Бог його батьків/Снага жіноча
| ◀ Нерозкаяний Ян | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Снага жіноча |
Там, де шляхи розбігаються ▶ |
|
Поли шатряні відгорнулися, і в середину заглянула зашершеніла з настирливим поглядом голова вовча.
— Гей! Чук! Сиваш! Чук, ти чортів сину! — звідусіль залунали голоси із шатра. Бетліс з усього розмаху вдарив собаку бляшаною мисчиною, і він миттю зник. Луї Савой знову закрив поли, поклавши на нижній кінець сковороду, щоб не розвівались, і почав гріти руки. На дворі був страшенний холод. Дві доби тому як тріснув спиртовий термометр: було 68° холоду, а що далі, то більше холоднішало. Важко було вгадати, коли саме пересядеться цей страшенний скипень.
В такий час безглуздо було-б відлучатися кудись далеко від теплого куточка чи збільшувати кількість холодного повітря, що ним доводиться дихати. Люди иноді так роблять і застужують собі легені. Це викликає сухий, уривчастий кашель; особливо гіршає від духу пряженого сала. Потім настає весна або літо, випалюють де-небудь у мерзлій землі яму й кидають туди труп людини; накривають мерзлим мохом і там залишають; можна бути певним, що людина не згниє аж до Страшного суду. Для маловірних, що скептично дивляться на воскресіння плоти, Клондайк — це найкраща країна, щоб умирати. Проте, коли добре там умирати, це не значить, що добре й жити.На дворі було занадто холодно, але-ж не тепло було й у шатрі. Найкращий захисток це грубка, тому і люди до неї тулились. Пів-долівки застелено було сосновим гіллям; зверху лежали спальні хутра, а під усім цим був зимовий сніг. Решту долівки щільно втоптано мокасинами; там лежали горшки, каструлі та инше приладдя полярного табору.
Грубка розжарилась, аж стала червона. Проте крижані брили, що недалечко лежали на купі, були зовсім сухесенькі, неначе й вогню тут не було. Зовнішнє повітря тиснуло тепло до гори.
Вгорі над грубкою, де димар проходив крізь дах, було невеличке кільце сухого полотна; далі друге, ширше за перше. Воно було мокре і від вогню аж парувало. Ще далі йшло зовсім вогке коло; решта шатра, боки й верх, запорошені були сухою, білою, кристалічною памороззю.
— Ой, ой, ой! — стогнав молодий парубок, що спав під хутрами; бородою оброслий, був він блідий, втомлений, уві сні навіть мучився. Його тіло аж підскакувало під ковдрою, тряслось у корчах, наче попечене кропивою.
— Качайте його! — наказав Бетліс. — У нього корчі.
Тоді з шестеро безжалісних товаришів почали його розкачувати, підкидати, бити й штовхати.
— Чорти б забрали оту прокляту дорогу, — пробулькотів він, скинувши з себе ковдри й сівши на ліжку. — Помандрував я вже чимало по всій країні, працював коло всього протягом трьох сезонів; все робив і загартовував себе всілякими способами; і ось, мандруючи, мандруючи, нарешті, добився до цієї богом забутої країни і став ніжним атеняном, позбавленим будь-якої мужности.
Він згорбившись, присунувся до вогню і став крутити цигарку. — О, я ні на що не скаржусь, охоче проковтну свої ліки, охоче, але ж мені соромно самого себе. Я переміг оцих паршивеньких тридцять миль і так зморився, наче мене хто побив, — знемігся, як той червономордий дегенерат, що за-ради прогулки пройшов миль із п'ять до сільської застави.
— Ф — фу! Мене аж нудить. Чи нема в кого сірничків?
