Баба Параска та баба Палажка
 |
БАБА ПАРАСКА
ТА БАБА ПАЛАЖКА
КРАКІВ
1940
УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО
БАБА ПАРАСКА
ТА БАБА ПАЛАЖКА
КРАКІВ
1940
„Нова Друкарня Денникова” під нак. упр., Краків, Ожешкової 7.
Verlag: »Ukrainischer Verlag« G. m. b. H. Krakau, Karmeliterstrasse 34, II
Druck: „Nowa Drukarnia Dziennikowa“ Kommissarische
Verwaltung, Krakau, Orzeszkowagasse 7.
Іван Семенович Нечуй-Левицький уродився в 1838 р. у священичій сімї в Київщині. Учився в київській духовній семинарії й академії, одначе не став священиком тільки ґімназійним і семинарійним учителем. В цьому характері побував на службі в різних містах Правобережжя та Підляшшя. Вийшовши з служби, проживав постійно в Києві, де й помер 1918 р.
І. Нечуй-Левицький належить до головних заступників українського письменства т. зв. після-Шевченківської доби, головно 1870-1880 рр. Його літературна спадщина чимала й всестороння. Головне поле його творчости — це повість і оповідання, в яких зображений побут і світогляд різних станів українського громадянства: »Рибалка Панас Круть« (1862), »Дві московки« (1868), »Причепа« (1869), »Хмари« (1874), »Не можна бабі Парасці вдержатись на селі« (1874), »Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти« (1875), »Бідний думкою багатіє« (1875), »Микола Джеря« (1878), »Кайдашева сімя« (1879), »Бурлачка« (1881), »Приятелі« (1881), »Старосвітські батюшки і матушки« (1885), »Невинна« (1886), »Два брати« (1887), »В концерті« (1887), »Пропащі« (1888), »Чортяча спокуса« (1889), »Афонський пройдисвіт« (1890), »Над Чорним Морем« (1890), »Не той став«, »Біда бабі Парасці Грищисі«, »Біда бабі Палажці Соловісі« (1908), і ін. Він пробував своїх сил також на драматичному полі: »На Кожумяках« (1875), »Голодному й опеньки мясо« (1886). Поверх того цікавився українською історією та написав крім історичної повісти »Гетьман Іван Виговський«, драми »Маруся Богуславка« та фантазії »Запорожці«, низку популярних розвідок: »Унія і Петро Могила«, »Перші київські князі«, »Татари і Литва на Україні«, »Богдан Хмельницький і Іван Виговський«. З поля етноґрафічних дослідів дав він нарис »Світогляд українського народу«, »В Карпатах«, »Мандрівка на Підляшшя«; з історично-літературних і мовних: »Сьогочасне літературне прямовання«, »Криве дзеркало«, й ін. Збірне видання творів вийшло в Києві в 1900—1911 роках в 7-ох томах.
Писання І. Нечуя-Левицького мали колись дуже великий вплив на українське громадянство, зокрема його гарна мова причинилася дуже багато до витворення нової української літературної мови; одначе сьогодні не одно з його писань має вже тільки історичне значіння. Всежтаки є між ними твори, які завсіди служитимуть прикрасою нашої літератури і будуть залюбки читані. Сюди належать головно малюнки з селянського, полу-панського та старого священичого життя, як ось »Кайдашева сімя«, »Причепа«, »Старосвітські батюшки та матушки«, або безсмертні »Баба Параска і баба Палажка«.
НЕ МОЖНА БАБІ ПАРАСЦІ ВДЕРЖАТИСЬ НА СЕЛІ.
Ой, люди добрі! Що мені на світі Божому робити? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись! Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та й на Кубанські степи. Дав же мені Господь сусід — нічого казати!… Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Соловїха. Та що й говорити! Хіба ж ви її не знаєте? Чи є така не то що на селі, але й в цілому Божому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею, одже ж зачепить! Як би я й під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла. А я, собі на лихо, вдалась добра. І Господи! Я її до віку не зачепила б, як би вона мене не зачіпала. Ще на біду й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорити! Від такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би!… На моє бозголовя і хати наші на одному кутку, і поле наше поруч.
Отсе, що Божого дня міряє Палажка свою різу, як не хворостиною, то поясом, таки вдвох з своїм чоловіком, Соловейком. Міряє, міряє, а піде жати, то і вріжеться на ступінь, або й на два в чужу різу. Хіба ж раз люди одбірали з її різи! А отсе сього року мабуть зовсім здуріла: захопила мою різу та й вижала аж пів копи. Виходжу я з серпом на своє поле, дивлюсь аж пів копи уже стоїть! Скинула я пояс, переміряла свою різу — моя різа, а полукіпок стоїть, як стіжок. — Ой ти, Боже мій! — крикнула я до Соловейків, — хто ж отсе крав моє жито? — А Палажка до мене: Не кричи, бо я помилилась: думала, що моя різа. Або заплати мені за пів копи грішми, або дай сніп. — А не діждеш ти, щоб я тобі гроші платила, або злодієві святий хліб давала! Хіба в мене рук нема? Хіба в мене чоловіка нема? Була б і сама з Омельком вижала. Не дам, кажу, тобі, заслиняній, ані снопа жита!… — Чую, вже моя Палазя хвалиться всім на кутку: — Отсе помилилась, не переміряла добре різи та й нажала дурнісінько отій грапині пів копи жита.
Ото другого дня виходжу я жати свою різу. Коли дивлюсь, а Соловїха вже й заняла постать саме коло моєї різи. І вона жне, і дочка її, дівка, жне, і чоловік її з пасинком коло неї жне, — бо вона вже за другим чоловіком. Вже й не знаю, як вона сподобалась тому Соловейкові. Ой, Господи! Як говорить, то тільки плює словами, а не говорить: пху, пху, пху! Та й обплює свою погану морду. А як іде, то запаска на їй так і розїдеться зпереду на обидва боки, аж об землю черкається: волоче по землі, неначе прибита гуска крила.
От вони жнуть, а я йду та й наскочила на їх. Іду я така сердита й слова до них не промовила. А Соловїха до мене: — Чого се ти, грапине, не скажеш мені й поможи-Боже? Нажала тобі дурнісінько пів копи жита, а ти й добридень не скажеш! — Я плюнула та й стала поруч з Соловейками жати, та все мовчу. А Палажка знову до мене: — Грапине, грапине! Та хоч обізвись до мене! — Я взяла, тай зайняла постать серед різи; думаю: цур тобі, пек тобі! Краще я вступлюсь од тебе. А вона надійшла до моєї різи та знов до мене: — Грапине, грапине! Попова сучко! Хіба ж я не знаю, що ти вже ходила до попа на Соловейків брехати, бодай тобі добра не було! Нажала я тобі, грапине, дурнісінько пів копи… Грапине, грапине! Та хоч обізвись до мене. — Ой, Боже мій! Не лиха ж отсе людина? — думаю я, та все мовчу, аж зуби сціпила. Взяла я, оступилась на самісінький край різи. А Соловейко не втерпів та й каже дівці: — Ти взяла б грудку землі та заткнула своїй матері рота. — В мене трохи сльози не закапали з очей, коли вже Соловейко за мною оступається. Я не втерпіла — підвелась і тільки що роззявила рота, щоб крикнути на Соловїху, та й полетіла в рів, бо саме коло нашої різи був глибокий рівчак з маленькою криничкою. Покотилася я в рів, а кісточка в нозі хрусь! Зломила ж я, думаю, ногу! От тепер, думаю, як би прибігла Соловїха, то побила б голову серпом зверху. Напилась я з криниці води та насилу вилізла з рову. Іду я по різі, та шкутильгаю. А Соловїха вже й рота роззявила: — О, ба, грапине! Покарав тебе Господь, бодай була й другу ногу зломила. — Я таки й додому не дійшла; один чоловік, спасибі йому, привіз мене. Другого дня, як ішла на поле, то вже рисувала через дві різи: як своє лихо, так Соловейків обминала, щоб тільки не було між нами тієї гризоти, тієї змажки та лайки.
