбити моє щастє!
Герцель. Бо ти не знаєш ще, яка принада живе в очах дївочої краси!… Принада ся людий на сьвітї держить. Коли сама дізнаєш ся, тодї повіриш! Вельможний пан сю чарівну силу звідав і ти вже давно його принадою в житю стала. Я хотїв тебе сховати від нього, бо й сам смак у красї знаю, та ти не згодилась, щоб покохати мене, як я тебе кохаю!
Тетяна. Бодай би ви були послїпли, нїж мене узріли!… Не христіяни ви, — ви гірш татар поганих! Ти чортів брат, я бачу по очах твоїх огидних! Скажи-ж менї, який ти окуп взяв від старости, щоби наругати ся так над моєю честю?
Герцель. О, моє коханє!… Я не взяв нїчого!… Одно бажанє, щоб тебе тут бачити що дня самому, дало менї відвагу тебе дістати і привезти сюди до старости в будинок!
Тетяна. З чистого коханя такого зла нїхто не вдїє: любити — і ту-ж людину віддати другому, щоб він над честию наругавсь?! Не вірю я тобі нї слова!… Се може тільки сатана зробити, щоби потїшити ся над людьми. А ти діявол, і тобі заздрісно, коли хто сьвітлом праведного житя осьвічує твій вид гидкий, мізерний, закаляний в безчести!… О! осоружний — зійди з очий, не можу дивитись на тебе!… (Відвертаєть ся).
Герцель. Хоч як ти будеш мене лаяти, а я тебе кохаю все більше й більше… Тебе бажаю до загину!…
Тетяна (складаючи руки). Зроби ся чоловіком!… Пусти мене!… Я дам за себе викуп у двоє більший, нїж ти узяв у старости!… Я все добро, що в батька є, тобі віддам! Повір менї, не обманю тебе!… Пусти мене, благаю!… Сьогодня буде мій Тарас коханий, він теж заплатить вдвоє: з такими грішми ти порівняєш ся з вельможними панами!… (Паде на колїна). Я на колїнах тебе молю!… Прощу тобі наругу сю, забуду!… І батько мій, і милий мій не будуть гнївати ся на тебе, — я обіцяю ся за них, — тільки вези мене назад до дому.
Герцель (до себе). На вус все те треба закрутити! (До Тетяни). Пізно вже! От-от тут буде староста, бо і він вже давно знає, що ми тебе дістали… Менї й самому жаль…
Тетяна. О, будь проклятий ти, недовірку! Як тебе земля ще носить? Ти не ходити по нїй повинен, а лазити, як змій!… Йому ти рідний син!Герцель. Коли ти зі старостою зійдеш ся без сварки, а потім приголубиш і мене гарненько… То вір менї — я відвезу тебе до батька! Я про твоє збезчещенє — як ти кажеш, бо я не бачу в тім його — не буде знати нїхто! Коханий твій візьме тебе і так, як любить, а ти від сього далебі нїчого не втратиш! Така-ж самісенька зістанеш ся, як і тепер.
Тетяна. Бодай тебе за ті слова грім божий зараз убив! Саме безпутство має більше сорому, нїж ти!… Зійди з очий моїх, бо голову свою до стїни розібю, коли ще довше твій голос буду чути!
Герцель. Ха-ха-ха! Ну що ти зробиш проти сили?… Як будеш воювати, скажу звязати стяжками з оксаміту! Покорись, Тетяно! Ти не в таких руках, щоб вирватись скоро.
Тетяна. О, Боже!… Що робити? Яви Ти свою милість, не дай в безчести згинути!
Челядинець. Вельможний пан староста приїхав! (Виходить).
Герцель. Раджу тобі, Тетянко, покинути свою пиху, свою дитячу соромливість і тодї засяєш такою новою красою, що й мертві ожили би, як би побачили, а потім і сама спасибі менї скажеш.
Тетяна (до себе). Староста!… Він пан!… Вельможний!… До його серця і душі я шлях знайду скорійше — він жалю повинен більше мати, нїж сей паскудний лизоблюд!Староста. Не було й нема красшої на сьвітї — і не буде!… Очима пю її; здаєть ся, що й в раю такого щастя праведні душі не зазнають, яке тут, на землї, вона дає тому, кого кохає!…
Тетяна. Сам Бог тебе принїс, щоб вигнати відси того лукавого, нечистого, що душу тут мою він змучив.
Староста Крулева ти між усїма жінками, і пан Чеслав тебе не поважав?
Тетяна. Гірше зневаги, таке в нього поважанє!… Вельможний пане!… На тебе дивлячись, менї здаєть ся, що в серцю ти маєш більше жалю, нїж твій прислужник. Ти звелїв йому пожартувати… хотїв ти посьміяти ся може… щоб він привіз мене сюди!… Ну, годї-ж вже, доволї!… Тепер кажи йому назад мене вернути зараз, бо батька мого ви сим так уразите, що занедужає він, сердешний!…
Староста. Се не жарти. Без тебе жити я не можу… Я не пущу тебе відси, поки ти моя не будеш.
Тетяна (до себе). Остання надїя пропала!… О, нещаслива доля, куди ти мене завела, що я робити мушу?
Староста. Прошу тебе — прости менї!… Я проклинаю сам себе, що спричинив тобі таке горе! Прости і подивись на мене привітнїйше. Душа моя, я весь тебе бажаю більше, нїж раю. То що-ж менї було зробити, щоби тут ще на землї, у рай попасти?… Тебе дістати! Хоч силою, хоч душогубством!… І я дістав тебе… Я рідний край, лицарську честь, дїтий і жінку — все покинути готов, аби з тобою час один… А там… умерти!… (Підходить трохи близше).
