Безіменні герої
І. К.
Львів: Товариство «Просвіта», 1923
Обкладинка

ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКАПРОСВІТИ“

Ч. 1. — Львів, 1923.


БЕЗІМЕННІ ГЕРОЇ.

Написав І. К.

БЕЗІМЕННІ ГЕРОЇ.

В українській історії згадується богато хоробрих людей, що за нашу батьківщину Україну проливали кров і охотно складали життя за свій народ. Від найдавнійших часів були у нас славні лицарі-герої.

Князь Святослав Завойовник, батько Володимира Великого, зложив свою буйну голову за рідний край у боротьбі з дикою ордою Печенігів біля Дніпрових порогів 972 р.

Галицько-Волинський князь Роман, батько короля Данила, поляг у битві з Поляками під Завихостом над Сяном 1205 р.

Київського князя Мстислава у битві над Калкою 1223 р. Татаре взяли до неволі і замучили на смерть.

Татаре убили також останнього київського князя Михайла, що не хотів поклонитися татарським богам 1246 р.

В 1578 р. у Львові на ринку Поляки зрубали голову Іванови Підкові, хороброму козацькому ватажкови, що воював з Турками.

В 1597 р. у Варшаві Поляки стяли голову славному козакови Северинови Наливайкови.

Такою самою смертю покінчили життя козацькі гетьмани Іван Сулима 1635 р. та Павло Бут або Павлюк 1638 р.: їм зрубано голови й тіла їх четвертовано.

У боях з Поляками під Збаражем у Галичині 1649 р. полягли лицарською смертю полковники Бурлай і Морозенко.

Полковника Данила Виговського у московській неволі замучено жорстоким способом 1659 р.

Гетьмана Івана Виговського польський воєнний суд розстріляв 1663 р.

Куди не глянемо, в які часи, чи в княжі чи в козацькі, в часи нашої боротьби з Польщею або Московщиною, — всюди бачимо завзятих, хоробрих Українців, що найбільшою славою уважали для себе положити голову за Україну.

Але окрім тих героїв, яких ми знаємо по імени, як же богато було таких, що жертвували своє життя і свою кров за Україну безіменно, нікому невідомі, ніким не згадані! Кількож по всій Україні залишилося високих могил, насипаних на місці, де знайшли спільну домовину десятки і сотки героїв, — кількож по всіх наших Землях є побоєвищ, заораних, закопаних, на яких тільки час від часу віднаходять кости незнаних войовників! В старих літописях нераз віднаходимо згадки про таких безіменних героїв, які своєю хоробрістю приєднали славу українській землі. Згадаємо кількох таких славних героїв, яких імени не знаємо.

За князя Святослава Завойовника напали на Київ дикі Печеніги. Сила їх була така велика, що вони облягли місто довкола. Ніхто з Київа не міг ані вийти, ані прийти до міста; люде не мали поживи і стали голодувати. По другім боці Дніпра був один із княжих воєводів, але він не знав, що в Київі така біда і не приходив з помічю. Тоді старшини міста сказали: „Чи не знайдеться хто, що відваживсяб перейти на той бік Дніпра і прикликав воєводу на поміч?“ — Тоді один хлопець сказав: „Я піду“. — Зачудувалися міщане, бо хлопець був молодий, а треба було перейти через ворожий табор і переплисти через Дніпро. Але сказали йому: „Іди!“ Хлопець узяв до рук узду і пішов між Печенігів. Він навчився кілька печеніжських слів і став питатися: „Чи не бачив хто мойого коня?“ Печеніги бачили, що він має узду в руках і думали, що це їхній хлопець. Так відважний хлопець перейшов ворожий табор і дійшов аж до Дніпра. Над рікою скинув убрання, скочив у воду і став плисти на другий беріг. Аж тепер побачили Печеніги, що хлопець піддурив їх і почали стріляти до нього з луків; але він відплив уже далеко і стріли не долітали до нього. З другого боку хтось підїхав човном і перевіз його до воєводи. Хлопець розказав воєводі, в якій біді є Київ, — воєвода зараз казав готовити військо і скоро човнами перевізся до Київа. Печеніги налякалися і пустилися втікати. Оттак хлопець своєю відвагою вратував Київ з ворожих рук. Яка шкода, що літопись не переказала нам його імени!

Богато таких завзятих героїв було в козацькі часи.