— Не хвилюйтесь, юначе, — промовив патріярхальним тоном Бетліс, подавши йому з вогню головешку. — Ви трошки засумували з-за треніровки. Безглузде страждання. Хіба-ж я не пам'ятаю, як мені вперше доводилось бути в дорозі. Увесь задеревенів. Бували такі часи, що хвилин з десять треба було промивати рот від льоду й підводитись на ноги, — так усе боліло, усе ламало, а суглоби аж тріщали й підскакували, людину могли-би вбити. Корчі? Та ж мене так брало корчем, що з самого полудня морочилися зі мною, поки, бувало, випростають. Ви-ж переносите значно легче, аніж хто-небудь инший. Через рік ви зовсім переможете нас старців. Ви щасливі, що в організмі вашому немає того жирового шару, що багатьох дочасно відрядив на лоно Авраамове.
— Ви кажете, жирового шару!
— Так, ото ж я й кажу про жир. Нема гірше, як гладкому бути в дорозі. Гладка людина в мандрівці швидше підупадає на сили.
— Оце диво, а я й ніколи не чув про це.
— Ніколи не чули про це? Ну, то й знайте, що це правдивий, всім відомий факт, з яким нічого не вдієш. Більша вага людського тіла потрібна для короткого і великого напруження; але там, де потрібно довчасне напруження, гладка людина нічого не варта. Витривалости нема там, де є огрядність. От візьміть маленьких, жилавих людей: коли потрібно, вчепиться зубами й повисне, як та голодна собака, що за кістку вхопилась. Куди в біса оті гладуни! вони тут зовсім непридатні.
— Це правда, — перебив Луї Савой. — Я знав одну людину: справжній буйвол. З ним до річки Сульфур-Крік біг худенький чоловік, на ім'я Лон-Мак-Фейн. Ви, мабуть, знаєте Лон-Мак-Фейна, отого маленького ірландця, з рудим волоссям і постійною усмішкою. І ось вони йшли, та й шли; йшли день-у-день, ніч-у-ніч. Гладун зовсім зморився, частенько лягав на сніг. Маленький чоловічок сердився й кричав на нього, як на малу дитину; він штовхав гладуна, підганяв його, і ледве, ледве прибрели вони до моєї хатини. Три дні лежав під моїми ковдрами отой гладун, навіть не вилазив. Та й гладкий же був! Ще зроду не бачив такої огрядної Скво. Жиру-ж у нього був дійсно, як кажете ви, цілий шар.
— То, мабуть, був Аксель Ґундерсон, — промовив Принс, — той велетенський скандинавець, що трагічні пригоди потьмарили його смерть. Це справило велике вражіння на інженера копалень. Він, Ґундерсон, лежить десь там… — при цьому він махнув рукою в невизначеному напрямку на таємничий схід.
— Так, це теж була найтовстіша людина з тих, що родом з Солоної Води, — додав Бетліс, — але він виняток із загального правила, бо міг зацькувати оленя. А пригадайте його жінку, Унгу. Вона важила всього 110 фунтів, але ж там було саме м'ясо, і ні крихітки жиру. Своєю витривалістю не поступалася перед ним і навіть перевищувала. Не було того в світі, ні на землі, ні під землею, чого-б вона не змогла зробити, — все вона здобуде для нього.
— Ну, що-ж, вона певне його любила?… — промовив інженір.
— Та ні, не то, вона....
— Послухайте, братва, — перебив Сітка Чарлі, що сидів на скриньці з харчами. — Ось ви все розмовляєте про жир, про гладких людей, про витривалість жінок та їхню любов, — чудово ви про все розмовляєте. Але ось у мене у згадках те, що сталося в країні, коли вона була ще молода, а оселі людські так далеко одна від одної, як зорі на небі. Мені тоді довелось якось мати справу з одним велетенським, гладким чоловіком та ще з однією жінкою. Жіночка була маленька, але серце її було більше від «волового» серця того велетня; до того ж і витривала вона була. Ми мандрували важким, непрохідним шляхом аж до Солоної Води. Холод був лютий, сніг глибокий, голод великий. Але жіноча любов була могутніша над усе. Більше словами скажеш.
Він змовк і почав сокирою рубати лід. Кусочки льоду він кидав у посуд, що стояв на печі; там розтавала вода для пиття.
Всі поприсувалися ближче до вогню, а той, що на корчі страждав, підшукував найзручніше місце для свого здеревенілого тіла.
