Бондарівна (Карпенко-Карий, 1916)/II
| ◀ Дїя перша | Бондарівна Дїя друга |
Дїя трета ▶ |
|
Бондар. Давно вже я бачив ся з товаришами!… Що там дїд Кадило поробляє? Як Чаплїя? Чи ще живий?… А Горобець?… А Чайка? Та всї-всї товариші — відразу й не нагадаєш — як живуть? Розказуй!…
Тарас. Богато вже не стало тих, що воювали разом з вами!… Один Кадило ще живий, та й той на ладан дише. Чайку у Синопі убили, Горобець і Чаплїя у мори потонули!… Я сам в неволї був два роки.
Тетяна. Як, в неволї?… І живий остав ся?…
Тарас. Кому ще жити призначив Бог, той і з пащеки лютої смерти вийде цїлим… Я ще малим повинен був умерти, а от живий зістав ся!…
Тетяна. Чого-ж то так, козаче, що ти малим повинен був умерти?…
Бондар. О, ти не знаєш ще, Тарасе, моєї Тетяни! козацька справа люба її, як нам з тобою, коли не більше!… Розкажи вже її, нехай послухає про біди лицарські. Мої вона давно оповіданя знає, нехай ще знати-ме й твої: козацькі дїти повинні знати, що роблять їх батьки й брати, щоб і своїм дїтям те розказати.
Тарас. Богато все розказувати буде!… За себе я скажу тобі, Тетяно, що бур я доволї пережив. Мій батько був козак і жив зимівником вже з матїрю моєю; а я тодї малим ще був — років з десять мав, бо добре памятаю, як раз наскочили на наш хутір загін татарський. Товаришів при батьку було кількадесять, оборонялись довго, але сила взяла своє: убили батька і всїх товаришів, а матїр і мене зі всїм добром в полон забрали. Хотїло ся менї розбити голову свою тодї до муру, та матери пожалував… Дігнали нас до Перекопу, а тут товариші наспіли і сїча піднялась!… Татари бачили, що добич стратять — від бісурменської лютости в обозї стали полонених убивати… Убив татарин мою матїр, я палицю в той момент з дуба схопив і кинув ся на бісурмена, себе не тямлячи, і певно він би вбив мене, коли би Кадило з товаришами в обоз татарський вже не вскочив і не проткнув татарське горло шаблею в ту хвилю, як він хотїв зрубати дитячу голову мою, що горіла жагою пімсти за матїр любу!… Татарин впав і, як падав він, я ще й палицею його вдарив!… Кадило крикнув: „Козак з тебе буде!” і кинув ся кінчити ворогів. А я стояв над трупом матери моєї і кричав, до Бога руки знявши. О, не забуду я нїколи тої муки тяжкої, що серце пригнїтила, як я зістав ся сам з сїчовиками… Мене з собою взяв за сина Кадило; тодї ще жвавим козаком він був!… Мене, спасибі, до школи він віддав, і вивчив ся я… Давно було, а ще й тепер я бачу матїр і пімсту люту до ворогів ношу у серци!…Тетяна (обтирає сльози). Ти серце моє так розворушив, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійну матусю, котру убили теж злі вороги!… А як же ти попав в неволю й як утїк від лютої смерти знова?…
Бондар. Ти красше у сьвітлицї дала би чого-небудь нам попоїсти, бо певно вже Тарас проголоднїв ся!
Тетяна. Я зараз вас нагодую, бо в мене все уже готове!… І все-ж таки прошу тебе, Тарасе, скажи — як ти попав в неволю і з неї як освободив ся?
