Автобіографичні новелі (Боротьба, 1919)/Я утопився
| ◀ Хворий | Автобіографичні новелі Я утопився |
Обкладки ▶ |
|
То було влітку. Мені ще було років зо три, чотирі. Влітку був для матері найкращий заробіток. Перед хатою річка й толока. Мати білила полотно.
Збоку на толоці, перед самою левадою якогось багатія стояли казани білітниць і величезні жлукта: в казанах гріли воду, а в жлуктах було пересипане попілом полотно. Коло казанів було весело, завжди людно. Зранку до вечора і майже що-дня під казанами горів вогонь, кипіла й шумувала вода, над жлуктами підіймалась пара; вибігала з жлуктів вода уже не біла, а буро-чорвона, текла у підставлену діжку, а иноді довгим червоним струмочком до самої річки.
Було це перед вечером, перед заходом сонця. Коло казанів вешталось багато людей, голосно балакали, сміялись. Ми з хлопцями гралися: поробили з глею жлукта, казани і носили воду горшками, виливала в жлукта і прислухались до дзюрчання струмочка, котрий котився до самої річки. На нас не звертали уваги; ми бавилися самі. Ми також не зважали на них.
Я вже пригадую себе на рядні. Болять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич підкидають мене на рядні. Мені так усе болить! Я не можу витримати їхнього гойдання і кричу… І всі чотирі обличчя просяяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла мене на руки. Я весь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матері, а так хотілось. Очі самі заплющувались.
А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, роспитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала.
Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері:
„Чія то сорочка“?
А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась.
Вигягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…
Кругом товпляться люде, роспитують, посміхаються. І мати усміхається держучи мене на руках. І західнє червоне сонце усміхається з-за тополів.
Мені було трохи важко, але сумно-приємно.
Бо всі на мене звертали увагу. І люде. І мати. І сонце.