В 1629 р. Татаре напали на Галичину. Головний свій табор вони поклали біля села Конюшок (під Рогатином). До цього села зайшов один козак з запорожського війська, що стояло тоді під Бурштином. Татаре схопили козака і почали розпитувати його, чи де в околиці є військо. Козак сказав, що ніякого війська не бачив. Тоді Татаре взяли його на муки, мучили ріжними способами і допитували за військо. Але козак переніс хоробро всі муки і таки не сказав ні слова про це, що в сусідстві стоять козаки. Татаре нарешті повірили йому і безпечно сиділи в таборі. Але ранком козацьке військо з иншими частинами напало на Татар і розбило їх безпощадно. Так той козак, невідомий по імени, причинився до побіди запорожського війська над Татарами.

Літопись оповідає про славну оборону двох сотень козаків підчас боїв з Поляками під Переяславом 1630 р. Тих двіста козаків вибралося з табору на розвідку. Але несподівано Поляки окружили їх з усіх сторін великою силою. Козаки замкнулися у якійсь шопі і боронилися звідтам так уперто, що всі двіста полягли на місці. Тільки одного раненого Поляки взяли до неволі.

Таксамо оповідають про славну оборону козаків під Берестечком 1651 р. Поляки розбили там українське військо, — треба було шукати поратунку у відвороті. Одна козацька ватага, що мала двіста до триста людей, зайшла в болота, там на якомусь острові укріпилася засіками з дерева і так боронилася. Поляки зазивали козаків, щоби вони добро вільно піддалися. Але козаки не вірили ворогови. На знак погорди до смерти вони витрясли гроші з чересів у воду і боронилися дальше. Польська піхота обступила їх довкола і тільки з трудом зігнала їх з того місця. Козаки розбрилися на всі сторони, але кождого з них зокрема треба було добувати. Один козак подав ворогови зразок незвичайної хоробрости. Він попав на човен і звідтам кілька годин боронився косою, не вважаючи на це, що з усіх сторін сипалися на нього кулі; самі Поляки казали, що він такий твердий, що кулі його не беруться. Аж якийсь Мазур роздягнувся, пішов у воду і списом пробив козака. Навіть вороги дивувалися Козацькій завзятости і славили хоробрість безіменного героя.

В 1654 р. Поляки облягли містечко Бушу на Поділлі і по завзятій боротьбі добули його. Українці не хотіли іти у неволю лютого ворога, — самі почали підпалювати доми й убивати одні других. Хоробро боролися жінки. Жінка сотника Зависного підпалила бочку пороху і вилетіла у воздух. Сімдесять жінок заховалося у печері біля міста. Але польські жовніри відкрили їх і кричали: „Піддайтеся!“ Але жінки відповіли їм вистрілами з рушниць. Тоді Поляки перекопали рів від ріки і залили печеру водою. Всі жінки потонули, але ні одна не віддалася в руки ворогови.

У краях західньої Европи по теперішній війні всюди поставлено памятники „безіменним героям“, що полягли в обороні своєї батьківщини. І ми повинні шанувати наших славних героїв. Повинні ми ставити їм памятники, щоби їхні імена не пропали в непамяті. А найбільше повинні ми ховати їх память в наших серцях, брати їх собі за взір, наслідувати їхнє завзяття і відвагу, і таксамо як вони бути готовими зложити свою кров за Україну.

 

 
Пісні про смерть козака.
 

 
I.

Ой, три літа, три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака Турки вбили,
Під явором положили.
Під явором зелененьким,
Лежав козак молоденький,
Його тіло почорніло,
І від вітру пострупіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився.
„Не стій, коню, надімною,
Бачуж я ту щирість твою
Біжи степом та гаями,
Долинами, байраками,
До моєї родиноньки,
До вірної дружиноньки!
Стукни в браму копитами,
Тай забрязкай поводами.
Ой, вийде брат, — понуриться,
Вийде мати, — зажуриться,
Вийде мила, — порадіє,
Стане, гляне тай зімліє!…“
„Де ти, коню, пана скинув?
Кажиж, коню, чи не згинув?“ —
— „Мене Турки наздігнали,
Пана мого з мене зняли;
Постріляли, порубали,
Там над Дністром лихували!
Ой, цить, мати, не журися,
Вжеж бо син твій оженився:
Він взяв собі за жіночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку…“

 
II.