— Повинен вам сказати, братва, — оповідав далі Сітка Чарлі, — що моя кров — це кров червона, сивашська, але серце моє — біле. До першого спричинився гріх моїх батьків, а до другого — доброчинність моїх друзів. Коли я ще хлопчиком був, передо мною відкрилась велика істина. Я взнав, що землю дано вам і подібним до вас, і що сиваші не можуть тягатися з вами.
Карібу й ведмеді вигибають, загине і сиваш. Ото ж я й прийшов до тепла й сів межи вами, біля вашого вогню, і став вашого табору. Багато де-чого бачив я на свойому віку, багато попоїздив великими шляхами й стрічався з людьми різних рас. Через те й дивлюся на речі, як ви; так само, як і ви, суджу про людей і міркую. Отож, гостро висловлюючись про когось із вас, я добре знаю, що цим вас не ображу. І коли похвалю кого-небудь із племени, батькового, то ніхто з вас не наважиться сказати, що Сітка Чарлі — сиваш, що в очах йому світиться брехня, а на язиці слова не шляхетні. Чи ж не так?
Всі, як один, погодилися з ним.
— Так ось у чім річ. Ця жінка була Пасук. Я її чесно купив у племени, що живе на узбережжі, а зветься це плем'я Чількут. Серце моє не лежало до цієї жінки, і я не звертав ніякої уваги на її зовнішність. До того-ж і соромлива була вона й боязька, як взагалі буває це з дівчатами, які вперше попадають в обійми чужинця, що його вони ніколи не знали й не відали. І так, як оце я вам сказав, в мойому серці не знайшлось місця для неї. Я задумав велику мандрівку, і мені тільки потрібно було, щоб хтось нагодував собак та помагав мені гребти, коли річкою доведеться плисти. Одна ковдра вкриє двох, тому я вибрав собі Пасук. Здається, я вам ще не казав, що був на урядовій посаді. Як ні, то запам'ятайте це. Отже взяли мене на військовий корабель. Трапив я туди з саньми, собаками й консервами; поїхала зі мною і Пасук. Ми прямували до зимової льодової межі Берингового моря, де нас і висадили усіх: мене, Пасук і собак. Уряд дав мені грошей, бо я був його слугою; дали мені карти земель, що їх ще з роду не бачило людське око, а також різні листи. Листи ці були запечатані, захищені від непогоди. Я мав їх передати на китоловні кораблі в Льодовитому Океані, що застрягли між криг великої ріки Мекензі. Ну, й велика ж ця ріка Мекензі, але все-ж таки нема більшої від Юкона, матери всіх рік.
— Але це все дурниці, бо моє оповідання не стосується ні китоловних кораблів, ні зими серед крижаних гір, перезимованої там, на березі Мекензі. Згодом, на-весні, коли дні подовшали і сніг корою взявся, ми поїхали на південь, Пасук і я, в країну Юкона. Важко було нам мандрувати, але сонце полегчувало нам шлях. Як я вже сказав, країна та була пустельна. Ми мусіли плисти проти води, гребучи то веслами, то жердиною, нарешті дісталися Сорокової Милі.
— Приємно було знову бачити білі обличчя, тому ми окошились на березі. Зима була люта. Темрява й холод насувалися на нас, а з ними й голод. Аґент Компанії видав на кожного їдця по сорок фунтів муки і по двадцять фунтів сала. Бобів не було. Собаки заводили; люди всі страшенно зголодніли, обличчя їм поморщились. Дужі люди підупадали на сили, кволі вмирали. Чимало було серед них і цинготних.
— Одного разу, зібрались ми ввечері у коморі. Дивлячись на порожні полички, ще більше відчували ми порожнечу у шлунках. Розмовляли тихо, при світлі вогню, бо свічки ми відклали для тих, хто ще міг проживотіти до весни.Обміркувавши наш стан, ми порішили, щоб один із нас поїхав до Солоної Води сповістити світ про наше горе. Тоді відразу всі звели очі на мене, бо мали мене за досвідченого мандрівника. Сімсот миль до Місії Гейнс, — промовив я, — і кожний цаль цього шляху треба пройти на лижвах. Дайте мені найкращих собак і добрих харчів, то я поїду туди. Пасук теж поїде зі мною.