Тарас. Я рад тобі розказувати, коли так любиш слухати!… І весело менї дивити ся в очи твої молоді, що сяють зорями, як слухаєш про козацькі справи!… Ти — батькова дочка. (Тетяна потупляє очи). На чайках ми пустились в люте море: воно сказилось на той час, бо лютувало гірш від пекла!… За Тендером уже дві чайки потонули, а буря, взявши від нас таку жертву, ще гірше розлютувалась!… Молились Богу козаки, а наші байдаки, мов пірє, що гуси погубили — хвиля кидала!… О, ворог лютий — вітер той, що нас не милував!… Море клекотїло, пінило ся, заливало наші чайки і скоро гнало нас, як хмари в осени по небі вітер буйний гонить… Розбило чайку нашу і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показали ся!… Я довго бив ся, не давав ся в руки смерти і вже тонути почав, як викинуло без памяти мене на берег турецький!… Викинуло на те, щоб із безоднї моря попасти в зуби туркам!… Коли прокинув ся я, то вже був звязаний і в темнім якімось льоху сидїв. Тут нагадав я все, і жаль менї стало, що в морю не втонув з товаришами разом! Тяжка турецька неволя, не буду я тобі про неї говорити!… скажу, що в нїй пробув я два роки і горя доволї я набрав ся. А й тут Господь ще зглянув ся на мене: поміг менї вернутись в рідний край!… Я задусив тюремного сторожа свого, надїв його одежу, і криючись по горах, по лїсах, їв кору з дерева, поки дібрав ся на Україну. Ожив я тут!… Набрав ся сили і знову летїти на ворога, як в рай, готов!…
Бондар. Аж кров моя стара кинула ся в голову від твого оповіданя!… За муку ту, що ти за всїх терпів, дай обняти себе, Тарасе!… (Обнимає його). Орли!… Яка мати не усьміхнеть ся, дивлячись на таких синів?…
Тетяна (обнимає і цїлує Тараса). Як брата дорогого, цїлую я тебе, козаче! Тепер ідїть в сьвітлицю — я їсти вам зготую зараз! (Виходить).
Тарас. Я про їду забув: так весело менї у вашій, батьку Гнате, хатї!… Мов у батька рідного оттут я спочиваю. Спасибі за привіт, за щирість вашу!… А тепер про дїло ще я маю дещо розказати. Хмельницький вже тепер в Ордї, приєднує хана, щоби нам поміг ударити разом на ляхів, бо нестерпуче стало жити з ними…
Бондар. Знаю!… О, дай Боже поміч!… хоть тобі, Тарасе, по правдї я скажу: не до душі менї, що ми на землю христіянську наведемо Христових ворогів, що дивлять ся на нас гірше, нїж на собак!…Тарас. І ворог лютий — побратимом стати повинен, коли несе свою голову за нашу віру.
Бондар. Щоби не каяли ся ми, як наші побратими, котрим не мало ми за шкіру сала залили, прийшовши в нашу землю, не обернулись в лютих ворогів!… І так богато мук народ переживає, а ще татарську орду, жадну рабунку, як впустимо сюди, то Бог його ще знає, що тяжше тодї стане: чи людська справа, чи татарський грабіж і полон.
Тетяна. Ідїть, уже готове все!… Тарас мабуть давно проголоднїв ся; прости менї, що довго ждати заставляла!…
Тарас. Я батькови твойому сказав: в хатї вашій і весело менї, і так затишно, що я й забув про їду; а тобі скажу, Тетяно, — та не сердь ся тільки, — що красшої дївчини не бачив я від тебе і серцем і душею!… (Тетяна соромить ся й опускає очи). О, тут відпочиваєш: мов в сьвітлім раю я опинив ся!…
Бондар. Ну, годї вже тобі, ще дївчину зібєш і справдї з пантелику!… Ходїмо лучше, під'їмо, то там і побалакаємо про зачате дїло. А ти, Тетянко, поклич Марію до себе і не впускай до нас нїкого, щоб не помішали, бо дїло є!… Ходїмо, дорогий мій гостю, ходїмо, сину! Я так тебе зову через те, що біле вже волосє маю! (Виходять у сьвітлицю).Тетяна (в двері). Маріє, ходїть сюди, з роботою!… Тут будемо сидїти… (Сїла й замислилась). Він так недавно в нас, а я мов здавна його знаю!… Обличе, постать, очи — все, все я бачила уже десь давно!… Або-ж він снив ся менї, або в душі малюнок рідного нам серцем чоловіка носиш, не знаючи того й сама?… Дивно!… Чому я не хлопцем урядилась? Тепер поїхала би з ним поруч воювати!… Нудна дївоча доля! Хоч вільна я в батька, як пташка, та що з тою волею я вдїю?… На що менї вона здала ся? (Задумалась).
