Битва під Пилявцями, Полковник Абазин/Полковник Абазин

Битва під Пилявцями, Полковник Абазин
Петро Франко
Полковник Абазин
Львів: Видавництво «Живі Гроби», 1923
Полковник Абазин
(З циклю »Три полковники.« Історичне оповідання з 1702 р.)

Морозний січень навіть у завзятих Запорожців приборкав воєвничість та задиркуватість. Ватаги селян погромили здорово своїх і чужих панів та орандарів і думали, що на цьому скінчилося їх завдання: таж на панщину не було кому їх більше ганяти, ніхто не шинкував у їх церквах святими дарами, спокійно могли молитися та своїм ладом проживати. Польща, занята війною зі Шведом, не спромоглася — здавалося — посилати які небудь військові сили на здавлення народнього повстання. Селяни хотіли відпочати по трудах війни, хотіли взятися до праці, тож розходилися по зимівлях. Легкість — з якою одержали верх, із якою розгромили шляхту двох воєводств, заняли Білу Церкву, Немирів, позаводили свої общинні суди — зробила їх необачними. Від часу наради в Хвастові під проводом Палія, ватажки не сходилися на спільні ради. Це поки що вважали злишним. Тільки на весну хотіли починати війну. Звязку поміж собою не вдержували жадного.

◆ В просторій хаті міста Ладижина сидів за дубовим столом подільський полковник Абазин. Він саме кінчив укладати з писарем письмо до гетьмана Мазепи.

»Оттак, ми сповістили про буджацьку орду. Рушимо з весною, як весняна повінь, змиємо враз із весняними дощами ганьбу неволі, увільнимо з ляцького ярма наших братів із Придністрянщини. Стануть з нами браві левенці з лісових Карпат, що не забули ще часів батька Хмельницького. Вибємо весь народ із неволі.«

Писар, бурсак із львівського брацтва Ставропіґії усміхався. Йому ввиджувалося, як то він Грицько Хрущ, вїздитиме з паном полковником до здобутого Львова. То-то будуть чудуватися знакомі дівчата. Полковник мабуть угадав його гадки, бо поклепав дружньо по плечи:

»А щож твоя дівчина у Львові скаже, коли так неожидано явишся? Поховай папері, пішли з листами гінця та позови старшин на раду.«

Колишній бурсак — задоволений, що може заховати широкі аж по вуха румянці, метнувся духом виконати приказ. По полковнику ніхто не вгадавби, що йому стукнуло за сорок (літ). Вельми любязно гляділа на нього хазяйка, але досі Абазин занятий порядкуванням свойого полку, безупинними наїздами, судами та військовими справами не звернув на неї відповідньої уваги. Це гнівало гарну молодицю, якої чоловік загинув у поході під мурами Царгорода. Привезли Запорожці по ньому всю його козацьку збрую тай оставили молоду вдову з двойко діточками. Старшенькому Степанові минуло чотирнацять а Меланці дванацять років. Веретено молодиці фуркотіло а діти помітивши, що полковник покінчив поки що працю поприходили до нього. Степан видобув його важку шаблю та вчився замахувати а Меланка сіла на коліні та їхала наче на кони. »Гоп! вороний гоп!«, приговорював Абазин і гладив ясне волосся дівчинки. Його очі сміялися.

»А чи були у вас діти, пане полковнику?« — запитала знечевя хазяйка.

Закамяніло враз обличча у полковника. Спомини як пліснь насіли на очи й уста козака. Кутики уст здрігнулися і великі наче горох сльози покотилися по обличчі. Хотіла було молодиця загладити свою незручність, але Абазин махнув рукою:

»Давно минуло, багато з того часу всякого нещастя наглядівся, стало серце наче з каменя а от коли про своїх дітей погадаю, так мов розпеченим залізом по серці поведе.«

Кількома гуртками увійшли старшини, поздоровили полковника й посідали. Писар почав читати письмо, переловлене в одного шляхтича, що перебирався до Львова. Це була супліка, просьба шляхти Поділля та Брацлавщини до коронних гетьманів.