Зве мене Палажка поповою сучкою, а сама побігла скаржитись до попа на свого чоловіка та на пасинка. Прийшла, впала на вколішки, склала руки на грудях та й нявчить, наче свята та божа: — Отсе побили мене чоловік з пасинком… Так побили, що й Господи! А все то через ту Параску, що все підмовляє мого чоловіка й пасинка. Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив. Так мене побили, та покалічили! — Еге! Хіба ж я не бачила й не знаю, як воно було? Хоч я й сліпа на одно око, але добре бачу, де що діється і як діється. Сидить пасинок на призьбі, а вона з сіней штурх його рогачем в спину. Він не втерпів та й зачепив якось очіпок. А вона тоді як визвіритсья на свого чоловіка: — Ти, сякий-такий сину! Чому ти не звяжеш рук свойому синові? Чому ти не проженеш його з дому? Ой, люта ж я, люта! Бий мене! Ой, бий же мене! — та все підставляє йому щелепи. Соловейко не втерпів — лусь її в щелепи, а вона, як стояла, так і покотилась по картоплі. Качається, качається та голосить і кочергу в руках держить; всю картоплю витолочила. Соловейко вискочив з хати, зняв руки до Бога та й каже: — Господи милосердний, або мене прийми до Себе, або нехай вона згине! — А чим тут чоловік та пасинок винні? То вона одна винна. А ще каже, що її за коси скубли три руці, неначе в неї на голові копиця сіна, або куделя вовни… Та в неї, поганої, не гурт було коси, як вона й дівкою була! Було заплете ті косинята, неначе кішка позасмоктує, та й вертить лисою, зализаною головою перед хлопцями. Та тепер у неї голова лиса, як облизаний макогін, — хіба на три руці стало б по одній волосині!
Свята вона та божа! До церкви ходить, Богові молиться, ще й других навчає. Прийде до церкви, постелить хусточку та й бє поклони в хусточку, щоб не замазати свого лоба. А виходить з церкви, то згорне хусточку, мабуть забрати свої поклони в хусточку та сховати в скриню. Отсе як хоче який хлопець втікти з церкви, то вона його хіп за потилицю, та назад; а як котра дівка стоїть та не хреститься, то вона стулить їй пальці та й перехрестить: — От дивись, де святі ікони! Отуди кланяйся й хрестись! — А як іде пасинкова жінка до церкви, то вона розставить руки поперед неї та й загородить їй дорогу: — Не пущу! Не підеш до церкви: нема в тебе дітей, нема тобі Божого благословення! — А як вийде до жінок, то вже й чваниться: — Щоб я до Служби Божої топила й варила, як другі жінки! Чи то ж так годиться? Хоч я й нагрішу за цілий тиждень, за те ж одмолюсь, як прийде свята неділенька… — Знаємо, яка вона свята! Кожного року йде в Київ говіти на Великдень; щороку їсть паску на печерях… Іде в печері до Києва, то ходить по кутку, кланяється, з усіма прощається: — Простіть, Христа-ради, в чому я винна! — А йде з Києва, то ще за селом роззявить рота, готова всіх поїсти; ще за селом аж язика висолопить, готова вже лаятись. А вже де обід, де хрестини — вона й там, хоч і непрохана! Сяде на покуті, неначе вона голова в селі, роспустить язика, роззявить чорного рота та й навчає: — Трапезуйте, люди добрі, трапезуйте, бо це трапеза не людська, а Божа: що навариш, то треба все до-чиста виїсти. Трапезуйте, люди добрі! — А я сиджу, мов дурна, не можна мені за нею й словом похопитись. Вона старша та й тоді неначе її хто настановив навчати громадян. Сидить вона мені отут у печінках. Я кажу — хоч зараз пакуйся, та й на Кубанські степи!
Або отсе, хіба ж не комедія? Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді на біду не було дома. Приходжу я додому — дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину, привязаний за задні ноги та ракотицями дереться об хворост. Я — до його, а Соловїха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби! — І сяка-така, і бодай твоє порося вовки зїли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю! — А бий тебе, сила Божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі — коли б тобі стебло: чисто всю вирвала Соловїха, вже й жидам продала! Я кинулась до неї, а вона стоїть на порозі та сичить, як гадюка: — Ой люта ж я, люта! Не підступай, бо голову провалю кочергою та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш. — І цур тобі, і пек тобі, осина тобі з твоєю цибулею на тебе й на твого батька! Не втерпіла таки я, пішла до попа та все чисто розказала про Соловїху. З того часу, коли не вийду на город до криниці по воду, вона вже й вибігає на поріг, вже й верещить: — Попова сучко! — Сама вона попова сучка, бо як побє Соловейка, то вона зараз і біжить до попа скаржитись. І сестра її була така відьма, як і вона. Хіба не знаємо, як Василь Лобань піймав її в ночі під коровою та живцем виколов око залізякою? І тітка її була відьма, і завод їх такий поганий, та й сам чоловік її злодій! Хіба ж давно витрусили в його клуні в засторонку копу чужої пшениці, що перевіз у ночі з чужого поля? І брат Соловейків злодій: украв сивого вола у Кайдаша та й загнав на злодійський ярмарок у Жашків. Еге! Адже ж Палажчина мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду було не піде купатися з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дівчата засіли та й підгляділи, що в неї ззаду хвіст, хоч невеличкий — завбільшки на два пальці. Вона вміла і клубком качатись під ноги, доїла молоко просто з стріхи, ніколи зроду не клала горсток навхрест, як мочила коноплі. Їй-Богу, боюся жити на одному кутку з Палажкою. Не буду я Параска, коли вона не зведе мене з світа, а як не мене, то мого Омелька. Хоч продавай хату й грунт та перебірайся на другий куток! Не можна, не можна ж мені через ту Соловїху на кутку вдержатись! Піду в волость, попрошу громаду, щоб дала мені поле про мене й на десять верстов од Соловейкової різи. А як ні, — то хоч зараз спродуй воли, хату й грунт, пакуйся та й на Кубанські степи!