Всі на це погодились. Але тут підвівся один із них, Довгий Джеф, янкі, широконосий, мускулястий. Почав хвалитися, що теж багато мандрував: вигодуваний на молоці буйволів, змалку вже їздив на лижвах. Він хтів іти зі мною: якщо я загину в дорозі, то він — мовляв — дасть знати у місію.
— Я був ще молодий, і не знав, що-то за люди ті янкі. Звідки ж було мені знати, що той гладун янкі — хвалько, і що янкі, які себе вславили великими вчинками, завжди тримали язик за зубами. Отож узявши найкращих собак і харчів, ми всі троє — Пасук, Довгий Джеф і я — подалися геть.
Я знаю, що багатьом із вас доводилось незайманим снігом утоптувати шлях; працювали ви й жердиною і звикли до крижаних гір. Тим то я й мало говоритиму про нашу працю, — скажу лише, що иноді доводилось проїздити по десять миль у день, а иноді й по тридцять, але здебільшого тільки по десять. Харчів було замало, і вже на початку подорожи ми обмежували собі пайку. Собаки так-сяк пленталися, і на Білій річці, замісць трьох саней, у нас залишилось тільки двоє. А проїхали ми всього лише двісті миль. Старалися використати все: дохлі собаки йшли на споживок живим.
Ні людського сліду, ні клубочка диму не бачили ми аж до самого Пелі… Тут я думав розжитися харчами і залишити Довгого Джефа, що скиглив і був уже здорожений, натрудивши собі ноги. Однак, я тут розчарувався. Сам агент був ледве живий: у грудях йому хрипіло, очі блищали; а комора його була порожня. Він нам показав і порожню комору місіонера, і могилу його, камінням закидану, щоб не добулися собаки… В Пелі залишилася ще горстка індійців, та й то старих і малих між них уже не було; ясно, що мало хто доживе до весни. Отак ми з порожніми шлунками й важким серцем поїхали далі. Пів-тисячі миль снігової пустелі ще лежало на нашому шляху до Місії Гайнса, що на березі моря.
Це був час найглибшої темряви, і навіть опівдні сонце не могло підбитися вище лінії небосхилу. Але крижані гори меншали, дорога кращала. Я, що сили, підганяв собак, йшов від ранку до ночи. Я вже казав, що коло Сорокової Милі кожен цаль треба було протоптувати лижвами. А лижви страшенно намуляли нам ноги, аж рани поробилися, і ті рани не заживали. Що день, то біль ставав нестерпучіший. Дійшло до того, що одного ранку Довгий Джеф заплакав, як мала дитина. Я постановив його попереду найлегчих наших саней, щоб лижвами протоптував дорогу, але він, щоб вигідніше було, скинув ті лижви; дорога залишалася не втоптаною, бо він своїми мокасинами робив лише в снігу глибокі діри, куди застрягали собаки й мало ніг собі не калічили. Я сказав йому кілька гострих слів, — і він обіцяв, що не буде, але обіцянку свою порушив. Тоді я шмагнув його батогом; собаки більше не спотикались. Він був немов мала дитина, — і все через те, що мав багато жиру в собі.А Пасук… Вона, коли Довгий Джеф лежав біля вогню й плакав, готувала їжу, ранком помагала запрягати собак, а ввечері розпрягати. Вона їх рятувала. Завжди була попереду, лижвами протоптуючи дорогу. Я просто вважав, що вона повинна все те робити, і не замислювався над цим, був стурбований иншими справами. До речи мовити, я ще тоді був молодий, мало знався на жінках. Лише згодом, оглядаючись на минуле, я зрозумів її.
