Баю-баю
Пан Коцький
• Інші версії цієї роботи див. Пан Коцький Київ: «Криниця», 1918
Пан Коцький.

В одного чоловіка був собі кіт — такий вже старий, що не міг і миші вловити. От хазяїн взяв та й вивіз його у ліс, думає: „Нащо він мені здався? тільки дурно годувати буду, — нехай лучче в лісі ходе“. Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до його лисичка та й питає:

— Що ти таке?

А він каже: „Я — пан Коцький“.

Тоді лисичка каже: „Будемо жити вкупі, в одній хатці.“

А він і згодився. Ото веде його лисичка до своєї хати, — так уже йому годить; уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

Ото колись зайчик побачив лисичку та й каже їй:

— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе в гості.

А вона йому каже: „Єсть у мене тепер пан Коцький, то він тебе й розірве“.

І цей заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Ці зійшлись докупи, стали думати, як би тут побачити пана Коцького, — та й кажуть:

— А зготуймо обід!

Тут і погодились, кому за чим іти. Вовк каже: „Я піду за мнясом, щоб було що в борщ“. А дикий кабан каже: „А я піду за буряками, за картоплею“. Ведмідь: „А я меду принесу на закуску“. Заєць: „А я капустки“.

От подобували всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись: кому йти кликать на обід пана Коцького.

Ведмідь каже: „Я не підбіжу, як доведеться втікати“. А кабан: „Я теж неповоротний“. Вовк: „Я старий уже, і трохи не добачаю“. Тільки зайчикові й приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори: коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

— А чого ти прийшов?

Він каже: „Просив вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!“

А вона каже йому: „Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве“. Зайчик прибігає до їх та й хвалиться:

— Ховайтесь, — казала лисичка, — бо він як прийде, то й подушить нас.

Вони й почали ховаться: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан риється у хамло, а зайчик лізе в кущ. Коли це — веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, а він побачив, що на столі мняса багато, та й каже:

— Ма-у!.. ма-у!.. ма-у!..

А ті думають: „От який ненажера, ще йому мало! Це він і нас поїсть!“

А як наївсь пан Коцький, так і простягсь на столі. А кабан лежав близько стола в хамлі та якось його комарь і вкусив за хвіст, а він так хвостом і повернув; кіт же думав, що то миш, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться та навтіки! Пан Коцький злякавсь кабана, скочив на дерево та й подрався туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачить, що кіт лізе до його, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! та просто на вовка, — мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними — забіг не знать куди… А потім посходились та й кажуть:

— Бач який малий, та от-от нас усіх мало не поїв!