Тетяна. І ти такий, як твій прислужник?… Вас одна мати породила!… Я думала, що пан вельможний справдї лицар!… Аж бачу, що і в тебе на макове зерно нема чести!… На що-ж задумав поневіряти ся наді мною, над батьком моїм старим, над моїм милим? Хто-ж може силою кохати? Таке коханє є зневага! Який же лицар ти, що розпаливши кров свою звірячу, готов віддати і рідний край, і жінку, котрій ти присягав, і дїтий своїх за те, що через силу я зроблюсь твоєю на годину? Ти не вельможний пан, не лицар, а злодїй, душогуб розпутний, що впину не маєш своїм гидким бажаням, і через них ти свою й чужу губиш честь!… О, нещаслива та земля, на котрій матери родять таких дїтий, як ти!…
Староста. Мовчи, не докоряй!… Ти робиш ся ще красша, коли тебе пізнаєсь! Бо до краси прибавив ся знов розум, якого я ще не бачив і між жінками висшої породи!… Цариця ти моя! (Підходить до неї. Тетяна вириває у нього з похви шаблю і стає грізно проти нього). Убий мене, а нї — то покохай!… Коли-ж не зробиш ти сього, так я убю тебе, щоб не дісталась ти нїкому…
Герцель. Пропали ми, вельможний пане!… Нас оточили козаки і всяка голота, а челядь наша повтїкала скрізь по корчах!…
Тетяна. О, Боже!… Се Тарас, моє коханє!… Він прилетїв орлом мене боронити!… Тепер, вельможний пане, ти побачиш лицаря… Як чорна хмара перед сонцем, таким ти будеш перед ним!…
Староста. О, проклятє!… (Вихоплює пістоль зза пояса, до Тетяни). Так думаєш, що ти дістанеш ся живою у руки тому лицарю? Нї!… Я тебе пригорну, а потім — убю! (Хоче взяти Тетяну).
Тетяна (відступає і заміряєть ся шаблею). Я голову тобі розкрою, як ступиш хоч один крок до мене!
Староста. Умри-ж сама перше, коли так!… Бо бачу й я вже свій кінець!…
Тетяна. О не вбивай мене!… Я смерти не боюсь, але я знову стою на порозї щастя: одна хвилина і Тарас вже буде коло мене… Дай жити менї, я тільки гляну хоч на нього!…
Староста. Тепер прийшов вже мій кінець. Умри-ж і ти! (Стріляє).
Тетяна (падає близко кулїс, її заслонює ліжко від Тараса). Тарасе, Тарасе, Тарасе! Де-ж ти, коханий мій?
Герцель (трясеть ся). Тїкаймо через вікна скорше, поки вони ще палїсад не перелїзли!… А двері я запер! (Кидають ся оба до вікон. Звідтам показують ся дула, Староста хапає шаблю, що лежить коло Тетяни, до Герцля).
Староста. Ну, пане Чеслав, не віддамо ми себе за дармо!… Смерть лекша, нїж живими попасти ся тепер в їх руки! (Герцель хапає шаблю, але рука його зіскакує з ручки; він другий раз хапає і витягає шаблю з похви, але затріщали двері і шабля випала з рук).
Староста. Поганець ти — не шляхтич! Перелякав ся як жид!… Бери шаблю, будемо обороняти ся! (В той час виломлюють ся двері. Входять козаки і Тарас).
Тарас. Пан староста і прислужник — обидва тут!… Не вбивати! Візьміть живих!
Староста. Живим я не віддам ся! (Нападає на народ. Його окружили. Йде боротьба з старостою. Тарас налїтає на нього, збиває з ніг. Инші вяжуть нерухомого Герцеля).
Тарас. Звяжіть його: він ще не мертвий!… Розправа опісля! (До Герцеля). Де ти подїв Тетяну, людоїде?
Герцель. Вона вже мертва… пан староста убив… а я просив, щоби не займав.
Тарас (повертаєть ся в той бік, де Тетяна, побачивши її). Сили небесні, піддержіть мене! О, бісурмени, бісурмени! Якою-ж мукою тепер вас покарати, щоб вдоволити себе хоч трохи?… Вертїти їм сверликом всї кістки!… Мотузом перерізати обох на двоє!… Не знаю що гірше, — видумайте вже ви самі, панове-товариші! (Кидаєть ся до Тетяни, паде на колїна, цїлує голову її, очи). Прокинсь, прокинсь, моя зоре!… (Піднимає її так, що вона нїби сидить). Ще тепла!… Серце бєть ся ще… Відкрила очи…
Тетяна (отвирає очи, тихо). Тарасе!… Щаслива я, що перед смертю тебе бачу!… За честь свою й твою я умираю…
Тарас. Благаю вас, усї сьвяті: просїть ви Бога, щоб він вернув її менї хоч чудом. (Цїлує її). Моя ти скошена травичко зелена, пахуча квітко степова!… Не вянь, же ти в моїх руках так скоро!Тетяна. Милий!.. Я умираю, і там, у Бога, любити тебе не перестану!… Я… умираю… милий!… (Умирає).
Тарас (дивить ся на неї довго, а потім пригортає до себе). О, за смерть твою я ворогам платити буду, поки і сам не вмру… Та хоч би другий Днїпро потїк від вражої крови — тебе вже не верну, моє погасле щастє… (Плаче, пригорнувши знов до себе Тетяну).