Марія (входить з пряжею). А який гарний козак у нас гостює!… (Тетяна мов прокинулась). Що з тобою? О чім так думала, що й не чула, коли я увійшла?
Тетяна. Про матїр нагадала й задумалась.
Марія. Овва!… Навряд чи правду ти сказала!… Менї здаєть ся, що на думцї в тебе козак отсей сидїв.
Тетяна. Він тут розказував про деякі свої пригоди: як матїр убили перед його очима, коли малим ще був; як у неволї він сидїв турецькій…
Марія. І жаль тобі його зробилось?
Тетяна. Боже, як!
Марія. Се певний знак, що любий він тобі зробив би ся скоро, колиб посидїв тут ще зо три дни.
Тетяна. Він живе не тим, що треба для коханя!… І я собі на горе тільки його малюнок носила би в серци!…
Марія. По чім ти знаєш? О, в козацькім серци богато є вогню того, що треба для коханя; та вони тушать його бісурменською кровю… Коли не бачать раю, їм у пеклї гарно! Однак кого з них дївочий погляд пригріє і вогонь придушений роздує, той пекло своє зараз кине і в рай летить… А сей козак Тарас з огню самого — я бачу по очах!…
Тетяна. Ох, не кажіть менї про нього більше нїчого!… Я не знаю, що зі мною тепер дїєть ся, голубонько: і радісно, і серце б'єть ся в грудях, мов пташечка, що в клїтку попалась!…
Марія. А бач — прийшла й твоя пора!…
Тетяна. Хиба, Маріє, се коханє? Я так зворушена його оповіданєм тільки.
Марія. О, нї, моя ти пташко, я хорість сю добре знаю: не дурно серце б'єть ся в тебе!… Воно ще спало, і всїм ти женихам, що сватались до тебе, відповіла: молода, мов, — ще не пійду… А сей протягне руку — й пійдеш певно! Збудив він серденько твоє.
Тетяна (наче марить). Не вродою він красший від других, що сватались до мене, нї… Коли нїхто, як він, не витерпів стільки; нї в кого нема такого чарівного погляду, що в саму душу йде і невимовним якимось щастєм її обвиває, коли говорить він до тебе з ласкою!… Коли-ж балакає про бісурменів, неначе блискавка замиготить в його очах і полумінєм страшним ті-ж очи запалають!… О, як він гарно розказує… Рубець у нього тут: рубнув, певно, шаблею татарин!… І той рубець у другого був би ґанчем, у нього-ж він красою служить і до лиця, як лицарю, йому!…
Марія. А воно так: вже як полюбиш чоловіка, та й те, що його не гарним робить, здаєть ся тобі красою!
Тетяна. Скажіть менї, Маріє, чи ви любили коли в своїм житю?…
Марія. Ох, серденько моє!… Хиба така була я й здавна, як бачиш ти тепер мене!… Минуло ся, голубонько… А й я колись зазнала щастя й горя!… А де за щастєм пливе горе — воно те щастє з'їсть і зверху в серци запанує!
Тетяна (жалісно). Бідна моя! Скажіть, нехай я буду знати: від чого те горе у вас стало ся?
Марія. Любила я колись, ще молодою, козака. Звінчались ми, щаслива я була, — не треба й раю! Рік, як день один, минув, і мій Іван пійшов знов на війну, та вже він не вертав ся. І марно з того часу лїта я трачу, в самотї зівяла моя краса і серце радістю не било ся уже нї разу в грудях! Я тим живу, що вже минуло й не вернеть ся нїколи, квіточко моя!… (Утирає сльози. Тетяна журливо схилила голову). Бач, як засмутила я твої ясні очи!… На що питала?
Тетяна. Як жаль менї того, хто в серци горе носить! (Наче замислилась). Знати щастя рік, щоб жити ним цїлий вік!…
Марія. Такий наш край нещасний, що козаки все повинні бути готові смерти, щоби нас оборонити від ворогів; то й нам, жінкам, привикнути треба вже до того, що милий нас за шаблю проміняє!… А серця все-ж таки не спиниш, та й спиняти гріх його, коли воно осьвічує до чесної дружини шлях!…
Тетяна (обнимає Марію). Яка розумна ви, Маріє!… Люблю вас слухати, як матїр рідну! Спасибі за розмову щиру! Либонь сюди вони йдуть з батьком. Ходїм, Маріє, прибирати! (Ідуть).