»Голота, левенці та козаки, що бунтуються, страшно лютують, не маючи ласки ні до нікого, ні до шляхтичів — «

»А вони нас хиба з ласки на палі садовлять?« — вставив Федір Шпак, ватажок і полковник, зібраної ним ватаги.

» — ні до управителів, ні до панів, усім на гурті зрізують голови — «

»О, це вже переборщили« — замітив невгомонний Семашко, пасинок Палія — »чимало списами поколено, в воді потоплено, в огні спалено.«

»А з деякого шкуру зідрано« — докинув наче нехотя лютий ватажок Картауха, якому пан Ходоровський за його побіг у Молдавію усю сімю голодним собакам кинув і за те Картауха зібрав ватагу Молдаван та Левенців з Карпат і воював польських панків за всі знушання.

»Або до дерева прикручують« — додав пан Кевник Деревянка, якого прозвали так за це, що всякого пійманого шляхтича роздягав і кидав у лісі, прикрутивши до дерева.

» — вони заволодівають містами та селами — «

»Цього то нам і треба найбільше« — сказав Абазин — »повагом та поволі всі українські землі під одною булавою зібрати. Ось наш невсипущий Семашко, дай йому Боже здоровя, двацять волостей на самому Побережі очистив.«

Писар читав дальше слізне посланіє шляхти:

» — одні беруть проломом, другі піддаються їм із доброї волі. — «

»Як припекти то й де та добра воля візьметься« — докинув Скорич.

А все таки й по містах нашого брата чимало сидить, ремісників та козаків надворних.«

» — визволяючись із покірливости панам і таким робом укріпляючи та всилюючи могутність їх на річ наших же маєтностей. Вони грабують — «

»Своє одбирають, що кровю і потом запрацювали« — ображено перебив читання листа Шпак.

» — села та місточка, вибивають пасіки — «

»Щоб вертати не було на що. На степу не висидиш« — висловив загальний погляд Дубина, селянин велитенського росту, що залюбки воював дубиною.

» — витворяють усякі, які тільки можна збитки, а де вловлять Поляка або жида — вбивають.«

»Оце й усе?« — запитав Семашко так весело, що всі мимохіть зареготалися.

Абазин сидів спокійно. »А одначе шляхта почувається, що ми підриваємо всі підстави їх істнування, із кріпаків робимо вольних козаків, із несвідомих робимо Українців а віра нам у цьому допомагає. Приведіть сюди шляхтича, що віз цього листа. Де він?«

»Сидить, пане полковнику« — замявся козак.

»Веди його сюди.«

»Ледви чи йому схочеться.«

Абазин здивовано поглянув на козака.

»Кажи прямо, ти знов щось устругнув? Час би тобі вже тямити, що ти не в себе дома а в козаках і загальне добро вище стоїть понад особисті справи.«

»Це мій пан був, пане полковник. Він мойого брата з башти на кручча скинув.«

Абазин махнув рукою. Спокій дратував його. Щось недаром така тиша. Чи не ковергує шляхта? Адже не всьо можна переловити. Богато зібралося до Львова, поведуть на соймі річ про повстання і коронним гетьманам не остане нічого більше як вислати військо на здавлення народнього бунту. Знов попливуть річки крови. Не пощадять ні старого ні малого. Войовницька вдача Абазина рвалася до боїв, що вимагали напруження усіх сил. Зібрав ватагу на основі приповідних листів короля Івана III., але вже давно враз із другими полковниками а особливо під впливом Палія почав ставити до війни инші вимоги. Йому вже не все одно було чи воювати проти Татарів чи проти Поляків хоч оба ці вороги нападали на Україну. Татаре нападали для здобичі а Поляки накидували населенню ярмо панщини та віри. Від Татар можна було зброєю оборонитися. Проти Поляків треба було підносити свідомість народа, ріжниці. У цім на думку Абазина лежала ріжниця. Він уже був годен погодитися із Татарами що зруйнували йому домівку та вирізали сімю, щоб разом із ними відбити грізніщого ворога — Польщу. Відновлення Козаччини перестало бути мрією — але полковники на нараді в Хвастові хотіли посунути границі геть на захід поза ріку Случ та Галичину. Покищо особливо важним видавалося загосподаровання занятих областей. Треба було все те позаселювати, завести школи, общинні суди, привчити нарід самостійно про себе думати, закріпити свої володіння. Покищо самі добрі чутки доходили до ладижинської залоги. Полковник хотів вивідати про настрій своїх старшин.