А Довгий Джеф став зовсім безпорадний. Собаки були знесилені, а він, одстаючи, потай дивився на сані. Пасук погодилась сама взятися за його сани, так що йому було вже нічого робити. Ранком я, давши йому частину харчів, відрядив його вперед. Ми з жінкою здійняли шатро, зладнували сані й запрягли собак. В полудень, коли сонце дражнилося з нами, ми його перегнали, і він з слізьми, замерзлими на щоках, знов залишився позаду нас. На-ніч ми улаштувались табором, чесно відклали його пайку харчів і розстелили хутра. Ми також запалили велике багаття, щоб побачив він його здалека. Через кілька годин пришкутильгав і Джеф. З'їв свою пайку, стогнучи і зітхаючи, а тоді заснув. Він не захворів, ні! То він натрудив собі ноги, зморився і від голоду знесилився. Боліли й у нас обох ноги від протоптування, і ми теж зморились і знесилились від голоду, але ж робили ще й иншу роботу, а він нічого. Ото-ж у нього й був той жировий шар, що про нього згадував наш брат Бетліс. Крім того, ми-ж йому чесно відділяли його пайку харчів.
Одного разу ми зустріли двох привидів, що мандрували крізь тишу. То був чоловік з хлопчиком, обидва білі. Рушив лід на озері Ле-Барж, а за ним пішла більша частина їхніх речей. Кожний з них ніс по ковдрі. По ночах вони розкладали вогонь і так, скоцюрбившись, сиділи біля нього, аж до самого ранку. У них було трохи муки, яку розводили теплою водою і тим підживлялись. Чоловік той показав мені вісім філіжанок муки, — це все, що в них було, а за двісті миль було Пелі, де помирали з голоду. Вони ще сказали, що за ними йшов індієць, що вони чесно ділились з ним, але він одстав. Я не йняв віри тому, щоб вони чесно поділились, инакше-б індієць той не відстав від них. Я не міг їм дати харчів. Вони намагались украсти собаку, — була вона найгладкіша, дарма, що худюща, — але я, націлившися револьвером, нагнав їх. Пішли вони наче п'яні, безмежною пустелею, в напрямку до Пелі.
Залишились у мене тоді тільки одні сані й троє собак — самі лише шкура та кості. Як мало дров, то й вогонь не горить, і в хаті холодно. Так було й з нами. Коли немає що їсти, то й мороз сильніше допікає: обличчя нам до того почорніли і повідморожувались, що рідна мати нас не пізнала-би. Ноги були покалічені. Ранком, протоптуючи шлях, я аж потом обливався, щоб не кричати від болю в ногах: так мені муляли лижви.
Пасук не нарікала, а йшла вперед, протоптуючи дорогу. А Довгий Джеф безперестанку гойкотів.
Течія ріки Тридцята Миля була досить швидка. Вона підлизувала лід знизу, і на річці було багато ополонок, щілин. Одного разу ми догнали Джефа, що ранком поїхав уперед, а тепер тут спочивав. Між нами була велика просторінь води, що її він обійшов доріжкою, надто вузенькою для саней. Ми знайшли мостик. Пасук важила дуже мало і пішла перша з довгою жердиною, тримаючи її попереду для рівноваги, на випадок, коли провалиться. Але вона була легенька, лижви мала широкі і щасливо перейшла на той бік. Потім покликала собак. Але в них не було ні жердин, ані лижв, і вони всі пішли під лід. Я міцно тримався за задок санковий, аж доки полопали посторонки, й собаки зникли під льодом. На них було трохи м'яса, і я сподівався мати на тиждень їжі, а тепер і це пропало.
Другого ранку я поділив решту харчів на три частини, Довгому Джефові сказав, щоб він або з нами їхав, або відставав, — як йому зручніше, бо ми порожняком підемо швидко. Але той почав нити й скаржитись на біль в ногах, і гостро висловився проти товариства. Нам ноги гірше боліли, ніж йому, бо ми працювали з собаками. Довгий Джеф заприсягнувся, що ладен скоріше вмерти, ніж іти далі. Тоді Пасук взяла хутро, я взяв горщик і сокиру, і ми думали вже йти. Але, поглянувши на Джефову пайку, вона промовила: — Не слід марно витрачати таку добру їжу на це немовля. Краще йому вмерти. — Тоді я, покивавши головою, сказав: — Ні, товариш завжди залишиться товаришем. — Вона нагадала мені про тих людей, що залишились на Сороковій Милі; їх там було багато і вони вартніші, ніж оцей наш сопутник; вони ж звірились на нас і чекають на весні харчів.
