Архитектурне обличчя Полтави
——————
Закинута в глиб степів, стоячи осторонь великих шляхів торговельних і тому не маючи змоги розвинути в собі торгівлі і промисловости, сих могутніх факторів зростання городів, Полтава була, лишилася і, можна сказати напевне, зостанеться назавше суто-провінціяльним містом.
Починаючи з перших літописних відомостей і кінчаючи XVIII сторіччям, Полтава лишалася глухим закутком, маленькою провінціяльною осадою, окремою маленькою точкою країни козаків і старосвітських поміщиків-хліборобів, яку так трудно розпізнати серед стихиї потопаючих в зелені садків містечок, сел і хуторів.
Цілком невідома в часи великокнязівські, увіходячи рядовим містечком в незміряні простори маєтностів кн. Вишневецьких, Полтава ніколи не піднялася по-над десятками сотенних міст часів козаччини, гетьманщини і Руїни.Або ж, як хочте, трохи инакше. Полтава часів Виговського-Дорошенка-Мазепи, Полтава часів Мартина Пушкаря і Петрика являється свого рода типовою виразницею тої провінціяльної псіхики, котра ніколи не виходить за межі околиць хутора, села, містечка, котра ніколи не „перелетаєт за частокол“ по влучному виразові Гоголя. Тій псіхиці абсолютно незрозумілі поривання широкого масштабу, а звичка до безтурботного істнування, вузькість поглядів, відсутність темпераменту і відсталість од випереджаючого темпу великих городів не раз спричинялася найбільш сумних подій нашої історії, і можливо не помилкою буде твердження про те, що в страшних траґедіях Чигрина й Батурина тая провінціяльна псіхика Лівобережжя і з окрема Полтави грала одну з перших ролів.
По катастрофі 1709 року Полтава — як раз в силу своєї провінціяльности — дуже скоро не тільки замирюється з російським режимом, а навіть пишається своєю славою, славою міста перемоги Росії і смерти української незалежности, славою, що так досадно в'яжеться з нею в затасканній римі поетів.
Через яких 60—70 років по Полтавському бойовищі, в Полтаві підноситься перший пам'ятник Петрові старанням і коштом запорожця П. Руденка, саме в той час, як Запоріжжя доспівує свою лебедину пісню.
Подорож Катерини II, обставлена з усією помпою сторіччя Людовика XV, остаточно приголомшує Полтаву, а XIX століття, що воно принесло з собою утворення з Полтави ґуберніяльного міста — виключно тому, що з нею зв'язано перемогу Петра над Карлом — поширює російський культ Полтави, яко найбільш славного з помежи славних міст імперії, де кувалася її міць, де погиб швед, де остаточно було роздушено „змѣю малороссійскаго коварства и измѣны“.
Се захоплення Полтавою, яко городом слави Петра I-го, поклало остільки глибокий слід в умах російських інтеліґентів тай в народніх масах взагалі, що навіть більшість студій про Полтаву, писаних її мешканцями, головним своїм пунктом мають місце Полтавської баталії і пам'яток, з'язаних з Петром І. (Бучневич, Павловський).
Ся провінціяльність Полтави, як міста, і ся провінціяльна псіхика Полтави, звичайно, мусіла лишити свій слід в їх матеріяльній культурі. І можливо, нігде інде вона не виявилася так рельєфно, як іменно в архитектурі міста.
Основними рисами її являється, по-перше, наслідування в формах якомусь більшому осередкові, по-друге, підлягання першому ж сильному впливові і, нарешті, в разі припинення тих впливів, певна завмерлість форм і опровінціялізовання їх, так би мовити, перероблення їх природою, дужчою за ґеній людини.
Одже моїм завданням є огляд пам'яток місцевої архитектури, який довів би правдивість тих думок, що їх зазначено вище.
Але ж раніш ніж переходити до огляду Полтави в її архитектурі, треба спинитися на самій історії міста, яка поставить для нього певні тички і дасть певні пояснення.
Засновану десь в глибокій давнині, Полтаву називають вперше в XV віці, але ж і в XVI і в першій половині віку XVII се мало кому відомий і зовсім нецікавий закуток просторів Лівобережжя, і тільки при Б. Хмельницкому Полтава стає в ряди полкових городів. Першим полковником полтавським був Мартин Пушкарь.
Що уявляла з себе Полтава тих часів, говорити з певністю не доводиться, але ж спроба С. Васильківського дати задній плян до його картини „Обрання М. Пушкаря“ в кожнім разі є вірною[1].
Якийсь пляц перед звичайною деревляною церквою, стилю церкви Спаса, біля котрої, по всьому, й було „місто“, тоб-то базарь, якийсь будиночок типової старосвітсьскої форми і все. Далі йшли хати й хати. Хто й зна, чи були ще инші церкви.
Звичайно, скоро по тому Полтава починає потроху зростати й застроюватися. М. Пушкарь зі старшиною був, як те й личило, фундатором манастиря, але ж кам'яні церкви манастирські побудовані по ньому.