»Нудьга мене томить, панове, молодці. Чи не час би за діло братися?«

»Ось пане полковнику« — сказав Скорич — »на нудьгу моя рада: мід, забава й музики.*

»Або в гості до Немирова гуртом поїхати, давно вже пан Верещака прохав.«

»Не пора, панове, меди пити та гостювати, свербить мене долоня — знак січа буде. Час до Брацлава, Богуслава і Ніжина підїзди виправити та язика роздобути, щоб бува лиха година не наскочила.«

»Це, — то діло« — промовив Шпак. — »Піду,пане гетьмане, зі своїми сотнями на обїзди та й стану сам на дорозі до Камянця.«

»Йди та вважай, щоб снігом тебе не засипало, хоча в мене тільки тисяча з чимось наших козаків остане.«

»На весні знов тисяч двацять наберемо і по Львів Україну очистимо.«

»І хвалька вовки зїли« — пробубонів Абазин. Шпак негайно вибрався зі своїми козаками в дорогу.

Вечоріло. Скипки розпалених дров кидали червоні відблиски на Абазина та молодицю, якої веретено неустанно фуркотіло. Абазин узяв до рук бандуру а молодиця гарним голосом почала:

„Ой у нашій славній Україні
Бували колись престрашні злигодні, безжальні години
Ніхто Українців не рятував,
Ніхто за них Богові молитов не посилав,
Тільки Бог святий наших не забував…
Тільки пройшли — ізійшли злії незгодини.
Та не має лучше, та не має красше як у нас на Україні,
Що не має Ляха, що не має жида, не буде ізміни.“

Пригадалися полковникові його славні походи на Татар. Чи один то він загін бусурменів розбив, розігнав, чи одну сотню православного народу з ясиру визволив? А тепер? Чи не за довго в теплій хаті засидівся?

Тріскотіли палахкотячі скипки, фуркотіло веретено хозяйки, стиха бренкала бандура. Діти молилися й збиралися спати.

На дорозі розлягся тупіт кількох коней. Міцний голос наче в дзвін ударив:

»Чи тут пан полковник Абазин?«

Абазин накинув бурку і виступив на поріг.

»Хто говорить? Вступай у хату!«

Могутня постать козака станула в світлі скипок.

»Це ви пане Верещака?«

»3а нами драґуни. Мій відділ покинув Немирів майже без бою, покинув по дорозі гармату і за дві години тут буде. Або до опору станемо або дальше підемо…«

Абазин звернувся до своїх сотників, які зацікавлені тупотом поприходили зі своїх кватир. Його голос дзвенів як серед бою, його очі блестіли а на обличчі проявилося незвичайне оживлення:

»3ібрати сотні на дорозі до Брацлава. Упорядкувати втікачів і виправити їх у дорогу до Сашкова, поведе їх полковник Дубина. А ти«, — Абазин звернувся до писаря — »з канцелярією, обозом та раненими прилучишся до Шпака й підеш куди звелить. Листи ніяк не сміють дістатися у руки Поляків.«

Сотники помчали до своїх сотень. Рух і гамір роздався по спокійнім до тепер місті. Відділи готові до бою упорядкувалися скоро і без замішання. Міщани, коли дізналися про нахід великих польських сил, приготовилися й собі, щоб дати можливий відпір.