Тарас. А ми наїли ся вже і напили ся, спасибі вам!…
Тетяна. Богу дякуй!…
Тарас. А ти-ж куди?
Тетяна. Ми зараз прийдемо, домашнє дїло тільки справимо. (Виходить з Марією).
Тарас (сам, дивить ся у слїд за Тетяною). Не можу вийти я відси!… Мов хто припняв до сеї хати зелїзним ланцухом!… Нї, мабуть скільки не силуй ся, а нїчого проти себе самого не вдїєш!… Не можна загатити Днїпра, не можна вдержати кулю, коли вже вона вискочила з дула. То так не можна тих любощів спинити, що сковані були житєм суворим, коли вони вирвались уже на волю! (Бере бандуру і співає).
Ой не цвити буйним цьвітом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане.
Ступай, коню, ступай, ворон,
З гори камяної
До тієї дївчиноньки,
Що чорнії брови.
Як не схочеш, дївчинонько,
Дружиною бути,
То дай менї таке зїлє,
Щоб тебе забути.
Бондар. Ай Тарасе! А я думав, що ти так уже загартував ся в козацькім дїлї, що пісня про коханє до тебе не пристане! Чи може закохав ся де, та в нас сумуєш?
Тетяна. Як гарно ти співав, Тарасе! Марія наша плакати почала, а я на силу вдержалась — їй-Богу!
Тарас. Я рад, що вмів твоє серце так зворушити! А щоб йому не було так тяженько, то заспіваю тобі веселої — на що все сумувати!
Тетяна. Спасибі, що нашу хату звеселиш, бо батька вже давно з бандурою не бачила, а я люблю, коли хто гарно грає, — здаєть ся, слухала би день цїлий.
Тарас (співає, а потім танцює).
Як же-ж менї горівки не пити.
Коли в мене хорошії дїти,
Коли в мене чоловік добрий,
Дай же, Боже, йому вік довгий!
А він мене не бє, не лає,
Він мене в гостї пускає,
А він мене з коршми не гонить,
Він менї пити не боронить!
Бондар (на місци не всидить, а далї зіскакує). Е!… Коли так, то й я потанцюю!… А ну, дочко, з батьком!… Нехай Тарас побачить, що і ми ще козаки, хоч і підтоптались трохи!… (Закручує вуса). Грай тої самої!… Ой гоп!… (Танцює з Тетяною, але скоро сїдає й каже). Більше не можу!… (Тим часом Тарас породовжує після Бондаря танець з Тетяною, приспівуючи, а Марія в дверях любуєть ся. Старий підгукує).
Бондар. Дїти-ж мої, рідні мої!… Спасибі вам, спасибі! Від радощів ще буду плакати, їй-Богу, буду!… Стрівайте-ж; коли так!… У мене є мід, що на Тетянине весїлє я держу — попробуємо, який він вдав ся!… Ходїть, Маріє, зі мною до пивницї… Бог його знає, коли ще прийдеть ся так несподївано весело погуляти! (Обнимає Тараса). Кістки всї розходились, згадав я молодість, хоч зараз на коня! Е! матери його хиря!… Хиба я вже старий? Дочко, еге — твій батько молодець?… Та що тебе питати?… Ходїмо, Маріє, меду вточимо! (Виходить з Марією).
Тетяна. Давно вже весело й менї так, як сьогодня, не було!…
Тарас. Ластівочко моя! І менї любо глянути на твоє веселе лице!… Я ще нїколи сам не чув в душі моїй такого голосу, який тепер вигукує у нїй!
Тетяна (спускає очи). Не говори, козаче, так ласкаво до мене!… На що маєш завезти з собою в Сїч моє серце дївоче? Ти тут стоїш передімною, а душа твоя і серце там, у Сїчи!