Кінець XVII сторіччя дає нам мало данних про Полтаву. Можна гадати, що з перетворенням її в полкове місто, вона головним чином, міцніла, яко фортеця; принаймні, в початку XVIII століття, користаючи з сього положення ґеоґрафичного — на краї високого і малоприступного обрива — вона уявляла собою не аби-яку кріпость. До сього ж часу, мабуть відносяться і ті інтересні підземні ходи й коридори, які досить густо мережать собою глибини нинішнього Петрівського пляцу та його околиць.
Але ж якою маленькою була тоді Полтава, як місто! Вриваючись по обривах до Ворсклової долини, кріпость не мала в своїх валах ні того Петрівського пляцу, ні Келенського проспекту. Стрітенська церква була кладбищенською церквою за чертою города, а населенням пунктом по-за межами міста був, по всьому, лише Поділ. Павленки були близьким селом; південно-західної частини Полтави — районів Шевченківської, Пушкинської та Кобеляцької вулиць — не було й натяку.
Полтавське байовище, „уславивши“ Полтаву, мало допомогло їй в смислі зростання й розквіту, бо скоро по ньому по Україні перейшла грізна хвиля чуми, викликаної нечуваною кількістю смертей на полях крівавої боротьби.
Мабуть, лише по 50 роках втихомиренного життя, коли остаточно вщухла тая боротьба на довгий-довгий час, коли козацька старшина остаточно попливла по тихому морю цілковитої „преданности престолу й отечеству“ до ясно визначених перед нею берегів безтурботного істнування на спинах скривдженного селянства — Полтава починає більш прискоренним темпом виходити за межі старого кріпостного істнування і скоро роспросторюється на північ і захід.
Тоді, якось майже одночасно, протягом яких 30-40 років, підносяться кам'яні церкви Воскресення, Стрітення, св. Миколи, імпозантний Успенський Собор; серед рядів хат виникають перші кам'яниці.
Але ж той же самий дух глухої провінції, як перше, лежить на Полтаві, і хоча вона числиться містом, насправжки вона є звичайнісіньким містечком, що воно не може рівнятися не те до Переяслава, а й до менших городів, як от Лубні чи Прилука. Про се найбільш яскраво свідчать записки мандрівників кінця XVIII і початку XIX сторіччя, які присвячують Полтаві кілька цілком слушних і зовсім неприхильних уваг.
„Полтава“, пише Зуєв, що він проїхав її в роках 1781-82, „се невелике місто з 1000-ею деревляних, низьких, але ж чисто зовні білених домиків, з котрих 2 чи 3 кам'яні. Найкращий домик кам'яний належить Руденку“.
Французський посол при російському дворі ґраф Сеґюр, що він супроводив Катерину під час її подорожі до Таврії в р. 1787, писав:„Полтава — невеличке місто, зле прикрашене й мало заселене, яке не дає а ні жодного видатного будинку“.
Сумароков, що відвідав Полтаву в р. 1802, висловлюється ще більш неприхильно:
„Полтава є бідним і маленьким містечком (городішко), де немає ні простих вулиць, а ні порядних будинків“.
І нарешті кн. Долгорукий:
„… оскільки місто є славним (по історичних спогадах), остільки ж зле воно виглядає зовні. Баталії можуть уславити місце, надати йому бучної слави в дієписах, та зробити місто красивим, славнозвісним може одна торгівля, а якій же їй бути тут? Єдиною окрасою Полтави є пам'ятник на честь Полтавського бойовища, споруджений Руденком“[2].
Звичайно, для петербуржців епохи Катерини, вихованих на красній архитектурі кращих архитектів часів Елізавети, завершенних ґеніальним Растреллі, славу котрого в часи Павла і Олександра І намагались повершити кращі майстрі епохи — імпонувати їм міг лише Київ, з його роскішними формами українського будівництва часів Мазепи. Що могла дати глядачеві з боку архитектурного Полтава?
Лише свої біленькі чисті хати і старосвітські будиночки в обіймах зелені та незвичайно шляхетну архитектурну квітку — свій Хрестоздвиженський манастирь, що утворює собою один з найкрасніших ляндшафтів цілого краю.
І що варто уваги в тих записках північних чужоземців. По-перше, сей чудернацький масштаб в підході до оцінки міста, диктований цілковитою відірваностю центра від провінції, по-друге, се постійне здивовання північного глядача перед „бѣлыми домиками“ України.
І от відразу, без всяких ступневих переходів, Полтава стає губерніяльним містом, при чому їй віддано преферанс перед більш видатним і центральним для території містом — Лубнями — виключно з-за тої самої баталії Полтавської.
Незвичайний інтерес, який проявляв здавна петербургський Уряд до справ „малоросійських“, мусіровання „малороссійской опасности“, якої все ще боялися в часи Олександра І, спричинилися того, що в Полтаву, як і взагалі на Україну, призначалися адміністраторами люде з найбільш впливових і найбільш „без лести преданныхъ“ аристократичних фамілій.
Навряд чи якийсь инший город міг назвати на протязі 30—40 років своєї історії такий блискучий ряд йменнів його адміністрації, як Полтава, котра одержала з Петербургу такий пишний аристократичний букет.