Коли я вдруге сказав: — Ні! — вона раптом вихопила в мене з-за пояса револьвера і в одну мить відрядила Довгого Джефа на лоно Авраамове. Я лаяв її за це, докоряв їй, але вона не каялась і не думала каятися, і в душі я почував, що вона права.
Сітка Чарлі на хвилину зупинився і почав знову кидати в посуд кусочки льоду. Присутні всі мовчали. На дворі сумно заводили собаки, і від цього аж мороз по тілі пробігав.
— Отак ми йшли обоє по снігу день-у-день — два привиди. Пасук і я. Простували до Солоної Води. Натрапили на індійця, що, відставши, йшов теж до Пелі. Він скаржився, що двоє білих, — чоловік з хлопчиком, — несправедливо поділили харчі, що він уже четвертий день без муки. Що-ночи варив він шматки своїх мокасинів і поїдав. Майже цілком уже з'їв. Родом він був із приморських племен, і Пасук вільно з ним розмовляла його мовою. Він вперше на Юконі і добре ще не знав дороги, але прямував оце до Пелі. Скільки йому ще залишилось іти? Дві ночівлі? Десять? Сто? — він не знав. Повертатися не було вже ніякої рації, треба було йти далі. Він не просив у нас їсти, бо бачив, що й ми в такому-ж стані. Пасук поглянула на нього й на мене, неначе вагаючись, подібно до тієї пташки, що її пташенят спіткала біда. Побачивши це, я промовив на неї: — Цю людину обманули, чи-б не дати нам йому частину харчів? — Очі її аж заблищали радістю, але вона ще довго дивилася на нас обох, потім раптово, стиснувши губи, промовила: Ні! До Солоної Води ще далеко, а смерть чекає нас. Хай краще ота смерть люта спіткає цього чужинця, аби живий був мій чоловік Чарлі…
І той бідолага пішов без нічого крізь велику тишу, в напрямку до Пелі. Усю ту ніч вона плакала. Ще ніколи не бачив я на очах її слізинки. То ж не дим їй очі роз'їдав, бо дрова були сухі. Мене це страшенно здивувало, і я подумав, що її жіноче серце пом'якшало, перетерпівши стільки страждань на шляху.Життя — дивне явище. Багато я міркував, багато думав про це, але що не день, то дивувався я більше й більше.
Чому ми так жадаємо життя? Адже життя це — гра, і в ній ніхто не виграє.
Жити, це значить гірко працювати й тяжко страждати, аж поки старість підкрадеться до нас важким кроком, і ми складемо руки на холодний попіл погаслого вогню. Ох, важко, важко жити! Страждаючи, вперше зітхає дитина; страждаючи, старець випускає останній свій дух. Дні його сповнені горя й страждань. І не дивлячись на все це, людина спускається в безодню смерти, спотикаючись, падаючи, відвертаючи голову назад, і змагаючись до останньої хвилини. Адже смерть приємна. Тільки життя та всі його діла приносять нам страждання. А все ж таки ми любимо життя й ненавидимо смерть. Як дивно це!
З Пасук ми мало розмовляли протягом наступних днів. Вночі ми, немов мертві, лежали на снігу, а ранками вставали й рухалися далі, як тіні. Та й усе навкруги було мертве. На шляху не зустрічали ми ніяких тварин: ні пташки, ні білочки, ні кролика, нічогісінько не було. Річка мовчала під білою шатою. Соки в деревах позамерзали. Скипень такий-же був, як і тепер. А вночі зорі наче наближались, ставали якимись великими, маячили, танцювали. У день нас наче дражнили облудні сонця. Навкруги справжнього сонця бачили ми багато инших сонців; у повітрі блискало, мерегтіло; сніг був діямантовим пилом. А навкруги ні тепла, ні звука, — один лютий холод і тиша. Здається, мовилось: ми йшли, неначе мерці, немов уві сні, згубили навіть лік часу.
