Антологія римської поезії/Вергілій/Еклога I
◀ Катулл, 46. Знову весна, оживає земля | Антологія римської поезії пер.: Микола Зеров Еклога I |
Вергілій. Еклога IV ▶ |
|
ВЕРГІЛІЙ. Мелібей: ТИТИРЕ, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим Титир: О, Мелібею! мій бог послав мені втіху цю й радість. Мелібей: Так! Я не заздрю тобі… Я дивуюсь… Бо ж буря лютує Кіз своїх далі жену… А ця? поглянь бо на неї: Титир: В Римі Мій спас і заступник… ти знаєш, простець незвичайний, Мелібей: Що-ж так манило тебе до того величнього міста? Титир: Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість посивів, Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі… Мелібей: От коли я зрозумів, чому так Амарілла зітхала, Титир: Що-ж мені діять було? Чи-ж я міг зоставатися в призрі? Мелібей: О, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою. Не заболочений луг: ні комиш, ні рогіз не росте там. Титир: Так, мені добре… І перше олень піде пастись в повітря, Мелібей: Лихо судилося нам; ми йдемо на безвіддя Лібійські, Щоби з слізьми на очах, по роках сумного вигнання, Титир: Ні, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зо мною; |
——————
Написав іі Вергілій коло 41 р. перед Хр., в трівожні дні великоі Італійськоі революціі, в часи упадку старого республіканського Риму і тріумфу нового Цезаріянського з Октавіяном (Августом) на чолі.
Найбільшою опорою переможців були давні легіони Цезаря, що на своіх плечах винесли весь тягарь його гальськоі та цівільноі війни. Тому — задовольнити ветеранів забитого диктатора, надгородити вірних спільників і друзів — стало першим завданням Цезаріянського уряду. Спосіб задоволення був єдиний, підказаний традицією — наділення землею. Але перевести таку величезну операцію земельну тай перевести до того планово й мирно, у правительства жадноі змоги не було: земельний фонд Італіі був обмежений, ветеранів — багато, скуповувати-ж ґрунта у землевласників за високі ціни — не ставало коштів. Довелось звернутися до методу конфискацій — одібрати землю на територіі 18 найбагатших міст Італіі і заснувати там колоніі ветеранів. Налякана розпорядженнями урядових комисарів, тероризована сваволею жовнірства, хліборобська людність Італіі доходить до правдивоі розпуки: одна частина іі шукає виходу в еміграціі, друга, зоставшись на місці, ув'язується в кріваві сутички з новими власниками, третя — поповнює кадри бандитів та жебраків… Повсякчасні хвилювання й заколоти занепокоіли зрештою й правительство, і Октавіян мусів де в чому своі аграрні закони змягчити: разом з маєтками сенаторів він увільнив од конфискати землі і тих дрібних господарів, що іх власність не перевищувала норми звичайного жовнірського наділу. „Ці льготи, пише Фереро, трохи потішили середні класи, і серед страшного заколоту ніжний та гармонійний голос поета заспівав пісню подяки, якій суджено було лунати на протязі віків. Вергілій, що сам був дрібним землевласником, наважився трактувати в буколічній поезіі те, що ми назвали-б нині злобою дня. Він висловив в першій еклозі свою подяку і подяку дрібних землевласників Італійських молодому владарю, якого ще й сам гаразд не знав, примішуючи до неі де-що з тієі побожности, яка після апотеозу Цезаря мала тенденцію поширюватися з мертвого фундатора на живих ватажків народньоі партіі“…
В еклозі проходить перед нами поетичний пейзаж рідноі поетові Ломбардіі і — на тлі його — розмова двох пастухів, Титира (самого поета) і Мелібея. Мелібей, вигнанний ветераном із свого власного маєтку, дивується товаришеві, що зумів серед такоі страшноі хуртовини оборонити свій хутір та худобу, а той, одповідаючи, починає прославляти молодого Цезаря (Октавіяна), як бога, що подарував йому спокій, вернувши худобу і ґрунт. Він обіцяє приносити на олтарь його найкращих ягнят, клянеться повік йому вірно служити. „Надто вчасний апотеоз на другий день після крівавих проскрипцій!“ — завважає з цього приводу Г. Буасьє, а другий авторитетний дослідник римськоі старовини докидає: „От коли в літературі римській повіяло новим духом, от де початки римскоі поезіі імператорськоі доби і остання межа старого республіканського письменства.“
Ці слова коротенько, але виразно окреслюють культурно-історичне та історично-літературне значіння еклоги.
Що ж до літературноі форми — ідиліі, еклоги, то вона запозичена Вергілієм у грецького поета III в. перед Хр. — сицілійця Теокрита. Звідси і заклик поета до „Сицілійських муз“ (на початку IV-оі еклоги), і грецькі імена його героів — Дафніси, Галатеі, Амарілли і т. п., і та згадка про гіблейських бжіл (Гіблою звалось кілька міст в Сиціліі), і той гнучкий та мелодійний, на короткі строфи розбитий, окрилений анафорами та алітераціями, гекзаметр.