Тарас. Сїч — мати!… Люблю її я щиро! Житя свого для неї не жалїю. За неї голову віддам.
Тетяна. Поважаю твою щирість до Сїчи. Там твоє щастє. Не заноси-ж туди мого серця, бо воно тобі заважить.Тарас. У мене — тільки й роду, що мати-Сїч! У тебе-ж рідний батько, і ти його кохаєш більше може, нїж я свою названу матїр!… Скажи-ж менї: покинула би ти батька для козака, котрого вірно покохаєш?…
Тетяна. Він сьвітом моїм стане, зорею, сонцем ясним, він батьком моїм буде, з ним — коли я покохаю — пійду в тяжку турецьку неволю, умерти я за него рада!…
Тарас. О так же, горличко моя, і я! Хоч матїр не забуду — бо вона богато славних дїтий має, і гріх забути — її, коли-ж я покохаю дївчину, покину матїр свою і душу тій дївчинї віддам!…
Тетяна. Назвав ти мене горличкою, ластівкою… І спалив усю словами сими. Бідна горличка зістанеть ся сама… Орел же високо підійметь ся на добич і забуде горличку, бо йому треба широкого неба крилами дістати, а горличка… зівє собі гнїздочко і хоче голубитись…
Тарас. Тетяно!… Я бачу, любиш ти мене!… Чи так?… О, я щасливий став, як саме щастє… Моя ти чарівнице, моя ти доле золота!… Благаю я тебе, щоб ти звила менї гнїздочко — і будемо голубитись.
Тетяна. В тебе всю перелила я свою душу.
Тарас. Так любиш ти мене?
Тетяна. Без краю, орле мій! Візьми ти зараз мене вбий, коли тобі се щастє дасть!…
Тарас. І буйні гулянки з товаришами, і воля молодецька — все вилетїло з голови, осталась в серци одна думка про гнїздочко з тобою, горличко моя!
Тетяна. Раю мій!
Тарас. Се перший раз в житю моїм обвіяло мене повітрєм раю!… Тепер я з вітром побратаюсь і на його легких крилах на Сїч летїти буду і день і ніч! Щоб, там своє зробивши дїло, не вітром, а думкою прудкою сюди прилинути, напити ся щастя щоб з тобою, моя ти зоре, раю мій! (Цїлують ся).
Бондар (ставить на стіл). Ой, мід мій дорогий!… Коли то ще тебе нам пити прийдеть ся у Тетяни моєї на весїлю? Тепер же випємо з радости, що молодість свою я пригадав!… Дочко, наливай і частуй нас!… (До Тараса). Ти не повіриш, як весело чогось менї: і плакати хочеть ся і танцювати!…
Тарас. Батьку!… То батьком так я звав вас, бо звичай є такий, — тепер же (бере Тетяну за руку) ми хочемо обоє вже вас рідним батьком називати.
Бондар (дивуючись). Стрівайте!… Що-ж се?… Може я сплю та снить ся сон менї?!… Чи ви з Тетяною жартуєте, Тарасе?…
Тарас. Не жарти се. Ми любимось обоє і просимо вас, тату дорогий, благословіть на чесний шлюб нас!…
Бондар (недовіряє). Тетяно?!
Тетяна. Благословіть нас, тату!
Бондар. Га?
Тарас. Бог породив її для мене!… Тепер прийшла щаслива година… благословіть!…
Бондар. Так се правда?… О, Боже всемогущий! (Падає на колїна). Сльозами щастя я дякую тобі, що ти привів менї за житя свого ще узріти своє єдине дитя за чесним лицарем! (Встає, обнимає Тараса). Нехай тебе Господь благословить!… І тебе, дитино моя, дорога моя, єдина утїха старости моєї. (Пригортає її голову до своїх грудий). О, я без міри щасливий! (Плаче, потім раптом, ще зі сльозами в голосї й на очах). От тепер випємо! Діждав ся мід свого! Маріє, ходи сюди!… Будемо танцювати з тобою! (Плаче).
Тетяна і Тарас. Що з вами, тату?
Бондар (обнимає то одно то друге). Від радости, дїти, від великого і несподїваного щастя!… Та й випю-ж цупко я!… Наливай!…