Ой, по морю, по синьому
Сокіл з орлом купається,
Сокіл орла питається:
„Чи був ти, орле, на Вкраїні,
Чи чув ти, орле, об новині?
Чи чув ти, орле, та новину,

Що йдуть Ляхи та на війну?“
„Ой, не чув я, тільки бачив,
Що йдуть Ляхи на три шляхи,
А гусари на чотири,
А Москалі степи вкрили,
А козаки усі гори…“
Козаченьки гори вкрили,
Шабельками заяснили,
Шапочками закрасили.
Попереду кінь турецький,
На конику син отецький:
В правім боці свіча горить,
А з лівого річка біжить.
Горить свіча восковая,
Біжить річка кровавая.
По тій річці орда скаче,
По синови мати плаче.
Не плач, мати, не журися,
Бо вже син твій оженився
Та взяв собі паняночку,
В чистім полі земляночку,
Без дверець і без віконця,
Лежить твій син проти сонця,
Та на землі головою,
Прикрив личко муравою…

 

 
Дума про Хведора Безрідного[1].

Понад сагою дніпровою
Молодий козак обід обідає,
Ні думає, ні гадає
Що на його молодого,
Ще й на чуру малого
Біда настигає.

То не верби луговії зашуміли,
Як безбожні ушкали налетіли,
Хведора Безрідного,
Отамана курінного,
Постреляли, порубали,
Тільки чури не піймали.


Лежить Хведір Безрідний
Безпомічний,

Постреляний, порубаний,
На рани смертельні знемаганий.
Ні отець, ні мати, ні родина кревна
Сердешна того не знає…


Та малий чура до козаків прибуває,
Із низу, із Дніпра води доставає,
Свому пану,
Хведору Безрідному, безплемінному
На серденько возливає,
Рани козацькі смертельні промиває…
То козак Хведір Безрідний промовляє:

„Чуро мій, чуро, вірний слуго!
Пійди ти степом понад Дніпром,
Послухай ти, чуро,
Чи то гуси кричать,
Чи лебеді ячать,
Чи ушкали гудуть,
Чи може козаки Дніпром ідуть?


Коли гуси кричать, або лебеді ячать, — то зжени;
Коли ушкали гудуть, — мене схорони;
Колиж козаки ідуть, — то обяви,
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, козака Хведора Безрідного, навіщають“.

То чура малий по берігу пробігав,
Козаків забачив, шапкою махав,
Словами промовляв:
„Панове молодці, добре ви дбайте,
Човни привертайте,
До отамана курінного поспішайте…
Лежить мій пан у лузі Базавлузі
Постреляний, порубаний,
На рани смертельні знемаганий,


Тож його турецька булатна шабля порубала,
Тож його стрілка-яничарка постріляла…“

Як козаки теє зачували,
До берега прибували
В суботу проти неділі
В четвертій полуношній годині.
Та Хведора Безрідного живого не застали…
То козаки тіло молодецьке знаходили,
На червону китайку клали,
Тіло козацьке молодецьке обмивали,
А шаблями суходіл копали,
Шапками та приполами персть виймали,
Глибокую яму викопали,
В чистім полі, над сагою Дніпровою,
Під похилою вербою,
Хведора Безрідного похоронили.
Високую могилу висипали
І прапірок у головах устромили,
Доброму лицареви славу учинили,
З семипядної пищалі гремали,
В суремки жалібно вихваляли…

Помер і поляг козак Хведір Безрідний,
Безплемінний.
Та слава його не вмре, не загине між нами,
Народніми головами, —
Поки буде світ світити і сонце сіяти,
Будемо славу його прославляти!

——————

  1. Пояснення незрозумілих слів: сага — залив ріки; чура — козацький слуга-товариш; ушкали — розбійники; курінний отаман — старшина відділу козаків, що мешкали в одному куріні (будинку без димаря); булатна шабля — сталева; стрілка-яничарка — яничари, турецьке військо, до якого Турки брали христіянські діти; семипядні пищалі — рушниці довгі на пять пядей; суремки — сурми, труби.

ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКАПРОСВІТИ“

містить популярні розвідки з історії України, особливо про світлі хвилини нашої минувшини, про українську державу, визвольні змагання, великі діла культури, визначних діячів, про українські землі і місцевости. В найближчих випусках друкуються: Про давні українські школи; Битва під Зборовом 1649 р.; Холмщина підчас Хмельниччини; Княжий город Галич і инші.


НАКЛАДОМ ТОВАРИСТВА „ПРОСВІТА“ У ЛЬВОВІ (РИНОК Ч. 10.).
З друкарні „Діла“.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Україні до 1 січня 2038 року згідно з законом України про авторські й суміжні права.
  • Автор помер у 1967 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 50 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.