І як мені вдержатись на селі, коли вже мій небіж Тиміш, мабуть зовсім здурів та й оженився з Палажчиною дочкою Мотрею! От тепер маю сваху — саму сатану! Просить мене небіж на весілля, і Палажчина доня принесла шишку: просить на весілля. І хотілось мені піти, але я таки не пішла. Я знала, яка мені честь була б на тому весіллі: Соловїха дала б мені отруту або дання в горілці. Мій навіжений небіж, мабуть щоб піддобритись до тещі, третього дня по весіллі забрав музики, забрав свою рідню та й потягся до Палажки просити її до себе в гості. Потяг таки Тиміш і мене; піду, думаю, подивлюсь, як будуть вести відьму попід руки та ще й з музиками. Прийшла я та й не йду в хату, стою собі на дворі. Коли дивлюсь, виходять музики з сіней, гуркотить решето, брязчать цимбали, а за музиками два чоловіки ведуть попід руки Палажку. Вона пишається та величається, як собака в човні, розчепірила лікті; задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і розїхалась на обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє. Як угляділа я таку мару, та їй-Богу, не втерпіла — Та підтягни, — кажу, — запаску хоч на сей раз! Зглянься на свою честь. Тебе ж ведуть попід руки, мов яку цяцю! — Вона тільки їсть мене очима та синіє. Ведуть її через село. Музики грають, собаки брешуть, а я за нею назирці до небожевих воріт та з пересердя як гукну: — Одчиняй, небоже, ворота, бо ведуть в твій двір саму сатану! — Палажка все мовчить, тільки синіє. Тільки увійшли в хату, як заверещить, як засичить! І музик стало не чуть. Я слухала-слухала, а далі вхопила дзеркальце та тиць їй під самісінький ніс: — Подивись лишень, кажу, на свою морду, яка вона стала од злости синя, як буз! — та мерщій з хати. Знову розсердилась на мене Палажка. А що я таке їй заподіяла? Сказала правду ввічі, та й то жартуючи.
Але раз трохи не сталося диво: я трохи не помирилась з Палажкою. Стрічаю я Соловїху; йде вона з церкви — така свята та божа, згорнула руки, губи тісно стулила, аж запишалась. — Добридень тобі, Парасю! — промовила до мене Соловїха, аж губи облизала. А я з того дива до неї на сміх і собі тихеньким голосом: — Доброго здоровячка, Палазю! — З неділенькою святою будьте здоровенькі! — промовила вона ще солодче й уклонилась. — Спасибі будьте й ви здорові, Палазю! — промовила я та й собі підсолодила голос, не знаючи, до чого воно йдеться. — Чи з церкви йдете, Парасю? — спитала вона наче на сміх, бо я йшла проти неї. — Ні, серце, Палазю! Нехай уже ходить до церкви, хто присвятиться, а ми люди грішні. — І чого б нам пак гніватись? Я отсе стояла в церкві та все об тім думала. Правда моя, Парасю? — промовила вона аж з медом та з маком. — А вже ж, Палазю, ваша правда, бо в вас неправди й заводу нема! — кажу я. — Простіть мені; чого нам сваритись? — каже вона, аж плаче. — Про мене, кажу: як би мене ніхто не зачіпав, я до віку нікого й пальцем не зачепила б. — Прощайте, Парасю, — нявкнула вона. — Прощайте, Палазю! — промовила й я тоненько та любенько. Понявчали — понявчали солодким голосочком, та й розійшлись. Того ж таки дня, ввечері йду я до куми городами та бурянами, йду та думаю то це, то те. Виходжу стежкою на крутий горбик — зирк! Назустріч мені зза горбка Палажка — так і висунулась, неначе козак з маку. Стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив. Бий тебе, сила Божа! Я злякалась, аж назад одхилилась. Стали ми обидві, як укопані, та й стоїмо, дивимось одна на другу, неначе зроду не бачились. Вона мені не каже — добривечір, і я їй не кажу: нехай таки вона буде менша, нехай таки моє буде зверху! Жду я, що вона от-от промовить до мене: не дурно ж нявчила так любенько уранці. А вона мовчить та витріщає на мене баньки. Дивлюсь я — вона їсть очима; чую я — вже й мене бере злість. Стояли ми, стояли, дивилися одна на другу, надивились, кивнули головами, я плюнула на один бік, а вона на другий — та й розійшлись з того горбика. — От тобі — Палазя й Парася! — думаю я. Помирились так, що миру не стало й до вечора. Треба, щоб у лісі щось дуже велике здохло, щоб ми помирились!А це знов розсердилась на мене Палажка, що я пожартувала з нею, та й то не я, а моя сусіда Левадиха вигадала той жарт. На дворі була страшна спека; в хаті душно, а я й думаю — піду та зварю вечерю на городі коло криниці, поки син та невістка вернуться з поля. Взяла я таган, казанок, набрала трісок та сухого хворосту. Прийшла до криниці, коли зирк — на цямрині стоїть залізне ведро. Подивилась я — відро Палажчине: я його зараз впізнала, бо знаю всі відра на кутку. Це ж, думаю, Палажка ходить до моєї криниці по воду, бо Соловейко саме тоді чистив свою криницю. А тут прийшла по воду моя сусіда, стара Левадиха. — Хте це забувся відра? — питає вона мене. — Та хто ж, — кажу, — Палажка! Хіба ж ти не бачиш, що відро неначе погризене зубами. Мабуть їй не було кого гризти, та од злости погризла свої відра. Ну та й хазяйка! Добре, що не забулась тут коло криниці своєї голови! — Взяла я те відро та й кинула в кропиву: нехай, думаю, Палажка трохи пожалить литки, як буде доставати відро. Ото росклала я під вербами багаття, поставила таган, почепила казанок. Сидимо собі з Левадихою та балакаємо то про це, то про те. А Левадиха каже: — А давай пожартуємо трохи з Палажкою: облиймо бісову бабу холодною водою, як вона прибіжить за відром, — може, не буде така гаряча та лиха. — Левадиха сердилась тоді на Палажку за те, що Палажка давала їй дулі та ще й при громаді. — Скупаємо ми тебе, щоб знала, як мені дулі сукати! — каже Левадиха. — Тільки що вона це сказала, аж Палажка лізе через перелаз. Ми з Левадихою шусть у коноплі та й присіли. А Палажка присурганилась до криниці, глянула на цямрини, заглянула в криницю та й каже до себе: — Де ж це ділося моє відро? — Вона туди круть, сюди верть, блиснула маленькими чорними очима по коноплях, по бурянах. А очка так і блищать од злости, як у гадюки, неначе з їх іскри сипляться, а далі вгляділа відро та й полізла в кропиву. Кропива жалить їй в литки, в руки, а вона чухає литки та лає кропиву. Взяла вона відро, шелепається до криниці по кропиві та таки й мене не забула: Це, мабуть, — каже вона голосно, — ота іродова душа, Параска, закинула моє відро в кропиву. — Мабуть, догадувалась, що я десь тут недалечко. Я на силу всиділа в коноплях, трохи не вискочила, та мене вже Левадиха придержала за спідницю. Їй-Богу, — кажу до Левадихи, — нарву кропиви та простягнімо Палажку коло криниці та даймо їй доброї прочуханки, та памятного, щоб не забула відер!…
Дивимось ми, Палажка тричі перехрестилась, щось пошептала, — вже й не знаю, чи молилась, чи відьмила, витягла відро з водою і тільки що поставила на цямрині, а ми з конопель та до неї. Левадиха вхопила її за плеча, бо дужча од мене. — Держи ж, — кажу, — та добре, бо буде пручатись! — Я вхопила відро з водою та й линула її попереду межи очі: оце, — кажу, -— тобі од очей, щоб очиці не боліли; — линула вдруге на самісіньку голову: — а це, кажу, — тобі од голови, щоб не була така дурна; а потім лину раз за потилицю, а другий за пазуху. А вона стоїть, як дурна вівця, та тільки: ух-ух! ух-ух! — Ухай, — кажу, — серце, ухай, на здоровячко. Водиця холодненька, як з ледом. Це од пристріту дуже добре! — Скупали ми її та й регочемось обидві. А з неї вода аж дзюрчить: і з запаски, і з підтички. Кляне вона нас і слів не добере: — Бодай вас свята земля поглинула живими! Бодай вас чорти на тім світі облили гарячою смолою! — А я кажу: — Поки нас чорти обіллють, а ми тебе вже й облили.