Кн. Ал. Бор. Куракін — внук „птенца Петрова“ і близький родич гр. Паніна, кн. Ал. Ів. Лобанов-Ростовскій, кн. Ник. Гр. Репнин-Волконскій, гр. Ал. Гр. Строганов, гр. Вас. Вас. Левашов, кн. Ник. Андр. Долгоруков — найбільше панство, що зросло в атмосфері роскішних паляців Растреллі, Ґваренґі і Монферана, се панство „волею судеб“ було закинуто в глухий закуток „Хохландії“, аби після екзерсисів на адміністраційному інструменті спокійно спочивати в фотейлях Державної Ради й Сенату.
Увірване од привичної обстановки, з чистісенькою carte blanche в руках, воно всіма силами намагалося утворити з Полтави хоча найменше подіб'я покинутої північної Пальміри. Необмежена влада, як і необмежений простір для діяльности, спричинилися того, що на протязі якихсь 20—30 літ Полтава стала зовсім незвичайним містом.
Сплянована й побудована в камені кн. Куракіним, після добрих зразків і прикладів півночі, Полтава стає єдиним в своєму роді городом стилю імперії, хоча й незграбного подекуди в своїх зпровінціалізованих формах.
Але про це пізніще.
Куракін лишив по собі Полтаву вже остільки застроєною, що вона дивувала приїзджих, а кн. Рєпнін так просто стерявся. Вояка з голови до ніг в пору юности, він знайшов заведені у Полтаві Куракіним остільки строгі правила поводження, що навіть писав так:
„… Здѣсь въ Полтавѣ знакомиться труднѣе Черниговскаго, в огромныхъ зданіяхъ остался какой то духъ важной и почти придворной церемоніи, спорящей съ военными моими обыкновеніями, но отчаиваться не должно — авось преодолѣемъ[3]“.
Полтавське дворянство, по всьому, з усих сил тяглося не відставати від своїх провідців і скоро досягло „завидного положенія“. Принаймні, в р. 1837 ад'ютант вел. кн. Олександра — Юр'євич, списуючи свої вражіння, розсипається в компліментах по адресі здивувавших його своїми туалетами дам — „хохлушек“ і „хохлов“ („образованныхъ и даже одного поэта“).
В кожнім разі, скоро по Куракіні зводяться дворянські кам'яниці, за ними міщанські кам'яні домики, і потроху Полтава стає „городомъ въ настоящемъ смыслѣ слова“.
Будівнича гарячка часів Куракіна, Рєпніна вщухає. На зміну незвичайного розмаху першого десятиліття XIX сторіччя, приходить бюрократична вузькість епохи реакції. Екстатичного Апольо—Цітареда замінює холодний Арес. Замісць прекрасних творів Россі Петербург будує казарми. 1825 рік проводить свою борозну більш глибоку, а ніж то може здатись. Казарми і тюрьми сунуть по території імперії широкою лавою, затоплюючи собою Україну від Київщини до східньої частини Харьківщини. Наступає смерть ініціятиви, все підводиться під ранжир, все „мовчить, бо благоденствує“ під благою рукою царя. Засипає й Полтава спокійно і, можливо, з радістю, позбувшися вже занадто непокійних і вигадливих князів Куракіна і Рєпніна. Не спить лише енергійна сім'я крамарів і комерсантів, що густо населюють Полтаву.
На зміну елєганських круглих пляців, оточених будинками в красивому стилі імперії, протягуються одноманітні ряди крамниць. Їх невибагливий смак рішучо накладає своє тавро, захоплюючи все ширші кола і місто — особливо в найбільш оживлених місцях — підлягає йому.
В тім, раз набута форма не так скоро забувається полтавцем; він не хоче зрікатися раз засвоєних звичок і правил і з упертістю, вартує иншого вживання, наліплює над вікнами своїх будиночків окраси чужого, але ж ставшого привичним стилю часів перших ґенерал-ґубернаторів.
Церква Спаса уявляє собою безумовно одну з найвидатніших пам'яток архитектури цілого краю. В самих коротких словах її історія така.
Як знати по записах на крисах Анфолоґіона 1651 року Львівського друку — року 1705 (6 сент.) пожежою знищено стару церкву Спаса Преображення; презвитер Спасо-Преображенський Іван Світайло, за допомогою пана Івана Искри, купив старий деревляний храм Преображення в Полтавському Хрестоздвиженському манастирі і переніс його на місце погорілої церкви. Від року 1712 маємо незвичайно інтересні документи в сій справі — саме скаргу ігумена, панотця Єфрема Шацького до митрополита Іосифа Кроковського на Спаського попа Івана Світайла котрий задержав у себе тисячу злотих, які мусив повернути манастиреві в рахунок „зторгованої“ церкви.
В роках 1810—11 ся церква прийшла до того стану, що більшу частину її треба було розібрати, а всі церковні речі перенести до одного з приділів, який і утворив собою нинішню церкву Спаса, і в якій служба Божа правилася до р. 1830. Церква збереглася до наших днів прямо якимсь чудом.