Пан Верещака, український дідич-дворянин, пристав один із перших до всенароднього повстання і ревно винищував гнізда ворогів — тепер разом із товаришами, які теж повходили до хати, присів коло стола, щоби загрітися і покріпити та на запит Абазина представив положення: »Польське військо заскочило нас зненацька. Коли ми заняли Бар, Межибоже та розбили значний відділ коронного гетьмана, розпустили майже не все військо ватагами по всім усюдам, щоб зібратися на ново тільки з весною. Але ось під Константиновом нагрянув на нас польний гетьман Адам Сєнявський. Від полонених ми дізналися про його сили: веде зі собою міліциї Київського воєводи Осипа Потоцького, Хмельницького старости Якова Потоцького, виленського каштеляна князя Януша Вишневецького. Литовський гетьман князь Михайло Вишневецький прислав своє литовське військо, гетьман коронний прислав свої корогви і артилерію, щоб доказати в цей спосіб, що це не він причинився до повстання. Усього війська в нього тисяч пятнайцять. Побив наші малі ватаги під Константиновом та під Межибожем. Хотів було полковник Самусь спинити його під Немировом але й його розбито і він подався у Богуслав. Обороняли наші цю фортецю, щоб хоч на час спинити Поляків а потім пішли до Брацлава. Січі майже не було. Коли якесь чудо не спинить Поляків то розібють та розпорошать кожду ватагу з окрема та зруйнують усе Поділля.

»Де-ж ваші гармати, що були в Немирові?«

»Загвоздили та на шляху кинули. Ніяк їх було тягнути.«

»Стану я Полякам під Ладижином, а ви тим часом попередіть усіх ватажків, одні хай до Палія перебиваються, другі за Дністер до господаря Дуки перебиваються, слушнього часу дожидають.«

»Остану з вами, пане полковнику, відворот заступати« — сказав просто Верещака. Козаки подали собі руки.

Верещака виправив своїх легко ранених виповняти наказ Абазина. Козаки подякували хозяйці за хліб сіль і почали виходити з хати. Ніхто з Ладижинців не хотів опускати своєї оселі, хоча Абазин давав свої вози. »Хоч на своїй землі кости зложимо.« Діти спали спокійно.

Порошив сніг і ніч була темна. З Немирова прибув відділ козаків у повній збруї, втомлений, але готовий до останнього бою. Уся кіннота Потоцького і Вишневецького повернула за ними. Гадка була боронити Ладижина з поза валів. Одначе Абазин не згодився.

»Валів нашими не обсадимо, бо за малі в нас сили. Тай всі міщани пропадуть. А так, коли перед містом видамо бій, не буде за що міщан винуватити. Вийдемо на зустріч Полякам і здержимо так довго, як тільки можна.«

»Дорого продамо своє життя« — загомоніли полковники. — »Почують Ляхи, чи твердий ще кулак у козака.«

»Ранені та слабі хай покидають сотні та переправляються до полковника Шпака на дорозі в Камянець.«

Але ніхто не хотів добровільно опускати рядів. Всі запевняли, що вони можуть пригодитися і незгірше других стануть супроти ворога.

»Добре що темно« — промовив Абазин — »не скоро побачать Ляхи кілько в нас сили. Коли станемо на греблі коло млина то зо два дні продержимось.«

Із відділом, який прийшов з Немирова, начислив Абазин не цілі дві тисячі. Завзяття і охота були за те величезні. Поляки, що бігли битою дорогою, мусіли переходити через вузку греблю і місток коло самого млина. Ніщо не помоглоби, коли б козаки обсадили і боронилися на містку, Поляки все одно могли цілком легко перейти по леду. Але все таки ізза темної ночі можна було зробити засідку. Полковник Картауха зі своїми подався праворуч від млина та заховався у лозах, Деревянка ліворуч, за містком станув боярин Верещака, щоб напасти Поляків зі заду, коли вони перейдуть уже місток. Всі прочі сотні уставив Абазин коло млина. Вам знав полковник сказати кілька слів заохоти.