Обличчя наші звернені були туди, де Солона Вода, серця наші прагнули до Солоної Води, ноги наші несли нас до Солоної Води. Ми отаборилися коло Тахіна, але це не дійшло до нашої свідомости. Наші очі дивилися на Білого Коня, але ми не бачили його. Наші ноги йшли мостиком через Каньон, але не почували цього. Взагалі, ми нічого не почували. Часто, знемігшися падали, але падали завжди з обличчям зверненим до Солоної Води. Всі наші припаси витратились; ми ділились чесно, але Пасук частіше падала, а біля Карібу-Кросінга вона зовсім охляла. Ранком ми не пішли далі шляхом, а лежали під одною ковдрою. В душі моїй було бажання залишитись там і зустріти смерть рука в руку з Пасук, бо я змужнів і зрозумів любов жіночу. Крім того, до Місії Гейнс залишилось миль з вісімдесят; між нею і нами був великий Чількут: аж ген по-над лісами височів його хуртовинами обвіяний шпиль. — Пасук так тихо зі мною розмовляла, що вухо я мусив прикладати до її губ, щоб почути. Тепер, коли вона вже не боялась мого гніву, то говорила мені все, що тільки на серці було. Говорила про свою любов та про багато инших речей, що їх я не міг зрозуміти. Вона казала: — Ти мій чоловік Чарлі, і я була тобі доброю жінкою. Я завжди розкладала для тебе вогонь, готувала їжу, годувала твоїх собак, гребла й протоптувала слід, ніколи ні на що не нарікала. Не говорила, що в оселі мого батька тепліше, ніж отут з тобою, або, що в Чількуті більше їжі. Коли ти говорив, я слухала, коли наказував, — корилася. Чи ж не так, Чарлі?
Я відповів: — Так, це дійсно правда.
Тоді вона казала далі: — Коли ти вперше приїхав до Чількуту, то навіть не поглянув на мене, а купив мене, як ту собаку, і забрав мене з собою; серце моє скам'яніло тоді й обурилось проти тебе. Жах обгорнув мене. Але це було давно. Ти ж для мене був добрий, Чарлі, як добрий господар до своєї собаки. Твоє серце було холодне, і в ньому не було місця для мене, але ж ти поводився зі мною гаразд, і твої вчинки були справедливі. Я була з тобою, коли ти робив відважні діла і орудував ризикованими підприємствами. І ось, рівняючи тебе до чоловіків наших племен, я бачила, що вони ставилися до тебе з великою повагою. Слово твоє було мудре, а язик правдивий. І почала я пишатися тобою, аж серце моє ущерть налилося любов'ю до тебе, і всі мої думки належали тобі. — Ти для мене був, немов те літнє сонце, що ніколи не покидає неба, а ходить по золотому колу. Куди-б я не поглянула, я всюди бачила сонце. Але серце твоє, Чарлі, залишалось холодним, і не було там місця для мене.