Річ в тому, що по лєґенді в сьому храмі Петро молився за даровану перемогу над Шведами. Олександер II, в році 1837, приїхавши до Полтави, роздивлявся церкву і постановив зберегти її для історії. Таким чином, над пам'яткою глибокої старовини року 1845 було зведено кам'яний футляр, а в 1847 збудовано до нього кам'яну дзвінницю.
Не розглядаючи сієї пам'ятки з усих боків її художнього значіння, я спинюся лише на її архитектурній формі.
По всьому, деревляний Преображенський храм манастирський було збудовано скоро по заснованні манастиря Полтавського, в другій половині XVII віку. Домислитися його ппяну, звичайно, дуже трудно, хоча чисто а priori, можна припустити, що його побудовано в формі хреста і мабудь о п'яти банях, а не кораблем. Для сього єсть підстави (Хрестоздвиженський манастирь, соборні церкви, Густиня, Мгарський монастирь). Особливо інтересно для нас те, що серед пам'яток нашої старовини на Полтавщині, Спаський храм уявляє з себе чи не єдину церкву, криту гонтом.Незвичайно інтересною являється так само форма бані — чисто західно-північного типу і, нарешті, посадка бані на чотирьох-кутній основі пляну. Порівнюючи церкву Спаса з відомими взірцями архитектури західного і північного правобережжя, мусимо зазначити, що сей цінний пам'ятник нашого минулого ставить перед нами цілий ряд надзвичайно інтересних запитань церковно-археольоґичного порядку, а саме: про впливи західно-українські на лівобережжі в з'язку з кольонізацією XVII сторіччя і про взаємовідносини пляну і форм південно-східнього і північно-західного типів (8-кутник і зрізані бані, 4-кутник і опуклі бані); третім незвичайно цікавим питанням, в з'язку з зачепленими вище, є питання про те, як рано деревляне будівництво церковне перейшло до білення церковних стін.
Церква Спаса стоїть в нерозривнім з'язку з історією Полтавського манастиря.
Полтавський Хрестоздвиженський манастирь засновано в р. 1650 заходами ігумена Лубенського Мгарського манастиря Калістрата (1636—1658; 1649—50) на кошти полковника М. Пушкаря (1649—1658, XI), Ів. Искри, Ів. Крамаря. Звичаі тих часів примушували полковників і взагалі старшину вищих кол дбати про церковне будівництво, а старі військові традиції в'язали те будівництво в першу чергу з манастирями. Бурхливі подіі часів Богдана і Виговського не дали змоги відбудувати манастиря з каменю; втім хвиля кам'яного будівництва широко розлилася по Україні лише в часи гетьманування Мазепи (1689—1709). Тому і Хрестоздвиженський манастирь побачив свій собор кам'яним лише в часи Мазепи, в полковникування Ів. Искри (1696—1709). Раніше дослідувачі місцевої старовини відносили збудування Хрестоздвиженського храма до часів полковництва Василія Василевича Кочубея (1727—1743), але нині з певністю можна сказати, що звів того храма Василь Леонтієвич Кочубей, присудженний до страти в році 1708. Підстав для точного опреділення років будування в нас немає; в кожному разі, храм було збудовано в самому кінці XVII в. або ж в перші роки віку XVIII.
Хрестоздвиженський храм уявляє з себе прекрасний взірець українського бароко, хоча і без тої пишноти оброблення зовнішніх стін і порталу, які знати на будівлях київських. (Церква Успіння в Лаврі, Миколаївський собор, Брацтво, церква Мазепиних часів на Святій брамі).
Уявляючи собою доволі, порівнюючи, рідку форму сьомибанного храму (в Київі Лавра, Мик. Манастирь) Хрестоздвиженський собор, завершується незвичайно шляхетною групою бань, з которих дві (по фронтону) поставлені по краях, а 5 щільно здвинутих до центра, яскраво підкреслюють ідею храму.
Незвичайна простота і читкість рисунка, повна відсутність часто цілком непотрібних архитектурних окрас (як от, наприклад, на вівтарній абсіді соборної Лаврської церкви) загальна імпозантість архитектурного цілого і, що найбільш дорого, цілковита додержаність вироблених нашим будівництвом форм детайлів — робить Хрестоздвиженський храм особливо цінною пам'яткою українського мистецтва.
В сей час мені трудно говорити про майстра сієі будови, так само як і провести порівняння храму з иншими церквами тії доби, але ж мушу сказати, що виходячи, принаймні духовно, від Мгарського манастиря Полтавський храм Хрестоздвиження не відступає йому в смислі викінченности цілого і простої краси розроблення стін.
Коли ж взяти на увагу незвичайно вигідне в смислі ляндшафта положення манастиря на високій горі, храм Хрестоздвиження, одтінений високою і легкою дзвінницею, безумовно, треба визнати одною з кращих архитектурних будівель краю.
Дзвінниця, поставлена в 20 сажнях від церкви, чотирьох поверхова, з типовим для часів її будування (1786 рік) проходом, побудована після якихсь добрих взірців, можливо, чернигівських, дуже нагадуючи собою дзвінницю Лубенського Афанасієвського манастиря.
