Баю-баю/Сестра
| ◀ Бабуся | Баю-баю Сестра (О. Білоусенко) |
Пісня про бичка ▶ |
|
Стояла серед села заквітчана зеленим садком хата. Жила там удова з трьома дітьми: сином та двома дочками.
Бідувати сиротам не довелося, бо батько тої семї був чоловік заможний і зоставив їй чимало добра усякого.
Підріс син. Мати оженила його і дала йому усього на господарство. І став жити він в добрі та ще більше добра набувати. Підросла й дочка старша. Мати віддала її аж у друге село і теж дала за нею добрий посаг.
Осталася у матері одним одна молодша дочка.
Добра се була дитина, і славна та хороша виросла дівчина з неї. Мати було не натішиться своєю дочкою.
Оддала й її мати заміж, і стала вона жити на свойому господарстві.
Коли се трапилось несподіване лихо. Сталась пожежа, все добро згоріло, чоловік її на тій пожежі застудився і вмер, зоставивши вдову-сиротину з дітьми дрібними.
Плакала-плакала сиротина, та плачем лиха не збудеш.
Дуже мусила вона надриватись у тяжкій праці з ранку до вечора, та про те доводилось таки бідувати гірко; ледве-ледве з голоду не умірала вдова разом із дітками своїми.Не так жилось старшим братові та сестрі. Всього у їх було доволі, і жили вони, не знаючи тяжкого клопоту про шматок хліба насущного. З великого достатку часто справляли вони всякі учти та бенкети.
Ото раз заходився брат робити бенкет великий.
От міркує він собі:
„Виорю я ниву широкую
Та посію хмелю високого,
Та наварю меду солодкого.
Та заріжу вола рогатого,
Та запрошу роду багатого“.
І почали вони радитись вдвох з жінкою, кого їм покликати на бенкет той. Згадали і обох сестер.
От і каже брат:
„По багату сестру коней пошлю.
По вбогу-небогу перекажу.
Най багата сестра кіньми їде,
А вбога-небога й пішки прийде“.
Прибули обидві сестри на бенкет до брата. Багата приїхала на братових баских конях, в пишному та роскішному убранню, а бідна ледве пішки дочимчикувала у старій, латаній свитині.
І честь обом сестрам не однакова була. Багату радісно зустрічають, любо вітають та приймають, а на бідну ледве завважають:
Багатая сестра у кінець стола,
А вбога-небога аж коло порога.
Багата сестра мед-горілку пє,
А вбога-небога дрібні сльози лє.
Та й справді прикро було удові. Були вони рідні, колись вони однаково любилися, а теперь одне багатства так розрізнило їх! Думала вона знайти тут рідну ласку та пораду, думала хоч трохи розважити своє бідування любою розмовою з ріднею, а доводиться замість того наругу терпіти. І сидить вона, бідна, коло порога, і думки — одна другої сумнійша — роєм снуються в голові її. Коли се до того усього — іде братік до комори.
— Уступися, сестро, із дороги! — каже до неї зневажно.
„І тут навіть, коло порога, я заважаю їм“ подумала небога. Ще гірше заболіло її сердце. „Невже-ж, — думав вона, — нема вже в його зовсім любови до мене? Невже забув він, що я рідна сестра йому?“
От і каже вона до брата:
„Чом я тобі, брате, таки не родина?
Чи ж не одна мати на світ нас родила?“
Завстидався був зразу брат. Встидно йому стало, що він так з сестрою рідною поводиться.
Він хотів уже перепросити сестру. Але глянув на її убрання вбоге й ніяково йому здалося, що він, такий багатий та поважний, буде перепрошувати таку вбогу. І каже він до сестри:
„Чи ти, сестро, нічого не робиш?
Що ти, сестро, так нагле ходиш?“
Тяжко було сестрі слухати такий докір за свою невсипущу працю; і відказує вона братові:
Ой роблю я, брате, запобігаю.
Та скрині чужиї лишень заповняю.
І чужиї скрині та й стоять повні,
А мої діти та й ходять голі“.
Дивно се було слухати братові, і він знов питає її:
„Чи не одна мати на світ нас родила?
Чи не одним щастям обох поділила?“
Сестра йому на те відказує:
„Ой, хоч одна мати на світ нас родила,
Та не одним щастям обох одарила:
Тобі мати дала та й сірії воли, —
Мені мати дала лиш чорнії брови;
Тобі мати дала повну скриню-бодню, —
Мені мати дала та й лихую долю;
Тобі мати дала господарювати, —
Мені ж мати дала тяжко бідувати;
На твойому полі жито та пшениця, —
А на моїм полі кукіль та мітлиця;
На твойому полі копа коло копи, —
А на моїм полі лиш чотирі снопи;
На твойому полі косарики косять, —
А на моїм полі лиш злидні голосять;
На твойому полі женчики співають —
Мене ж молодую сльози обливають“.
Жалко стало братові, що сестра його рідна так тяжко бідує. Надумався він запомогти їй та й каже:
„Приїдь, сестро, у неділю. —
Я з тобою все поділю“.
Зраділа сестра, почувши те. Раділа вона і через те, що любі дітки її не будуть мліти з голоду, коли брат допоможе їй, а ще більше раділа вона, що рідний брат її не одкаснувся таки од неї та поводиться з нею справді, як з рідною.
І рада-рада вернулася вона до дому. Прийшла неділя.
Сестра брата послухала,
У неділю приїхала.
А брат тим часом обміркувався і пожалкував, що вирвалось у його таке сестрі пообіцяти. Хоч і багатий він був, та скупий ще більше.
Сидить, виглядає він сестри своєї:
Одсунув брат кватирочку, —
Іде сестра в гостиночку, —
Брат ворота відчиняє,
До милої промовляє:
„Сховай мила, хліб із стола, —
Іде в гості сестра моя“.
Тяжко вразили сестру слова такі: перше так любо говорив з нею брат, а тепер і шматка хліба для неї жалує.
Сестра сеє та й почула,
Назад коні обернула,
та й каже до брата:
„Ой стій, брате, не лякайся,
З хлібом сілю не ховайся.
Ой я дома обідала, —
Аби тебе одвідала.
Тебе, брате, й твоїх діток,
Щоби знали своїх тіток!
Ой я, брате, хліба заготую,
Та приїдь до мене — тебе нагодую“.
І поїхала сестра назад до дому, та вже не така, як сюди їхала; сподівалась вона рідної ласки та любови, а прийняла тяжку образу.
Гірко заплакала вона, виплакала у сльозах своє горе і наче легше їй стало стало. Добре серце забуло кривду і знов запанувала в нім щира та тепла любов до брата.
— Най йому Бог простить, — говорила вона, — а я йому щиро прощаю. Він же брат мій рідний, любий брат мій!
Приїхала вона до дому. Діти висипали до неї на зустріч і обсіли її кругом на возі.
Коли виїзжала з дому, то говорила їм, що їде до їх рідного дядечка, що дядечко той такий добрий, та так любить їх, так любить…
— Що дядечко? — питали діти. — Добрий він, мамо?
— Добрий, дітоньки, добрий…
— І тітка добра?— Добра.
— І люблять вони нас, мамо?
— Люблять, люблять, дітки.
— І ми їх, мамо, теж любимо і завше так любити будемо, бо вони добрі! — казали діти.
— Любіть їх, любіть, діти, — то й Бог і люде любитимуть вас, — навчала дітей своїх мати.
Того вечора всі діти бідної вдови, лягаючи спати, щиро молились Богу, щоб Він щастив їх любим дядечкові та тітці.