Взяла Палажка порожнє відро та й потяглася додому. А Левадиха кричить: — Здорова зноси та в краще вберись! Це ми тебе скупали, щоб блохи в ночі не кусали. — Після того Палажка і не говорить зо мною, і не дивиться на мене, а як стрінеться зо мною на вулиці, то обминає мене попід самісінькими тинами. Хіба ж вона дитина — не знає, що то були жарти? А як парубки її пхнули з греблі в ставок, як вона була дівкою, то вона й не сердилась. Три роки після того все хвалилась: — Оце мене дурні парубки скупали в ставку в квітках та в стрічках та в червоних чоботях! — А як я з Левадихою трохи покропила її водою, то вона вже і губи надула.
Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десяту частину мала такі залізні зуби, як у Соловїхи, може б я ще й одбилась, одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й не добачаю на одно око. Як би пак у мене такий язик та такі очі, як у Соловїхи, я б з нею справилась. Та й чоловік мій, як з клоччя батіг, сказати правду. Оце крикну на його: — Та піди бо, та прочитай молитву Соловїсі! Хіба ж ти не бачиш, що вона мене їсть, як іржа залізо, що вона на мене кричить тільки вийду на город до криниці: — попова сучка! — неначе мені піп таке ймення дав! — А Омелько почухає потилицю, та й не посміє через Соловейків перелаз перелізти. Вже щоб не говорила Соловїха про свою добрість, скільки не ходила б до Києва молитись, а я все таки добріша од неї. Я нікого й пальцем не зачепила б, аби мене ніхто не зачіпав. Тільки я й согрішила на віку, як у коршмі пробила залізною кочергою дякові голову… Я спокутувала свій великий гріх, і одхрестилась, і одмолилась. А всетаки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха. А Соловїха і свого носа туди таки втисла: без неї, бачте, ніде вода не освятиться. Яка ж погана наша дячиха! Я вродилась і охрестилась, а такої поганої не бачила! Вже баба Соловїха далеко краща од неї, хоч і в Соловїхи ніс, як за сім гривень сокира. А дячиха чорна-чорна, хоч чепляй на спину веретена та решета та в циганське шатро; ніс, як ключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда, неначе сажою обмазана. Куди — вже дякова чорна сучка з білими бровами далеко краща! А до мого чоловіка все вишкіряє ті зубища, де не встріне. Певне вгляділа його очі карі, темні, як терен. Було за-молоду, як поведе ними та моргне чорними бровами, то я аж умліваю. Та цур йому! Що я згадую? Ще добре, що не чує Соловїха, а то зараз рознесла б по всьому селі…
Раз тягнеться мій Омелько шляхом попід городами, а дячиха ходить на свойому городі, та й зачепила його: сперлась на тин та й вишкірила до його свої білі циганські зубища. Я беру воду з криниці та все чисто бачу зза куща калини. Дивлюсь — мій капосний Омелько задивився на неї та й собі показує їй зуби, ще й почав любенько балакати з нею. Вже й не знаю, де в його та мова взялася? Як до мене говорить, то тягне ті слова з рота, неначе зпід землі викопує, а до дячихи десь слова взялися! Терпіла я, терпіла, та таки не втерпіла; бурянами та поза коноплями прийшла до їх близенько та й упала в гущавину, аж вуха пожалила собі кропивою. Дивлюся я — а дячиха до Омелька: гі, гі, гі та все показує Омелькові зуби. Мій Омелько й собі раденький, що дурненький, та все до неї через тин: гі, гі, гі! і собі показує зуби. Дивлюся я, що з того буде? Вони мене не бачать, а мені їх обох видно, як на долоні. Мій же Омелько такий гарний, чорнобровий, хоч уже й не молодий, як засміється, псяюха, до тої циганки, то й зморшки на лиці поростягуються. А вона стоїть напнута білою хусточкою, морда наче саджою обмазана, а зубища проти сонця — блись, блись! Вже, сказати правду, й я не молода, але й дячиха красуня — нічого сказати! Знайшов же красу мій Омелько! Коли я дивлюся — мій Омелько приступає ближче та морг на неї бровами, далі морг вусом… Я догадалась, до чого воно йдеться. — А… ти, старе лубя! — думаю я, та й не втерпіла: встала з буряну й руки згорнула. Коли зирк! з другого боку з конопель підводиться дяк, неначе стовп. Стоїмо ми в чотирьох та очима лупаємо. Дячиха ні в сих, ні в тих, поздоровкалась зо мною, а далі з дяком… А Омелько все чогось шукає та шукає попід тином очима. Бачить дячиха, що прошпетилась, повернулась до мене спиною, вирвала лопушину та й потягла спідницю просто по грудях, прохолоджуючи пику лопушиною, неначе справді пані. Я показала Омелькові кулака та ніби пішла мовчки до криниці; вхопила відра, однесла до хати, а думка моя й очі мої все летять назирці за Омельком. Дивлюся я — Омелько вже балакає з дяком, а далі знялись з місця та й пішли мовчки до шинку. Я за ними та крадькома — шусь у шинк! Та й притаїлась за дверима. Слухаю я — вони посідали за столом та мовчки почали горілку пити. Глянула я через щілину — Омелько пє та супиться, аж зморщки набігали йому на лобі, а в дяка зуби дрижать: чарка так і задзвеніла, як черкнулась об його зуби. Коли це, як схопиться дяк з місця, як ухопить мого Омелька за чуприну! Так счепились обидва, мов півні. Я кинулась між них, щоб розборонити, вхопила залізну кочергу та й торчкнула помаленьку дяка по голові. Їй-Богу мойому, що тільки торкнула! Вже й не знаю, як той череп увігнувся! Мабуть біс-батька-зна, який череп на дяковій голові! Не встигла я озирнутись, аж і Палажка Соловїха стоїть тут коло дверей, неначе з стіни зійшла. Я з пересердя — пху їй у вічі, бо знала, що вона рознесе зараз по селі, як сорока на хвості. Ще я не встигла додому дійти, а вже мене люди перестрічають та й розпитують про дяка та про Омелька. От, виріс язик у роті — довший ніж у корови! І де вона в гаспида взялась у коршмі? І хто її кликав? От уже, — де не посій, то вродиться Соловїха! Зазнала я таки і того гласного суда! Розсипала я на його чимало карбованчиків, ще й мусіла свій гріх у церкві спокутувати. А Соловїха і тут навчає: — Кайся, сестро Параско, кайся! піди в Лавру та одмолись за свій гріх!… Не було в мене тоді в руках залізної кочерги; їй-Богу, що не побоялася б тоді й гріха. Коли б ще Соловїсі прийшлось покоштувати того гласного суда, щоб знала, як підсвинків на тині вішати та чужу цибулю красти серед дня. Я ж кажу: не можна, не можна мені з Соловїхою на одному кутку жити! Хоч сьогодні пакуйся, та й гайда на Кубанські степи! Оце піду, нападу на свого Омелька — нехай продає воли, землю й хату, бо не видержу. Такі капосні люди на кутку, що мені не можна зроду-звіку на селі вдержатись: хоч і сьогодні на Кубанські степи!…БЛАГОСЛОВІТЬ БАБІ ПАЛАЖЦІ СКОРОПОСТИЖНО ВМЕРТИ