Не порушуючи цільного з храмом вражіння, вона вже одходить од основного прінціпу архитекта соборної церкви. Захоплення окрасами зовнішніх стін ліпленими орнаментами часів пізнього бароко (рококо) одбилося на дзвінниці в ряді детайлів, які остільки ж не зміцняють загальної о вражіння, як і не притягують уваги глядача.
З инших манастирських будівель заслуговує на увагу вівтарна абсіда церкви св. Троіцї, колишньої трапезної, попсованої пізнішою перебудовою (1864). Нинішня церква (базіліка) завершується однією старою банею (над вівтарем). Баня прекрасної форми українського бароко. Побудована була в половині XVIII сторіччя (1750 р.).
Бароканські прінціпи збереглися в Полтаві в усіх церквах, збудованих у XVIII віці.
Стиль „бароко“, утворений впливовим смаком збагатівшої буржуазії кінця XVI і XVII віку в Італії — уявляє з себе дальше розвинення форм Renaissance'а.Зложившися в часи пересичення шляхетними і простими формами класичного стилю, відродженого в часи Браманте, Брунелєскі і Мікельанджельо, відповідаючи смакові збалованої аристократії капіталу, сей стиль відразу було охрещено йменням „упадочного“, „чудного“. І, безумовно, в порівнянні до утворів Renaissance'у в себе на батьківщині, в Італії, будівлі сього стилю бідніщі мислею за своїх попередників, як і вся італійська культура кінця XVI і XVII сторіччя бідніща за епоху quatrocento.
Одже се маємо віднести лише до Італії та італійських майстрів. Свіжі творчі сили инших західно-европейських країв понесли бароканські форми, як певне досягнення, до дальших шукань форми і ритмики архитектурного цілого.
Прилучення королівської Франції до джерел італійського мистецтва відограло в сьому рішаючу ролю, і слідуючі сторіччя, сторіччя капрізу витончених precieux і precieuses, сторіччя Людовиків, на довгий час утворили з Парижу новий центр мистецтва і його нових шляхів.
Одночасно з Францією життя італійської штуки причастились й инші краї. Чисто середнєвічне зведення рахунків між близькими сусідами в так званих війнах, замінилося роз'язанням загально-европейских питань, як от 30-літня війна, або ж боротьба імперії з турками. Розвинення міжнародньої політики, зростання городів, розвинення торгівлі, куди притягується Україна з її хлібом — сприяє розвиткові взаємовідносин і впливів. Доминуючий на заході бароканський стиль приходить до нас в найбільш щасливу для нас годину — в часи Сагайдачного—Могили—Хмеля, зростання брацтв і вже пустившої коріння західно-европейскої освіти.
Бароканський стиль, як і ренесансовий, на заході зустрів давно вже встановлені форми церковного будівництва, так званого, романського стилю й ожівалю. Виходячи в своєму розвиткові з базіліки (витягнутого чотирьохкутника) вищеназвані стилі міцно встановили плян католицького храму в формі латинського хреста (переріз головного нефа — базіліки — в прогін, так званим, трансептом). Базіліка, як і трансептовий корабель, вкривалися двосхиловим дахом, на перехресті котрих було єдине місце для купола. Але ж купола латинські церкви не потребували. Для надання більшої імпозантности головний неф витягувався в довжину, а стіни тяглися в височінь, завершуючись славнозвісним ожівальним склепінням. Для надання тої імпозантности зовні увага архитектів прямувала до розвинення чола (фронтона). Так знялися над латинськими церквами дві башти фронтона.
Треба зауважити, що в той же час найбільшим утвором Відродження в архитектурі були куполи Брунелєскі і Бонаротті в соборах S. Maria del Fiore і св. Петра.
Цілком инше стояла справа з храмами в формі православного рівнобічного хреста, так само розвиненого з грецько-римської форми базіліки трансептованої як раз посередині. 3'язана в своїх розмірах хрестообразна церква православна центром своїм мала баню. Одже для розвинення бані, як такої, православне будівництво давало такий необмежений простір, якого латинська архитектура дати не могла.
В цьому полягає розгадка того явища, що бароканський стиль мав таке незвичайне розвинення в нас на Україні. І ніде — ні на заході Европи, ні в Москві — в церковному будівництві бароканський стиль не дав таких благородних і прекрасних будівель, як на Вкраїні. Причин до його розвинення у нас було багато. Не менш інтересним являється і те, що красна лінія бароканської камяної бані утворилася так під західно-европейським впливом, як і з готової вже форми бані наших деревляних церков.
Новітнім для наших храмів було лише розроблення чола й порталу — цілком західно-европейський вплив, але й тут для того впливу був певний грунт[4].
Бароканський стиль не був для нас таким чужим стилем, як скажемо старовізантійський.