»Що батьку« — звернувся до старого козарлюги без правого вуха — »надолужимо за своє вухо?

»Ніяк не можна. Сказано в жидівськім законі, око за око, зуб за зуб, а про вухо не сказано ні словечка« — жартував старий. — »Прийдеться вже хиба цілу голову скидати.«

»Коби вже хоч скоріше приходили а то стояти холодно« — нетерпеливилися козаки. Абазина це непокоїло, що Поляків усе ще не було. Чи не остануть ночувати де по дорозі. Коли так то засідка ніяк не вдасться. Козаки не видержать у день гарматнього вогню.

»Гей панове молодці« — звернувся Абазин до своїх прибічних молодців, — »хто з вас скочить панів у гості прохати?«

Козаки зразу догадалися про що ходить полковникові й зголосився цілий десяток.

»Ось ти Степане, скачи у Брацлав. Кажи Полякам, що козаки кидають Ладижин.«

Козак наче птиця зник у пітьмі. Вдасться підступ? Абазин пригадав собі похід під Відень і торжественний вїзд до столиці. Із яким одушевленням витали їх мешканці. Трохи що не привабила його біліява Німкиня Ґрета, але потягнуло його непереможно до широких степів, до молодецьких боїв з невірними, щоб голову зложити в січі на рідній землі, за віру, за Україну. Чи не гарно буде ось тут спочати по сотнім бою під хрестом, на якім буде красуватися напись »Абазинові — Ладижин«? Але чи остане хоч слід із Ладижина завтра?

Темрява стояла кругом, але зближався досвіток. Ще трохи і вже буде за пізно. По дорозі застугоніли копита значного відділу. Абазин відітхнув із полекшею. Козаки в засідці оглянули ще раз рушниці та пістолі, щоб без бою завдати як найбільшу втрату ворогові. Дзвінко стугоніли копита по містку. Зза хмари виглянув місяць, наче одним оком хотів теж подивитися, що то буде? Вода під лотоками глухо стогнала. Млин у проміннях стояв наче зачарований. Великі клуби пари бухали коням із зігрітих ніздрів. Дві корогви поспішали, щоб заскочити козаків знечевя. На переді чвалував юнак у блискучому панцирі. Пізнав його Абазин, це був сестрінок Сєнявського. Побіч нього з арканом на шиї їхав Степан. Підступ удався.

Грянув вистріл. Абазин мірив у голову коня. Звився кінь дуба і повалився із диким хропінням. Але юнак наче чекав на це, виняв ноги зі стремен і зісунувся зі сідла. За вистрілом Абазина грянули козацькі рушниці. Довгі вужі вихапувалися із дул, несучи смерть ворогам. Оловяний біб покотом клав лави лицарів у блискучих панцирях.

»3а шаблі, молодці, за віру й Україну!« — роздався зазив полковника, що покрив гамір бою. Поляки були оточені й знали, що для них нема виходу. Абазин із шаблею у руці кинувся на юнака. Не ждав на нього юнак тільки простягнув руку з пістолею й вистрілив у полковника. Степан, що слідкував за кождим рухом юнака підбив йому руку ногою і геть вибив пістолю. У цюж мить розсікли його гусари. Посипалися іскри з шабель за першою стрічею. Та не здержав юнак натиску козака, протяла шабля запору й відчахнула ціле рамя. Дзвінко задзвонив панцир по замерзлій землі, покотилася з голови місюрка, буйне чорне волосся розсипалося по білому снігу. Побіліло враз прегарне обличча тілька усмішка не зійшла з посинілих уст. Довгі козацькі списи та важкі шаблі скоро порішили долю переднього відділу. Ніхто не прохав пощади. Мов снопи на току лежали заковані в зброю Поляки. Козаки всадили на захвачених коней легко ранених і вони під проводом Дубини подалися до Ладижина, з відки по перевязанні ран мали уступати дальше. Важко раненим перевязано рани і вони посідали під млином. Кождий з них узяв собі дві три рушниці.