Чого тільки вона на мене не набріхувала. Я сяка-така, і носата, і губата, і горлата, і задрипана, і лиса, ще й до того відьма. Боже мій! Тільки до Тебе здіймаю руки. Я собі молюся Богові, а Параска бреше по селі, що я роблю чари. Чи в неділю, чи в свята йду до церкви та гляну, що в мене нечисті руки, то й зайду до криниці й помию собі руки й ноги. А Параска бреше, що я коло криниці набіраю землі, нашіптую та роблю чари. Я виходжу з хати по воду, то беру відра на плечі та й починаю на сінешному порозі: »Мья-ца-й-сина«; йдучи стежкою, перемолюсь і »Отче наш, оже єси…« і »око на небеси, око на землі…« і »ізбави нас од лукавого святого……« А прийду до криниці, то якраз домолюся до »Прийдімо-поклонімося«, то стану навколішки коло криниці та й кладу поклони на чотирі вугли. А Параска плеще громаді, що я буцімто відьмила, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом у колючки. Як би я справді була відьма, я передніше за все показала б тобі, Парасю, свої чари коло твоїх воріт, а не коло криниці. Я собі, як виходжу з церкви, перецілую всі святі ікони тай виходжу позад усіх, бо не хапаюсь поперед усіх людей, як дурна Параска, що біжить з церкви, мов та вівця, поперед малих хлопців. Як вийду з церкви, вдарю перед порогом поклона та й двері поцілую. А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую! Це чиста сатана, не при людях згадуючи! Не можна мені через неї, як слід, по-Божому закону й Богу помолитись. І покійна моя мати були такі богомольні: цілували в церкві двері й стіни. Мабуть, Параска через те й мою матір зве відьмою! Оббрехала мене на все село, а тепер мене й малі діти дражнять відьмою, а сусіди поробили нові двері в хлівах, ще й замками замикають на ніч корови. Оттакий сором на старість, як бачите, з доброго дива!
Хоч і не годиться себе хвалити, але я кажу, що я скрізь на селі трапезую й обществую через те, що їм паску щороку в Києві в Лаврі. Так уже мені Бог дав. Мабуть, Параска хоче, щоб і я заглядала в церкву тільки на Різдво та на Великдень, як вона заглядає. Прийде раз на рік до церкви, стане в цвинтарі та й заглядає в церкву через поріг, як той дідько, боїться ладану та хреста. Ще й піп не благословить людям іти з церкви, а вона зараз так і попре з цвинтаря, аж намітка на їй метляється! Я вже догадуюсь, чого вона боїться ладану та хреста: спитайте тільки мене. Хіба ж не знаємо, що Параска почала бодню з салом на петрівчане пущення, а на Петра вже зосталось тільки пів бодні! Не святі ж з неба приходили те сало їсти: сама тріскала цілу петрівку скромне, аж їй було завадило, ще й своїх синів годувала. Мій хлопець цілий піст носив у поле в торбині хліб та цибулю, а її сини носили сало, ще й мого хлопця оскоромили. Я своїм носом чула, що з її вивода цілу петрівку на все село смерділо вишкварками. Я вже знаю, до чого воно йдеться! Не дурно ж вона каже, що я в церкві цілуюся з дошками. Я все добро порозносила по манастирях, а чи бачив хто, щоб Параска коли в церкві обмінила свічку, подала на часточку, або найняла окафист, або справила панахиду за свою небіжку матір, щоб чорти на тому світі не смалили її на вогні, бо вона була таки справдешня відьма. Я ладна заприсягтись і землі зїсти, що Параска, коли не пристала на нову віру до штундів, то незабаром пристане, ще й свого дурного чоловіка потягне за собою. Недурно ж вона заглядає в церкву через поріг, мов собака через ворота, та й разу свого лоба не перехрестить; я вже знаю, з ким вона накладає. Я вже чула, що її сини вже зовсім пристали до штундів. Коли б її взяли в Київ та посадили на покуту в манастир, та ще саме в жнива! Або нехай лучше заправторять на Сибір, щоб і дух її не смердів у нашому селі. Вже вона не одмолиться й не одхреститься: вхопить нечистий її душу ще до смерти. Нехай же чорти обсмалять її на тому світі, як кабана, щоб не брехала на мене. Побачить вона! Згадає тоді мене, як чорти витоплять з неї те сало, що придбала за піст.
Але оцього я вже ніяк не стерплю: набрехала Параска, що в мене голова лиса! Це ж вона пече мене в самі печінки! Я не дівка тепер, не свічу волосом проти праведного сонця; мені й тих кіс не треба, що й теперечки маю аж до пояса. Але навіщо брехати, що я й дівкою була лиса! Чи вона ж забула, як я колись, ще за панщини, вибігала на лан до пана позивать свого чоловіка за те, що він мені вирвав коси? Усі люди на лану бачили, як я показувала панові свої синяки, як скидала очіпок і навитягала з кіс дві добрі жмені волосся. Всі люди бачили, що я не з вівці ж його тягла, а з своєї голови. Мабуть, тільки Парасці повилазили баньки, бо не втерпіла: зараз таки прибігла й почала брехати тому пикатому питливому панові, що я те волосся сім рік збірала з гребінця, а як у моєї дочки була облізла голова, то я, буцім, і те позбірала та підмостила під очіпок. Так набрехала на мене панові, що той червономордий пан побив мені спину, ще й з лану прогнав.