Там, де було сліпе наслідування західно-европейським (в польській призмі) взірцям, бароканський стиль давав храми з однією банею в центрі і двома банями-баштами по фронтону. Але ж таких церков (вони були і в дереві) порівнюючи дуже мало. За те переважна більшість кам'яних церков тієї доби є п'ятибанної системи, бо ніде ідея одного завершуючого купола не давала такої спокуси його розроблення, так само як і злиття кількох бань (п'яти) в одну стройну групу, щільно з'язаних між собою, як у нас на Вкраїні. (Видубицький монастирь, церква на економичних воротах). Ніде инде архитектурна маса церкви не відповідала ідеї стройности цілого, як іменно п'ятибанна українська церква так прекрасно скомпонована в суціле, викінчене поривання вгору. Тільки один тип наших церков міг конкурувати з п'ятибанними —
однобанні. І се спричинилося до утворення типу так званих церков гетьманської доби (Переяславський монастирь, Стлуп, ц. Успіння в Охтирці, ц. Миколи в Полтаві). Але ж він давав менше для витонченого смаку епохи.
Одже, зіллявшися з елєментами нашого деревляного будівництва церковного, бароко остільки пустило у нас глибокі коріння, остільки припало українцям до смаку, що майже всі кам'яні українські церкви XVIII сторіччя так чи инше носять на собі його впливи.
Треба тільки зауважити, що провінція, опанувавши ним, внесла до нього свої корективи. Вона цілком відкинула зайве оздоблення стін (окрім пілястрів і карнизів), виходячи з будівництва деревляного. Тому сі провінціяпьні кам'яні церкви XVIII віку такі близькі і рідні нам.
Собор почали будувати в році 1748. Ініціяторами і головними строїтєлями церкви була Полтавська полкова старшина на чолі з Андрієм Горленком, останнім полковником Полтавським.
На щастя, ми знаємо „мураря“ собору — Стефана Стабанського, який почав його зводити і, таким побитом, в дальшому матимем змогу з'ясувати собі цілу картину його творчости, як архитекта, і виявити ті впливи, що він зазнав.
Вигляд собору Ст. Стабанського ріжнився від нинішнього. Собор було зведено з однією великою банею і двома меншими по чолу. Дві бані над вівтарною частиною добудовано було лише в році 1780.
Собор будували незвичайно довго, від року 1748 ідо 1770. Не менш тяглося будування дзвінниці, закладеної в році 1774 і закінченої лише року 1801.
Причин тому було багато: тут і непорозуміння (часом не з-за проекту?) і відсутність коштів і зміна мурарів.
Архитектура собору, коли розглядати його зблизька, зупиняє увагу скоріше незвичайністю своїх мас, а ніж красою. Загальна строгість контурів, відсутність теплоти в розробленні стін і сухість в облямованні вікон роблять його — при наближенні холодним і чужим. Великий пляц і положення на високому місці, завдяки чому його маса так читко рисується на фоні неба, ще більш заглиблює се перше вражіння. Не будь двох задніх бань — я назвав би його косцьолом, байдужим до землі, застиглим в своїй величності.
Але ж тая загальна суворість робить його незвичайно імпозантним, і з якого б краю ви не дивилися на його білі стіни, так читко вирисовані на тлі блакиті, ви не можете не віддати повинне майстрові, який так глибоко рахувався з оточуючим ляндшафтом. Рекомендую поглянути на собор в ясний соняшний день з Мазурівської гори — од церкви св. Миколи чи з Келенського проспекту (між будинком лікарні Ейнора і садибою п. Любощинських).
По соборі в р. 1773 було збудовано церкву Воскресення, а скоро по тому, в р.р. 1782-87, церкву Стрітення. І та й друга, на перший погляд, належать одному майстрові, який наслідував певному взірцеві (характерний детайль — проріз бань маленькими круглими вікнами), хоча повне стикання пляну, розположення бань, розроблення стін вікнами і їх детайлі, здається, говорять проти сього.
Церкву Воскресення поставив Павло Руденко, той самий, що збудував і перший пам'ятник Петрові. Кам'яниця Руденка, десь в кварталі нинішнього Губерніяльного Земства, притягувала увагу заїзджих петербуржців. По всьому, се був типовий представник славної доби будівництва XVIII сторіччя, з певним нахилом до меценатства, що, задумавши
збудувати церкву, закликав до себе якогось мураря не з місцевих людей. Церква остільки припала до смаку полтавцям, що фундаторі Стрітенської церкви її скопіювали.
В церкві Стрітення більше теплоти, догідности. Вона менша за свій первообраз, більш присадкувата, а втім красніша в цілому. Можна сказати, що Стрітення є оброблення, освоїння форми. Вона відріжняється від Воскресенської пишним розвиненням карнизів і більш ефектно поставленими, здвинутими банями. На превеликий жаль, і та й друга церкви попсовані прибудованими до них пізніще дзвінницями.
Найвизначнішою серед парафіяльних церков міста являється церква св. Миколая, праворуч „раската“ на горі. Збудовано її в році 1774.
Незвичайно інтересна в пляні (хрест із заокругленими краями — типовий детайль наших українських церков) Миколаївська церква уявляє з себе однобанну церковочку, викінченности, добірности і краси замислу котрої годі шукати паралєлі. На горе, барбарська рука „благодєтеля“, старости купца Н. В. Вакуленка зіпсувала її добудованням двохповерхового базіліко-образного додатку з метою „розширення храму“. Се сталося в 50-х роках минулого сторіччя.