І я відповів: — Так, це правда: воно було холодне, і в ньому не було місця для тебе. Але той час уже минув. Тепер серце моє подібне до весняного снігу, коли його пригріє сонце. В ньому — велика відлига й велика зміна: неначе весняні струмочки дзвенять у ньому, розпускаються пуп'янки і все зеленіє. В ньому перекликаються куріпки, і чути пісні ріполовів, бренить у ньому дивна музика, бо зима минула, Пасук, і я спізнав любов жіночу. — Вона всміхнулась і поворухнулась, щоб я пригорнув її ближче до себе, а тоді промовила: — Я рада. Потім довгий час лежала спокійно, тихо дихаючи, а голова її була на моїх грудях. Прошепотіла: — Шлях тут кінчається, і я стомилась. Але спочатку хочу поговорити про инше. Це було ще за давнього часу, коли я ще дівчинкою була у Чількуті і гралася сама серед шкіряних тюків, у хаті своїх батьків. Чоловіки тоді полювали, а жінки й хлопчики возили м'ясо побитого звіря. Це було на-весні, я була сама. І раптом у хатину заглянув великий, рудий ведмідь, що тільки-но прокинувся від довгої зимової сплячки; голодний, з обвислою шкірою на кістяку, він просунув голову і ревнув: — У-уф! — Брат мій саме повертався з першими саньми, навантаженими м'ясом. Він напав на звіря з головешкою, а собаки, як були запряжені, так і кинулись, на ведмедя. Зчинився великий галас і метушня. Вони попадали в вогонь; тюки геть порозкидали, й шатро перевернули. Нарешті, брат убив ведмедя; він лежав мертвий; братові пальці так і залишились у ведмедячій пащеці; лице його було подряпане до крови. Так ось, згадай індійця на шляху, що йшов до Пелі. То був мій брат. І я відмовила йому, не давши й шматка хліба. Він так і пішов голодний.
Отака була, друзі мої, любов Пасук, що вмерла на снігу, поблизу Карібу-Кросінга. Це була могутня любов: вона відмовила дати братові шматок хліба за для людини, що повела її тяжким шляхом до загину. Та цього мало: любов цієї жінки була така, що вона навіть сама собі в усьому відмовляла. Перед тим, як заплющити очі в останнє, вона взяла мою руку й підклала під своє хутро. Там біля пояса, я намацав повну торбину і лише тоді зрозумів причину її смерти. День при дні ми нарівно ділили свою пайку, все до останнього шматочка; і що-ж, вона з'їдала лише половину. Другою половиною набивала ту торбину.
Пасук промовила: — Мій шлях кінчається тут, а твій шлях, Чарлі, піде ще далі, далі, через великий Чількут, вниз до Місії Гейнса й до моря. І йде той шлях ще далі далі, при світлі багатьох сонців, через невідомі країни і невідомі води. Він багатий на роки, шанобу й славу велику. Зустрінеш ти чимало жінок, добрих жінок, але ні одна тебе не кохатиме так, як кохала Пасук.
Я знав, що жінка правду каже. Божевілля напало на мене, і відкинувши торбинку з харчами, я заприсягнувся, що далі не піду. Стомлені очі її сльозами заволіклись і стали якісь лагідні. Вона мовила: — Чарлі Сітку завжди всі шанували, і слово його було завжди правдиве. Невже ж він тепер, так близько від Карібу-Кросінг, забувши про честь, верзе нісенітницю? Невже він забув тих людей, на Сороковій Милі, що дали йому найкращих собак і харчів? Пасук завжди пишалася своїм чоловіком. Хай же він опам'ятається, прив'яже свої лижви та йде далі, щоб я й далі могла пишатися ним.
Отак вона й заснула в моїх обіймах, заснула навіки. Підвівся я, підняв торбину з харчами, прив'язав лижви і, спотикаючись, поплентався далі. Коліна мені підсікались, голова паморочилась, у вухах гуло, а перед очима спалахували іскри. Я спогадав своє дитинство. Був я на потлачі, індійському бенькеті, голосно співав і танцював під співи хлопців та дівчат, під гуркіт барабанів, зроблених із моржевої шкіри. Пасук, тримаючи мене за руку, йшла поруч мене. Коли я лягав спати, вона мене будила, коли спотикався і падав, підводила мене. Коли я збивався з дороги в глибокий сніг, вона навертала мене на шлях. Немов з потьмареним розумом людина, що бачить примари, або немов людина, з розумом запамороченим від вина, добився я до Місії Гейнса, що на березі моря.
Чарлі Сітка відгорнув поли шатряні. Був полудень. На півдні, ледве черкаючись похмурого пасма Гендерсонових гір, стояв холодний сонячний диск. Обабіч палали облудні сонця. В повітрі розпорошувалася блискуча паморозь. На шляху, нашорошивши зашершенілу щетину, сидів вовкодав. Підвівши довгу морду до неба, заводив протяжно і жалібно.