Каже вона, що я й дівкою була задрипана, а за те забула, що я багато од неї молодша. Я ще на припічку кашу їла та грусята пасла, а вона вже ганяла по вулицях та по досвітках за хлопцями, аж тини тріщали. Я стала дівкою, а вона ще світила волоссям, трохи не посивіла на пні. До мене, то ніде правди діти, йшли старости так, що в мясниці й двері не зачинялись. Я одіслала з гарбузом двацять пар старостів, а до неї ніхто з старостами й через поріг не заглядав, доки не піддурила Омелька; та й той узяв її, мабуть, через те, що в його й тепер не всі дома, а ззамолоду зовсім таки не було одної клепки в голові. Сама вона блудниця зроду, як і мати її була. А ще на мене кричить, що я байстрюка привела. Вона не знає, що я за того байстрюка й одпросилась, і одмолилась: виходила по манастирях та по церквах, зїла з трицять пасок у Києві. Коли мене брав Соловейко, то знав, кого брав. Тільки одна Параска коле мені очі тим байстрюком, до мене вглядить. Так уже мені допекла, так настирилась, що хоч з мосту та в воду. Нема мені де сховатись од неї, як од мух у спасівку, хоч лягай у домовину. Оце піду до священика та скажу: батюшко! не можна мені через Параску довше на світі жити; благословіть мені хоч зараз з скоропостижно вмерти! Я запишу все своє добро на сорокоуст, щоб Бог простив мені гріх, та й поблагословіть мені з мосту та в воду!
Коли б Параска брехала на мене по селу, та хоч мого роду не зачіпала, а то збунтувала проти мене всю мою родину: і мого чоловіка, і пасинка, і пасинкову жінку, навіть моє чадо, мою заміжню дочку ще й мого сина, хлопця; хоч зараз кидай хату. То було ніколи й не загляне в нашу хату, обминає наш двір десятою вулицею; перестала брати воду з криниці на нашому городі; а це колись одного дня, ні сіло, ні впало, Параска рип нашими сінешними дверима! Як стояла я в сінях коло діжки з водою, та так і охолола: держала в руках кухоль з водою та й впустила додолу. А вона, як та собака через тин, так і плигнула проз мене через поріг, та в пасинкову противну хату. Мені й добридень не сказала, тільки блиснула на мене здоровими вовчими сірими очима. Вскочила вона в пасинкову хату та й дверима гуркнула, аж мені в голові гуркнуло. »На свою голову гуркай! — крикнула я на всі сіни. — Бодай ти своєю головою наклала!« Стою я коло діжки як стіна, а вона там за дверима цмокається та дзигорить як сорок сорок на тину. Моя душа вже чує, що Параска говорить з пасинком про мене, бо я в неї сиджу на язиці день і ніч. Я таки не втерпіла: одхилила трошечки двері та й заглянула в хату. Дивлюся я, Параска сидить за столом на покуті й обществує. Її гладке, аж пухле, лице лиснить проти вікна, як раз так, як лисніла морда в нашого старого пана. Та й гладка ж морда стала в Параски: як здоровий гарбуз на баштані: та така пухла, що як би тикнув пальцем, то здається, палець так би й загруз, як у кабанячому здорі. На голову начепила нову квітчасту хустку з червоними торочками, ще й добре намисто вбралася. Убралася, неначе дурна дівка на весілля. Вже давно час їй дбати на смерть готувати ладан, намітку та воскові свічки, а вона в червоне намисто вбірається! Я молодша од Параски, а вже сховала в скрині собі на смерть і намітку, й сорочку, і гроші на похорон, на свічки, на подзвіння, на коругви, на євангелію, та на мари, — бодай уже на марах винесли або мене, або її, бо ми ніколи не помиримось. Дивлюсь я через двері, — стіл застелений скатертю, на столі пляшка й чарка і полумисок з солоними огірками, а другий з печеним курчям. Коли я придивлюся, аж поруч з Параскою сидить мій Соловейко! Як побачила я свого чоловіка коло Параски, то трохи не зомліла. Сидить за столом і пасинкова жінка, а пасинок похожає по хаті, заклавши руки по панськи, вибачайте, за чорт зна що. Зняла я руки до Бога та вже й діла не роблю. Сиділи вони та пили, поки сонечко геть-геть підбилося вгору. Тільки що Параску виперло з хати, а я в хату до пасинка. Дивлюся, од курчата тільки кісточки валяються під столом, пляшка порожня, а на столі валяються недоїдки з хліба, ще й гадючі Паращині зуби видко на святому хлібі. — »Добридень, — кажу я до пасинка: — Пили, їли з моїми ворогами, а матері й не попросили!« — Та давай докоряти свойому чоловікові: — »На що, ти, допускаєш ту зміюку в нашу хату, через наш поріг?! Хіба ж ти не знаєш, що вона готова мені очі видерти своїми пазурями?« — Говорю я стиха до чоловіка, а все наближаюся до його, а він мене як пхне, я аж на лаву сіла, наче мене зумисне хто посадив. — То це ти мене пхаєш через мого ворога! — промовила я стиха, та налапала на лаві ножа та й кажу: — »Не бий мене за Параску, бо пожбурю оцим ножем тобі в вічі!« А він як скочить до мене, як ударить мене по щоці, а щока так і зайнялася огнем та й посиніла як буз. Я вхопила з стола полумисок з огірками та йому межи очі полумиском, а він тоді давай мене молотити. Господи, возьми мою душу до Себе в рай! Скинув з мене очіпок, розчіпив мене, вхопив за косу з одного боку, а пасинок з другого: трохи не розірвали мені голови. Я тоді до невістки: — »Оборони мене, сяка-така дочко, бо мене вбють!« Вирвалась я, вибігла з хати, наділа дорогою очіпок, та й пішла плачучи до дочки. Коли одчиняю двері, аж у дочки на лаві, як той гарбуз, знов блищить пухла Паращина тварюка. Я хрюп дверима та на двір, сіла на призьбі та й сиджу. Сиджу та й думаю: це не Параска, це вже смерть моя слідком ходить за мною. Вийшла дочка та й просить мене в хату, а я кажу: »Прожени пепереду свою свекруху ломакою з хати, бо як гляну на її одутловате лице, то мені стає нудно.« Коли чую, Параска виперлась з хати в одні сінешні двері на город, я тоді в другі та й увійшла в хату. Ввійшла я в хату та таки не втерпіла: напала на дочку мокрим рядном. А дочка слухала, слухала, та як визвіриться на мене, а за нею й чоловік її почав оступатися за свою матір. Як причепились до мене, як приперли мене до дверей, то ледви втікла з хати. Приходжу я плачучи до дому, та з жалю розказую про своє лихо малому синові, бо вже нема мені до кого прихилитись. А воно, погане, як крикне на мене: »Бо ви, мамо, самі винні, що вас усі товчуть, як жиди Гамана!« Боже мій єдиний! І цей блазень забиває мені баки. Проклята Параска настренчила всіх дітей проти мене. Світе мій ясний, не хочу на тобі більше жити. Нехай мене лучше понесуть на марах, ніж я маю поневірятись та терпіти од своїх дітей, од своєї рідні.