На ґравюрах Стадлєра її можна бачити в усій її непорушеній красі.
Загальна пропорціональність, красні лінії рисунка, додержаність українських форм і в цілому і в детайлях роблять Миколаївську церкву шедевром місцевої штуки будівничої.
Осторонь було поставлено р. 1784 двохповерхову дзвінницю, яка виразно наслідує добрим взірцям київським часів Елізавети (дзвінниця Петропавловської церкви на Подолі, Межигірря), з характерними оздобленнями стилю рококо.
Решта полтавських церков — продукт половини XIX віку з його неймовірною відсутністю смаку, з його казенними архитектами-чиновниками, з його узаконеним консисторським трафаретом.
Приїхавши до Полтави, кн. Куракин знайшов її, в смислі церков, цілком відбудованою.
В сьому напрямкові робити йому було нема чого. Полтава мала прекрасний собор із дзвінницею і три кам'яні парафіяльні церкви.
Але Полтава не мала „домів“. Се була ціла стихія хат, будиночків, домиків, стихія вуличок, возвозів, садочків і садків.
А в той час перетворення Полтави в губерніяльний осередок з цілою низкою центральних інстітуцій вимагало негайного будування відповідних помешкань.
На жаль, у мене не було змоги попрацювати спеціяльно над діяльністю кн. Куракина в сій галузі, вияснити його найголовніших співробітників, його зносини в сій справі з Петербургом. В кожнім разі, коли б кн. Куракин мав коло себе когось з видатних Петербургських майстрів, якому було би доручено і спланувати нову Полтаву і збудувати її — наслідки його архитектурної діяльности були би значніщі.
Але ж ся вимога вже занадто велика. І без того робота кн. Куракина в сьому відношенні цілком виїмкова, і його діяльність можна рівняти хіба до ролі Рішел'є в Одесі.
Жаден з провінціяльних городів, і не тільки України, не може дати нічого подібного до круглого Олександрівського пляцу, від котрого розбігаються довгі і рівні (хоча й завузькі) вулиці. Жаден з провінціяльних городів не може вказати в своїх межах остільки витриманої в смислі архитектурному частини, як Олександрівський пляц, одбудований в одному стилі.
Кн. Куракин привіз з собою симпатії до того Петербурзського стилю, законодавцем котрого був Ґваренґі, а найяскравішим виразником в часи Олександра І — Россі. Захоплення новим стилем було незвичайне, і ніде він не мав такого разпросторення і такої викінченности форм, як в межах Росії, і особливо на Вкраїні, де так багато треба було будувати. Щасливою відмінністю його являється, по-перше, те, що благородством своїх ліній, відсутністю того, що звуть „криком“ і цілковитим спокоєм мас, він повершує всі инші стилі, ніколи не ображаючи, ніколи не докучаючи; по-друге, маючи основою своїх форм строго виміряні прямокутники і півкружжя, широко користуючи з найкращої архитектурної форми, знайденої людиною — портиком і кольонами, з minimum'ом ліплених окрас — лише по-над вікнами і дверями, з єдиною метою виділити їх з рівної кладки стін — empire з однаковим успіхом можна прикладати і для збудування паляцу (Батурин, Ляличі, Сокиренці Галагана, Диканька Кочубея) і до церков (Собор в Кремінчуці) і до потреб горожанської архитектури (Київський Універзитет, Окружний суд у Полтаві) і до отелів-особняків (дім Гудим-Левковича в Київі, Дворянський дім у Полтаві, Губернаторський дім у Полтаві).
Нарешті, він так само легко виявляється в дереві, як і в каменю (провінціяльні будиночки дворян, дім на розі Петровського пляцу і Дворянської вулиці в Полтаві).
Всі основні елєменти стилю складають собою те найпростіше, що близько й відомо кожному. Контури його виступають на тлі заднього пляну, як яскравий утвір людини, без претенсій, але ж як цілковита протилежність природі, як ясно викреслені прямі лінії серед хаоса кривих.
Базою, звідки кн. Куракин намірявся вводити в Полтаву-містечко Полтаву-город, був окреслений ним круглий Олександрівський пляц,
Майже одночасно його оточили: Старо-Ґубернаторський Дім (1811}, „Присутственныя мѣста“ (1810), Дворянський Дім (1810), „Городское Полицейскоє Управленіє“, Ґубернаторський Дім (1810).
Як куріоз треба вказати на те, що першим будинком в стилі empire була тюрьма, але ж і в ній шляхетний стиль початку минулого століття вийшов переможцем — через сто літ мандрівник, що вивчає архитектурну Полтаву, мусить віддати повинне її архитектові.