Серед веселих дотепів постягали Поляків і зробили з них вали. З поза цього шанця думали козаки оборонятися. Не довго прийшлося ждати на піхоту. Проміння сходячого сонця почало поблискувати на сріблистих бляхах. Безконечно тягнувся вуж піхоти, гармат і обозів. Не в одного козака забилося серце на вид десятикратньої переваги. Приходилося тільки дорого продати своє життя, щоби своїми трупами й смертю загородити хоч на час наступ ворога, а жертвою свого життя другим принести ратунок од ворога. Иншого виходу не було!

Один одинокий драґун, що спасся із січі доніс Сєнявському про розгром відділу.

»А мій сестрінок?« — запитав польний гетьман.

»Крім мене ніхто не оцілів«

»Так ти не оборонив свойого начальника?!« — крикнув гетьман і наче звір кинувся на драґуна, бив і копав його острогами й ударом шаблі розкроїв голову.

»Прикажете гарматами рознести то гніздо шершенів?« — зблизився до Сенявського генерал Брандт.

»Гарматами тих хлопів? Ні, мої лицарі зметуть їх шаблями за пів години.«

Піхота та відділи кінноти рушили до наступу. Гетьман велів брати живцем, щоб потому судити. Потоцький з двома корогвами рушив до Ладижина і небавом чорний дим, вистріли та голосіння звістили козаків, що суд розпочався.

Кожний бій розпочинали звичайно гарцівники, але тепер польний гетьман вмів вести наступ зразу зі всіх боків. Як шерщені кинулися густі товпи піхоти на жмінку козаків. Наступ за наступом відбивали козаки і лава за лавою голінних лицарів лягала на валі трупів. Неодин значний пан, що хотів почванитися своєю відвагою, стрінувся із горячою кулею або гострим списом… Алеж бо й оборонців млина за кожним наступом ставало менше й менше. Ще тільки половина держалася Абазина. В друге й третє вимінювали козаки свої поломані шаблі за польські. Списи всі поломалися і приходилося відбивати з близька. Даремно шукав Абазин смерти. Куля не брала полковника, не мав ні одної рани. Поляки натискали так скоро, що козаки не встигали набивати рушниць і пістолів. В кількох уже місцях прорвали Поляки ряди і притискали козаків усе блище й блище до млина. Сєнявський посилав усе нові й нові корогви. Козакам умлівали руки. Помимо морозу піт виступав на чолі а руки не мали сили завдавати удари. На одного козака кидалося пять шість драґунів і гурток під млином таяв як сніг на сонці…

Ґранати Брандта запалили млин. Чорні клуби диму загорнули останній гурток густим серпанком. Ще один натиск і би-тва була скінчена. Абазин попав у полон. Сонце клонилося до заходу.

Сєнявський пішов на Шаргород на всі боки винищувати малі ватаги. Оборона Абазина виповнила свою задачу: багатої ватагам пощастило передістатися до Палія. Цілі села перейшли Дністер і поселилися у Молдавії. Кілька ватаг не хотіло нікуди уступати: вони окопалися на острівцях ріки Богу та по лісах і тих Поляки по очайдушній обороні вибили до ноги.

Сєнявський посадив Абазина на паль.

»Оце тобі за мойого сестрінка«

»Він згинув у лицарському бою,« — відповів Абазин — »а ти немов кат забувши, свою гетьманську честь, саджаєш на паль!«.

Козаки по геройськи віддали життя, жертвуючи себе для добра своїх братів за долю України.

Баден, 15. II. 1922.