Прийшла я додому, хотіла молитись Богові, а мене і злість, і жаль бере: не йде молитва на серце. Сіла я, підперла голову рукою та й плачу, аж у хату входить мій Соловейко. Я тоді до його: »Коли твій син робить мені лихо, то вижени його з противної хати; або його вижени, або я піду світ за очі«. Він до мене і не обізветься: мовчить, запекла душа, наче води в рот набрав. Коли ж ти не хочеш говорити зо мною, думаю я, то я й сама доберу способу викурити з хати твій поганий плід. Соловейко з хати, а я за сокиру та прожогом в пасинкову хату. Пасинка не було дома, тільки в хаті була його жінка. Я з пересердя кинулась до печі, та давай рубати піч; розвалила їм комин, і черінь, і припічок. Нехай собі вибіраються, про мене, хоч на вигон. Розваливши піч, побила кочергою горшки на полиці, а далі давай різати пасинкові курчата: половину поварила, половину попекла, пообідала собі та й кажу пасинкові: Оте ж тобі московська закуция, щоб ти вибірався з хати хоч під три чорти, або й далі. — Як наробить він галасу, а за ним його жінка, а за нею й мій чоловік! А я собі походжаю по хаті та облизуюсь після смачного обіду. »Били ви мене, за те ж і вас побила година« — кажу я, та вхопила святий образ під пахву під свиту, підмостила під очіпок повиривані коси та до священика. Впала я перед ним на коліна, показала свої рани, зняла очіпок, навитягала з кіс дві жмені волосся. Витягаю чисниці та пасма з своєї голови та й розказую: оде вискуб з мене чоловік, а це пасинок, а це невістка; оде все Паращине діло. Од попа побігла в управу до волосного. Тільки що надходжу до управи, а звідтіля Параска з порожніми відрами та й перейшла мені зумисне дорогу. Біжить проклята, прудка як коза, а порожні відра цок та цок об коромесло. »Переходь, — кажу — переходь дорогу! Ноги тобі покортить, бо й іду з святим образом під пахою: не заподієш мені лиха, чарівнице!« Говорю я до неї, а в душі в мене тьохкає, бо я бачила, що Параска була в волості, а де вона помаже своїм язиком, там і святі образи не поможуть. Приходжу я до волості, і сама хрещусь, і образ хрещу. В волості повно людей. Волосний, таки мій кум, судить людей, а десятник, москаль, куняє на лаві. Стою я коло порога, достоюю черги, а мій кум гляне на мене скоса, наче пятака дасть, та все судить других, а про мене байдуже. Що це таке? — думаю я: Я ж, здається, скрізь на селі обществую, і в тебе ж недавно трапезувала й на покуті сиділа, а ти мене наче не бачиш. Перехрестила я під свитою святого Миколая, вийшла сміливо серед хати та й кажу до волосного: »Добридень вам! З котрого часу ви мене не добачаєте? Я вже обтерла ваші пороги, на дверях стоячи. Як скочить з місця волосний, як крикне на десятника: »Запри її сяку-таку в холодну на три дні та здери з неї чотирі карбованці за розваляну піч, та пятого за горшки та курчата«. Я тоді до його стиха: »Потривай, куме, кричи, та знай, на кого ти кричиш. Я ж і в тебе на покуті сиділа…« Він не дав мені далі й слова промовити. Як торсоне мене в спину, а десятник з другого боку в плечі кулаком, та й випхнули мене за поріг. Бере мене москаль за плечі та й тягне в холодну. Я бачу, що не переливки, та давай і собі кричати на десятника: »Ти сякий-такий сину! Чи давно ж ти постягав у мене з жердки вінки цибулі, повисмикував зпід стріхи свячене маковієве зілля ще й узяв сніп маку на причілку. Я ж тобі і слова лихого не промовила!« А він як пхне мене в холодну, я так і впала на солому ще й образ впустила додолу. Боже мій, що це таке діється на світі? Мене усе село поважає, передо мною сам дяк знімає шапку, а вони мене закидають у свинюшник з барлогом. Я схопилася та давай зпересердя стукати в двері. Стукаю в двері та кричу; коли оглянуся, аж я стукаю не кулаком, а святим образом. Чи вже з переляку, чи вже й не знаю од чого, стукала я образом, доки образ не розскочився по половині. Як глянула я на свій гріх, та трохи не зомліла. Поцілувала святого Миколая та давай тоді лупити ногами в двері. Трохи дверей не висадила, а таки до свого добила; мусіли мене випустити. Прибігла я додому як несамовита, коли гляну в скриню, аж проклятий москалюга заграбував мого добра з скрині на десять карбованців, і нову плахту, і запаску, і намітку, що держала про смерть, ще й сувій полотна! Пропало моє добро, ще й новісіньку сокиру Соловейкові пощербила. Ой, Господи, це вже, мабуть, швидко страшний суд буде, що таке лихо діється на світі. Бють мене, молотять, місять, рвуть на мені коси, як на святій Варварі. Я вже тепер великомучениця, та й годі. Коли б Господь милосердний прийняв мою душу до себе. І де та смерть моя забарилася! Як би я не знала, що мене поховають на собачому кладовищі, я давно сама собі смерть заподіяла б. Але вже довше не видержу: не можна мені через людей віку дожити. Буде вже з мене синяків. Тепер і я справді лиса, бо обірвали мені на голові все волосся. Ще й гріх прийняла на душу; як гляну я на святого Миколая, на ту розколину через самісіньку борідку, то й думаю, що мені, за мої гріхи, зостається тільки скоропостижно вмерти. Нехай уже Параска живе на світі, а мені нема місця на землі, мені вже дорога просто до Бога.