Серед ампірних домів Олександрівського пляцу кращим будинком є Ґубернаторський Дім — проста і красива будівля з двома симетрично поставленими воротами (з їх одні мертві). Близько до нього по пропорціях і загальних рисах стоїть, так званий, Старо-Ґубернаторський дім, нині приписаний до Кадетського Корпусу. Дворянський Дім — характерна будівля ампірного стилю, більш елєганська, але ж з певним одступленням від строгої простоти двох перших. „Присутственныя мѣста“ (нині Окружний Суд), з добудованими в половині XIX століття крилами, в нинішньому вигляді, безумовно, втеряли. Для такої витягнутої будівлі
Кадетський Корпус, збудований значно пізніще (1840), в порівнянні з вищенаведеними, сильно програє так своєю казарменою покраскою (червоне з білим), як і незвичайно грубим і цілком неприпустимим для стилю — нехай і пізньої доби — обробленням карнизу.
Бажання кн. Куракина, по словах кн. Долгорукаго, „сдѣлать Полтаву в малом видѣ Петербургом“ спонукало його заходитися коло збудування пам'ятника, якого потребує центр великого круглого пляцу.
Пам'ятник „Слави“ було задумано en grand. Проект пам'ятника, в тому ж стилі, зроблено славнозвісним архитектом епохи Thomas de Thomon'ом, бронзові окраси до нього відомим скульптором Федосом Щедриним.
Після Олександрівського пляцу з ампірових будівель в першу чергу треба назвати „Богоугодное Заведеніє“ (жовті стіни, білі кольони), дім проти пам'ятника Келлену, де нині пожарна команда — чудесний взірець горожанської архитектури початку минулого віку, і, насамкінець, типові, але ж мало інтересні, трохи „оказененні“ будинки Інституту шляхетних панн. Більш цікаві ворота головного будинку і, так званого, садівництва Інституту.
Окремо стоїть згаданий раніше деревляний домик на розі Дворянської і Петрівського пляцу. Далі йде безконешна низка будинків, як от епархіяльний дім (Ново-Петрівська вул.), корпуса жіночої епархіяльної школи, будинки I ґімназії, дім Олександрівського притулку, Любощинських (Келенський проспект) і т. и., що несуть на собі всі ознаки стилю. Побудовані в 40-60 роки і пізніше вони все ще виходять з того джерела, що почало бити за часів кн. Куракина.
А коли ви почнете уважно приглядатися до окремих маленьких домиків Полтави, так ясно покрашених в жовту, синю, блакитну, зелену й рожеву фарби з характеристичним обробленням вікон, виступаючими не поверхні стін карнизами і подекуди пілястрами, майже ніколи не закрашених і завше білих — ви пізнаєте в них відгомін столичного стилю і змушені будете погодитися з тим, що міщанська архитектура і досі живе тими забутками, що їх лишив по собі буйний цвіт ампірових будівель часів перших ґенерал-ґубернаторів.
Обов'язкова для Петербурзського ампіру вимога красити стіни жовтою, блакитною, рожевою і зеленою фарбою (для читкости рисунка білої кольонади й оздоблень, які пропадали би в безсоняшному Петербурзі) впала на засвоєну споконвіку українську звичку мазати хати, і в дружнім співробітництві вони врятували Полтаву до останнього часу від осоружних „кірпічних“ домів.
І коли од тихих полтавських вулиць в бік од Пушкинської чи Шевченківської ви надходите до „центру“ — хіба ви не почуваєте неприємного вражіння від не крашених „кірпічних“ будинків типу Громадської Бібліотеки, де міститься „Хуторянин“, іменно тому, що вони є чужими для ваших очей, призвичаєних до м'ягких красок міщанських домиків, таких затишних і чепурненьких, з милими карнизами над вікнами?
Подекуди тії карнизи незвичайно наївні. Давно вже забуто прінціпи сієї окраси, давно вже особиста творчість місцевого „мураря“ додала й додає від себе там кілька рисочок, там цілий орнамент, покарбувавши строгу лінію карнизу на свій смак, а той „мурарь“ все ще не одстає від „міської“ традиції і, абсолютно не уявляючи архитектурного призначення карнизів, горливо ліпить їх над вікнами, що так щільно закриваються віконницями!
Цілком несвідомо Полтава і досі переживає ампірові традіції перших десятиліть XIX віку.
.png)
Перебігаючи в думках по вулицях Полтави, якось мимоволі згадуєш прекрасні слова Гоголя про ласкаву красу Плюшкинського саду. Їх можна цілком віднести до Полтави.
„Ампірна“ Полтава стала вдесятеро кращою після того, як — „по нагроможденному, часто без всякаго топку, труду человѣка прошла окончательным рѣзцом своим природа, облегчив тяжелыя массы, уничтожив грубоощутительную правильность и нищенскія прорѣхи, сквозь которыя проглядывает нескрытый, нагой план“…
Мертвыя души. Розділ VI.
- ↑ Для неї артист користав з літографії 30 років.
- ↑ Цитуємо їх по книзі І.Ф. Павловського „Полтава“. Историческій очерк ея etc. Полтава 1910 Стор. XXI і слід.
- ↑ Павловський „Полтава“, стор. 102.
- ↑ Порівн. В. Щербаківський Архитектура у ріжних народів і на Україні. Стор. 226.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|