»Оженю я свого сина Петра, — кажу я до свого чоловіка, — Я вже стара, нездужаю робити, та й ти вже старий; нехай за нас роблять діти, а ми вже будемо одпочивати; мій син ще зовсім хлопець: тільки що минув вісімнацятий рік, а я візьму невістку, старшу од його, то вона буде працювати за себе й за мене.« Ото й причепилась я до хлопця: оженись та й оженись. Він мене й послухав: взяв Олену, старшу од себе. Невістка, правда, попереду мене слухала, а далі як розібралась, то неначе сказилась. Я посилаю її в поле, а сама порядкую в хаті, а невістка каже, що я нічого не роблю, та давай мені докоряти: »Вивернусь, — каже, — і собі, мамо, разом з вами у садку та спатиму до вечора«. Я давай навчати невістку: »То ти, вража дочко, таке матері говориш? Мій син ще вюноща, а в тебе вже коси посивіли; ти здорова, як корова, то й повинна робити за себе й за матір.«. Як визвіриться на мене, а син за нею! Я розсердилась та як держала кочергу в руках, та й махнула, щоб од неї відбитись, та якось і зачепила невістку по руці. А вона каже: »Тепер же, мамо, коли ви мені поперебивали руки, то й їдьте самі на поле з Петром, бо я не поїду«. Воли вже стоять, а невістка сидить собі, згорнувши руки. Стало мені шкода худоби; поїду, думаю, на цей раз на поле та покажу синові й невістці, як стара мати працює. Сіли ми з сином на віз. Син поганяє та мовчить, а я все його навчаю. Виїхали ми за царину. Син все мовчить, як німий, коли б словом до мене обізвався, а я все навчаю, як діти повинні слухати матері, як Бог повелів в святих заповідях — шанувати батька й матір. За возом йдуть на поле дівчата та хлопці, а я їм розказую про сина та невістку, щоб їх дурних навчати, як шанувати своїх родителів, бо й вони ще дурні вюнощі. Коли це мій син як крикне, мов скажений: »Мовчіть, мамо, бо їй-Богу, скочу з воза та й вернусь додому.« Я розгнівалась та й кажу: »Коли ти мене гніваєш, та не слухаєш, то ти не мій син, а бісів син, а твоя жінка не моя невістка, а чортова дочка.« Виїхали ми вже на поле, а я все таки не мовчу та навчаю, бо я ж — мати, маю право. Мій син, як схопиться з воза, як крикне: »Вставайте, мамо, та йдіть собі додому, а я сам поїду в поле«. Я собі сиджу та й кажу: »Не діждеш ти, вражий сину, щоб стара мати слухала блазня. В тебе ще на губах молоко не обсохло«. Син ухопився за полудрабок та давай перекидати воза. »Потрівай, — кажу, — я докажу тобі, що я старша«. Та й собі вчепилась руками і ногами в полудрабок та й вдержалась. Він зайшов з другого боку та знов перекидає воза. А я й собі вчепилась в другий полудрабок та таки вдержалась. Торсає він воза, аж в мені кістки торохтять. Він кинувся до волів, випряг воли з ярма та й погнав додому. Я сиджу на возі та й зняла руки до Бога: Ой, Боже мій милостивий! Спасе мій! Богородице Діво радуйся! Оче наш, батьку наш! Що ж це далі буде на світі, коли син знущається над матірю. Мабуть у вечорі буде страшний суд«. Сиджу я на возі та од сліз уже й полудрабків не бачу. А тут на сором мені люди йдуть на поле та ще юрбами, неначе їх сатана нагнала зумисне, щоб подивились на мій сором. Прийшла й Параска з граблями та сміється ще й докладає »Поганяй, бабо, та держи цабе, бо перекинешся!« Вивіз мене лукавий син, неначе на сміх людям, та й покинув серед шляху, як ту старчиху за цариною. Встала я з воза та й думаю: коли син покинув воза серед шляху, то покину й я, — та взяла торбу з хлібом та й вернулась додому. Годуй дітей, піклуйся коло їх, навчай з ранку до вечора, а вони кажуть, що я їх лаю з ранку до вечора. Потрівайте ж, думаю я, коли ви вивезли матір за царину на сміх людям та й покинули на великому трахту на розпутті, де ховають вішальників та шибеничників, то й я покину вас. Я пожалілась свойому Соловейкові, а він оступається за дітьми та ще й вилаяв мене.
Пострівай же ти, Соловейку, — думаю я; я ж тобі оддячу це й на тім світі, коли ти тягнеш руку за Параскою та за моїм лихим родом. Коли ви всі мене товчете, як макогін макітру, як рубель качалку, покину я свого чоловіка, свій поганий рід, своє село та піду в світи по манастирях. Вхопила я торбу з сухарями, вдарила три поклони перед образами та й кажу до чоловіка і до рідні: »Прощайте на віки, тільки ви мене й бачили. Я за вас молилась Богові, а тепер піду в Київ та покляну вас, і Параску, і все село«. Поклонилась їм до землі та й майнула з двора, і хліб незжатий покинула на полі. Вийшла я на гору за царину та й не оглянулась: не жаль мені села, хоч би його й свята земля поглинула. Пішла в Київ — одговілась, до Києва та по тижневі сиділа в кожному манастирі; з Києва потяглася понад Дніпром лугами пішла до Почаєва — одговілась, знов вернулась та дібровами в Ржищівський манастир на храм, а потім та Корсунський, а з Корсунського в Богуславський на одпуст, а звідтіль в Лебединський панянський знов на храм. Йду собі лугами, берегами та зеленими лісами. На дворі літечко, ясно й тепло, як в усі; скрізь пташки щебечуть. Прийду в манастир, народу сила, дзвони дзвонять, наче музики грають. Скрізь мене приймають та витають, Божу странницю. Як згадаю, як моя рідня за мною плаче, то мені аж на серці весело; я раз аж сама трохи заплакала, так розжалобилась! Нехай же, думаю, тепер мій чоловік попосоває горшками в печі, коли злигався з моїми ворогами. Ходила я по манастирях та по церквах до холодів, доки не обносилася. Чую, вже моя душа зовсім прохолола: на серці стало, як на дворі після Покрови; я й повернула тоді до свого села. Приходжу я до свого двора. Як угляділа мене моя рідня, так і повибігала вся з хати. Невістка вибігла, одчиняє мені ворота; мій Соловейко кинувся до мене та давай плакати; пасинок плаче, син плаче, невістка плаче: кажуть, думали, що вже мене й на світі нема. Йду в хату, собаки спинаються на мене та, їй-Богу, лижуть мені руки. Прийшла я в хату, сіла під образами на покуті, роздаю всім кипарисові хрестики та пляшечки з почаївською водою. Невістка застелила стіл білою скетертю, поклала на столі хліб та сіль, бігає по хаті, як курка з яйцем; я всім розказую про святі манастирі. Тепер я бачу, що знов обществую, та й давай навчати: »Бачте, плачете за мною, а лихо робите; сьогодні садовите мене за тисові столи, а завтра, мабуть, знову будете мене за коси скубати, а мого лютого ворога Параску за столи садити. Люди облесливі, як ті собаки: і хвостом вертять, і зуби вишкіряють. Чую я, почали благовістити на вечерю, бо тоді була субота. Наділа я білу сорочку, завертіла голову наміткою та й іду собі через город до церкви. Тільки що вийшла на город, коли гляну, аж Параска бере воду з моєї криниці. Глянула та як роззявить свою вершу, як гавкне на ввесь город: »Чи вже знову приблудилась до села, волоцюго! Я думала, що вже й ворон твоїх кісток сюди не занесе, що вже тебе й на світі нема, та оце беру воду з твоєї криниці. Чи й заграницею тягалася, волоцюго, чи тільки по Одесі старців водила?« Як побачила я Параску та й не стямилась; як кольнула мене колька в печінки, та од того часу коле мене та й коле. Вже й свячені миколайки пила, вже й маковійовим зіллям підкурювалась, нічогісінько не помагає. Од часу, як тільки де побачу Параску, то мене зараз кольки колють і в грудях і в животі, і в печінках, так, що дихати не можна. Певно, то не Параска брала воду з криниці: то нагла смерть моя стояла коло криниці, бо мені разом світ замакітрився, а Параска не знаю, де й ділась, наче в криницю шубовснула. Од того часу я вже ледви дишу, ледви ходжу: стрикає мене колька день і ніч. Не можна, не можна мені довше на світі жити. Про мене нехай майстри й сьогодня роблять домовину. Я вже не живу, а тільки мучуся, стогну та тихо молюся: »Ослаби, остави, одпусти, прости й пропусти; присунься й одсунься; прикотись і за село поза цариною покотись од нині й до віка! Благословіть мені наглою смертю вмерти.
_-_%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF.jpg)
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|